Барвінкова стінка

(Народове оповідання)

Розлого послалась Барвінкова Стінка,
  Колись запорозьке село;
Тепер воно торгом багате і сильне,
  А той вік ще бідне було.

Але і тоді в йому малось дві церкви,
  Й звичая держалися там,
Що можна було доступати повільно
  В одну тільки церкву жінкам.

До другої церкви не сміли ходити
  Й на цвинтар дівчата й жінки,
Бо в їй, від самого її будування,
  Молились одні козаки.

Стоять, було, грізні колись запорожці,
  Тепер і немічні, й старі,
Огнисті їх очі потуплені в землю,
  А тепла молитва вгорі.

І тая молитва від щирого серця
  До божої милості йшла,
Щоб міччю кипіло старе Запорожжя
  І славою Січа жила;

Щоб гнулися ниви під жнивом багатим,
  Щоб землю ломили снопи;
Густі табуни й незліченні отари
  Топтали зелені степи.

Було віщування, що тільки в ту церкву
  Та вступе жіноцька нога, —
Трава почорніє по Дикому Полю
  І Січу покриє туга.

Тим давнього звичаю з ремством великим
  Вони в слободі стерегли,
Не знаючи, відкіль збиралися борви[1]
  І в блискавках хмари пливли.

Раз літо родюче на схід наближалось,
  Весела година була,
Минуло Іллі й Палія, а за Спасом
  І перша Пречиста прийшла.

В те свято веселого ранку з дзвіниці
  До служби ударили; в дзвін
Ударили вдруге, утретє,— й далеко
  Гудів по околицях він.

Зійшлася громада, одягся священик;
  Немов за клубочком клубок,
Почав під високу дужину струмитись
  З кадильниці синій димок.

Посереду церкви лежала ікона
  Пречистої в шаті ясній;
Барвінок, дзіндзівер, канупер і м’ята
  Спадали вітками по їй.

І в час, як покірно, прихильно і щиро
  Молилась громадська сім’я,
А крилас співав: на землі і на небі
  Хай збудеться воля твоя, —

Одчинето двері потужно, і в церкву
  Заїжджа графиня ввійшла.
Не знала старих запорозьких звичаїв,
  Чи й знала, та сміла була, —

А тільки ввійшла і святої ікони
  Наблизилась прямо вона…
Одлинула раптом від неї далеко
  Й жахнулась громада смутна.

Старі шепотілись, а далі в народі
  Гучні загуділи слова:
«Нещастя нам буде, бо в церкву святую
  Сова залетіла, сова!»

Зирнула графиня й недобре почула,
  Ударилась з церкви скоріш
В багату колясу. Метнулися коні,
  Та вже й не верталися більш.

Смутна розійшлася із церкви громада,
  Туга налягла на село;
Ні грищ, ні пісень під дворами не чулось
  І свято не в свято було.

Трьох літ від Пречистої ще не минуло,
  Як звістка в паланках пішла,
Що житиме слава козацька довіку,
  Та Січа вже вік оджила…

  1. [1] Вітри.