Гринько Малюгін
Гринько, на загальну думку односельців, був чоловіком недорозвиненим, пришелепуватим.
Був він здоровенний парубок з довгими руками, горбоносий, з витягнутим, як у коня, обличчям. Ходив, розгойдуючись, вперед-назад, повільно, поглядав довкола бездумно і лагідно. Дівчата любили його. Це було незрозуміло. Чиясь розумна голова додумалася: жаліють, Гринькові це дуже сподобалося.
— Мене ж усі жаліють! — казав він, коли був під мухою, і стукав величезним кулаком себе в груди, і дивився при цьому так, ніби він казав: «У мене ж дев’ять орденів!»
Працював Гринько добре, але теж химерив. Його, наприклад, ні за які гроші, ніяким умовлянням не можна було примусити працювати в неділю. Хоч їй що роби, хоч нехай горить усе навкруги синім полум’ям — він у неділю надягне чорні плисові штани, куртку з «блискавками», намочить русяву чуприну, укладе її на правий бочок чепурненькою копичкою і піде по селу — просто так, «бурлакувати».
— Женився б хоч, телеграф, — радила йому мати.
— Стукне тридцять — оженюся, — відказував Гринько.
Гринька дуже любили якось називати: «земледав», «бичка», «телеграф», «морда»… І все якось личило Гринькові.
Ось яка історія трапилася одного разу з Гриньком.
Поїхав він у місто по пальне для радгоспу. Поїхав ще вдосвіта. У місті заїхав до знайомих, загнав машину в двір, відіспався на дивані, устав годині о дев’ятій, добряче поснідав і поїхав на центральне бензосховище — це кілометрів за сімдесят від міста, за горою.
День був тьмяний, теплий. Дороги розкисли після дощу, колеса раз у раз буксували. Поки доїхав до сховища, добре-таки втомився.
Бензосховище — ціле містечко, строге, правильне, одноманітне, навіть гарне у своїй одноманітності. На площі гектарів зо два рядами стоять величезні сріблясто-білі цистерни — циліндричні, круглі, квадратні.
Гринько став у довгий ряд автомашин і почав потихеньку посуватися.
Годин через три йому закотили в кузов бочки з бензином.
Гринько під’їхав до контори, поставив машину поряд з іншими і пішов оформляти документи.
І в цей час — ніхто потім не міг сказати, як це сталося, чому, — низеньку контору осяяло раптом яскраве світло.
У конторі було чоловік шість шоферів, дві дівчини за столами і товстий чоловік в окулярах (теж сидів за столом). Він якраз і оформляв папери.
Світло спалахнуло враз. Усі на мить отетеріли. Стало тихо. Потім тишу цю, як бичем, хльоснув чийсь зойк надворі:
— Пожежа!
Шарахнули з контори.
Горіли бочки в одній з машин. Горіли якось зловісно, беззвучно, яскраво.
Люди тікали від машин.
Гринько теж побіг разом з усіма. Лише один, товстий чоловік (той що оформляв папери), відбігши трохи, зупинився.
— Давай брезент! Ге-ей! —заволав він. — Куди ви?! Встигнемо ж!.. Ге-ей!
— Тікай, зараз рвоне! Тікай, дурепа товста! — крикнув котрийсь шофер.
Кілька чоловік зупинилися. Зупинився й Гринько.
— За-раз… Ох, і буде! —почувся позаду чийсь голос.
— Добра пропаде скільки! — відповів другий.
Хтось вилаявся. Усі ждали.
— Давайте брезент! — незрозуміло кому кричав товстий чоловік, але сам не рухався з місця.
— Тікай! — знову крикнули йому. — От ішак… Що тут брезентом зробиш? Брезент…
Гринька ніби хтось штовхнув ззаду. Він побіг до палаючої машини. Ні про що не думав, у голові наче молотком било — м’яко і боляче: «Швидше! Швидше!» Бачив, як попереду, над машиною, величезним гвинтом звивається біле полум’я.
Не пам’ятає Гринько, як добіг до машини, як увімкнув запалення, натис на стартер, увімкнув швидкість — людський механізм спрацював швидко і точно. Машина рвонулась і, набираючи швидкість, помчала геть від цистерн та від інших машин з пальним.
Річка була за півкілометра від сховища: Гринько правив туди, до річки.
Машина летіла по цілині, стрибала. Палаючі бочки гуркотіли в кузові. Гринько закосив до крові губи, майже ліг на кермо. Крутий стрімкий берег наближався гнітюче повільно. На горбочку, на зеленій мокрій травичці, колеса забуксували. Машина юзом поповзла назад. Гринько спітнів. Блискавично перемкнув швидкість, дав лівіше руля, виїхав. І знову витиснув з мотора всю його потужність.
До берега лишалося метрів двадцять. Гринько відчинив дверцята, не знімаючи правої ноги з газу, став лівою на підніжку. В кузов не дивився — там стугоніли бочки і тихо шумів вогонь. Спині було жарко.
Тепер обрив насувався швидко. Гринько чомусь барився, не стрибав. Зістрибнув, коли до берега лишалося метрів п’ять. Упав. Чув, як з брязкотом торохнули бочки. Завив мотор… Потім під урвищем сильно рвонуло. І звідти виріс красивий стрімкий стовп вогню. І зробилося тихо.
Гринько встав і відразу ж сів — у серце ввіткнувся такий пекучий біль, що в очах потемніло.
— М-м… ногу поламав, — сказав Гринько самому собі. До нього підбігли, заметушилися. Підбіг товстий чоловік і загорлав:
— Якого біса не стрибав, коли від’їхав уже?! Направив би її і стрибав! Неодмінно треба до інфаркту людей довести!
— Ногу поламав, — сказав Гринько.
— У герої лізуть! Молокососи!.. — кричав товстий. Котрийсь із шоферів тицьнув його кулаком у пухлі груди.
— Ти що, з глузду з’їхав, чи що?
Товстий відштовхнув шофера. Зняв окуляри, трубно висякався. Сказав з нервовим тремтінням у голосі:
— Лежать тепер! Чорти!
Гринька підняли й понесли.
У палаті, крім Гринька, було ще четверо чоловіків. Один ходив з «літаком», інші лежали, задерши догори загіпсовані ноги. До ніг їхніх було прив’язане залізяччя.
Один здоровенний парубійко, білявий, з дурнуватим обличчям, просив того, що ходив:
— Чуєш?.. Невже в тебе серця нема?
— Нема, — спокійно відповідав ходячий.
— Ех!..
— От тобі й «ех». — Ходячий зупинився напроти ліжка білявого. — Я відв’яжу, а хто потім відповідати буде?
— Я.
— Ти… Я ж і відповідатиму. Нащо мені це. Терпи. Мені, ти думаєш, не набридла теж ось оця штука? Набридла.
— Ти ж ходиш!.. Прирівняв.
— І ти будеш.
— А що ти просиш? — спитав Гринько білявого (Гринька щойно привезли в цю палату).
— Просить, щоб я йому гирі одв’язав, — пояснив ходячий. — Дурнішого за себе шукає. То — ти полежиш і встанеш, а якщо я одв’яжу, ти зовсім не встанеш. Як мала дитина, їй- право.
— Не можу я більше! — заскімлив білявий. — Я психічно захворію: двадцять другу добу лежу, як колода. Я ж не колода, еге ж? Зараз кричати буду.
— Кричи, — спокійно мовив ходячий.
— Ти що, пришелепуватий, чи що? — спитав Гринько в-хлопця.
— Няню! — заволав той.
— Як тобі не соромно, Степане, — сказав з докором один з лежачих. — Ти ж не сам тут.
— Я хочу книгу скарг і пропозицій.
— Навіщо вона тобі?
— А чого вони!.. Не могли розумніше щось придумати? Так, мабуть, ще за царя лікували.. Підвісили, як кабана…
— Ти кабан і є, — сказав ходячий.
— Няню!
До палати замість няні ввійшов товстий чоловік в окулярах (з бензосховища, з контори).
— Привіт! — вигукнув він, побачивши Гринька. — А мені сказали спершу, що ти в якомусь іншому корпусі лежиш… Ледве знайшов. На, їжі тобі припер. Фу-у! — Чоловік сів на краєчок Гринькового ліжка. Огледівся. — Ну й життя у вас, хлопці!.. Лежи собі, плюй у стелю.
— Поміняємося? — запропонував похмуро білявий.
— Завтра поміняємося.
— А-а!.. Не треба тоді й натякати. А то дуже розумні всі.
— Ну як? — спитав чоловік у Гринька. — Нічого?
— Усе в ажурі, — сказав Гринько.
— Ти скажи, чому ти не стрибав, коли вже близько до річки лишалося?
— А сам не знаю.
— Мене, розумієш, ледве грець не вхопив: серце почало зупинятися, й квит. Нерви у тебе міцні, мабуть.
— Я ж танкістом в армії був, — хвалькувато мовив Гринько. — Ось попробуй, полоскочи мене — байдуже. Попробуй!
— Хех!.. Чудопал! Ну, машину дістали. Усе, можна сказать, розвернуло… Скільки лежати доведеться?
— Не знаю. Ось оцей двадцять другу добу париться. З місяць, напевно.
— Перелом стегнової кістки? — спитав білявий. — А два місяці не хочеш? З місяць… Меткі всі які.
— Ну, привіт тобі від наших хлопців, — вів далі товстий. — Хотіли прийти сюди — не пускають. Мене як профорга й то ледве пропустили. Журналів ось тобі прислали… — Чоловік дістав з-за пазухи пачку журналів. — 3 газети приходили, розпитували про тебе… А ми й знати не знаємо, хто ти такий. Сказано в путівці, що Малюгін, із Суртайки… Сказали, що прийдуть сюди.
— Це нічого, — сказав Гринько самовдоволено. — Я їм тут промову скажу.
— Промову? Хех!.. Ну, гаразд, видужуй. Будемо заходити до тебе в прийомні дні — я спеціально людей виділятиму. Я посидів би ще, та на збори поспішаю. Теж промову треба казати. Не журися!
— Нічого.
Профорг потис Гринькові руку, сказав усім «до побачення» і пішов.
— Ти що, герой, чи як? — спитав у Гринька білобрисий, коли за профоргом зачинилися двері.
Гринько якийсь час мовчав.
— А ви хіба нічого не чули? — спитав він серйозно. — Мали ж по радіо передавати.
— У мене навушники не працюють. — Здоровило стукнув товстим пальцем по навушниках, що висіли біля узголів’я.
Гринько ще трохи помовчав. І бовкнув:
— Мене ж на Місяць запускали.
У всіх видовжилися обличчя, білявий навіть рота розкрив.
— Ні, серйозно?
— Звичайно. Кха! — Гринько дивився у стелю з таким виглядом, наче він під заклад на очах у всіх проковтнув сокиру і ждав, коли вона перетравиться, — ніби він анітрохи не сумнівався в цьому.
— Адже брешеш? — неголосно сказав білявий.
— Не віриш — не вір, — сказав Гринько. — Яка мені користь брехати?
— Ну і як же ти?
— Долетів до половини, і пального не вистачило. Я стрибнув. І ногу ось поламав — неточно приземлився.
Першим отямився чоловік з «літаком».
— Оце так загнув! Мені аж дух-забило.
— Базіка! — сказав білявий розчаровано. — Я думав, справді.
— Завидки беруть, еге ж? — спитав Гринько й почав дивитися журнали. — Між іншим, стан невагомості я переніс добре. Пульс нормальний всю дорогу.
— А як це ти на парашуті летів, якщо там повітря немає? — спитав білявий.
— Затяжним.
— А хто це до тебе приходив тільки що? — спитав чоловік з «літаком».
— Приходив? — Гринько перегорнув сторінку журналу. — Генерал, двічі Герой Радянського Союзу. Він тільки не в формі — не можна.
Чоловік з «літаком» гучно зареготав.
— Генерал?! Ха-ха-ха-ха!.. Я ж його знаю! Він же на бензосховищі працює!
— Так? — спитав Гринько.
— Так.
— То чого ж ти питаєш, якщо знаєш?
Білявий вибухнув громовим реготом. Дивлячись на нього, Гринько теж засміявся. Потім і всі засміялися. Лежали і сміялися.
— Ой, мамо рідна!.. Ой, кінчаюся!.. — стогнав білявий.
Гринько затулився журналом і реготав беззвучно.
До палати зайшов стурбований лікар.
— Що сталося, хворі?
— О-о!.. О-о!.. — Білявий тільки показував на Гринька — не міг вимовити нічого до пуття. — Гене… ха-ха-ха! Гене… хо-хо-хо!..
Сміхотливий старенький лікар теж хихикнув і поспіхом вийшов з палати.
І в ту ж хвилину до палати ввійшла дівчина, років їй двадцять три. В брюках, нафарбована, з жовтим волоссям — гарна. Стала в дверях, здивовано оглянула хворих.
— Добрий день, товариші!
Сміх потроху став затихати.
— Драстуйте, — сказав Гринько.
— Хто тут товариш Малгін?
— Я, — відповів Гринько і спробував підвестися.
— Лежіть, лежіть, що ви! — вигукнула дівчина, підходячи до Гринькового ліжка. — Я ось тут присяду. Можна?
— Боже мій! — сказав Гринько і знову спробував посунутися на ліжку. Дівчина сіла на краєчок білого плаского ліжка.
— Я з міської молодіжної газети. Хочу поговорити з вами.
Білявий перестав реготати, дивився то на Гринька, то на дівчину.
— Це можна, — сказав Гринько і мигцем глянув на білявого. Здоровило почав тепер гикати.
— Як ви себе почуваєте? — спитала дівчина, розкладаючи’ на колінах великий записник.
— Залізно, — сказав Гринько.
Дівчина посміхнулась, уважно подивилася на Гринька. Гринько теж усміхнувся і підморгнув їй. Дівчина опустила очі в записник.
— Для початку… такі… формальні запитання: звідки родом, скільки років, де вчилися…
— Значить, так… — почав Гринько, закурюючи. — А потім я промову скажу, згода?
— Промову?
— Так.
— Ну… гаразд… Я можу потім записати. Іншим разом.
— Значить, так: родом я із Суртайки — сімдесят п’ять кілометрів звідси. А ви звідки будете?
Дівчина весело подивилася на Гринька, на інших хворих; усі, притихши, дивилися на неї і на Гринька, слухали. Білявий гикав.
— Я з Ленінграда. А що?
— Бачте, в чім річ, — заговорив Гринько. — Я вам можу сказати таке…
Білявий нестримно гикав.
— Випий води! — озлився Гринько.
— Я тільки що пив — не допомагає, — сказав білявий, знітившись.
— Значить, так… — вів далі Гринько, затягаючись цигаркою. — Про що ми з вами говорили?
— Де ви вчилися?
— Я хвилююся, — сказав Гринько (йому не хотілося казати, що він закінчив лише п’ять класів). — Мені важко говорити.
— От уже ніколи не подумала б! — вигукнула дівчина. — Невже вести охоплену вогнем машину легше?
— Бачите… — знову поважно заговорив Гринько, потім раптом поманив до себе дівчину і неголосно — так, щоб інші не чули, довірливо спитав: — Взагалі, в чім річ? Ви тільки про це не пишіть. Я що, справді подвиг здійснив? Я боюся: ви напишете, а мені соромно буде потім перед людьми. «Он, скажуть, герой пішов!»
Дівчина тихо засміялась. А коли перестала сміятися, деякий час з цікавістю дивилася на Гринька.
— Ні, це нічого, можна.
Гринько збадьорився.
— Ви замужем? — спитав він.
Дівчина розгубилася.
— Ні… А, власне, навіщо?..
— Можна, я вам письмово все опишу? А ви ще раз завтра прийдете, і я вам віддам. Я не можу, коли поруч гикають.
— Хіба я винуватий, чи що? — сказав білявий і знову гикнув. Дівчину Гринькова пропозиція поставила у безвихідь.
— Розумієте… Я мушу цей матеріал дати сьогодні. А завтра я від’їжджаю. Просто не знаю, що й робити. А ви коротко розкажіть. Отже, ви з Суртайки. Так?
— Так. — Гринько скис.
— Ви, будь ласка, не ображайтесь на мене, адже я теж на роботі.
— Я розумію.
— Де ви вчилися?
— У школі.
— Де? У Суртайці ж?
— Так точно.
— Скільки класів закінчили?
Гринько суворо подивився на дівчину.
— П’ять, шостий коридор. Нежонатий. Не судився ще. Все?
— Рідні…
— Мати.
— Чим вона займається?
— На пенсії.
— Служили?
— Служив. У танкових військах.
— Що вас примусило кинутися до машини, охопленої вогнем?
— Дурість.
Дівчина подивилася на Гринька.
— Звичайно. Я ж міг підірватися, — пояснив той.
Дівчина замислилася.
— Гаразд, я завтра прийду до вас, — сказала вона. — Тільки я не знаю… завтра прийомний день?
— Прийомний день у п’ятницю, — підказав білявий.
— А ми зробимо! — напосідливо заговорив Гринько. — Тут лікар добрий такий дідусь, я його попрошу, він зробить. Гаразд? Скажемо, що ти захворіла, він бюлетень випише.
— Прийду. — Дівчина усміхнулася. — Неодмінно прийду. Принести чогось?
— Нічого не треба!
— Тут добре годують, — знову докинув білявий. — Я вже на що он який, та й то мені вистачає.
— Я якусь книжку цікаву принесу.
— Книжку — це так, це можна. Бажано про кохання.
— Гаразд. Отже, що ж вас примусило кинутися до машини? Гринько тяжко замислився.
— Не знаю, — сказав він. І винувато подивився на дівчину. — Ви самі напишіть що-небудь, ви ж умієте. Що-небудь таке… — Гринько покрутив розчепіреними пальцями.
— Ви, напевно, подумали, що коли бочки вибухнуть, то пожежа пошириться далі — на цистерни. Так?
— Звичайно!
Дівчина занотувала.
— А ти ж сказала, що від’їжджаєш завтра, як же ти прийдеш? — спитав раптом Гринько.
— Я якось уладнаю.
До палати ввійшов лікар.
— Дівчино мила, скільки ви обіцяли пробути? — спитав він.
— Все, лікарю, іду. Ще два запитання… Вас звати Григорій.
— Малюгін Григорій Степанович… — Гринько взяв дівчину за руку, подивився їй просто в очі. — Прийди, чуєш?
— Прийду. — Дівчина підбадьорливо всміхнулась. Оглянулась на лікаря, нахилилася до Гринька й шепнула: — Тільки бюлетеня в лікаря не треба просити. Гаразд?
— Гаразд. — Гринько ласкаво подивився на дівчину.
— До побачення. Видужуйте. До побачення, товариші!
Дівчину всі провели добрими очима.
Лікар підійшов до Гринька.
— Як справи, герою?
— Якнайкраще.
— Дай-но твою ногу.
— Лікарю, хай вона прийде завтра, — попросив Гринько.
— Хто? — спитав лікар. — Кореспондентка? Хай приходить. Закохався, чи що?
— Не я, а вона в мене.
Сміхотливий лікар знову засміявся:
— Ну, ну… Хай приходить, раз таке діло. Веселий ти хлопець, як я бачу.
Він обдивився Гринькову ногу і пішов у іншу палату.
— Думаєш, вона прийде? — спитав білявий у Гринька.
— Прийде, — впевнено сказав Гринько. — За мною не такі бігали.
— Знаю я цих кореспондентів. їм аби тільки розпитати. Я торік скосив багато, — почав розказувати білявий, — то до мене теж кореспондента підіслали. Я йому три години про своє життя розповідав. То він мені навіть півлітра не поставив. «Я, — каже, — непитущий», те, се — почав виляти.
Гринько дивився у стелю, не слухав білявого. Думав про щось. Потім відвернувсь до стіни і заплющив очі.
— Чуєш, друже! — погукав його білявий.
— Спить, — сказав чоловік з «літаком». — Не буди, не треба. Він справді щось звершив.
— Відчайдушний хлопець, — похвалив білявий. — В армії з такими добре.
Гринько довго лежав, слухав розмови про різні подвиги, потім справді заснув.
І приснився йому такий сон.
Буцімто він у якійсь незнайомій хаті — гарно вдягнений, у хромових чоботях, у плисових штанях — вийшов у коло, підняв руку і сказав:
— Ритмічний вальс.
Гринько, коли служив у армії, усі три роки вчився танцювати ритмічний вальс, та так і не навчився — не зміг.
І ось начебто пішов він по колу, та так хвацько пішов — у самого серце радіє. І він знає, що на нього дивиться дівчина-кореспондентка. Він не бачив її, а знав, відчував, що стоїть вона в натовпі і дивиться на нього.
Прокинувся він од того, що хтось неголосно покликав його:
— Гриньку…
Гринько розплющив очі — на ліжку сидить мати, втирає кінцем хустки сльози.
— Ти як тут? — здивувався Гринько.
— Сказали мені… В сільраді. Як же це скоїлося, синку?
— Пусте, не плач. Зростеться.
— І завжди тебе несе кудись, дурника. Ніхто, бач, не побіг…
— Годі, — неголосно перебив Гринько. — Починається.
Мати полізла у торбочку, що стояла у неї біля ніг.
— Привезла тут тобі… їж хоч зараз більше. Господи, господи, за що кара така! Щось та не так. — Потім мати подивилася на інших хворих, схилилася до сина, спитала неголосно: — Грошенят ніскілечки не дали?
Гринько зморщився, теж мигцем глянув на товаришів і теж неголосно сказав:
— Ти що? Ненормальна якась…
— Лежи, лежи… нормальний! — образилася мати. І знову полізла в торбинку і почала виймати звідти пампушки та пиріжки. — Хата ось завалиться скоро… Нормальний!..
— Все! На цю тему більше не реагую, — одрізав Гринько.
Другого дня Гринькові принесли газету, де була невеличка замітка про нього. В ній розповідалося, як він, Гринько, ризикуючи життям, врятував державне майно. Називалася замітка «Мужній вчинок». Підпис: «А. Сильченко».
Гринько прочитав замітку і сховав газету під подушку.
— Не в цім річ, — пробурмотів він.
А. Сильченко не прийшла. Гринько ждав її два дні, потім зрозумів: не прийде.
— Не поважаю стиляг, — сказав він білявому.
Той підтакнув.
— Я їх взагалі не терплю.
Гринько вийняв з тумбочки аркуш паперу й спитав у здорованя:
— Вірші любиш?
— Ні, — признався той.
— Треба любити, — порадив Гринько. — Ось послухай:
Чи мріяв я в житті колись
Стать віршотворцем і поетом;
Двадцять п’ять років з-під пера не йшов рядок,
А зараз ось пишу куплети.
Білявий слухав, насупившись.
— Ну як? — спитав Гринько.
— Нічого, — похвалив здоровило. — Це кому ти?
Гринько промовчав. Поклав аркуш на тумбочку, взяв олівець і став дивитись у стелю.
— Поему писатиму, — сказав він. — Про своє життя. Все одно робити нічого.