Безпалий

Усі навколо говорили, що у Серьоги Безменова зла жінка. Зла, вередлива й дурна. Усі це бачили й розуміли. Не бачив і не розумів цього лише Серьога. Він злився на всіх і потай дивувався: як вони не бачать і не розуміють, яка вона самостійна, начитана, яка вона… Чорт їх знає, тих людей: як почнуть плескати язиками, то не зупиниш. Вони ж не знали, яка вона дотепна, пустотлива. Як вона ходить! Це ж хода, чорт забирай, це рух уперед, у ній же тоді кожна жилочка живе і грає, коли вона йде. Серьога дуже любив жінчину ходу: дивився, і в нього губи німіли від любові. Він дома з подивом оглядав її всю, грав жовнами і потів од хвилювання.

— Що? — питала Клара. — М-м?.. — І грайливо показувала Серьозі язика. І йшла у світлицю, ніби навмисне, щоб ще раз показати йому, як вона ходить. Серьога біг за нею.

…І вони ще базікали про те, що вона… О село! Серьога благав бога, щоб йому якось не впустити з рук цей дорогоцінний дарунок долі. Інколи він навіть страхався: чи по праву звалилось на його голову таке щастя, чи вартий він його і чи немає тут якогось непорозуміння — раптом щось таке з’ясується, і йому скажуть: «Е-е, любий друже, та ти що?! Ач, захапав!»

Серьога побачив Клару вперше у лікарні (вона щойно приїхала працювати медсестрою), побачив і відразу захвилювався. Спершу він побачив тільки окуляри і носик-чобіток. І відразу захвилювався. Це потім уже йому судилася радість відкривати в ній усе нові й нові принади. Спершу ж тільки блищали окуляри і стирчав уперед носик, усе інше була руда зачіска. Білий халатик на ній розлітався вбоки; вона стрімко пройшла по коридору, кинувши мимохідь похмурій черзі: «Хто на перев’язку — заходьте». І зникла в кабінетику. Серьога так захвилювався, що в нього заболіло серце. Потім вона торкалася до нього лагідними теплими пальцями, питала: «Не боляче?» Серьозі паморочилася голова від її парфумів, він на запитання тільки хитав головою — що не боляче. І страх скував його такий, що він боявся поворухнутися.

— Що з вами? — спитала Клара.

Серьога від розгубленості знову хитнув головою — що не боляче. Клара засміялася над самісіньким його вухом… У Серьоги десь усередині, вище пупа, запекло… Він зморщився і заплакав. По-справжньому заплакав! Він не міг зрозуміти себе і нічого не міг з собою вдіяти. Він зморщився, схилив голову і заскреготав зубами. І сльози капали йому на хвору руку і на білі її пальчики.

Клара злякалася: «Боляче?»

— Та йди ти!.. — ледве вимовив Серьога. — Роби своє діло. — Він припав би мокрим обличчям до цих милих пальчиків, і ніхто не зміг би відтягти його від них. Але страх, страх паралізував його, а тепер ще й сором — що заплакав.

— Боляче вам, чи що? — знову спитала Клара.

— Тільки… той… не треба вдавати, що ми всі тут — якісь особливі, — сказав Серьога сердито. — Усі ми, зрештою, живемо в одній державі.

— Що, що?

Ну, і таке інше.

Через вісімнадцять днів вони одружилися.

Клара стала називати його — Сірий. Ласкаво. Вона, виявляється, була вже одружена, але чоловік трапився «варений якийсь», вони скоро розійшлися. Серьога від одного того, що перший її чоловік був «варений», ходив, випнувши груди, відчував у собі силу незвичайну. Клара хвалила його.

І саме в оцей час, коли він не знав, що б таке втнути від щастя, вони базікали, що дружина його — вередлива й зла. Серьога зневажав їх усіх. Вони ж не знали, як вона… О люди! Усі очманіли від заздрості, чорти. Що таке, не можуть люди спокійно зносити, коли комусь пощастить.

— Ви беріть приклад із тваринного світу, — порадив Серьога одному такому розумаці. — Вони ж спокійно ставляться, коли, приміром, одну яку-небудь собачку беруть у цирк виступати. Вони ж не зляться. А ви чого казитеся?

— Та жалко тебе…

— Жалко у бджілки… знаєш де? Отак.

Серьога сердився, розумів, що це ні до чого, безглуздо, і ще дужче сердився.

— Не звертай уваги на пустобрехів, — казала дружина Клара. — Нам же добре, і годі. Я їх усіх зблизька не бачу.

Серьога посварився з рідними, що вони не захоплювалися Кларою, з друзями… Кинув зовсім випивати, купив пральну машину і в суботні дні крутив білизну в передбаннику, щоб ніхто з зубоскалів не бачив. Сергієва мати не могла збагнути: добре це чи погано. З одного боку, ніби якось не личить чоловікові жіночу роботу робити, з другого боку… Лихий його знає!

— Але ж він не п’є! — сказала Клара свекрусі. — Чого ж вам ще? Він зайнятий ділом.

— А ти візьми й пожалій його: візьми та сама попери, — він за тиждень ухоркався, йому відпочити треба.

— А я що, не працюю?

— Та твоя робота… твою роботу хіба можна порівняти з чоловіковою, матінко! Покрути лишень його день у день (Серьога працював трактористом) — руки ж які треба! Він же не двожильний.

— Я сама знаю, як мені жити з чоловіком, — сказала на це Клара. — Вам треба, щоб він пив?

— Навіщо ж?

— Ну і все. їм же робиш краще, а вони ж іще й незадоволень

— Таж мені шкода його, він же мені син…

— Вам не шкода, коли вони п’яні під парканом валяються? Шкода? Ну і все. І не треба більше говорити на цю тему. Ясно?

— Господи милостивий! — сторопіла мати. — І слова не можна сказати. Замордувала чоловіка, а їй і слова не можна сказати.

— Гаразд, я скажу, щоб він пішов у чайну і напився з бражкою. Вас це влаштовує?

— Та чого ти нав’язла з тою пиятикою! — розсердилася мати. — Він і до тебе не дуже пив, що ти очі колеш пиятикою? Завела: «Пиятика, пиятика».

— Гаразд, я скажу йому, що ви не дозволяєте прати, — заявила Клара. І навіть підвелася і книжку медичну відклала вбік.

Мати злякалася.

— Годі! Зразу — «скажу». Тобі тільки бігати б скаржитися.

— Гаразд, що ви пропонуєте? — Клара крізь сильні окуляри прямо дивилася на свекруху. — Конкретно.

— Нічого. Тільки бачу я, голубко, не вік ти зібралася з чоловіком жити, от що. Якби жити думала, ти берегла б його. А ти, як… не знаю, як сплуататорша якась: заїздила чоловіка. Невже ж тобі важко хоч води наносити! Він і так цілий день там руки викручує, а прийде додому — знову запрягайся. Та коли ж йому відпочити, бідному?

— Повторюю: я про нього дбаю. І коли мені його пожаліти, я сама знаю. Це ви тут… розпустили чоловіків, потім не знаєте, що з ними робити.

— Господи, господи, — тільки й сказала мати. — Ось які теперечки пішли жінки! Ай-яй!

Знав би Серьога про ці розмови! У Клари вистачало розуму не переказувати їх чоловікові.

А Серьозі це за виграшки — води наносити, білизну випрати… Забіжить у хату, поцілує дружину в носик, подивується нишком могутньому і плавному вигинові її стегон. Або попросить її надіти білий халат.

— Ну наві-іщо? — мило вередувала Клара. — Шо це за дивацтва якісь?

— Я прошу, — наполягав Серьога. — Я ж тоді тебе в халатику побачив, уперше. Надінь, подивлюся: у мене ось тут знову ворухнеться. — Він показував під серце. — Я прошу, Кларнетику. — Він її звав — Кларнетик. Або Кларнет, як треба голосно покликати.

Клара надягала халат, і вони бавилися.

— Де болить?

— Ось тут, — показував Серьога на серце.

— Давно?

— Уже… сімдесят п’ять днів.

— Дозвольте, — Клара притискалася вухом до Сергієвих грудей. Серьога вдихав пахощі її фарбованого волосся… І знову, і знову в нього трошки паморочилося в голові від хвилювання й радості. Він стискав «лікаря» в обіймах, шукав губами її милий носик — любив чомусь цілувати в носик.

— Ну-у, — боронилася Клара, — це лікаря!.. — їй, напевно, трохи вже обридли однакові чоловікові пестощі.

«Господи, за що мені таке щастя! — думав Серьога, виходячи знов у двір до прального апарата. — Я ж можу не витримати отакого. Збожеволію, чого доброго. Або заслабну геть».

Він не збожеволів. Сталося інше, непередбачене.

Приїхав на канікули двоюрідний Сергіїв брат, Славко. Славко вчився у великому місті у технічному вузі, рідні ним вихвалялися, і, коли він приїздив на канікули, дядько Микола, Славків батько, влаштовував вечір. Так було вже двічі, тепер Славко перейшов на третій курс. Ну, зібралися знову. Покликали Серьогу з Кларою.

Йшло спершу все добре. Клара була в бузковій сукні з пишними рукавами, на грудях медальйон-годинник на золотому ланцюжку, волосся полискує дорогою міддю, окуляри блищать… Як любив її Серьога за ці окуляри! Погляне на людей, гляне на дружину, і знову серце радісно здригнеться: з-поміж усіх вона виділялася за столом, горда сиділа, розумна, вихована — дуже й дуже непроста. Серьозі сподобалося, що і Славко теж виділив її з-поміж усіх, перемовлявся з нею через стіл. Спочатку так, про те, про се, тоді так раптом цікаво заговорили, що всі за столом примовкли і слухали їх.

— Добре, добре, — говорив Славко, вловлюючи вухом, що всі; його слухають, — ми — технократія, люди… сухі, як про нас- кажуть і пишуть… Я тут лише уточнив би: конкретний,, а не сухий, бо наріжний камінь для нас — його величність факт.

— Так, але за фактом стоять інколи не менш конкретні живі люди, — сказала на це Клара, теж уловлюючи вухом, що всі їх слухають.

— Хто ж заперечує! — стримано, крізь посмішечку, кинув технократ Славко. — Але якщо весь час думати про те, що за фактом стоять живі люди, і робити на це нескінченні посилання, то наука й техніка будуть топтатися на місці. Ми ж не зрушимо з мертвої точки!

Клара, блискаючи склом, міддю і золотом, сказала на це так:

— Отже, медицина має головним чином підбирати за вами трупи? — Це вона сильно висловилася; за столом зробилося зовсім тихо.

Славко на якусь мить розгубився, але взяв себе в руки і бовкнув.

— Коли хочете — так! — сказав він. — Лише такою ціною людство оволодіє багатствами природи.

— Але ж це шарлатанство, — серед загальної тиші неголосно, з якоюсь особливою значливістю промовила Клара.

Славко був засміявся, але вийшло фальшиво, він сам відчув. Він занервувався.

— Чому ж шарлатанство? Наскільки я розумію, шарлатанство властиве медицині. І тільки медицині.

— Ви маєте на увазі самовільні аборти?

— Не тільки…

— Знахарство? Так от, запам’ятайте раз і назавжди, — гостро, і сердито, і повчально заговорила Клара, — що кожний, хто береться лікувати навіть нежить у людини, але не має на це відповідного права, потенціальний злочинець. — Особливо чітко і страшно вимовила вона оте «злочинець». І це при бабусях, які хіба ж так орудували в селі всяким зіллячком, настоями, відварами, це при них вона отак… Усі дивилися на Клару. І тепер зрозумів Серьога, що віднині дружину його будуть поважати і боятися. Він радів. Він молився на свою богиню в окуляриках, хотілося закричати всім: «Що, з’їли? А базікали!..» Але Серьога не закричав, а знову заплакав. Біс його знає, що за нерви в нього! Одно плакав. Він непомітно втер сльози і закурив.

Славко ще щось там казав, але вже й за столом загомоніли теж: Славко програв. До Клари потяглися — хто з чаркою, хто із запитаннями. Один дуже кремезний Сергіїв родич, дядько Єгор, нахилився до Серьоги, до вуха, спитав:

Як її по батькові?

— Никанорівна. Клавдія Никанорівна.

— Клав діє Никанорівно! — прогув басом дядько Єгор, розштовхавши своїм голосом інші голоси. — Чуєте, Клав діє Никанорівно!..

Клара обернулася до цього пагорба за столом.

— Так, я вас слухаю. — Чітко, точно, виховано.

— А от ви замужем за нашим… ну, родичем, а весілля ми так і не справили. А чому, га? Не за звичаєм…

Клара не задумувалася над відповідями. Взагалі здавалося, оце і є її стихія, коли вона в центрі уваги і роздає направо і наліво слова, усмішки… Коли всі дивуються з неї, милуються нею, а хто й заздрить потайки, а вона шле, й шле, і котить від себе хвилі парфумів, чарівності й культури. На запитання цього дядька Єгора Клара ледь вигнула в усмішці малинові уста… Ковзнула поглядом по технократові Славкові й промовила, не давши навіть доказати дядькові Єгорові:

— Весілля — це ще не знак якості. Це, — Клара підняла над столом руку, показала всім золоту обручку на пальці, — лише символ, але не гарантія. Міцність подружнього життя не вимірюється кількістю випитих пляшок.

Ну, вона показувала себе сьогодні! Навіть Серьога не бачив ще такою своєї дружини. Ні, вона була явно в ударі. На дядька Єгора, як на присоромлену безнадійно людину, посипалося з усіх боків:

— А що, маєш? Ось так.

— Що, Єгоршо: проти шерсті? Х-ха!..

— Із звичаями поліз! Тут без звичаїв відрубають так, що… На, закуси краще.

Серьога — у нестримній радості й гордості за дружину — випив, мабуть, зайвого. У нього виросли плечі так, що він міг торкатися ними протилежних стін хати; радість його була велика, хотілося обіймати всіх підряд і цілувати. Він плакав, хотів співати, сміявся… Потім вийшов на подвір’я, підставив голову під рукомийник, облився й пішов за причілок, під повітку, покурити і обсохнути. Поночіти вже стало, вітерець посмикував. Серьога швидко отямився на повітрі і сидів думав. Не думав, а якось відпочивав увесь — душею і тілом. Рідкісний, благословенний супокій зійшов на нього: він ніби кудись плив, скорившися спокійній, всесильній течії часу. І думалося просто і ясно: «Ось живу. Хороше».

Нараз він почув два чиїхось квапливі голоси на ганку; у нього боляче тьохнуло серце: він упізнав голос дружини. Він завмер. Так, це був Кларин голос. А другий — Славків. У повітці був дощаний простінок. Славко й Клара підійшли до нього і стали. Вийшло так: Серьога сидів по цей бік простінка, спиною до нього, а вони стояли по той бік… Тобто це так близько, що можна було чути стукіт серця чужого, не тільки голоси, чи шепіт, а чи вовтузіння якесь. Саме ця близькість — ніби він під приголомшила, ліжком лежав — так спочатку ошелешила, що Серьога не міг поворухнути ні рукою, ні ногою.

— Чиженьку мій, — лагідно, тихо — так знайомо! — шепотіла Клара, — та чого ж ти так поспішаєш? Дай я тебе… — Чмок-чмок. Так знайомо! Так однаково!.. Так близько… — Славнесенький мій. Гарнесенький мій… — Чмок-чмок! — Солоденький…

Вони там легенько вовтузилися й штовхали Серьогу. Славко щось квапливо бурмотів, щось питав: Серьога пропускав його слова. Клара тихо сміялась і казала:

— Солодесенький мій… Куди, куди? Ах ти пустунчик! Поцілуй мене в носик.

«Так ось як буває, — з жахом, з огидою, з болем усвідомлював Серьога. — Ось як!» І все живе, що має сенс, назву, — все ринуло в прірву, і стала одна чорна яма. І ні назви, ані сенсу — сама лише чорна яма. «Ну, тепер однаково», — подумав Серьога. І ступив крок у цю яму.

— Кларнетику-у, це я, Сірий, — раптом проспівав Серьога, наче він розказував казку і дійшов до тієї миті, коли лисичка-сестричка стала коло півникової хатки і ось так проспівала. — А-у-у! — ще заспівав Серьога. — А я вас зараз буду вбива-ати.

Далі все замелькало, як уві сні: то те бачив Серьога, то це… То він кудись біг, то кричали люди. Ні ваги своєї, ні тіла Серьога не пам’ятав. І як у нього в руці опинилася сокира, теж не пам’ятав. Але ось що він запам’ятав добре: як Клара стрибала через огорожу. Зачіска у Клари збилася, волосся розпатлалося; коли вона стрибонула через огорожу, її руда грива стала дибки над головою… Отакий собі вогонь майнув. І оцю летючу мить намертво схопила пам’ять. І коли потім Серьога згадував колишню свою дружину, то щоразу перед очима малювалася ця картина — політ, і було смішно і боляче.

Того вечора все раптом одшуміло, одмелькало… Усі кудись поділися. Серьога зостався сам з сокирою… Він почав усе усвідомлювати, зробилося нестерпно боляче. Було так боляче, навіть дихати було важко від болю. «Та що ж це таке! Що ж робиться?» — подумав Серьога… Поклав на жердину ліву руку і цюкнув сокирою по пальцях. Два пальці — вказівний і середній — одпали. Серьога кинув сокиру і пішов до лікарні. Тепер хоч кудись треба йти. Руку замотав сорочкою, полою.

Відтоді його й прозвано в селі — Безпалий.

Клара виїхала тієї ж ночі; потім їй кудись вислали документи: трудову книжку, паспорт… Славко теж поїхав і більше на канікули не приїжджав. Серьога, як і раніше, працює на тракторі, орудує цією своєю куксою незгірш, аніж колись. Про Клару ніколи ні з ким не говорить. Тільки раз якось посварився з чоловіками.

— Казали тобі, Серього, зла вона…

— Яка там вона зла! — раптом скипів Серьога. — До чого тут зла?

— А яка вона? Добра, чи що?

— Та до чого тут добра, зла? В злості хіба річ?

— А в чім же?

— Ні в чім! Не знаю, в чім… Але не в злості штука.

Є ж інші якісь слова… Ні, торочать одне: зла, зла. Може, нав-. паки, добра: братові хотіла допомогти.

— Серього, — поцікавилися, — а от ти ж це… любив її… А якби зараз приїхала, простив би?

Серьога на це промовчав. Нічого не сказав.

Тоді чоловіки самі почали розмірковувати.

— Що вона, дурна, чи що, приїде.

— А що? Подумає — любив…

— Ну, любив, любив. Він любив, а вона не любила. Вона вже зіпсована людина — на одному все одно не зупиниться. Якщо замолоду людина зіпсується, це вже пропаще діло. Хоч чоловіка візьми, хоч жінку — однаково. Вона часом і сама не хоче, а робить.

— Так, то вже тільки зсерединки загнити, а там найменший вітерець похитне.

— Волі їм дали багато! — сердито сказав Костя Бібіков, миршавий чоловічок, але дуже гострий на слово. — Дід Іван каже: зараз добре живеться бабі та корові, а коневі й мужикові погано. І правильно. Волі багато, вони й розпустилися. У Гната оно Журавльова теж: напилася, дурепа, осоромила чоловіка — вів її через усе село. А тоді на нього ж: «А навіщо пити багато дозволяв!» От як!..

— А молоді, молоді!.. Спідниці оті візьми — подивишся, іде-е… Тьху!

Серьога сидів віддалік, більше не брав участі в розмові Покусував травинку, дивився вдалечінь кудись. Він думав: що ж, мабуть, і цього треба було спробувати в житті. Але якби ще раз налетіла така буря, він знову розкрив би їй обійми — пішов би назустріч. Все ж хоч як боляче, це було свято. Звичайно, де свято, там і похмілля, це так… Але свято ж було? Було. Ну і все.