Згадає свою чарівницю….

Яків Щоголів

* * *

Згадає свою чарівницю,
Згадає ті очі, той вид,
  Що серце його чарували
  І глибоко в душу впились,
  Ті руки, що його стискали
  До вірного серця колись.
Ту прокляту долю, що щастю
Кінець невеселий дала,
Що душу розбила, що Настю
Від його навіки взяла.
  І груди йому заколише
  Нудьга і скорбота… В той час
  Він візьме папір та й напише:
  «Далеко, далеко від нас
Забігли і дні, і ті ночі,
Що я тебе милою звав,
Любив твої карії очі
І свята над тебе не знав.
  І досі живу я тобою,
  І досі одна ти моя,
  Без грані і міри над мною
  І влада, і сила твоя».
Пошле він папір, і здобуде
Листа володниця його:
Багато він в серці розбуде,
Зворуше й підніме з того,
  Що в далечінь десь залетіло
  І більше не знайдеш ніде,
  В утомі знеможеться тіло,
  Сльоза на папір упаде.
Вона його бережно зложе,
Пригорне на лона свої,
І те, що нікому не гоже,
Валялося довго в смітті,
  Помите, побілене, чисте,
  Од горя вмислива й смутна,
  Потайно, як золото чисте,
  Сховає на грудях вона.