Три дороги
На світ прийшов я, щоб в світі змігти
Легшу дорогу до долі найти.
Дітство пробігло, і з рідної хати
Весело вийшов я долі шукати.
Вийшов, та й бачу, що прямо з-під ніг
Шлях у трируччє далеко побіг…
Думаю: як би щасливу дорогу
Вибрати з трьох, що лягли по пологу?
Взяв я правою і єю пішов
Сміло, мов тут уже й долю знайшов.
Пахло весною, земля парувала;
Крізь її кору трава пробивала
Жилки листочків своїх молодих,
Вогких і сяйних од рос золотих;
Хмари по синьому небу не плили;
Снігом холодним яри не білили;
З норок глибоких до теплого дня
Лізла купками мала комашня…
Далі ішов я: озера блищали;
Крилами крячки об воду черкали;
Проліски лізли крізь корні вільшин,
Лист пробивався із сірих стволин…
Бачу й дивуюсь: що далі, то більше
Стали ярини й жита зеленіше.
І починає трава до колін
Лізти по взбіччях веселих долин.
Прямо іду я, доходжу до гаю,—
З гаю веселого, наче із раю,
Теплим подуло в мене вітерком,
Вкрилося листями древо кругом;
Сонце весняне світило і гріло,
Рослінь з землі і тягло, й золотило;
Тисячі пташок в убранні весни
Пісні тріщали свої голосні
І величання природи вражали
Тими піснями, як вміли і знали.
Думи мутилися, кидало в жар…
Повний святих і невідомих чар,
Далі б ішов я, так ось перед мною
Шлях заставлявся крутою горою,
Й ходу крізь неї ніде не було…
Щось мене сумом і жалем взяло
І, як крізь сльози, душі говорило:
«Все пропадає, що серце любило!
Думку про весну од себе жени, —
Вдруге не вбачиш своєї весни!»
Треба було мені знову вертатись,
Іншого шляху до долі питатись.
Я і вернувся, трируччє знайшов,
Ліву дорогу узяв і пішов;
Сонце над нею пекло і горіло,
Рослінь без жалю, як кипнем, варило;
Ані хмаринки, нема й вітреця;
Вогкість зцілюща не йде з озерця;
Те, що недавно з землі вилізало,
Витяглось вгору і спіть починало.
Йшов я все далі. Зелені жити
Силу з землі перестали тягти;
Вниз похилилось високе колосся
Й золотом зверху до корня взялося.
Спішно піднявшись на ранній зорі,
З косами йшли на жнива косарі;
Коси від жадного маху блищали,
Різали колос і дзвінко бряжчали.
В поле далеко веселі й гучні
Дужих в’язільниць летіли пісні…
Потім вже й коси бряжчать перестали;
Важко у копи снопи полягали;
Й ті, що колоссям лишились, лани
Спали в сухій і убогій стерні…
Далі не йшлося; та вже перед мною
Й шлях заставлявся крутою горою…
Де ж воно літо? І літо пройшло!
Щось мене сумом і жалем взяло
І, як крізь сльози, душі говорило:
«Все пропадає, що серце любило!
Шлях ти далекий зробив, та дарма:
Долі твоєї тут, мабуть, нема!»
Жаль було й літа: а треба вертатись—
Іншого шляху до долі питатись.
Я і вернувся, трируччє знайшов
І по середній дорозі пішов…
О, то найгірша тяглася дорога!
Вкрита грудками і зелом убога,
Вся у тумані, кальна і смутна,
Не звеселила б нікого вона!
З поля вже забрані жито й пшениця,
Даве стодоли багата пашниця;
Ключ за ключем голосних журавлів
В вирій далекий давно пролетів;
Гнеться під вітром вершина дубова,
Плаче й сумує за літом діброва;
Плаче й сумує діброва, а сніг
Білою скатертю по полю ліг…
Вітром і холодом дише від його,
Втішити серце не знайдеш нікого,
Серцю прихильних немає уже;
Що ж після нас прийшло,— те нам чуже.
Все нам чуже тут — природа і люди:
Холодно, темно і сумно усюди!
Гони пройшов я і взяв мене жах,
Вмить перенявся холодний мій шлях, —
Край його чорна бескеда лежала.
Й темрява землю кругом облягала.
Іншого шляху я більше не знав
І над безоднею каменем став;
А невідома таємная сила
Із-за безодні мені говорила:
«Долі позаду ти більше не жди,
Через безодню безбоязно йди
І не жахайся тієї дороги,
Що поведе тебе в інші пологи!»
Глянув я прямо; а прямо зорить;
Віра веде мене в світ, що горить…
О, якби там та не стало зоріти,—
Краще було б нам і в світ не ходити!
1894