Темної ночі

«Піть-пать, піть-падьом», — тоненько перегукуються перепелиці в густо-зеленому просі, що темніє смугою попід Губським лісом. Щодалі, то все лінивіше подають свої голосочки. Бо вечір близенько. Потомилися, видно.

Хлопчаки примостилися на горбі, щоб на виду була вся череда, і завзято грають у ножика. Знову доводиться смикати за вухо Вітьку.

— Може, за це корови завернеш? — пропонують хлопці. — Бо он попаски добираються в просо.

— Та заверну ж, бо он і Мелашку треба зігнати з землі. Бач, виляглася на сирому, а вона ж тільна! — доказує вже на ходу Вітька. — Застудиться.

Потюгукавши на Мелашку та й на всю череду заодно, Вітька повертається до гурту.

— Хлопці, лис! — раптом верескнув Славко Карась.

Де? Де?

— Еге, поранений, чи що?

— Гайда за ним!

За мить хлопчаків з горба наче вітром здуло, і ось вони вже шелестять просом услід за лисом — чахчах-чах!.. Рудий небезпеку помітив одразу — ґвалт же який! — і побіг прудкіше, незграбно ковиляючи задніми лапами. Швидше б до лісу, а там йому кожен кущик брат. Сховається.

— Хлопці, оточуй його! Оточуй!

— Він майже дохлий, — гукає Славко Карась. — Його, мабуть, привалило у Вовчім проваллі.

Лис уже петляв між деревами. Хлопці добряче вхоркалися, а таки не відставали, аж поки ліс погустішав. А там, де густіше дерев, і смеркає раніше. Темні пасма вечора ніби заплутувалися в гіллі.

Жовтий хвіст ще кілька разів мелькнув то там, то сям і розтанув у вечоровій синяві лісу.

— Ех, жаль, — відхекується Вітька і витирає картузом розпашіле обличчя. На лоба йому й на кос впала дрібненька, як макове зерня, росичка. —Показав він нам п’яти.

— Це, певно, той, що півня нашого… — сказав Стьопа Куценький.

— То чого ж ти плівся позаду? — згонив злість Славко, наче не знав, що в Стьопи найкоротші ноги. — Казав же тобі, ото чуй.

— А ти?..

— Ну й заманив же він нас.

Хлопці лише тепер помітили, як далеко вони забігли. А вже пера б і додому. Між деревами тихенько моститься ніч.

Незабаром вони займали череду.

Вітька розгублено нишпорив очима по полю — не було корови. Він хутенько вискочив на горб і ще раз оглянувся довкола.

Мов крізь землю провалилася.

«Забрела в ліс, тепер шукай вітра в полі», — подумав Вітька.

— Хлопці, женіть без мене! Кудись Мелашка потьопала.

— Може, ми підождемо? — спитав Стьопа.

— Та йдіть, я наздожену. Вона десь тут близенько.

Вітька побачив у просі витолочений слід, що тягнувся борозенкою до лісу, і гайнув на пошуки. Біг і відчував, як поколює в литках, — той довгохвостий хитрун таки виморив їх аж-аж-аж. І в горлі солоно. А тут ще й Мелашка зі своїми вибриками. Ось уже й ліс, а її нема.

— От морока, — сердився Вітька. У людей корови як корови, а ця завжди шукає шкоду. Скільки він набігався за нею цього літа! І вже ж заробляла. Ні, не слуха. Ех, як би це Вітька відлупцював її! Та знову мати лаятиме. Не можна тільну корову бити. Ну, то не викидай же коників, як тільна. А то… Де ж вона, де? Вітька безпорадно блукав поміж темними стовбурами. Ще трохи — і зовсім смеркне. Хлопці, либонь, уже повсідалися перед телевізорами або до клубу пішли, щоб побешкетувати під вікнами, а тут ходи та сліпай у темряві. І де той лис взявся на його бідну голову. Влетить же тепер удома.

Вітька знову побіг. Кидався в один бік, у другий — марно. На лобі виступила не те що росичка, — котилося сто потів. Він кляв лиса і все на світі, а найбільше корову, що відірвалася од череди. Ну куди їй плентатися. По другу голову? Ні, я їй дам лупки. Хай лишень знайдеться. А там не подивлюсь ні на що. Якби ж хоч ця ніч забарилася, а то суне сліпицею. Дивись, ще якийсь звірюка підкрадеться…

Раптом Вітька здригнувся. В ліщинових зарослях щось засопло і тріснула галузка. Він набрався духу, глянув туди, у гущавину, і враз одлягло від серця. Там стояла його Мелашка.

— Ох, ти ж!.. — закричав Вітька і, замахнувшись довгим дубцем, кинувся до корови, але тут же притих і зупинився, мов зачарований. Під кущем він побачив маленьке телятко. Воно було біле-біле, як голубочок, і з чорненькою цяткою на лобику. Сердешне тремтіло від холоду, а над ним схилила голову Мелашка, лизала телятко, мабуть, хотіла зігріти.

Вітька стояв заворожений, тепла хвиля лоскітливо підіймалася йому в грудях. Де й ділася злість. Стояв, тамуючи віддих — таки ж он як набігався, — й не зводив очей з теляти, яке біліло у темній зелені, наче скупане в молоці.

«А змерзло бідненьке», — подумав Вітька, підступаючи до теляти. Він простяг руку, щоб погладити його, але корова гнівно засопіла й махнула на хлопчика рогом, що той ледве устиг відскочити.

— Дурненька, — сказав Вітька. — Хіба ж я що, забрать його хочу?

Тут йому спало на думку, що треба ж і справді якось забрати телятко додому. Але ж як? Воно ж таки важкеньке, нівроку, вродилося. А тут же ця темінь загусла, місяця й того сховала.

Ех, коли б мати знала. Може, хтось із хлопців таки ж здогадався сказати їй. А як ні? Хіба побігти в поле, мо, кого стрінути вдасться, щоб переказати своїм?

Вітька побіг у бік поля, але тут йому здалося, що ліс усе щільніше обступає його зусібіч і він може заблудитися. Холод пробіг по спині: що, коли заблукає? Мелашка з маленьким лишаться самі. А як дикий кабан? Ні, Вітька побіжить туди, до теляти, і стерегтиме його до ранку.

Вітька помчав назад і небавом знову помітив у гущавині біленьку латочку. Ач яке, аж світиться в темені, не треба й місяця.

А тиша у лісі така вже стояла, що віддалік було чутно, як важко дихає Мелашка. І лиже телятко, лиже — тішиться ним не натішиться. Та от не зігріє ніяк, те й досі дрібненько тремтить, не вгамується. Може б, не тремтіло, якби ж хоч удень народилося, а то лиш глянуло на світ — а він темний. Хто б же не злякався. Вітька ось майже дорослий, та й то вже зубами цокає. Зціпить їх, наче й не стукотять хвильку-другу, а там, дивись, якась сила розводить зуби — і знов: цок-цок-цок… Уже й говорити пробував до теляти, але ж довкола така порожня тиша, що власного голосу страшно.

Він підійшов до корови і погладив її шию. Од Мелашки сходило вогке тепло. Потім скинув піджачок і обережно вкрив ним теля. Лише маленька голівка в цяткою на лобику виглядала з-під нього.

Корова вже не відгонила Вітьку. Він притулився до її гарячого боку. Так було тепло. Інколи десь хрускала гілка, і Вітька здригався. Йому вчувалася скрадлива вовча хода. Тоді мерщій гнав од себе морозкі здогади і думав про матір. Мабуть, вона вже шукає його. Авжеж, Славко або Стьопа скажуть їй, що сьогодні пасли череду біля Губського лісу. А там же у просі ще й стежечка зосталася, може, мати помітить. Так що немає чого хвилюватися, шкода лиш, що мати там побивається. Не зна, що телятко знайшлося, того й потерпає : ліс є ліс — тут і кабани водяться, і вовк забреде… Ну, та всяке на думку спаде, от мати й сушить голову. Ото ще морока мені, ніяк не звикнуть, що я вже не маленький. Ну, не лишати ж Мелашку з телятком самих серед лісу.

Позаду щось ніби зашелестіло, Вітька зіщулився, та озирнутись боявся. Він заплющив очі, але так стало ще страшніше. Вітька подивився на корову — та спокійно дихала, зализуючи теляті чорненьку цятку. Вітька трохи заспокоївся.

«Ну, що тут страшного? — думав він. — Той же ліс, тільки вночі. Телятко мале, і те не боїться. Он як спокійно глипає з-під піджака». Вітьці стало приємно, що то він його найперший побачив і що глядить його. Й ім’я дасть йому він. А хто ж іще? Певно, що він. Стало тепло і зовсім не лячно.

Як же він назве його? Якщо теличка, то… ну, Білочка ж, аякже! Кращого й не придумаєш. Вітька був задоволений. А якщо бичок? Тоді… тоді…

— У-у-у, — почулося десь на узліссі, і Вітька ще міцніше припав до корови. На мить знову ліс виповнила тиша, німа чорна тиша, од якої ставало моторошно. Довкола ні шереху, а в грудях — гуп-гуп-гуп… Серце наче гукнути хоче когось.

— У-у-у-у!.. Вітю-у-у-у, — і всередині йому знов ворухнулася тепла лоскітлива хвиля — це ж його мати… мама гукає. Шукає таки!

На радощах Вітька не знав, чи обізватися, чи бігти на мамин голос. Ні, краще вже залишатись на місці.

— Агов! Осьдечки я! — озивається Вітька, і йому здається, ніби весь ліс розступився перед ним і довкола повиднішало. Наче місяць виплив з-за хмари. Гуки наближаються, і він уже розрізняє татів і мамин голос. Почули його… Почули…

— Ти де, сину? — зовсім поруч гукає батько. Вітька відчув, як здригнулася корова.

— Тихіше, скотину злякаєте, — Вітька вдає із себе сердитого. — Бач, як розкричалися. Не бійся, Мелашко, це свої… свої…

Він гладить долонькою теплого Мелашчиного бока, а рука все ще тремтить, тремтить…

Вітька радіє, що темно. Не бачитимуть його сліз.