Лоскотарки

У блакитному безмір’ї
Сонце плине і палає;
Гори, ліс, луги і річку
Теплим світом обливає.

Вийшов юнак із-за лугу
І долину переходе;
Став на березі зеленім
Та й глядить на чисті води.

Округ тиша; все — як мертве,
І ніхто не йде нікуди;
Страшно в лузі й на долині,
Страшно в горах, страшно всюди!

Хоче юнак покупатись,
Так згадав запрети нені,
Щоб до річки не ходити,
Бо тепер святки Зелені;

А в Клечаную неділю
Лоскотарки[1] понаскочуть
На того, хто піде в річку,
І до смерті залоскочуть.

Мусить вродник[2] в кого-небудь
Попитатися поради,
Аж як глянув: серед річки
З очерету плинуть лади[3].

Очі їх, як боже сонце;
Коси в’ються — наче хвилі;
Лоні так до себе й манять,
Плещуть воду руки білі.

Жах юнака взяв; а лади
Почали йому казати:
«Не жахайся нас, бо хто ми —
Теє скоро будеш знати.

Неживих нас породили,
Нехрещених поховали;
Що в вас діється на світі —
Ми не знаєм і не знали.

Йди у наші чисті води,
Йди у наш палац багатий:
Ми тобі кирею виш’єм,
Ми тебе одягнем в шати.

Він не слуха,— хай не слуха:
Ми його таки доскочим
І на дні у чистих водах,
Ха, ха, ха, ха, залоскочем!

Йди у наші чисті води,
Йди у наш палац багатий:
Ми тобі кирею виш’єм,
Ми тебе одягнем в шати.

Там надінеш ти коруну
Із камінів самоцвітних,
Щоб над нами царювати
В гранях чистих і привітних.

Із пранщиберу[4] і злота
Зробим ми тобі одрину[5]
І наб’єм м’яким лататтям
Та горицвітом перину.

Він не слуха,— хай не слуха:
Ми його таки доскочим
І на дні у чистих водах,
Ха, ха, ха, ха, залоскочем!

Так гляди ж: на тій одрині
Ми юнака будем ждати;
Обів’єм тебе руками
Станем в очі цілувати!»

Засміялись чарівниці,
Рам’я й лоні сполоснули,
Підняли угору руки
Та в безодню і майнули…

Затремтів юнак з підмови,
Схаяв материні ради
Та і кинувся в безодню,
Де майнули дикі лади…

У блакитному безмір’ї
Сонце плине і палає;
Тихо все: вода — як мертва
І вітрець не повіває;

Тільки й чутно, що в безодні
Лоскотарки закричали:
«Ми ж таки його навіки,
Ха, ха, ха, залоскотали!»

1877