Побратима
Верба моя срібна! Вітряну і чисту
Зростили тебе не діброва, не ліс:
Була ти ще гілка, без жодного листу,
Як я тебе в вербну неділю приніс.
Я зрізав і верх, і кінець у стволині,
Дубці невеличкі круг тебе вломив,
І проміж кущами сухої калини
На грядці у землю холодну встромив.
Встромив, та й покинув на божую волю
Пускати коріння й рости чи всихать
Одній без призору, а сам свою долю
Завіявсь по білому світу шукать.
З тієї пори позагинуло стиха
Заледве не все те, що з нами росло;
А що і зосталось, то немічі й лиха
Багато з собою на плечах несло.
Край милий згадав я тієї години,
Згадав батьківщину, й схотілось мені
Побачить і небо, і землю родини,
Де в радощах перші побачив я дні.
І в город мій рідний прийшов я. Стрівалось
Багато народу, та тільки що тих,
Хто з нами тут ріс, я не бачив: здавалось,
Серпом та косою позрізано їх.
Знайшов я город наш: стоїть запустілий,
Тини поламались, садок погорів…
А де ж та вербиця, той паросток милий,
Що я колись в землю отут садовив?
Не паросток вздрів я: на грядці стояла
Унизана листом висока верба;
І вогкість, і тиша кругом царювала
Під гіллям зеленим рясного стовпа.
Зрадівши їй, буцім коханій дитині.
Сказав я: «Вербиця, здорова була!»
Й здавалось, неначе і знизу, й з вершини
Вона свої гілки до мене тягла.
Пішов я під гілки; верба опустила
Над мною і низько, і бережно їх,
Од сонця пекучого голову вкрила
І хаяла[1] в листях зелених своїх.
«Так ти, моє древо, того не забуло,
Хто дубчиком в землю тебе посадив?
А людям же все те, як в морі втонуло,
Що зміг я зробити і що я зробив!
Пошли ж тобі, боже, коріння могуче
І силу велику в зелених гілках,
Щоб легко ти зносила сонце пекуче
Й тепло тебе гріло б на мерзлих грядках!
-
[1] Пестити, оберігати.