В’яне, пропадає

— Іде! — вигукнув Славко. — Гусак-Криштальний іде!

— Чого горланиш? — сердито сказала мати. — Не можеш тихіше? Одійди звідти, не стовбич.

Славко відійшов од вікна.

— Грати, чи що? — спитав він.

— Грай. Якої-небудь… новішої.

— Якої? Може, марш?

— Ось недавно якусь учив!..

— Я з нею ще не впораюся. Давай «В’яне, пропадає»?

— Грай. Вона сумна?

— Допоможи зняти. Не дуже сумно, а за душу візьме.

Мати зняла з шафи важкий баян, поставила Славкові на коліна. Славко заграв «В’яне, пропадає».

Увійшов дядько Володя, великий, носатий, обтрусив об коліно картуз і тільки тоді сказав:

— Здрастуйте!

— Здрастуйте, Володимире Миколайовичу, — привітно відказала мати.

Славко перестав був грати, щоб поздоровкатися, але згадав, що мати наказувала грати безперестану, кивнув дядькові Володі й грав далі.

— Дощ, Володимире Миколайовичу?

— Сіється. Пора вже йому сіятися. — Дядько Володя говорив дуже доладно, розсудливо, наче кубики складав. Покладе кубик, подивиться, подумає — переставить. — Пора… Сьогодні у нас… що? Двадцять сьоме? Через три дні — жовтень місяць. Почнеться четвертий квартал.

— Авжеж, — зітхнула мати.

Славка дивувало, що мати, завжди така криклива, гостра на язик, з дядьком Володею у всьому тихо погоджувалася. Взагалі робилась якась сама не своя: червоніла, метушилася, усе хотіла, наприклад, щоб дядько Володя випив «останню» чарку перцівки, а дядько Володя казав, що «останньої якраз і не треба пити — саме вона і губить людей».

— Все граєш, Славко? — спитав дядько Володя.

— Грає! — втрутилась мати. — Приходить із школи і починає— набридло вже… У вухах дзвенить.

Це була несусвітна брехня: Славко дивувався сам собі.

— Добре діло, — сказав дядько Володя. — В житті здасться. От підеш в армію: усі будуть стройовий крок відпрацьовувати, а ти в червоному кутку на баяні тренуватися. Дуже хороше діло. Не всім тільки дається…

— Я говорила з їхнім учителем: дуже, каже, здібний.

Коли говорила?! О господи милостивий!.. Що з нею?

— Талант, каже.

— Треба, треба… Молодець, Славко.

— Сідайте, Володимире Миколайовичу.

Дядько Володя сполоснув руки, старанно витер їх рушником, сів до столу.

— З талантом люди добряче живуть.

— Дав би вже Господь…

— І вчитися, звичайно, треба, це само собою зрозуміло.

— А вчитися… — Мати суворо подивилася на Славка. — Ледарює. Що вже тільки не роблю: сама, буває, з ним сяду: «Вчи! Тобі треба, не мені». Ну!.. В одне вухо влетіло, у друге вилетіло. Був би чоловік у хаті… Хіба вони нас слухають!

— А батько не заходить, Славко?

— А що йому тут робити? — відповіла мати. — Аліменти свої платить— і байдуже. А тут виховуй як знаєш…

— Аліменти — це невелика радість, — зауважив дядько Володя. — Двадцять п’ять?

— Двадцять п’ять. А заробляє ж не дуже… І те пропиває.

— Старатися треба, Славко. Матері самій трудно.

— Якби ж він розумів…

— Ти прийшов із школи: мерщій — раз — за уроки. Уроки вивчив — пограв на баяні. На баяні пограв — пішов погуляв.

Мати зітхнула.

Славко грав «В’яне, пропадає».

Дядько Володя випив перцівки.

— Старатися треба, Славко.

— І я ж кажу йому: «Старайся, Славко…»

— Казати мало, — зауважив дядько Володя і налив ще чарочку перцівки.

— Як же виховувати?

Дядько Володя перехилив чарку у великий рот.

— Ху-у… Все: причастилися ради неділі, й годі. — Дядько Володя закурив. — Я ж пив, добряче пив…

— Ви вже розказували. Щаслива людина — покинули… Взяли себе в руки.

— Бувало, вранці: на роботу йти, а від тебе, як од циклопа, на верству тхне. Зайдеш, бувало, в перукарню — не голитися, нічого — роззявиш рота: він побризкає, годі вже йдеш. Мучився. Хочеш на рахівниці три покласти, кладеш — п’ять.

— Ти диви!

— У голові — димова завіса, — докладно розповідав дядько Володя. — А в мене ще стіл навпроти вікна стояв, об одинадцятій годині сонце починає в лице бити — піт градом!.. І думки кумедні виникають: у відомості, скажімо: «Такому-то на руки сімсот карбованців». На старі гроші. А ти думаєш: «Скільки ж це півлітрів вийде?» Х-хе…

— От до чого можна дійти!

— Далі йдуть. У мене приятель був: той ночами все шанець шукав.

— Який шанець?

— Шанс. Він його називав — шанець. Раз якось шукав, шукав — здалося, хтось ізнадвору кличе, ступив крок з балкона, і все, не повернувся.

— Розбився?

— Ну, з дев’ятого поверху — жарт хіба! Він же не голуб миру. Як летів, устиг, правда, крикнути: «Ей!»

— Сердега… — зітхнула мати.

Дядько Володя подивився на Славка…

— Відпочинь, Славко. Давай у шахи зіграємо. Заповнимо вакум, як каже наш головний бухгалтер. Теж пити кинув і не знає, куди подітися. Не знаю, каже, чим вакум заповнити.

Славко подивився на матір. Та всміхнулася.

— Ну, перепочинь, синку.

Славко з великим задоволенням виліз з-під баяна. Мати знову виважила його на шафу, накрила салфеткою.

Дядько Володя розставляв на шахівниці фігури.

— У шахи теж учись, Славко. Потрапиш у якусь компанію: хто за пляшку, хто різні ляси-баляндраси, а ти раз — за шахи. До тебе відразу інше ставлення. У тебе з літератури як?

— З рідної мови? Трояка.

— Погано. Літературу треба назубок знати. Ось я ходжу пішаком і кажу: «Е-два, е-чотири», як сказав гросмейстер. А ти не знаєш, де це написано. Треба знати. Ну, давай.

Славко походив пішаком.

— А навіщо кажуть: «Е-два, е-чотири»? — спитала мати, спостерігаючи за грою.

— А жартують, — пояснив дядько Володя. — Жартують так. А люди вже розуміють: «Цього голою рукою не візьмеш». У нас у друкарні всі жартують. Ходи, Славко.

Славко походив пішаком.

— У нас дядько Іван теж жартує, — сказав він. — Нас вивели на фізкультуру, а він каже: «Ось вам лопати — тренуйтеся». — Славко засміявся.

— Хто це?

— Він завгоспом у нас.

— А-а… Цим жартівникам аби тільки на трьох скинутися, — невдоволено зауважив дядько Володя.

Мати і Славко промовчали.

— Не терплю цієї братії, — вів далі дядько Володя. — Живуть — небо коптять.

— А от пили, — поцікавилася мати, — дружина ж як?

— Дружина?.. — Дядько Володя задумався над шахівницею: Славко несподівано зробив каверзний хід. — Реагувала як?

— Еге.

— Негативно, як іще. Через це й розійшлися, можна сказати. От так, Славко! — Дядько вийшов із скрутного становища і був задоволений. — Через це горщик об горщик у нас і вийшло.

— Як це? — не зрозумів Славко.

— Горщик об горщик? — Дядько Володя поблажливо всміхнувся. — Горщик об горщик — і хто далі.

Мати засміялася.

— Ще чарочку, Володимире Миколайовичу?

— Ні, — твердо сказав дядько Володя. — Навіщо? Мені й так добре. Випив для настрою — і досить. Раніше не відмовився б… Ох, пив… Згадати страшно.

— Не думаєте сходитися? — спитала мати.

— Ні, — твердо сказав дядько Володя. — Справа принципу: я перший на примирення не піду.

Славко знову зробив вдалий хід.

— Ну, Славко! — здивувався дядько Володя.

Мати непомітно смикнула Славка за холошу. Славко протестуюче дригнув ногою: він теж захопився.

— Так, Славко… — Дядько Володя думав, зморщившись.- Так… А ми отак!

Тепер Славко задумався.

— Дітей провідуєте? — розпитувала мати.

— Провідую. — Дядько Володя закурив. — Діти є діти. Я дітей люблю.

— Жаліє теперечки, мабуть?

— Дружина? Тайкома, звичайно, жалкує. У мене зараз без вирахунків на руки виходить сто двадцять. І всі ціленькі. Площа — тридцять вісім метрів, меблі… Сервант недавно купив за дев’яносто шість карбованців — любо глянути. Додому приходиш — серце радіє. Увімкнеш телевізор, виставу якусь дивишся… хочу ще софу купити.

— Ходіть, — сказав Славко.

Дядько Володя довго дивився на фігури, нахмурився, помацав у задумі свій великий, трохи почервонілий ніс.

— Так, Славко… Ти так? А ми — так! Шахович. Софи є чеські… Розсувні — чудові. Відпускні одержу, неодмінно візьму. І шкуру ведмежу замовлю…

— А скільки шкура вийде?

— Шкура? Карбованців двадцять п’ять. У мене небіж часто у відрядження на схід їздить, замовлю йому, привезе.

— А вовча гірша? — спитав Славко.

— Вовча, мабуть, тверда, — сказала мати.

— Вовча взагалі не йде для цього діла. Із вовчих дохи шиють. Мат, Славко.

Дощик перестав, за вікном прояснилося. Повітря стало чисте і синє. Тільки далеко на обрії купчилися хмари. Де-не-де в будинках засвітилися вогні.

Усі троє якийсь час дивились у вікно, слухали глухі звуки знадвору. Просторо і печально було за вікном.

— Завтра гарний день буде, — сказав дядько Володя. — Он, де сонечко сіло, небо прозеленувате: значить, гарний день буде.

— Зима скоро, — зітхнула мати.

— Це вже як заведено. У вас батареї не затопили ще?

— Ні. Пора б уже.

— З п’ятнадцятого затоплять. Ну, пішов. Піду ввімкну телевізор, виставу якусь подивлюся.

Мати дивилася на дядька Володю з таким виразом, ніби ждала, що він ось-ось візьме і скаже: щось не про телевізор, не про софу, не про ведмежу шкуру — щось інше.

Дядько Володя надів картуза, зупинився біля порога…

— Ну, до побачення.

— До побачення…

— Славко, а кубинський марш не вмієш?

— Ні, — сказав Славко. — Не проходили ще.

— Навчись. Сильна штука. На вечори будуть запрощувати… Ну, до побачення.

Дядько Володя вийшов. Через дві хвилини він ішов попід вікнами — високий, сутулуватий, з великим носом. Ішов і серйозно дивився вперед.

— Руль, — з досадою сказала мати, дивлячись у вікно. — Чого ходить?..

— Нудьга, — сказав Славко. — Теж сам кукукає.

Мати зітхнула і пішла в кухню лаштувати вечерю.

— Чого ходити тоді? — ще раз сказала вона й сердито черкнула сірником об коробку. — Тоді нема чого й ходити. Справді Гусак-Криштальний.