Хортиця

Стугонить Дніпро по скелях,
Б’ється об пороги;
Все питає: «Де ж ви, діти?
Де, мої небоги?»

Стугонить Дніпро з порогів,
Лине до Хортиці;
Каже: «Байдо! Де ж твій город,
Стяг і гаківниці?

Де та Січа, що, як море,
Силою кипіла;
Тая воля, що в роздоллі
Пеклом клекотіла?»

Розвалилися редути,
І рови густою
Від низів і до вершини
Вкрилися травою.

В гранях Січі спить нерушно
Кам’яна планина;
Землю, славою покриту,
Топче товарина!

На козачім вжитку німці
Хат набудували;
Грунт пошарпали, побили
Й ралом заорали.

Воля, ретязем[1] повита,
В плавнях спочиває;
Слава, кров’ю перелита,
По світу літає.

А Дніпро біжить до моря,
Все пита Хортиці:
«Де ж та Січа, де ж той Байда,
Стяг і гаківниці?»