Дерево пам’яті
1
Восени 1395 року великий князь литовський Вітовт із Скиригайлом, своїм союзником, підійшли до Києва. Було споряджено до міста посланця непокірному Володимирові Ольгердовичу, який усе ще відмовлявся визнати власну васальну залежність од Вітовта, а військо почало неквапно готуватися до приступу міста: воєначальники розставляли загони, розводячи їх довкола київських стін. Ще було тепло, але листя побивалося першою іржею, і ліси довкола Києва почали засвічуватися жовтяками — приземні кущі й малі дерева вже палали на повну силу. Але військові тієї осені змагатися з Володимиром не довелося: київський князь сам виїхав назустріч Вітовту з невеликою свитою, впав на землю перед великим князем і підданно поклонився, згодившись тим самим відступити Київ Скиригайлу і взяти собі Копил із смутою землі від верхів’я Німану по ріці Случ до Прип’яті і по ній.
Військо розбило табір тут-таки, під стінами Києва, а Вітовт, Скиригайло і Володимир зі свитами в’їхали до міста — тут їх привітав Хома Ізуфів, намісник од митрополита у святій Софії, на митрополичому дворі. Скиригайло вже тоді звернув увагу на цього ніби й непомітного чоловіка: здалося йому, що на нього від ченця війнуло аж так, як віяло від побитих першим осіннім тліном довколакиївських лісів. Вони на мент звели очі, зустрівшись, і Скиригайло подумав, що з цим чоловіком, очевидно, треба буде, коли засяде на київському столі, якщо не подружитися, то принаймні не сваритися.
Потім був бенкет, коли всі пили й гуляли; смутний тільки сидів за столом Володимир. Скиригайло помітив, що до нього підсів був той-таки Хома і вони про щось тихо перемовлялися; здається, Хома Володимира втішав. Потому намісник підійшов і до Скиригайла.
— Отже, князю,— мовив покірливо,— київський стіл уже твій!
— Таж напевно,— згорда відказав Скиригайло.— Відбуду лише похід на Черкаси й Звенигород і знову буду тут.
Чернець дивився на нього вивідчо, ніби не зважувався на відверте слово.
— Сідай, отче, біля мене, вип’єш меду,— благодушно мовив Скиригайло.
Намісник запросини прийняв. Слуга налив їм меду, і вони неквапно почали його цідити.
— Не здивувало тебе, князю, що Володимир відмовився від змагання?
— Я б на його місці також відмовився,— пирхнув Скиригайло.— Вельми велике й могутнє військо підійшло під Київ.
— Це так,— хитнув Хома.— Але взяти Київ також непросто.
— Що хочеш цим сказати, отче? — блимнув на нього Скиригайло.
— А те,— тихо мовив Хома,— що це я вмовив Володимира не заводити бою.
Скиригайло подумав: цей чернець, напевне, жадібна штучка — вже відразу випрошує собі милостиню.
— Про твою послугу не забуду, отче,— трохи насупившись, відказав Скиригайло.
— О, сподіваюся на те.— Сухі Хомині вуста ледь-ледь роз’їхались в усмішці.— Але не про винагороду собі прошу.
— Що ж просиш?
— Ну, в нас буде час про це поговорити. За твоє здоров’я, князю!
І знову вони схрестилися поглядами;, вдруге відчув князь, як од цього дивного чоловіка повіяло зимним протягом, ніби від осінніх, побитих тліном лісів.
— За твоє здоров’я, отче,— взяв і собі в руку погару князь.— І зваж, недобре нам заводити якісь розмови в присутності великого князя. Годилося б тобі спершу його привітати, бо це він одтепер наш спільний володар.
— О так,— мовив Хома встаючи,— але він володар далекий, так само як далекий король.
— Це не значить,— усміхнувся Скиригайло і зловив себе на думці, що вони ніби з цим ченцем у зговір якийсь увіходять,— що на володаря можна не зважати; безпечніше, отче, не зважати на короля.
— Це саме і я сказав Володимиру,— проказав загадково Хома й відійшов…
Скиригайло провів його поглядом. Ні, цей чернець веде себе не як покірливий божий слуга; вже навіть у цій коротенькій розмові він ніби почав натискати на князя, чогось од нього загадково вимагаючи, а від милостині гордо, відмовляючись. Але Скиригайло за бенкетним столом не міг багато міркувати — все більшу й більшу відчував згагу, все більше й більше наливався трунком, хоч добре знав, чим це все кінчається. Так воно, зрештою, й сталося, як бувало завжди, тобто за кілька годин по тій розсудливій розмові князь почав верзти казна-що і до всіх чіплятися. Вдарив слугу, а тоді заревів на все горло, ніби й співаючи, а насправді щось безтямно вигукуючи; ще згодом почав трусити руками над головою і хтозна-кому загрожувати: братові, королю, братові Володимирові чи й самому Вітовту, який сидів на чолі столу і тільки кисло всміхався, бо добре знав: Скиригайло тільки п’яний так несамовитів. Коли ж йому це набридло, звів руку й зробив непевний рух,— кілька дужих молодців із його найближчої охорони підійшли неквапно до Скиригайла, раптово кинулися на нього, очевидно, чинили вже так не раз, звалили і вправно зв’язали. Скиригайло рвався, шаленів, червонів, тужився, а переконавшись у своїй несилі, почав плакати, водячи головою,— на нього, однак, уже ніхто не зважав, усі продовжували бенкет, ніби нічого особливого й не сталося.
— Іван,— сказав про Скиригайла Вітовт Володимиру, ніби той не був Скиригайлові братом і не знав його,— гідна пошани людина і великий воїн, але не тоді, коли вп’ється.
— Все-таки я просив би залишити мені Житомир та Овруч,— сказав Володимир, для цього він до Вітовта й підсів — розмова про Скиригайла йому не була цікава.
— Житомир та Овруч,— спокійно відказав Вітовт,— належать Київському князівству. Скиригайло мені б не вибачив цього умалення.
— Скиригайло зробить так, як скаже ваша милість,— похмуро мовив Володимир.
— О ні! — звів брови Вітовт, кидаючи оком на зв’язаного Скиригайла,— той уже заспокоївся й мирно хропів.— Скиригайло не такого тіста людина, щоб ним не важити. Це я можу зробити із ним п’яним.— Він знову безвольно хитнув рукою, на що охоронці миттю прискочили до Скиригайла і розв’язали його.— Але, з тверезим я мушу з ним рахуватися. Цей чернець,— звернув увагу Вітовт на Хому Ізуфова,— чого тут шаландається?
— Це митрополичий намісник,— мовив похмуро Володимир.— Розумна й поважна голова…
— Розумних і поважних голів,— сказав, ледь розтуляючи вуста, Вітовт,— коли вони не великокнязівські, на землі навряд чи треба плодити.
— Може, й так,— буркнув Володимир.— Коли б не він, то я, може, вашій милості без бою не піддався б.
— Аж так,— зацікавлено повернувся Вітовт.— Який же в нього інтерес?
— Дурний інтерес,— сказав Володимир, тужно дивлячись на сплячого Скиригайла.— Не піддавати руїні Київ. Тобто, те місто, яке давно вже майже руїна…
2
Листя тієї осені майже зовсім опало, коли покинув Київ Володимир Ольгердович, спорядивши для свого майна тисячу возів і повівши за ними свою бойову дружину. До Хоми дійшли чутки, коли випав сніг, що Скиригайло щасливо здобув Канів, Звенигород і Черкаси; згодом він повернувся до Києва. Кияни зустрічали князя як належить: з духовенством, на чолі якого стояв Хома Ізуфів, з тимпанами й трубами. Скиригайло поселився в князівському замку, і звідти цілий тиждень долинали п’яні вигуки, співи, ячання музики,— ані киян, ані духовенство на той бенкет запрошено не було. По тому Скиригайло зі слугами вивалився із замку і почав несамовито гасати на конях по місту, і хоч міщани завчасно поховалися в доми, було вхоплено кільканадцятеро дівчат і заведено в замок. Ті дівчата згодом повернулися в домівки із запухлими від плачу обличчями, і їхні розповіді про те, що творилось у княжому теремі, повзли по цілому місту, обростаючи такими небилицями, яких оганьблені міщанки й придумати не могли. Саме тому, коли закінчився той дикий бенкет, а може, бенкетники вирішили тільки перепочити, тобто, тоді, коли князівський палац замовк і ніби у великий сон поринув, Хома вдяг свитку, глибше насунув на лоба кукіль, узяв патерицю в руки і безстрашно пішов туди, просто до князя, супроводжений цікавими і співчутливими очима киян. Він ішов повільно, дивлячись у землю і вергаючи сніг чобітьми й палицею; попросив воротного сказати князеві про себе; кияни бачили, що ворота перед Хомою довго не відчинялися, і він, певне, дошкулений холодом, ходив біля них туди й сюди. Зрештою, з’явився воротний і провів Хому у хвіртку, і хвіртка ця зачинилася наглухо, а всі, хто бачив це, подумали мимохідь: чи вийде з тієї хвіртки Хома назад?
Скиригайло прийняв Хому похмуро, взяв од нього благословення і чемно всадив до столу, наказавши подати досить їстива й питва.
— Не знаю, княже, чи захочеш мене слухати,— сказав Хома,— але я прийшов до тебе, турбуючись про твою душу.
— Спасибі, отче,— похмуро відказав Скиригайло.— У мене самого на душі ніби помийниця.
За вікном у цей час пішов сніг, густий, лапатий, і вони обидва озирнулися на оболони. В покої було прохолодно, Скиригайло сидів у накинутій на плечі шубі з вовчих шкур; біля очей в нього понабрякали важкі мішки, обличчя було несвіже й утомлене.
— Ми тоді, восени, почали розмову,— сказав Хома,— чи ж бажаєш, князю, її продовжити?
— Я вже забув, про що ми говорили, — буркнув князь.
— Про те, що це я вмовив Володимира не заводити бою за Київ.
— Чому так учинив?
— Бо не хотів, щоб новий володар уходив у місто як завойовник.
— Але ж я у нього ввійшов.
— Не завойовником, а признаним киянами володарем.
Скиригайло пирснув.
— Чи має це значення? Коли б кияни не захотіли мене пускати, я б увійшов силою;
— Однак силою до нас ти не увійшов. Чи не хотів би, княже, пройтися вулицями міста, де ти став володарем?
— Але ж для чого? — знову здивувався Скиригайло.
— Бо всі ми, кияни, хочемо, — якось твердо й уперто повів чернець,— щоб ти був у нас володарем, а не завойовником. Бо ти прийшов, княже, у велике місто, де росте могутнє дерево пам’яті і кожен листок на тому дереві — списана слава його. Я хочу, княже, щоб ти цю пам’ять прочитав. Щоб забув: ти чужинець, а щоб полюбив і дерево те, і людей сущих. Щоб не міг ганятися по вулицях, як татарин, виловлюючи дівчат, а щоб сам честь тих дівчат захищав.
— То це б я захищав холопок? — засміявся князь.
— Усіх нас,— сказав Хома.— Щоб ми були твоїми, а ти наш. Щоб не дивилися на тебе люди, як на зайду, а як на милостивого й доброго пана нашого.
— Нащо мені це, ченче? — згорда спитав князь.— Я прийшов сюди не для того, щоб про когось дбати, а щоб панувати. Щоб у цій руці,— він показав кулака, великого, порослого жорстким волоссям, — тримати край і мати з нього собі пожиток. І я чинитиму в цьому місті не те, що мені скажуть чи порадять, а що захочу. Бо в мене є до того сила. А своє дерево пам’яті сховай собі в матню,— Скиригайло зареготав.— Бо це вже давно не дерево, а протрухла колода. Чи ж не бачиш, скільки у вашому місті руїн?
— Не смійся з руїн, княже,— спокійно мовив Хома.— Бо в кожній руїні дух предків усіх тих людей, яких зневажаєш.
— Дух предків, отче,— це теж руїна. Є сила подути, дмухнеш — і вивіється.
— Вітер дмухає, вітер і вивіюється,— тихо сказав чернець.
— Щось я не доберу, про що кажеш! — підхопився князь і пішов покоєм.— Може, з тими дівчатами й негаразд вийшло: коли я п’яний, кажусь із того. Але що це за невидаль: пан побавився з холопкою. Сам мусиш знати: це у звичаях нашої землі, отче.
— Якої землі, князю?
— Землі, з якої я прийшов,— гордо сказав Скиригайло.
— Але ти прийшов, князю, на землю, де е інші звичаї.
— Значить, хай цей край переймає звичаї свого пана.
— А на дерево пам’яті таки не хочеш подивитися? — спитав Хома.
— Це ти про руїни, яких стільки тут є? Колись, може, й подивлюся. А коли подивлюсь, то що?
— Маю надію, княже, що з тих руїн промовить до тебе дух предків,— сказав розважно Хома.
— Предків і я шаную, отче,— набундючившись, мовив Князь.— Але не тих, котрі не зуміли втримати свого панування, а тих, нащадки яких можуть робити на своїй чи завойованій землі все, що їм забажається.
Вони подивилися один на одного чіпко й пильно, і знову на Скиригайла повіяло холодом, але не осінніх лісів, а тієї зими, що повільно спускала до землі міріади білих пушин.
3
Чернець пішов, а Скиригайло задумався. Ні, він не був такий дурний, щоб не тямити, що хоче сказати і до чого веде митрополичий намісник: йшлося, справді, не про марницю. Адже недаремно й він, Скиригайло, добивавсь у Вітовта саме київського столу,— добре знав, що це стіл великих князів. Добре відав історію з митрополитом Кипріяном, отим болгарином, якого не хотіла визнати Московія. Болгарин опинився в Києві також недаремно, бо Київ — давня столиця руської митрополії. Московський князь Дмитро Іванович не дав Киприянові кафедри митрополита всієї Русі, але коли помер вибранець Дмитровий Митяй, Кипріян таки став митрополитом московським. Скиригайлів батько Ольгерд був у спілці з Кипріяном, через що Дмитро Іванович вернув митрополита в Київ, а замість нього поставив Пимена. Тоді Кипріян поїхав у Константиноціль на патріарший суд, щоб таки добитися московської митрополії. Здається, такі люди, як цей Хома, хотіли затримати митрополита саме в Києві,— та й чи один він тут, цей Хома, котрим мариться минула велич їхнього краю. Володимира ці люди, здаєтьоя, зуміли обкрутити, чи не тому він так довго не визнавав влади Вітовта, а тільки королівську. Кипріяна, правда, кияни в себе не втримали — його вабило на московський стілець. Він його й посів дев’ять років тому, але кілька разів навідувався до Києва, тут він мав досить прихильників. Володимирові, певне, було нелегко в цьому краєві, і в Києві вони напевне прагли зробити його своїм. Як шкода, що він, Скиригайло, не може відверто переговорити з братом: той не піде на відвертість хоч би тому, що Скиригайло забрав у нього стіл. І все-таки чомусь Володимир піддався без бою; Вітовтові він пояснив, що перед цим були в нього посланці від Ягайла й наказали підкоритися, але хтозна, чи воно так. Може, він відчував себе тут ненадійно, може, зрештою, оте уперте небажання підкоритися Вітовтові було не його власне, а цих людей, від імені яких промовляв щойно Хома.
«Дерево пам’яті,— буркнув Скиригайло,— мені нема діла до їхнього дерева, але є діло до того, щоб повернути собі батьківський стіл — осьде моя велика мета!»
Але Вітовт надто потужний, щоб його він посилив. А може, й справді, покликати цього ченця: хай проведе його по місту, хай розкаже славну історію всіх тутешніх руїн — чого хотітимуть вони від нього далі? Схочуть перейняти собі його оружну міць, щоб оживити власне дерево пам’яті так, як того хотіли, перейнявши для себе митрополита Кипріяна? Але це політика безсилих, бо дерево їхньої пам’яті вже півтори сотні років стоїть без листя. Зрештою, в дечому намісник має рацію: йому треба придивитися до тутешніх звичаїв і довідатися, що і як тут думають. Але на це буде час. Поки що він утомлений від військових походів, поки що в його душі й справді помийниця: він ще не завершив бенкетування. Більше того, він саме в тій порі, коли зупинитися годі, але й бенкетування починає обридати. Отож він знову закликав своїх воєвод, і вони знову пили й кричали, співали, знову грали музики, але було цього разу без дівчат — Скиригайло захотів іншої розваги. Вони повилазили на сторожову вежу князівського палацу і почали влучати з луків у перехожих міщан, дико при цьому регочучи й горлаючи. Вулиці відразу ж спустіли, а Скиригайло, хоч який п’яний був, відчув, що до серця йому причепився камінець,— він уже починав каятися. Так воно, зрештою, бувало завжди: вичворяв казнащо, біснувався, скаженів під час бенкетів, а потім смиренно приходив до священиків, щедро їх обдаровував, молився, каявся і навіть покуту приймав. «Ти мені теж, Хомо, відпустиш гріхи, коли насиплю тобі в торбу срібла»,— подумав Скиригайло і раптом добачив у небі челігу. Великий птах не летів, а плив над головою; Скиригайло звів лука й націлився.
— Не чіпай цього птаха, князю,— шепнув його дорадник, ловчий Жигмунд,— то в них священний птах.
Але Скиригайло вже пустив стрілу,— голосно скрикнув челіга, змахнув кілька разів крильми і каменюкою впав на землю.
— Га-га-га! — сміявся Скиригайло, а з ним разом його воєводи.— Я, панове, пришпор не для того, щоб шанувати їхні святощі, а щоб вони шанували святощі мої.
Видихнув із себе повітря, червоний од випитого і з’їденого, і відчув: ось він, край його безуму, кінець усім його нерозумним збродням. Цього разу, зрештою, він не так уже багато й накоїв: раз пополював на дівчат, вони підстрелили лише одного міщанина, ну і цей птах,— не раз бувало, що розтулювався він більше.
— Все,— сказав він, дивлячись на порожні довкільні вулиці.— Завтра їдемо на полювання, а потому підемо до попів просити прощення.
Вони шумливо спустилися сходами, і в цей час у хвіртці біля воріт з’явився слуга, недотямний Іванець, який волочив убитого челігу.
— Для чого ти його сюди притяг? — нахмурився Скиригайло.
— Ге-ге! — показав зуби Іванець.— Ваша милість це вполювали. Це, ге-ге, здобич вашої милості.
— Викинь на смітника,— буркнув Скиригайло і важкою ходою рушив у свої покої, супроводжений покойовим, чашником і конюшим.
4
Наступного ранку він почувався зле. Дивувався з того, адже був у помірному загулі; а може, той настрій витворив у нього сон, що один і той же снився йому цілу ніч. А снився йому митрополичий намісник Хома в образі челіги, тобто голова в нього була Хомина, а тіло пташине, хіба що крила на кінцях завершувалися людськими п’ятірнями. Отож, коли птах промовляв до нього Хоминим голосом, махав тими крильми-п’ястами, а інколи навіть ті п’ясті в кулаки стискав. Вони простували безлюдними київськими вулицями, чи, як назвав їх Хома, стогнами, обходячи руїни, півруїни, вцілілі церкви. Хома йому при тому щось безперебійно розказував; здається, оповідав історію кожної будови; здається, сипав іменами князів, заводився довгими промовами про те й те, що відбулося там і там, а-він слухав і не слухав, бо все це для нього було не більше як порожнє патякання. Потім вони спустились у підземелля, де лежали нетлінні тіла святих, і про кожного з них його супровідник-челіга докладно розказав. І все, що розказував Хома, було, на його думку, славне, велике, незабутнє,— мало яка земля могла подібним похвалитися, адже тут у цьому місті, жили величаві й могутні володарі, адже тримали вони у владі безмежні простори і численні князівства; тоді це було, коли ятвяги, жмудь та литва ще напівдикі були і тремтіли перед могутністю київських каганів. Скиригайло йшов поруч Хоми-челіги і поблажливо всміхався, бо все, про що розповідав йому завзятий чернець, всього лише тінь, колишнє, та й хтозна, чи й справді все відбувалося так, як розповідалося. Так, руїни цього міста величні, але це всього-таки руїни; хай справді литва і жмудь були колись дикі й підвладні, але тепер усе навпаки, тепер вони, кияни, як щурі, поховалися по своїх домівках, а він ступає по їхніх стогнах кроком володаря; він може зробити з ними і з їхнім містом, що захоче, а коли б вони добровільно йому не піддалися, то вчинив би з ними так, як Батий,— схилив би силою собі до ніг. Через це він і сказав:
— Може, воно й так, отче. Може, були ви колись дужі й славні, але все вимірюється не колишньою славою, а сущою. Ви ж тепер — земля без голови й оружної сили; отже, ви тепер не ріка, котра несе свої нестримні води, а застояне болото, чи не так?
— Тим-то я тобі розказую, князю, про наше дерево пам’яті, бо хочу, щоб ти вивів воду болота в стрімку ріку. Ми тебе захотіли добровільно, ми примусили Володимира вийти з міста без бою, бо Володимир, хоч і має князівський гонор, але замалий силою. Прийми ж наше дерево пам’яті, княже, як своє, і стань у його обороні. Колись і Великий Новгород запросив до себе князя-чужинця Рюрика, і той став на захист дерева пам’яті Новгорода; колись і Київ прикликав Олега, також чужинця, і Київ став матір’ю городів руських. Зроби й ти так: побачиш, якої величі досягнеш.
— А може, в мене є своє дерево пам’яті,— згорда всміхнувсь у тому чудному сні Скиригайло.
— Тоді не треба було приходити княжити до нас,— жорстко сказав Хома-челіга.— Тоді треба було залишатися там, де твоє дерево пам’яті росте. Скажу тобі словом Бояновим: важко тілові без голови, але нелегко й голові без тіла. Стань головою нашого дерева пам’яті, прирости до нього,— живий сік тебе напоїть, велику силу відчуєш.
— Не стане болото рікою, — згорда сказав Скиригайло.
— Але болото легко того, хто не відає стежок по ньому, приходня втопить.
— Загрожуєш мені, ченче?! — скрикнув сердито Скиригайло.
— Не загрожую, а попереджаю. Взиваю до розуму й обачності твоєї. Ходімо далі.
І вони знову пішли порожніми київськими вулицями, а потім спинилися на крутому березі Дніпра. Саме сходило сонце, стояло великою кулею на пласкому лівому березі і розсипало червоно-жовте проміння. І те проміння якось дивно проливалося над землею, кладучи позверх прозорі світляні стовпи й прориваючи ними й просвічуючи рідкий ранковий туманець. Чернець-челіга стиснув п’ятірнею князівську руку вище ліктя, прихилився до нього й прошепотів, важко дихаючи:
— Зараз ти його побачиш! Зараз воно з’явиться!
— Хто? — здивовано спитав Скиригайло.
— Воно, дерево пам’яті цієї землі.
І він його побачив. Витворилося з туману, з проміння, повітря, пари, що підіймалася від Дніпра, виростало могутнім блакитним стовбуром, виносило його вгору сюди, до Київських гір, і вже тут починало розгортатися кроною, і та крона, так само блакитна, як і стовбур, розкинулася над головою дивною зав’яззю крилатих хмар, котрі творили несамовиті горорізьби: кинуті в пориві тіла, розверсті роти на величезних блакитних обличчях, підняті руки з ощепами, шаблями, булавами, киями, копіями, розмотані хвости бунчуків, сколихнуті прапори, кінські тіла, сплетені в боротьбі тіла богатирів, напружені м’язисті спини, жилаві ноги, кольчуги, щити, шоломи, князівські знаки, біла й червона одежа, вуса, чуби, бороди дідів, кобзи, золототкані парчі, ковані труби, гудки, свирілі, псалтирі й гуслі, органи срібні, білі теремні будівлі, храми, ідоли зі срібними головами і золотими вусами, дерева, жито, пшениця, овес, просо, дикі кабани, тури, лосі, сайгаки, ведмеді, вовки, чорногузи й лебеді з розкинутими крильми, соколи, орли, крилаті змії — все це було сплетено, зв’язано, перемішано, з’єднано, все це виростало з того могутнього блакитного стовбура, що тримав корені свої у великій ріці Славутичі. Хома закинув голову і дивився на те чудо розверстими очима; обличчя його було щасливе, натхненне, радісне, захоплене.
— Дивися, князю, дивись! Дивися пильно, бо все зараз зникне!
Скиригайло все те бачив. Але їдка, чорна рука зчавила йому серце, і він засміявся саркастично, бо йому захотілося погасити оце натхненне обличчя божевільного ченця, бо ж не захоплення він відчув, а тільки легенький страх.
— Ні,— сказав він зимно.— Все це, ченче, твої дурні й нікому не потрібні вигадки. Байки все це, ченче!
— Байки? — вигукнув з розпачем Хома.
— Звісно, байки,— холодно відповів князь.— Бо насправді нічого того нема. Є тільки моя воля і моя сила. І не я буду улягати твоєму місту, а воно мені…
— То будь же ти проклятий! — крикнув люто Хома, і його обличчя стало чорне, страшне, а очі блиснули криваво, як в упиря.— Не діждеш ти на київському столі княжити!..
Тоді князь Скиригайло й прокинувся. Прокинувся й відчув, що йому щемить у грудях; він з присвистом удихнув повітря і захлинувся чи від страху, чи від того лихого сновидного навадження, чи, може, й від ненависті. Плеснув у долоні, а коли на порозі з’явився покойовий, владно сказав:
— Готуйте все до полювання. Після сніданку виїжджаємо.
5
У цей час і прийшов до нього посланець од Хоми Ізуфова, митрополичого намісника,— Хома кликав його на снідання.
— Я на полювання зібрався,— сказав Скиригайло.
— Отець намісник про те відає,— вклонився посланець.— Він хоче вказати вашій милості найпригідніші для полювання місця.
— Гаразд, я заїду до нього перед полюванням,— мовив Скиригайло, подумавши, що це може стати початком його каяття: одарить принагідно намісника й попросить вибачити йому негречності, які він допустив, бенкетуючи.
Слуги готували в князівському дворі ловчі сіті й інше мисливське спорядження, змащували вози, які мали з ними поїхати,— у двір уже стікалися воєводи й воїни, які мали йти разом із князем. Він же захопив капшука зі сріблом, скочив на коня і в супроводі десяти молодих воїнів помчав у Софію Київську.
Хома стояв на воротях, блідий, ніби невиспаний; він схиливсь у поклоні, а князь зіскочив із коня й підійшов узяти благословення.
— Зле чиниш, князю,— сказав Хома, коли вони йшли до митрополичих покоїв.— Ти вбив священного птаха, і кияни з цього вельми уражені й стурбовані. Чи ж ти відав, що соколів убивати не можна?
— Відав,— сказав князь,— і вчинив це навмисне. Кияни повинні з того зрозуміти, що вони у владі могутнього князя.
— Вони так і зрозуміли,— тихо сказав Хома.— І не тільки могутнього, але й немилосердного.
Зайшли в покій. Тут уже було розставлено м’ясива й глечики з питним медом, хліби й коржі з маком і всяке інше їство.
— Незле живеш, отче,— засміявся князь.
— Великого гостя .приймаю. Їжа ця для тебе, для мене ж — вода й проскура.
— Е, ні, отче, коли вже їсти й пити, то разом. А то, може, ти мене за того челігу й отруїти захочеш,— засміявся Скиригайло.
— Воля твоя, — вклонився Хома і сів насупроти князя.
— А так і гаразд,— мовив князь і розламав печеного гусака — келейник в цей час наливав у пугари меду.
Вони випили й почали їсти, і Хома подивився на князя чорним і гарячково розпаленим поглядом.
— Скажу тобі словом на слово твоє, — мовив. — Про того ж таки челігу. Кияни й так знають, що ти великий і могутній, князю. Але, вбивши священного птаха, хоч на наш, християнський, погляд — це прості забобони, людина може бути свята, а не птах, мав би зпати, що чиниш їм більшу зневагу, як із дівчатами, яких твої люди виловили в місті, наче полон, і міщанином, якого ви підстрелили. Чи не забагато того на початок?
— Може, й забагато,— сказав князь, обгризаючи гусине стегно.— Лиху маю, отче, вдачу; коли бенкетую — несамовитий стаю. Прийшов скласти тобі мзду, отче, і відпустиш мені гріхи. Накажу понести мзду іншим священикам та монастирям у місті, а передусім святій Богородиці печерській.— Він витяг з череса калитку і жбурнув її на стіл.— Ти цього хотів од мене, отче?
Калитка з брязкотом упала на стола — Хома й не рухнувся.
— Легше, княже, не чинити гріхів, ніж потім каятися.
— Це правда для тебе і підвладних моїх, а не для володаря. Володарева воля — чинити, як йому заманеться, а ваша — віддавати мені пошанування.
— Чи ж володареві думка підлеглих про нього байдужа? — спитав Хома.
— Це знову-таки в його волі,— відпив меду князь.
— Чи ж думав ти, княже, про те, що говорили ми раніше? Про дерево пам’яті цього міста, про яке тобі казав? Чи не виділося воно тобі і чи й досі відмовляєшся його знати?
Скиригайло згадав свій сон, але вирішив нічого не казати про нього Хомі — забагато буде для нього честі.
— Я вже казав, отче: не дерево пам’яті має ціну, а моя воля. Бо в мене є своє дерево пам’яті.
Тоді якось дивно позирнув на нього Хома, аж мороз мимовільно пішов князеві по шкірі, а може, це від того зморозило князя, що чернець повторив слово в слово те, що казав йому уві сні, коли в образі птаха-челіги його супроводжував:
— Тоді не треба було приходити княжити до нас. Тоді треба було залишатися там, де твоє дерево пам’яті, князю, росте. Коли ж ступив на наші стогни й вулиці, хай твоя голова приросте до цього дерева — живий сік тебе наповнить.
— Не твоє діло мене вчити, отче,— гостро сказав князь.— Замалий і замізерний ти для цього…
Хома спустив очі.
— Правду сказав, княже,— замалий і замізерний. Але бажати добра тобі можу.
— Що мені з твого добра, ченче,— мовив, усміхаючись, князь,— коли в мене при боці є це.— Він торкнувся шаблі.— Тільки цим можу навчити шанувати себе й навіть любити. А ще цим,— показав на калитку.— За це попи ваші мені честь віддадуть, а всі мої гріхи й переступи відпустять. Все інше — багно, отче.
І знову дивно зирнув на Скиригайла Хома. Знову повторив те, що і вві сні вістив:
— Бійся, князю, своєї сили, не тільки хвалися нею,— бог так заповів. Багно легко того, хто не відає стежок по ньому, приходня може втопити.
— Загрожуєш мені, ченче? — спитав, насупившись, Скиригайло.
— Чи можу я, мізерний, тобі загрожувати? — спитав Хома.— Я тільки добра тобі бажаю.
— Я сам про власне добро поклопочуся,— сказав князь.— Розкажи мені ліпше про те, що мені твій посланець заповідав: де тут найліпші ловчі місця? І поїду я: мене полювання чекає.
Хома опустив очі й почав оповідати. Про всі найкращі ловчі місця на лівому березі, бо Скиригайло туди вибирався — ті, що на них Володимир любив полювати.
— Ну, це вже інша мова, отче,— сказав князь, зводячись.— Гріхи мені відпустиш, коли з полювання повернуся.
— Стривай, княже,— мовив Хома, беручи не початий ще глек.— Вгощу тебе травником, від якого сили прибуває. А щоб не подумав ти, що чимось недобрим гощу, вип’ю його перший сам.
Він налив трунку в пугар і випив. Тоді налив в обидва пугари.
— Хай тобі щастить у твоєму мисливському заході,— сказав.
Вони випили, і князь аж зацмокав.
— Добрий травник,— сказав благодушно.— Звели доставити мені його бочечку, отче.
— Гаразд,— мовив намісник і звівся з-за столу й собі.— Сьогодні чи завтра його тобі доставлю.
6
Скиригайло поїхав, Хома випив ще кілька пугарів травника і пішов у святу Софію. Обійшов храм, удивляючись у мальовила, часто приклякав і молився. Зирнув на образи князівської родини і пішов до гробу Ярослава.
— Великий садівнику дерева пам’яті землі нашої,— прошепотів він, стоячи навколішках біля мармурової труни.— Чи знав ти, що по тобі прийдуть малі люди і не матимуть вони сили й уміння доглянути твій сад. Вибач їм і найменшому серед них — мені.
Довго шепотів та бив поклони, аж доки втомився. Тоді повернувсь у митрополичий дім і відчинив ключем, з яким не розлучався, важкі, ковані двері. Тут стояли вздовж стін полиці, а на них важкі шкіряні книги Ярославові. Провів очима по корінцях, вийняв «Ізборник Святослава» і на якийсь час поринув у читання. Потім узяв «Апракос» Мстислава Великого й також його полистав. Тоді вихопив з полиці-збірник Слів і так заглибився в його читання, що тільки церковний дзвін його збудив,— дзвонили на обідню. Але в церкву він не пішов. Вийшов із монастиря і неквапно обійшов усі святі руїни княжого міста. Підходили до нього люди, він їх благословляв. Йому щось говорили — все більше про нового князя і про те, як негречно він почав у Києві княжити.
— Його гріхи осудить бог,— сказав Хома,— а ти, чоловіче, молися за гріхи власні.
Постояв біля зруйнованої Десятинної церкви і довго дивився з гори на Поділ і на Дніпро. Десь там, на тому березі, шалено ганяє по снігу звіра Скиригайло зі своїми ловчими. День був сонячний тільки зранку, зараз найшли хмари й затрусило сніжком; лівий берег ховався за непрозорою сірою, а власне, біло-сірою стіною мряки. Хома пішов до Михайлівського Золотоверхого собору й поговорив з ігуменом Михайлівського монастиря. Ігумен був ветхий деньми, незвідь-чому він почав згадувати минулі літа свої, звістивши, що не сподівається добра від правління нового князя. Тобто, навряд чи той захоче дати монастиреві належну мзду.
— Це не так, отче,— сказав м’яко Хома Ізуфів.— Я мав із князем балачку, він сказав, що, повернувшись із ловів, наділить церкви й монастирі доброю мздою.
— Слава богові! — радісно перехрестився ігумен.— То, може, він і не такий поганий?
По тому Хома спустивсь у Хрещатий яр, перейшов через потік і рушив до Угорського. Там зупинився біля церкви Спаса на Берестові, зайшов усередину й знову помолився. І тільки тоді подався до Печерського монастиря, де був ігуменом сам. Зайшов туди вже в час вечірньої трапези і смиренно повечеряв із братією. По вечері вирішив кілька господарчих оборудок і сховавсь у своїй ігуменській келії, відіславши келаря і келійника. На столі лежав «Патерик печерський», і він прочитав при свічі кілька його розділів, аж доки не заболіли йому очі. Тоді помолився гаряче, просячи відпустити йому гріхи важкі, й ліг на чернечому ложі. Вранці до нього знову прийшов отець келар, бо мав до нього господарчі справи; зрештою, його трохи стурбувало те, що ігумен не вийшов до ранкової служби. Але застав він на ложі тільки холодний труп зі спокійним мармуровим обличчям…
Князю же Скиригайлові щасливо пополювати не вдалося. Він поїхав до Милославич і там розболівся. Його привезли до Києва, князь прохворів, тяжко мучачись, до вечора, а вже під вечір помер, перед цим заповівши київським монастирям та церквам немалу мзду. В безпам’ятстві, кажуть, він кричав і згадував якесь дерево пам’яті, яке йому привиджувалося. Просив переказати своїм наступникам на київському столі, щоб не забували про те дерево; ті, що слухали його, скрушно похитували головами, бо гадали, що він тяжко марить. Було то в середу, а в неділю ховали Скиригайла. Весь Київ зійшовся на ті похорони, попереду йшли всі київські священики, які дістали від князя мзду і, найголовніше,— чернецтво. Вони щиро співали відхідних пісень, а всі церкви дзвонили у дзвони. З запаленими свічками, під дружний спів прах Скиригайла понесли з Києвого города в Печерський, до святої Печерської Богородиці. Його поховали біля гробу Феодосія, а Хому Ізуфова, митрополичого намісника й Печерського ігумена, оскільки його підозрювали за отруйника, зарили в землі без почестей і відхідних пісень. Великий же князь Вітовт, зачувши, що Скиригайло преставився, послав у Київ князя Івана Ологимонтовича, який, прибувши до Києва, справив великий бенкет, а в час його, в самий розпал, прислужники гасали кінно по київських вулицях і ловили для забави дівчат.
