Хортиця
Стугонить Дніпро по скелях,
Б’ється об пороги;
Все питає: «Де ж ви, діти?
Де, мої небоги?»
Стугонить Дніпро з порогів,
Лине до Хортиці;
Каже: «Байдо! Де ж твій город,
Стяг і гаківниці?
Де та Січа, що, як море,
Силою кипіла;
Тая воля, що в роздоллі
Пеклом клекотіла?»
Розвалилися редути,
І рови густою
Від низів і до вершини
Вкрилися травою.
В гранях Січі спить нерушно
Кам’яна планина;
Землю, славою покриту,
Топче товарина!
На козачім вжитку німці
Хат набудували;
Грунт пошарпали, побили
Й ралом заорали.
Воля, ретязем[1] повита,
В плавнях спочиває;
Слава, кров’ю перелита,
По світу літає.
А Дніпро біжить до моря,
Все пита Хортиці:
«Де ж та Січа, де ж той Байда,
Стяг і гаківниці?»
[1] Ланцюг.
Джерело: Яків Щоголів. Поезії.— К., Радянський письменник, 1958.
Переглядів
1002