На чужині

Осінь наближалась. Бліда й недвижима,
З неміччю у грудях, карими очима
Сумно ти дивилась на високі гори,
Ходники[1] чинару, лаври й сикомори.

В озирку[2] твоєму бачилось жаданнє
Жити і любити; але ізгасаннє
Всю тебе проймало — люблячу рослину,
І в крайницю іншу звало без упину.

Все перед тобою в’яло й умирало:
Сонцем не пригріте листя обпадало;
Паростки маньолій[3] блякнули і жовкли,
В горах і долинах пісні позамовкли.

Мовила ти: «Схніть ви, і лаврове листя,
І квітки маньолій! Літнього захистя
Вам уже не буде; я ж тію порою
З ліжка підіймуся й обновлюсь з весною!

Як зцілющий вітер від долин подише,
Й хворі мої лоні[4] міччю заколише,
Я вернуся знову з берегів чужини
Під далеке небо милої родини!..»

Повертало сонце на південні грані;
В горах полилися струмені весняні;
Все кругом кипіло, і очам здавалось,
Що й само каміння мочі набиралось.

Тільки ти, дитино, правди не вгадала:
На веснянім святі в’яла ти та й в’яла;
І тоді, як корні лаврів і азалій
Крилися розцвітом кійлів[5] і конвалій,

Темрява нещадна запиналом ночі
Тихо покривала карі твої очі…
Ні на що докору в серці ти не мала,
Як душа безсмертна тіло покидала:

Тільки в тую пору все мені здавалось,
Що кудись далеко думою ти рвалась
І сказати мала: «Нащо ж на чужині?
Дайте мені небо милої родини!»

1883