Чумак

Ніч уже проходе, почина світати,
Свіжим вітерочком стало подихати;
   Жайворонок в небо весело завився,
   Крильцями тріпоче, піснею залився.
З-під гори в тумані розіслалась балка,
Простяглась по балці з чумаками валка.
   Чом же тая валка та не їде далі,
   Чумаки співати пісню перестали?
А того та валка та не йде в дорогу,
Що зломила неміч чумака-небогу.
   Час його приходе, треба умирати;
   Зве він товариство, почина казати:
«Братця-товариство; от я і вмираю;
Все, що було любо, марне покидаю.
   Довго мене мила з вами не пускала;
   Чи вернусь додому — все мене питала.
Не схотів остаться та й казав я дівці:
Сій ти на вгороді, мила, чорнобривці.
   Як вони посходять, стануть розцвітати,
   То тоді до себе будеш мене ждати.
Довго ж моя мила буде дожидаться
Чумака з дороги! Так глядіть же, братця,
   Вернетесь додому, то скажіть ви дівці:
   Хай вона зриває з грядок чорнобривці
І ікони в хаті почина квітчати,
То вже все про мене буде вона знати.
   Та ще ж я оттута, у дикому краю,
   Гей сім пар полових воликів кидаю!
Ви ж їх нагодуйте, та ще й напувайте,
Вернетесь додому — батькові оддайте:
   Хай в добрі їх батько догляда повіки!»
   Це він приказав їм та й замовк навіки.
Викопали хлопці яму чумакові;
Наспід положили дошки ясенові;
   Бережно сердегу в землю опустили,
   Грішне його тіло, чим було, прикрили;
Вивели могилу, помолились богу,
Та й пішли збираться мовчки у дорогу.
   Подалася далі з чумаками валка;
   Зеленіло поле, зеленіла балка,—
Всюди зеленіло; тільки та могила
Сумно при дорозі без хреста чорніла…
   Гей та вже й багато, як у лісі гілок,
   По степах широких вас, таких могилок!

1877