Горе

Буває влітку пора: полин пахне так, що здуріти можна. Особливо чомусь уночі. Місяць світить, тихо. Неспокійно на душі, бентежно. І думається в такі велетенські світлі, ядучі ночі вільно, сміливо, солодко. Це навіть — не думається, щось інше: привиджується, очікується, чи щось таке. Причаїшся десь на обніжку край городів, у лопухах, — серце завмирає від незбагненної, таємної радості. Жаль, мало в нас у житті таких ночей.

Одна така ніч запам’яталася мені на все життя.

Було мені років дванадцять. Сидів я в городі, обнявши руками коліна, уперто, до сліз дивився на місяць. Раптом почув: хтось неподалік тихо плаче. Я оглянувся і побачив старого Нечая, сусіду нашого. Це він ішов, маленький, худий, у довгій полотняній сорочці. Плакав і щось бурмотів нерозбірливе.

У дідуся Нечая три дні тому померла дружина, тиха, сумирна старенька. Жили вони вдвох, діти роз’їхалися. Старенька Нечаева, бабуся Нечаїха, жила непомітно і вмерла непомітно. Дізналися вранці: «Нечаїха… вже пішла, сердешна», — сказали люди. Викопали могилку, опустили бабусю Нечаїху, закопали — і все. Я забув уже, яка вона була з себе. Ходила по двору, скликала курей: «Ціп-ціп-ціп». Ні з ким не сварилася, не заводила чвар по селу. Була — і нема, пішла собі.

Дізнався я тієї світлої, гарної ночі, як тяжко буває самотній людині. Навіть коли так гарно довкола, і така тепла, рідна земля, і нітрохи не страшно на ній.

Я зачаївся.

Довга, нижче колін, сорочка дідусева сліпучо біліла проти місяця. Він ішов повільно, втирав широким рукавом очі. Мені його було добре видно. Він сів неподалік.

— Нічого… зараз трохи заспокоюся… мирненько поговоримо, — тихо говорив дідусь і ніяк не міг стримати сльози. — Третій день ради собі не дам — не знаю, куди себе подіти. Руки опустилися… Хоч ти їм що.

Помаленьку він заспокоївся.

— Дуже гірко, Парасковіє: чого наостанок ані словечка не сказала? Кривду, чи що, затаїла якусь? То сказала б — воно ж тоді легше. А то думай тепер… Охо-хо… — Помовчав. — Ну, обмили тебе, нарядили — все як у добрих людей. Кум Сергій домовину зробив. Поплакали. Людей, правда, не дуже багато було. Кутю варили. А поклали тебе скраєчку, біля Давидівни. Місце хороше, сухе. Я й собі там нагледів. Не знаю от, що тепер мені самому робити? Може, вже забити хатчину та до Петька поїхати?.. Не зважуся: він сам нічого б, та молодичка в нього… сама знаєш: і сказати не скаже, а шматок у горлі стане. От біда!.. Що порадиш?

Мовчанка.

Я злякався. Я ждав, ось-ось заговорить бабуся Нечаїха своїм лагідним, терпеливим голосом.

— Оце думаю собі, — вів далі Нечай, — куди приткнутися? Просто хоч петлю накидай. А це той, учора вночі придрімнув трохи, дивлюся: ти немов ідеш до двору, яєчка в ситі несеш. Я придивився, аж то не яєчка, а курчата живі, маленькі ще. І ти немов почала їх по одному їсти. їси, та ще й прихвалюєш… Страх господній! Прокинувся… Хотів тебе розбудити, а забув, що тебе — нема. Парасочко… хай тобі абищо!.. — Дід Нечай знову заплакав. Голосно. Мені аж морозом поза спиною сипонуло — завив якось, якось застогнав протяжно: — Е-е-е… у-у… Пішла?.. А не подумала: куди я тепер! Хоч би сказала: я лікаря з міста привіз би… виліковуються люди. А то ні слова, ні півслова — похолонула! Так і я зумію… — Нечай висякався, утер сльози, зітхнув. — Важко там, Парасочко? Хочеться, мабуть, сюди? Снишся ж. Частіше хоч снися… тільки нормально. А то’ курчата якісь… — чортзна й що. А тут… — Нечай заговорив пошепки, я половину не розчув. — Грішним ділом, хотів уже… А що? Буває, закопують, я чув. Закопали бабу в Краюшкіному… стогнала. Викопали. Ці дві ночі ходив, слухав: наче тихо. А то вже хотів… Сон, кажуть, находить якийсь страшенний — і всі думають, що вмерла людина, а вона не вмерла, а сонна…

Тут мені страх моторошно стало. Я поповзки, поповзки — та з городу. Прибіг до діда свого, розповів усе. Дід одягнувся, і ми пішли з ним на обніжок.

— Він сам із собою чи так як з нею балакає? — розпитував дід.

— З нею. Радиться, що тепер йому робити…

— Ще збожеволіє, козел старий. Справді піде викопає. Може, п’яний?

— Ні, він п’яний співає і про бога розказує. — Я знав це.

Нечай, зачувши наші кроки, вмовк.

— Хто тут? — суворо спитав дід.

Нечай довго не відповідав.

— Хто тут, я питаю?

— А тобі що?

— Ти, Нечаю?

— Атож…

Ми підійшли. Дідусь Нечай’ сидів, по-татарськи склавши ноги, дивився знизу на нас — був дуже незадоволений.

— А ще хто тут був?

— Де?

— Тут… Я чув, ти з кимось балакав.

— Не твоє діло.

— Я ось візьму добрячу ломаку і пожену додому, щоб біг і не озирався. Старий чоловік, а з глузду з’їжджаєш… Не соромно?

— Я говорю з нею і нікому не заважаю.

— З ким говориш? Нема її, ні з ким говорити! Умерла людина — в землі.

— Вона розмовляє зі мною, я чую, — упирався Нечай. — І немає чого нам заважати. Ходять тут, шпигують…

— Ану, ходімо. — Дід легко підвів Нечая з землі. — Ходімо до мене, у мене пляшка є, зараз вип’ємо — полегшає.

Дід Нечай не опирався.

— Тяжко, куме, — сили немає. — Він ішов попереду, спотикався і раз по раз утирав рукавом сльози. Я дивився ззаду на нього, маленького, вбитого горем, і теж плакав — нишком, щоб дід по потилиці не дав. Шкода було дідуся Нечая.

— А кому легко? — заспокоював дід. — Кому ж легко рідну людину в землю закопувати? Та якби всі лягали з ними поруч від горя, що було б? Мені вже тепер скільки разів треба б лягати? Терпи. Скріпися і терпи.

— Шкода.

— Звісно, шкода… хто каже. Але ж тепер нічим не зарадиш. Замучишся, і все. І сам ноги простягнеш. Терпи.

— Наче розумію, а… запеклося отуто все — нічим не розмочиш. Уже пробував — пив: не бере.

— Візьме. А Петько чого не приїхав? Ну, тим ніби далеченько, а цей чого?

— У командировку поїхав. Ох, тяжко, куме!.. Зроду не думав…

— Ми завжди так: жива людина — наче так і треба. А помре — шкода. Але з глузду од горя з’їжджати — це теж… дурість.

Не було для мене в ту хвилину ні ясної, тихої ночі, ні думок ніяких, і радість незбагненна, світла вмерла. Горе маленького дідуся заступило прекрасний світ. Тільки пам’ятаю: так само гостро, гірко пахло полином.

Дід залишив Нечая в нас. Вони лягли на підлозі, вкрилися кожухом.

— Я тобі одну бувальщину розкажу, — неголосно почав оповідати мій дід. — Ти от не воював — не знаєш, як там було… Там, брате… ще гірші діла були. От яка бувальщина: я санітаром служив, поранених у тил одвозили. Ідемо якось. А студебекер наш напхом напханий. Стогнуть, просять тихіше… А шофер, Микола Ігриньов, одноліток мій, і так уже старається рівніше їхати, гаятися дуже теж не можна: відступаємо. Ну, під’їжджаємо до якогось роздоріжжя, попереду легковичка. Офіцер махає: стій, мовляв. А у нас наказ якнайсуворіший: не зупинятися, хоч хай там сам чорт з рогами зупинятиме. Воно правильно: там скільки ще їх, сердешних, лежать, ждуть. Та хоч би наступали, а то відступаємо. Ну, проїхали. Легковичка випереджає нас, офіцер упоперек дороги — з наганом. Нічого не вдієш, зупинилися. Виявилося, офіцер у них тяжкопоранений, а їм треба в інший бік. Ну, ми з тим офіцером, що наганом махав, сяк-так утиснули в кузов пораненого. Микола в кабіні сидів: з ним там теж капітан був — теж при смерті майже лежав; Микола одною рукою притримував його, другою правив. Ну, вмістилися з горем пополам. А той, якого підсадили, кінчається, бідолашний. Голова в крові, позасихало все. Подумав був тоді: не довеземо. А хлопець молодий, лейтенант, тільки голитися, мабуть, недавнечко почав. Я голову його на коліна собі взяв — хоч піддержати трохи, та де там уже… Доїхали до госпіталю, почали знімати поранених… — Дід кахикнув, помовчав. Закурив. — Микола теж став допомагати… Подав я йому лейтенанта… «Все, — кажу, — помер». А Микола подивився на лейтенанта, в обличчя… Кхех… — Знову мовчанка. Довго мовчали.

— Невже син? — тихо спитав дід Нечай.

— Син.

— Ох ти, господи! І

— Кхм… — Мій дід шморгнув носом. Затягнувся часто, разів п’ять підряд.

— А що ж тоді?

— Поховали… Командир Миколі відпустку на тиждень додому дав. їздив. А жінці не сказав, що сина поховав. Документи й ордени сховав, пожив тиждень і поїхав.

Чого ж не сказав?

— Скажи!.. Так хоч якась надія є — без вісті та без вісті, а так… зовсім… Не міг сказати. Скільки разів, каже, хотів і не міг

— Господи, господи, — знову зітхнув дід Нечай. — Хоч сам же він живий зостався?

— Микола? Не знаю, нас розкидало згодом по різних місцях… Ото таке. Сина! — легко сказати. Та молодого такого…

Старі замовкли.

У вікна все лилося й лилося мертве урочисте світло місяця. Сяє!.. Чи радість, чи горе тут — сяє!