Стьопчине кохання

Весною, у квітні, Степан Ємельянов закохався. У цілинницю Еллочку. Він бачив її лише двічі. Раз підвіз з міста до села — нічого. Сиділи поруч і мовчали. На вибоїнах півторатонку підкидало. Дівчина прихилялася до Степана і щоразу сором’язливо дивилася на нього, ніби хотіла сказати: «Ви, звичайно, розумієте, що не сама ж я хочу цього». І відсувалась аж на край сидіння. А Степан — нічого, навіть не дивився на дівчину. Насвистував собі «Амурські хвилі» і думав про акумулятор (у нього акумулятор сів).

Під’їхали до села, дівчина полізла в сумочку по гроші.

У Степана ледь почервоніли вилиці.

— Облиште ви…

— Чому? — Дівчина підняла на нього зеленаві, прозорі очі. — А що?

— Нічого. — Степан додав швидкості, газонув і поїхав.

«Бувають же такі гарні!» — подумав він про дівчину. І все. І забув про неї.

Мотався тижнями по нелегких алтайських дорогах, ночував, де трапиться, бачив інших дівчат, і гарних, і не дуже гарних — усяких. Хіба мало дівчат на білому світі!

Про всіх думати — голова розпухне.

Якось у суботу заїхав Степан додому. Помився в лазні, надів вишиту сорочку, новенькі, м’які хромові чоботи, випив кухоль міцного медового квасу й пішов до клубу дивитися виставу. Мали грати свої, сільські артисти. Степан дуже любив, коли грали свої. Цікаво. Знаєш людину з отаких ось років, приходиш до клубу, дивишся — а той самий Гришка Новосьолов, приміром, бігає по сцені з бородою до пояса і кричить не своїм голосом: «Живцем тебе згною, такий-сякий!..»

Степан завжди реготав у таких випадках, і на нього завжди цитькали сусіди і казали, що він не розуміє, що до чого.

Сів Степан ближче до сцени і почав дивитися. І бачить: виходить на сцену та сама дівчина, яку він підвозив з міста. Така ж гарна, тільки спокійна і якась дуже поважна: голова ледь відкинута назад, русі коси до пояса, у червоних чобітках. Ходить повагом, голову повертає повагом, а голос рідний якийсь. Степан чомусь почав хвилюватися. Він упізнав її одразу. Тільки він не думав, що вона така гарна. Тобто він знав, що вона гарна, але не така.

Потім на сцену вийшов один нахабний хлопець, Васько Семенов, колгоспний рахівник. У капелюсі, в окулярах, теж дуже поважний. Іншим разом Степан відразу ж неодмінно зареготав би, але зараз йому було не до сміху. Він дивився на дівчину і ждав, що в них буде з цим Васьком. Він бачив, як заблищали очі в дівчини, як уся вона якось зіщулилась, мовби злякалася його. Степанові стало жаль¹ її.

— Чого ти прийшов? — спитала вона.

— Я не можу без тебе! — каже цей дурень голосно, на весь зал.

— Іди геть, — каже дівчина, але якось так, що вчувається ніби: «Не йди».

— Я не піду, — каже Васько і підходить до неї ближче.

Степан учепився руками в край лавки. Він знав, що цей Васько просто так не піде. І не встиг він оком змигнути, не встиг подумати, чим усе це кінчиться, як рахівничок спритно обняв дівчину, трохи похилив на ліву руку і поцілував. Степан бачив губи дівчини після поцілунку — припухлі, ледь вологі, розтулені. Вони тремтіли від сором’язливої, щасливої усмішки. Степанові потемніло в очах. Він підвівся і вийшов з клубу.

Надворі притулився до стовпа і довго не міг отямитися.

«Як же так!..» — думав він.

Три дні ходив Степан сам не свій. (Машину він поставив на ремонт). Він дізнався, що дівчину звуть Елла, що вона з міста Воронежа, працює обліковцем у тракторній бригаді. І все. Хотів був поговорити з Васьком Семеновим, щоб той не дуже награвав у виставі, але вчасно схаменувся: це ж не насправжки .у них. Люди засміють.

Якось увечері Степан начистив до блиску свої хромові чоботи і рушив… до Еллочки. Дійшов до воріт (вона жила у старих Куксіних), постояв, повернувся і пішов геть. Побрів за село, до річки. Сів на сиру землю, обхопив руками коліна, поклав на них голову і так просидів до ранкової зорі. Думав.

Він схуд за ці три дні; в очах устоялася серйозна, чорна туга. Нічого не їв майже, курив одну за одною цигарки і думав, думав…

— Чого це ти? — спитав у нього батько.

— Так… — Степан придавив чоботом недокурок і знову поліз по цигарки, а сам дивився вбік. Еллочку він не бачив жодного разу за цей час. До клубу більше не ходив.

На четвертий день Степан заявив батькові:

— Хочу женитися.

— Ну? Кого хочеш брати? — поцікавився Єгор Север’янович, батько Степанів.

— Оцю… новеньку… обліковця, — тихо відповів Степан, не- задоволено дивлячись мимо батька у вікно.

Єгор Север’янович задумався.

— Ти з нею знайомий?

— Та… — Степан зам’явся. — Ні.

— Я сватати не піду, — твердо заявив Єгор.

— Чому?

— Не хочу ганьби на старості літ. Знаю я таке сватання: прийдеш, а дівка ні сном ні духом не відає. Спершу домовся з нею. Погуляй трохи, як усі люди роблять, тоді піду сватати. А то… Ти завжди, Стьопко, наосліп робиш. Учив тебе, вчив, та й без толку.

Цю розмову чув дід Север’ян, Єгорів батько. Він лежав на печі хворий.

— Ти дивись, який принц знайшовся: сватати він не піде, — сердито сказав Север’ян. — Ти забув, Єгоре, як я за тебе наречену ходив проводжав?

Єгор Север’янович невдоволено нахмурився, закурив. Довго мовчав. Що й казати, сам він замолоду був такий же, як Степан: боявся на дівку очі підняти. ,

— Я можу, звісно, сходити, — озвався він, — та тільки… Я думаю, не піде вона за тебе.

— Піде! — сказав дід Север’ян. — За такого хлопця кожна піде.

— Чому ти думаєш, що не піде? — спитав Степан, відчуваючи, що холоне зсередини.

— Міська ж вона… чорт їх знає, чого їм треба. Скаже — відсталий.

— Сам ти відсталий, Єгоре, — знову встряв Север’ян. — Зараз’ не дивляться на це. Зараз дівки розумніші пішли. Я стара людина, та й то це розумію.

У четвер зранку батько з сином збиралися на сватання.

Степан знову надів вишиту сорочку, довго пригладжував перед дзеркалом пряме, жорстке волосся.

Єгор Север’янович, болісно зморщившись, ловив негнучкими темними пальцями маленький слизький ґудзик на ширіньці нових штанів, з великими труднощами вганяв його в тугу петельку.

— Пошиють же йолопи! — лаявся він. — Не лізе, хоч плач. Хоч ґвалт кричи.

Степан пригладив волосся, зупинився посеред хати, метикуючи, що б його ще зробити над собою.

— Надінь краватку, — порадив дід Север’ян.

— До вишитої сорочки не личить, — пояснив Степан.

Зібралися нарешті.

Єгор Север’янович торкнув величезною долонею потилицю, спантеличено подивився на батька:

— А півлітра брати з собою чи ні? Вони ж тепер по-новому всі живуть, не втямиш нічого.

Дід Север’ян подумав.

— Візьми в кишеню, — порадив він. — Знадобиться — вона при собі.

Пішли.

День був сонячний, дзвінкий. Текли струмки. Небо відбивалося в калюжах; сині його осколки там і тут весело блищали на чорній землі. Квітень на повну силу бушував на дорогах.

Ішли мовчки. Старанно обходили калюжі, щоб не забродити чобіт.

У Куксіних величезний домище збудовано.

У перших двох кімнатах нікого не було. Єгор Север’янович засмутився; він думав, що зараз розведе теревені з старим Куксіним і в розмові якось докине: «А ми до вас теє, по ділу…» Старий неодмінно допоміг би йому. А тепер треба проходити просто в кімнату, де жила Елла.

Батько з сином перезирнулись і попрямували до світлиці.

Єгор вказівним пальцем обережно постукав у двері.

— Увійдіть! — відповіли з світлиці.

У Степана боляче підскочило серце.

Єгор Север’янович прочинив стулку дверей, насилу протиснувся всередину. Степан — за ним. Стали біля порога.

Прямо перед ними за столом сидів Васько Семенов, а поруч нього, близько, — Еллочка.

Чай попивають. Васько без піджака, у шовковій жовтій сорочці, виголений до легенького сяяння. Сидить, як у себе вдома, вільно, навіть розкинувся трохи. Дивиться на Ємельянових лагідно й придуркувато.

Еллочка легко підвелася з місця, підставила гостям стільці.

— Проходьте, сідайте, будь ласка.

Єгор Север’янович, дивлячись на Васька, пройшов і сів. Потім оглянувся на сина. У Степана на всю щоку палав рум’янець. Він ніби приріс до підлоги.

— Сідайте, чого ви стоїте! — весело крикнула Еллочка. — Ви що, його ніколи не бачили?

Степан сів, поклав на коліна картуза.

Якийсь час мовчали.

Еллочка, ладна розсміятися, кидала погляди то на Степана, то на Васька. Васько теж нічого не розумів.

— Слухаю, товариші. А я пам’ятаю вас, — повернувшись до Степана, весело сказала Елла. — Я одного разу їхала з вами

3 міста. Ви тоді дуже сердитий були…

Степан вимучено посміхнувся.

А Васько визнав за необхідне пожартувати.

— Лівачків, значить, підвозимо, Степане Єгоровичу? Негарно!..

Єгор Север’янович ще раз глянув на гладеньке Василеве обличчя, нахилив по-бичачому голову і сказав прямо:

— Ми, дівко, сватати тебе прийшли.

Еллочка від несподіванки розкрила рота.

— Як?..

— Ну, як сватають! Син ондечки в мене, — Єгор кивнув на Степана, — хоче, щоб ти за нього виходила. Якщо ти згодна, звичайно.

Елла глянула на Степана.

Той стиснув кулаки, аж вони набрякли, поклав на коліна і уважно їх розглядав. На лобі в нього дрібним бісером виступив піт. Він не витирав його.

— Тобто заміж?.. — спитала Елла й зашарілася.

— Куди ж іще, — зітхнув Степан. І подивився в очі Василеві. Васько реготнув і поворухнувся на стільці. І втупився в Еллу.

Вона стояла біля стола рожева від збентеження, старанно знімала білими пальчиками порошинку з плаття.

— Пізно оглядівся, Стьопо, — голосно сказав Васько і знову поворухнувся на стільці. — Запізнився.

Степан цього разу не вшанував його увагою, дивився невідступно, вимогливо і серйозно на дівчину, ждав. Ніяковість його чомусь пройшла.

Еллочка раптом рвучко підвела голову, глянула на Степана зеленаво-чистими очима. І сором, і ласка, і докір, і схвалення, і ще щось невимовно прекрасне, несміливе, відчайдушне було у її погляді. У Степана здригнулося від радості серце. Ніхто не зміг би пояснити, що таке народилося раптом між ними і чому народилося. Це розуміли тільки вони двоє. Та й то не розуміли. Відчували.

І саме в цю мить Васько бовкнув:

— Ми скоро поженимося, Стьопо…

І так це в нього по-дурному вийшло, що він навіть сам подумав: не треба було йому так говорити.

Єгор Север’янович устав був і пішов із світлиці, однак Елла якось раптом уся стрепенулася, навіть занадто поквапливо сказала:

— Куди ви? Сват називається! Я ж вам ще нічого не відповіла.

Вона швидко приходила до тями. Вона не дивилася на Степана, але Степан… Степанові байдуже було, дивиться вона на нього чи ні. Степан увесь горів від сорому і радості. Ніякі сили не підняли б його зараз з місця і не примусили піти геть.

Єгор Север’янович зупинився. Васько сидів червоний і розгублений. Він з жахом теж почав щось розуміти.

— Сідайте. І давайте чай пити, чи що.

Еллочка спершу розгубилася, потім заговорила вже впевнено і з якоюсь іншою тепер веселістю, ніж спочатку, — з рішучою веселістю.

Усі чекали того, що зараз неодмінно станеться.

— Може, мені краще піти? — голосно спитав Васько, і голос його здригнувся від образи. Васько гинув, гинув прямо й просто. Він навіть не пробував урятуватися.

— Я вважаю, що так, — теж голосно сказав Степан.

Він трохи поквапився. Не треба було так теж. Але тут уже нічого не вдієш. Їх було двоє, і один мусив піти. Обидва діяли грубо. І комусь одному Еллочка повинна була вибачити.

Васько цього разу теж не удостоїв Степана поглядом: він дивився на Еллу. Елла змову почервоніла і глянула на Єгора Север’яновича, який і досі стояв посеред хати і переводив очі то на одного, то на другого, то на третю. Він зовсім не міг зрозуміти, що тут відбувається. Еллочка невесело розсміялася.

— От становище, господи! Хоч би поміг хто-небудь. Ну, чого ви стоїте! Сідайте ж!

Вона навіть ногою ледь притупнула. Їй було нелегко.

Васько підвівся зі стільця. Почав одягати піджак. Він його якось дуже повільно одягав. Всі ждали, коли він нарешті одягне його.

— Ех, Стьопо, жаль мені тебе, — сказав Васько.

І пішов з хати. На порозі ще оглянувся, зло й весело подивився на всіх і вийшов, дуже грюкнувши дверима.

Якийсь час у світлиці було тихо.

Степан обережно витер з чола піт. І усміхнувся.

— Ні, ви як хочете, а я зараз вип’ю, — сказав Єгор Север’янович, підходячи до столу. — Я навіть ослаб від такого сватання.