На дорогу труну

Я бачу майстерню. Усюди скрипиці,
Верстак притуливсь до стіни;
Сидить за ним майстро і струже драниці
З обрубка старої сосни.

І довго і пильно він їх оглядає
Та ліче тоненькі жилки;
Схиливсь до долівки, підняв та й ладнає
Про спинку кленові шматки.

Ладнав він їх щільно; побачив, що гоже,
І бережно, наче те скло,
Поклав та й говоре: «Пошли ж мені, боже,
Щоб грало славетне було!»

Зробилася скрипка гучна і півуча,
Пішла із майстерні на світ;
Ходила по людях, міцна і живуча,
Либонь чи не сотнями літ.

І мала собі володільців багато,
Аж поки той час не настав,
Що взяв її юнак у руки й, як свято,
До лонь своїх теплих стискав.

Ми диво подіємо, думав він сміло,
Коли не вкоротиться вік, —
І все замовкало, і ждало, і мліло,
Як бравсь за лучок чарівник.

Так вік вкоротився… Згорнулися руки,
Що й камінь змогли б чарувать!
Ні гуку на радість, ні галасу муки
Не стала скрипиця давать

Й ніколи не стане. Так все замирає,
Як скрипка замерла; а дзик,
Здається, і досі над нею літає
І досі над нею не зник.

Літає і кличе грача молодого:
О, встань, чарівник, та заграй!
І тільки луна одвічає до його:
Не встану, та й ти замирай!