До Києва

І ось вони їдуть! Нарешті їдуть.

А скільки ж то ждав-виглядав Мишко цього дня, Ольга Петрівна ще на початку навчального року обіцяла повезти їх до Києва на екскурсію. Дехто, може» й призабув ту обіцянку, тільки не Мишко. Уже йому той Київ і снився, ну, може, не Київ, а так, величезне красиве місто, але Мишко називав його Києвом. І от дивина: не раз і не двічі привиджувалося йому те місто ночами, а завжди — однаково. Та сама вулиця, ті самі будинки, наче він там уже колись був, запам’ятав усе до найменшої рисочки, і тепер воно йому снилося. Жоден сон не повторювався ніколи Мишкові, а цей — сто разів.

І от учора Ольга Петрівна зайшла до класу, і Мишко відразу помітив, що на її губах зацвіла ота усмішка, коли вона має сказати їм щось дуже хороше. Очі сміються, брови, щоки сміються, і губи отак: сіп-сіп — слова злетіти просяться. Мишко спершу подумав: то вони диктант учора так гарно написали, що Ольга Петрівна сяє.

А вона:

— Так, дітки. Підніміть руки, хто завтра їде до Києва.

— Як?

— Що?

— Та невже?

А Ольга Петрівна тішиться, що їй не вірять. Геть і не гнівається, що всі загули, як бджоли у вулику.

— Дали нам, — каже, — автобуса на завтра. Але я щось не бачу рук.

І всі зразу рвиць руками угору. Ліс виріс.

— Що ж, — каже Ольга Петрівна. — Тоді ж дивіться мені, щоб гарненько виспалися сьогодні. Бо виїжджаємо рано-вранці, до схід сонця. П’ять годин треба їхати, то щоб не поморилися.

— Де там!

— Хто — ми?

І знову загули-загуділи — не втихомириш. У Мишковому класі такий народ, їм тільки дай! Вони ще однією ногою в дитячих яслах. Ну, та не всі, правда. Мишко не такий. Він знає, що можна дошумітися до того, що Ольга Петрівна ще й передумає. Хоча навряд чи. Он уже й автобуса дали.

Після уроків Мишко прибіг додому засапаний.

— Мамо! — кричить, ще й двері не встиг відчинити. — Завтра до Києва їдемо. На екскурсію! Так що готуй гроші на морозиво.

І вмить слухняний такий став: і викупався у ночвах, і те принесе, і те подасть, хоч до рани прикладай Мишка. А матері все мало.

— Біжи, — каже, — до дядька Олекси, хай він тебе підстриже. Он «брехушка» за комір лізе. А ти ж все-таки у Київ їдеш, а не кудись там.

Мишко іншим разом, може б, і не послухався, а тут — ноги на плечі й гаття до дядька Олекси. Це ще добре, що до дядька, бо раніше батько, бувало, ножичками його «підправляв». То так уже підправить, що покоси на Мишковій голові, як після косарки, зостаються. Мало того, що наскубе до сліз, так ще ж і на люди соромно вийти.

А дядько Олекса — ні, цей підстриже так, що й не почуєш. І акуратненько, наче парубка. У нього ж не ножиці, а машинка-нулівка. Через те в дядька Олекси весь куток стрижеться. То це дядько чики-чики машинкою одного та другого, а тоді каже: «Ого скільки шерсті! Можу вже й валянки на зиму збити».

Так отож і Мишка перед екскурсією підчикрижив рівненько, ще й чубчика спереду лишив на два пальці. «Це ж, — сміється, — ти в Київ поїдеш, а там дівчата подивляться та скажуть: оце козак! Дай-но я тебе ще й надікалоню». Та пирх на Мишка, пирх, аж у очі зайшло. Воно, звісно, щипає, а Мишкові й нічого. «Спасибі, дядьку, — подякував, — колись як мене щось попросите, то і я вас послухаюся».

Ну, поки помився, постригся, то й вечір настав. Треба, думає, раніше спати лягти, бо дорога далека, а вставати рано. Ще, правда, погомонів із батьком та матір’ю, розпитав про Київ, бо вони ж бували там, бачили.

Мати ховала усмішечку в ямочках на щоках і розказувала, як вона вперше у метро зайшла, а там такі сходи їдуть, їдуть. Як ступила на них, то ледь не загуркотіла вниз. Спасибі, люди підхопили. А батько наче аж дивувався тій розповіді — він у Києві частіше бував: «Чого це ти, — питає, — розгубилася? По-перше, не сходи, а ескалатор, а по-друге, там є за що держатися, тільки гав не лови. Метро — це таке, а от у зоопарку цікаво. Ти там, Мишко, дивись верблюда не дратуй, бо плюне. То такий!»

Отак вони побалакали втрьох про се, про те, а тоді Мишко й у ліжко вклався. «Тільки ж не заспіть, — уже вкотре нагадав батькам. — Бо автобус не ждатиме».

Заплющив очі, але який там сон! У грудях солодко так, наче меду наївся натщесерце. Аж під ложечкою ссе. Це ж узавтра, зовсім скоро, він буде в Києві. А там метро, зоопарк… «Верблюда не дратуй». Що, Мишко уже геть дурний, щоб його дратувати? Ні, він йому коржика дасть, погладить… Звісно, якщо якийсь телепень показуватиме язика, то верблюд і плюне. І правильно зробить. Не вмієш поводитись — вдома сиди, нічого в Київ пертися. А слон! О, той, кажуть, уминає харчі горами. Що йому той коржик — на один зуб, і то мало. Мавпа — інша справа. Маленьку мавпочку Мишко і вдома тримав би. Так де ж її взяти.

А сну нема зовсім. Як Мишко не силував себе, щоб задрімати, нічого не виходило. Уже й рахував до тисячі, але збився, бо знов йому Київ привиджувався, уже й уявляв, як десь за вікном шумить дощ — на дощ добре спиться, однак ніщо не допомагало. Біда, та й годі. Це коли не треба, то в Мишка очі самі злипаються. Прокрадуться, бува, з хлопцями на дорослий сеанс у кіно, примостяться десь у куточку, щоб завклубом не витурив, то хлопці регочуть собі. «Диви, — шепочуть, — цілуються». А в Мишка очі стуляються, і він кив-кив носом. І повіки слинить, і щипає себе, бо стидно ж спати в такому кіно, а воно, хвороба б його взяла, спиться, та й годі.

А тепер навпаки. Заплющив очі, аж до болю заплющив, а сон не приходить. У голові звірі всякі, сходи довжелезні їдуть, їдуть… І Дніпро — широкий-преширокий, сурмить пароплавами білими. Це вони, мабуть, й на пароплаві покатаються. А чого ж — екскурсія як-не-як, скрізь треба побувати. Сказано ж, краще раз побачити, ніж сто разів почути.

Ось вони як зайдуть у метро, то Мишко не ловитиме гав і ближченько до Настусі триматиметься. Сходи як шарпнуть, Настуся тільки падати, а Мишко хап її попідруки. «Чого ти розгубилася? — скаже. — Це ж ескалатор, держись кріпкенько». Настуся зашаріється, усміхнеться Мишкові, а Василь Куряче Яєчко покаже йому кулака в кишені. Показуй, хтось там боїться тебе. Глевтякуватий такий, хоч на силу, мабуть, і дужчий за Мишка. Бо їсть як не в себе. Це ж його через те й дражнять Курячим Яєчком, що на кожній перерві дістає з портфеля крашанку й наминає. А Мишко до харчів не дуже, то й худенький. Зате спритний і на ногу прудкий.

Так воно, то так, але як же оце заснути. Уже й за вікном неначе Сіріє. Чи, може, Мишко до темряви звик, то бачить вночі, як сова. Таж ні, таки, видно, ранок прокльовується у вікно. Повернувся очима до стіни і давай знов рахувати. Полічу до ста тисяч, а таки засну, думає.

І щось таке як закуняв трохи, коли це батько над вухом:

— Вставай, сину, бо проспиш свою екскурсію.

Мишко аж здригнувся. Мерщій схопився з ліжка, та за штани, та заплутався у холошах! Врешті-таки розібрався що й до чого, зодягнувся у празникове, чистеньке все, напрасоване.

— А вмиватися? — батько.

— Так я ж учора купався.

— Все одно вмиватися треба.

Зняв Мишко біленьку сорочку, вибіг надвір до умивальника, а ранок такий, що й сам тебе вмиє, — чистий, світлий, свіжий, аж пахне.

Причепурився Мишко, взяв вузлика із сніданком — не хотів брати, але мама силоміць тикнула, думає, що він, як Василь Куряче Яєчко, оце плямкатиме в автобусі. Іде до воріт, коли й батько-мати за ним.

— А ви куди?

— Проведемо тебе.

— Що я, мала дитина? — насупився Мишко.

— Таж їдеш он аж куди.

— Увечері ж і назад. Не в армію іду. Засміють.

— Та мені треба Ользі Петрівні щось сказати, — хитрує мати. — Щоб купила там дещо.

— «Купила, купила»… — сердиться Мишко. — Ну добре, ти йди, а батько хай вдома зостається.

— Добре вже, добре, — сміється батько. — Та дивися ж там, слухайся Ольгу Петрівну. Під машину не попади. — І цмок Мишка в щоку. Наче маленького. Мишко хотів було витертись, та передумав. Хай уже. Ніхто ж не бачив.

— І верблюда не дратуй, чуєш? — підсміюється батько на прощання.

— Не буду.

Ідуть вони з матір’ю до школи, і Мишкові здається, що тепер він щодня вставатиме так рано. Гарно ж як! Ще ніхто й куряви не збивав зі шляху, і через те повітря таке чисте, вдихнеш його — аж бігти хочеться. Наче він спав сю ніч як після маківок. Он уже й сонця окрайчик випнувся над Глинищем. Ще не гріє, прохололо за ніч.

А коло школи що діється! Ну, наче за море десь їдуть вони. Біля кожного батько, мати, а то ще й дід та баба, наказують щось, метушаться, в автобус заглядають.

— Ти ж коло вікна сідай, чуєш, коло вікна, бо закачаєшся.

— Та не їж там багато солодкого, занудить.

— Ви ж там дивіться, Ольго Петрівно, за моїм, бо воно таке несміливе.

Мишко швиденько ускочив в автобус, щоб мати не встигла обцілувати його перед Настусею, і забіг аж на заднє сидіння. А мати, як на гріх, підійшла до вікна, дзьобала вказівним пальцем у скло і гукала так, що чути було аж до Києва:

— Ти ж там поснідай гарненько, бо вдома й рісочки не вхопив. Там я поклала тобі і м’яса, і яєчок, й огірочків, чуєш?

Мишко кивав головою і краєчком ока косував на Настусю. Добре, що і їй мати щось говорила — не могла зупинитися, то, може, Настуся нічого й не чула. Чого ж цей автобус і досі стоїть, їхав би швидше, однак усього не перебалакаєш.

— Усі вже зібралися? — спитав шофер у Ольги Петрівни, збивши на потилицю шкіряного кашкета.

— Усі!

— Ну, тоді рушили, — він смикнув кашкета за козирок і натягнув його на лоба, наче боявся, щоб не здуло вітром.

І завів мотор.

Рушили.

А коло школи ще довго стояли люди і махали услід руками.

* * *

І от вони їдуть! Нарешті їдуть. До Києва.

Повсідалися зручненько — хлопці до хлопців, дівчата до дівчат. Ті про своє гомонять, ті про своє: хто як спав, що кому снилося. А Мишкові нічого не снилося. І все одно не ловить позіхи, як Василь Куряче Яєчко. Той мовчав, мовчав, а тоді не втерпів і похвалився:

— Псі, я вже був у Києві.

— Коли? — питає Ольга Петрівна.

— Та… ще в школу тоді не ходив. У гості до дядька Миколи з батьком їздили. То чого вже там тільки не бачили!

— А що?

— Та… все.

Еге ж, якраз усе, думає Мишко. їздив пуцьвірінком, то, видно, тільки за татову полу тримався та ковбасу наминав. До ковбаси Василь страх який охочий. Це якось на Жовтневі свята грали вони у п’єсі одній. І там треба таке було грати, що нібито вони, два хлопці, назбирали у лісі грибів та насмажили їх і їдять. А тоді потруїлися, бо гриби отруйними виявились. От перед виставою Ольга Петрівна і каже Мишкові: «Ти забіжи до мами в магазин, — Мишкова мати в магазині працює, — та візьми там чогось, щоб замість грибів їсти. Грибів у нас немає, а сковорідку й виделки я з дому візьму». Мишко забіг у магазин, мати одважила йому чи не з півкіла ковбаси: «Поріжу тоненько, — каже, — то в клубі там і не розберуть, що це не гриби. Одна я знатиму».

От почали вони п’єсу. Мишко з Василем грали тих хлопців-невдах. І як дійшло вже до того, що треба їм гриби їсти, то Мишко візьме кружальце на виделочку і кусає потрошку. А Василь!.. Радий, що на дурничку, та заразом по п’ять кружалець наколює, запихається, так що й говорити до ладу не може. Ковтає слова разом з ковбасою.

«Оце ще візьму оцього боровика та й досить», — промовляє Мишко слова із п’єси та цок виделкою в сковорідку — а вона порожня. Люди сміються, Василь гикає на весь клуб, ну, хоч крізь сцену провалися. Отака сміхота тоді вийшла. Хоч би він у Києві чогось не вчудив, бо сорому не обберешся.

Диви, он і зараз — ще не встигли за Лисянку виїхати, а Куряче Яєчко вже дістає крашанки із торбинки.

— Не вспів поснідати, — усміхається винувато, і лице його якось гостренько витягується до торбинки. Як у їжака.

— А чого ж, усі підкріпіться трошки, — радить Ольга Петрівна, — щоб не захляли мені в дорозі.

Дехто й собі зашарудів целофановим мішечком, в автобусі запахло часником. Ото ще придумав хтось! їде до Києва, щоб часником там на людей дихати. Мишко ось навіть наодеколонився вчора. Дядько Олекса попирхав з пляшечки і бач… про дівчат зразу. Наче як київські, то вже й за Настусю кращі.

Мишко дивиться на Настусю, але вона сидить попереду, і йому видно лише золоті кучерики за вушками. Хоч би оглянулася. Так ні ж, із дівчатами шушукається, регочуть.

Ну, реготіть собі на здоров’я, а Мишко у вікно дивитиметься. Це ж хіба він тільки один Київ побачить! Коли б не так, он по дорозі ще буде й Тараща, і Біла Церква… Ото книжка цікава — «Син Таращанського полку». Мишко її тричі прочитав, і так йому хотілося мати, як у того Василька, маленьке галіфе, гімнастерочку, чобітки солдатські. Просив матір: поший та поший, на п’ятірки вчитимусь. А мати: пожди, ось підеш в армію, то там тобі й видадуть. Легко сказати, пожди, а до тієї армії Мишкові ще як до Києва рачки… Якби ж туди і малих записували, то Мишко вирядився б, значки начепив би. Тоді Настуся очей би з нього не зводила, а не шушукалася б з дівчатами.

Диви, уже й не шепочуться. Сплять! А бий тебе коцюба, як же це можна заснути, коли до Києва їдеш. Ще ж і Таращу не проїжджали, і Білу Церкву!.. А вони понаїдалися, то, звісно, на сон потягне. Та й повставали сьогодні раненько, не звикли, бач. Хлопці й ті повісили голови на груди й хропуть, аж автобус дрижить. Хропіть, хропіть, проспите все на світі. Теж мені, на екскурсію зібралися. Дітлашня.

Хай Ольга Петрівна задрімала, так вона ж старенька, та й у Києві бувала он скільки разів. їй можна, а цим чого хропака давати? Мишкові ні з ким і словом перекинутися. Хіба з водієм?

Він підводиться і йде наперед, до шофера. Цей дядько чужий, з районного автопарку, але ж вони разом їдуть до Києва, то таке, як свої.

— А тобі чо’ не спиться? — весело питає водій і знов підбиває козирок вищенько. На лобі йому вже червоніє вузенька попружка, надавлена кашкетом. — Одіспався за ніч?

— Та… не хо, — каже Мишко.

— Молодець, нема чого спати ранками. Глянь, яке он сонце зійшло. Котиться з нами до Києва. Ми їдемо — і воно наче летить разом з нами.

— Еге.

— А відіспатись можна й на тому світі, — сміється дядько.

— Дя, а скоро Тараща?

— Скоро, синку. А ти знаєш Таращу?

— Читав. А так ніколи не бачив.

— Да-а-а, — зітхає водій, але не стомлено, а так, наче дивується чомусь. — Було тут колись.

І вже розповідає Мишкові і про червоних кіннотників, і про батька Боженка, що силу таку мав — ніхто йому не рівня. А Щорс Микола!..

— Оце воно, синку, отут усе й діялося. Бач он той ліс? За ним і Тараща. Тут наші діди-прадіди на смерть стояли. Бо інакше не їхав би ти сьогодні до Києва, зрозумів?

— Зрозумів, — киває Мишко. І довго мовчить. Бачить, як з лісу вискакує червона кіннота на біляків. Сонце відбилося в їхніх шаблях і летить разом з воїнами на січу. А попереду — велетень з козацькими вусами. Батько Боженко. І десь там із ним син Таращанського полку, Василько, у маленькому галіфе і гімнастерочці…

Аж мороз пішов у Мишка поза шкірою. Здалося на мить, то не Василько Стародуб, а він, Мишко, летить на конику вороненькому вслід за батьком Боженком. Стережіться, вороги прокляті! Ех!

— То де ж та Тараща? — спам’ятався нарешті.

— Оце ж ми її і проїхали, хіба ти не бачив?

— А-а-а…

— Задумався, козаче?

— Та… А Київ скоро?

— Скоро, через годинку і Київ.

І знов, поки поле та ліс, Мишко у думках своїх. Так йому якось — аж у грудях лоскоче. Київ! Скоро Київ. То ж він на малюнках який гарний, а навсправжки? Щорс Микола на коні там стоїть, Богдан Хмельницький теж на коні… Ех, люди були. Трохи пізненько Мишко вродився. А то б…

А Тарас!.. Стоїть, похилив голову. Мучили царі його. Не мав на чужині і коня, бідолаха. Зате ж які вірші писав! Увесь світ його знає. Це як спитає хтось у Мишка, звідки він приїхав до Києва, то скаже: з краю Шевченкового — і всяк зрозуміє. Ще й позаздрить Мишкові. О, то великий край, скаже, славен край.

* * *

Диви, уже й прокидатися почали. Настуся розплющила очі і солоденько ворушить губами.

— То де ж той Київ? — спросоння вигукнув Василь Куряче Яєчко. — їдемо, їдемо, уже й спина стерпла, а його нема!

Бач, проспав усе, ще й сердиться. Видно, зголоднів уже.

— Потерпи трохи, — каже Ольга Петрівна. — Оце як до Виставки народного господарства доїдемо, то, вважай, і Київ. А ти, Мишко, біжи посидь трохи. Бо ми цілий день на ногах будемо, пристанеш. А ти ні спати, ні сісти не хочеш.

— Та-а! Встигну ще. Як назад їхатимемо, — відгукується Мишко, але таки послухався Ольгу Петрівну. Пішов, сів на заднє сидіння і відчув, що його таки справді розморило. Він же й ока не стуляв он уже скільки. Ні вночі, ні вдень. І хоч думки у Мишка бадьоренькі, однак ноги й руки уже якісь неслухняні, одріж і викинь. Зів’яли наче. І голова стала важкою, щось ніби в тім’я тисне, хилить на груди голову.

— Приготувалися! — виголошує урочисто Ольга Петрівна, ніби у клубі перед початком вистави. — В’їжджаємо в столицю нашої Радянської України, місто-герой Київ!

Ті слова вже насилу долітають до Мишка, мовби пробиваються до нього десь із-за стіни, ще й застрягають у в’язкому, як мед, жовтавому повітрі. Наче якась нечиста сила обвила Мишка важезною втомою і повела за руку в легкий, мов хмаринка, сон… Він з останніх сил ще розплющив повіки й угледів на високому красивому будинку жінку, вирізьблену із білого каменю, яка тримала на піднятих руках сніп, і ще побачив багато білих будинків… А далі вже Мишко ходив отим величезним красивим містом, яке снилося йому сто разів — і завжди однаково. Через те він й уві сні частенько здогадувався, що спить, але цього разу Мишко ні про що не здогадувався. Адже вони ось ще недавнечко їхали автобусом до Києва, їхали, як і годиться, через Таращу, Білу Церкву… І от ходить Мишко широкими асфальтованими вулицями, милується не намилується містом, і легко йому, і солодко, і так, наче й не ходить він тими вулицями, а літає, і бачить усе згори, немов птах…

Та раптом помітив Мишко з висоти пташиного польоту, як там, за містом, де ліс, оточують біляки батька Боженка. І ось він летить уже на коні на підмогу, шабля виблискує у його руці, та ворогів набагато більше. Обсідають вони Мишка чорними круками, шарпають, рубають, та немає такої сили, яка б здолала червоного козака. Домчав він до отамана, і вже вони удвох із батьком Боженком горою стоять за Київ…

А то ж і не круки шарпали Мишка, то хлопці його будили — не могли добудитися, бо приїхали в Київ, а Мишко раптом заснув як убитий. Його смикали за поли, за руки, легенько ляскали по щоках, а Мишко боронився запекло, хоча й сонний був. Може, йому снилося, що вже упав на бранному полі, що вбитий уже, то де тут добудишся. Не руш козака, нехай спочиває, голова завзята.

* * *

А як розплющив очі і враз підхопився на сидінні, то всі так і покотилися зо сміху — таким розгубленим було Мишкове обличчя, ніби він оце з неба упав і не знав, де опинився. Та де ж, у Києві! Києвом їде їхній автобус. Це що, задрімав на хвильку? Ех, сонько, що тепер скаже про нього Ольга Петрівна… А Настуся? Соромно й очі підвести. Та нехай собі кажуть що хочуть, вони ж усі проспали й Таращу, і Білу Церкву, а Мишко закуняв на хвилинку, то це треба отак сміятися, га?

Але тут Куряче Яєчко ніби холодною водою линув на нього:

— Ех ти, найголовніше проспав. Зоопарк!

— Як… проспав? — аж похолов Мишко.

— А отак… хр-р-р, хр-р-р. — Куряче Яєчко заплющив очі і захропів, передражнюючи Мишка, як той спав.

— Будили тебе, будили, та от… не добудилися, — зітхнула Ольга Петрівна.

А всі, ніби навмисне, щоб зачепити Мишка за живе, перебиваючи одне одного, стали розповідати і про слона, що хоботом цукерки дістає з обгортки геть тобі як рукою, і про верблюда, що начебто хтось його образив, а він узяв та й плюнув (це вже, видно, підбріхували), і про зебру, в матроску «зодягнуту», і про золотих рибок, і… Та про що вони тільки не розказували, всього не переслухаєш.

І так гірко стало Мишкові, що він сидів як води в рот набрав і навіть до вікна одвернувся, ображений. Ех, не добудилися… Нарошне…

І ще довго б щеміло йому у грудях, та враз аж стрепенувся Мишко, аж серце зайшлося, і всі голоси пощезли довкола — який там зоопарк, які слони! — там, за вікном, поміж височезних тополь плив Мишкові назустріч Щорс Микола на вороному коні, ще й руку здійняв угору, ніби вітав дорогого гостя із краю Шевченкового…