Пожежа

Прокіп настав, наступило і жниво:
Ось зажовтіла за нивою нива,
   Ось поспіває і сиплеться колос…
   Все схаменулося, все в один голос:
Годі нам, годі без діла лежати,
Ну за години косити та жати!
   І піднялися, серпи посталили,
   Справили коси, вози порядили;
Сало й пшоно в казаночки складали,
Воду в барила з криниць наливали…
   Дома остались одні тільки діти:
   Ніде їх людям з собою подіти.
Все потягло, що робити уміло,
На косовицю; село опустіло.
   Гей, закипіла на нивах робота!
   Косе і в’яже до поту біднота.
Косе і день вона, косе і другий,
Гнеться і в’ється, як гад од потуги.
   Третього дні, як взялися за діло,
   Сонце із неба ще більш запалило.
Варом їх варе… Коли ж огляділись,
Аж у селі їх немов закурилось…
   Так і скипіли: ось вітер димочок
   З хати на хату кида, як клубочок;
Далі, мов хмара, кругом почорніло, —
Все, чому можна, як в пеклі горіло…
   Кинулись люди додому, а дома
   Діло вже здіяв огонь та солома.
Тільки одно там небоги й застали:
Попіл курився та печі стирчали…
   Збув ти, сердешний, останню свитину
   Та побивався на тую хатину,
Ви, молодички, не їли, не спали,
Ночі не спали — куделечки пряли.
   Де твоя тая худоба, Маруся,
   Що тобі дбали і мати й бабуся?
Де ваші діти маленькі поділись?
Лучче б ви, люди, на світ не родились!

1877