«Клятий» горіх

Постановка «Сватання на Гончарівці» в нашому селі була чи не єдиною оказією, яка зібрала до клубу стільки люду, що він мало не розвалився від штовханини. І старе й мале хотіло побачити, як «представлятимуть» наші ж таки місцеві «артисти», усім аж терпець уривався — так ждали того передноворічного дня.

Довгожданий час надійшов, поволеньки розсунулася завіса, і люди принишкли, навіть діди перестали кашляти, боялись кліпнути, щоб чогось не проґавити на сцені, а далі загули, зашуміли, і вже до самого кінця вистави не вгавав сміх та голосні вигуки дядьків.

Я почувався героєм дня, бо всім найбільше подобався мій тато. В широчезних червоних шароварах, в солом’яному брилі, він «придурювався» найкраще, та ще й не домовляв слів, як маленька дитина.

І коли клуб вибухав реготом, тато частенько додавав щось од себе, чого не було у п’єсі Квітки-Основ’яненка і що, на його думку, неодмінно треба доточити. Після того «акторам» довго доводилося чекати, поки нарешті їх знову почують. А за цей час тато встигав придумати нове слівце, яке мало припасти до смаку глядачам. Він був певен у цьому, бо добре знав своїх односельців, охочих до веселенького.

— Не піду я за Стецька, — казала бібліотекарка Люда, яку хотіли «віддати» за мого тата.

— Бресес, бо підес, як на налигачі, — запевняв тато, і навіть глухий на праве вухо дід Юхрем од сміху брався за живіт і тільки згодом підставляв бабі Юхремисі здорове ліве вухо.

— Як кае?!

Баба кричала йому татові слова, і тоді старий дивувався :

— Ге, так і кае?! От дає, чортяка.

…Вистава мала такий успіх, що вирішили їхати в сусіднє село Дібрівку і виступити перед тамтешніми колгоспниками. Вчителька Олена Іванівна, котра була і режисером, і гримером, і суфлером водночас, випросила в голови машину. Мені теж дуже кортіло поїхати, але тато відмовився мене взяти, мовляв, йому ніколи буде зі мною панькатись. Та коли «артисти» влаштувалися на кузові і тато кинув шоферові «поганяй», Олена Іванівна непомітно взяла мене в кабіну, і я опинився на сьомому небі.

…У дібрівському клубі назбиралося повно людей. І, либонь, не тільки тому, що по селі красувалися оголошення, виведені величезними літерами. Скорше через чутки про величезний успіх вистави, які встигли дійти до дібрівчан.

Я вже міг показатися татові на очі, — все одно він би не спровадив мене додому, — але не хотілось йому заважати, бо тато був дуже заклопотаний.

Коли наші пішли за лаштунки, я тихцем прошмигнув до невеличкої зали і за мить загубився серед незнайомих людей. Поміж чиїмись ногами я пробирався до сцени, хтось мене одіпхнув, і я образився: не його ж тато виступає, а мій, і я повинен зайняти найзручніше місце. Я таки добився свого і прилаштувався біля самісінької сцени, ставши на коліна і обіпершись підборіддям на її краєчок.

Зала втихла. Почалося.

Цього разу я не почувався таким великим цабе, як у нас. Хлопчаки, що повмощувалися поблизу, не заздрили мені, вони навіть не звертали на мене ніякісінької уваги, хоча я був серед них чужаком, і тільки пильно стежили за виставою.

Тато теж видався мені набагато в’ялішим, ніж минулого разу. Тепер він говорив тільки те, що йому підказувала Олена Іванівна. Додавати своє тато боявся, бо на нього дивилося безліч незнайомих облич, і татові здавалося, що чужі люди не зрозуміють його з півслова так, як свої. Але після першого виступу в татовій голові переплуталися слова п’єси із його власними, і тепер він довго дослухався до того, що шепотіла йому Олена Іванівна. Деякі її слова долітали аж до мого вуха, а потім їх повторював тато, якось боязко і невпевнено. Не знаю, як би скінчилась вистава, аби не ота пригода.

— Не піду я за Стецька, — сказала бібліотекарка Люда.

— Бресес, бо підес… — відповів тато і зам’явся. Потім він порився у глибокій, як торба, кишені шароварів, дістав звідти горіха, покрутив його в руках, наче хотів переконатися, що то таки волоський горіх, а не якась чортівня, і вдарив по ньому підбором чобота. Як не везе, то не везе. Горіх виявився міцненьким, не тріснув, а вислизнув і покотився через сцену прямо на хлопчаків. Я зірвався з місця, розіпхав усіх ліктями і накрив його грудьми, як ото хокейний воротар шайбу. А що тато стежив, куди покотиться той клятий горіх, то враз угледів мене. Його очі від здивування розширились, а брови підскочили аж до чуба.

Всі засміялися.

Я миттю розкрив долоню і покотив горіх татові. Він піймав його і хвацько хряснув по ньому чоботом. Хвиля сміху вдарилася об мою спину.

— Не розгубився! — почув я чийсь вигук.

— Наш чоловік! — пролунав ще голос.

І після того все пішло як по писаному. Тато просіяв, заговорив, і до мене вже не долітали слова Олени Іванівни. Мені здавалося, що вистава щойно почалася, саме з того самого місця, коли я повернув татові горіх. Гордість переповнила мене всього, адже горіх утрапив саме до мене, а не до когось із хлопчаків.

Було таке відчуття, ніби я теж на сцені і граю у виставі, хоча я тільки торкався до сцени підборіддям. І вона здавалася мені широким світом. Мені було радісно за тата, за те, що хтось назвав його своїм чоловіком, і раптом усі люди, що були в клубі, стали такими близькими, такими рідними…

Коли їхали додому, тато взяв мене в кузов.

— Тепер ти завжди їздитимеш зі мною, — сказав. — Хто зна, може, й артистом станеш?