Скарги закоханої
Я стрів її на пагорбі, де потім
І записав оці сумні рядки,
Душею з нею злившись у скорботі;
Бліда, вона йшла берегом ріки,
Перстеники зриваючи з руки,
Листи на клапті нищила з плачем,—
І в серці я відчув тривожний щем.
Її чоло й волосся золоте
Ховав од сонця брилик-плетениця.
Обличчя вже змарніло, а проте
Не викосила часу косовиця
Всього, що юнь дарує білолиця,—
Крізь грати зморщок світові на зло
Колишню вроду видно ще було.
Вона раз по раз витирала очі
Носовичком з примхливим вишиттям,
Вдивляючись у літери урочі —
Шовк монограми з милого ім’ям,—
Охоплена скорботним почуттям,
І виливався біль її жахливий
То в тихий стогін, то у зойк тужливий.
Неначе викликаючи на бій
Блакить, метала блискавки у хмари,
І знов униз звертала погляд свій
На луки, де паслись овець отари,
На гори і на чорні крутояри;
Блищали очі відблиском заграв —
Лихий вогонь в її зіницях грав.
З-під брилика розвихрене волосся
Свавільно розсипалось вусібіч;
По збляклих щоках пасмами вилося,
Як водоспад стрімкий збігало з пліч,
Хоч не старалось вирватися пріч
І волі ніби й зовсім не жадало —
Воно було заплетене недбало.
Кришталь, рубіни, срібло та янтар —
Зневаженої вірності святиню —
Жбурляла в річку,— наче той скупар,
Що кида гріш у вщерть набиту скриню;
Так щедрий цар дарує благостиню —
Не тим, у кого злидні аж кричать,
А тим, на кому розкоші печать.
Потрощені браслети і клейноди,
Жмут щойно перечитаних цидул —
Усе летіло у бурхливі води,
На дні собі знаходило притул;
Гробницею тепер їм буде мул.
Враз розгорнула шовк, знайшла листочки —
Рясніли кров’ю писані рядочки.
Цілуючи жадливо ті листи,
Сльозами їх кропила обімліло:
«О хижа крове! Як же довго ти
Мене в оману вводила уміло! —
Слова були чорніші за чорнило» —
Сказала й на дрібнесенькі шматки
Порвала ті зрадливі сторінки.
А недалечко пас у лузі вівці
Один старий і велемудрий дід;
Він довго жив, як всі оті щасливці,
Що в учтах бавлять час,— і кинув світ,
Де при дворі пробув чимало літ;
І от, уздрівши мало не причинну,
Збагнути хоче сліз її причину.
До неї він з герлигою підсів
І мовив, що тужити так не гоже,—
Безвихіддя нема для юних дів.
Хай розповість усе йому, як може,
І він, можливо, чимсь їй допоможе.
Нехай розкаже про свої страждання —
Прийде полегшення від сповідання.
Вона йому: «Ах, батеньку, якщо ви
Побачити, крий боже, у мені
Безжальну жертву згубних літ готові.
То я вам відповім на це: о, ні!
Не роки, а жалі мені страшні!
Була б я досі, наче маків цвіт,
Але затьмарило кохання світ.
О горе! Нащо рано я отак
Ступила на стежину ту вадливу?!
Мене причарував один юнак!
Моє кохання, я дивуюсь диву,
Вселилося у плоть його звабливу,
Знайшло у ній для себе світлий храм,
Щоб стати божеством навіки там.
О ці шовкові кучері веселі,
Як з ними гравсь бешкетний вітерець!
Таке вам і не снилось, мудрагелі!
О це биття сполоханих сердець!
О найсолодших марень нетерпець!
Гарнішого за нього я не знаю:
Він вигляд мав — неначе ангел з раю!
Змужнілість ледь торкнулася ланит,
Цнотливих і рум’яних, як дівочі;
Хоча пушок, м’який, мов оксамит,
Вже натякав на вуса парубочі.
Й вагались залицяльниці, охочі
До суперечок,— що йому миліш:
Отак як є — чи як було раніш?
Щасливий і на вдачу, і на вроду,
З жінками ніжний, тихий і тремткий,—
Мужчинам кривди не прощав він зроду,—
Розлюченим ставав, як буревій,
Чиє дозвілля — травень грозовий;
Його тендітність — тільки покривало,
Що звагу і безбоязність ховало.
А як він мчав шалено на коні, —
Де вершник й кінь в одну істоту злиті,—
Ввижалося,— і не одній мені,—
Не скаче він — ширяє у блакиті!
І сперечалися такої миті:
Коня приборкав вершник беручкий,
Чи вершника приборкав кінь баский?!
Та сходилися швидко всі на тому,
Що саме він дав грацію та чар
Коню божественному, вороному,—
Він, лицар духу й простору владар,
Що то його неоціненний дар —
Вшляхетнювати геть усе собою,
Освітлювати власною красою.
Він був розумний, гострий на язик
І легко переконував усіх
У правоті своїй — до цього звик.
Він сміх у сльози обернути міг,
А сльози — знов перетворити в сміх,
І, напустивши туману, умів
Підступно вас піймати в пастку слів.
Отак він царював і правив бал,
Одним — троянди, іншим — колючки.
Уміло чарував людський загал,
І всі йому служили залюбки, —
Старе й мале, жінки й чоловіки,—
І забаганки всі його одразу
Виконували, не ждучи наказу.
Портрет його висів на видноті,
Увагу привертав нову щохвилі.
Так сіромаха марить в забутті,
Так розкошує на багатій віллі
І пишно владарює на дозвіллі
Він, щасливіший у мані своїй,
Ніж сам лендлорд — подагрик і скиглій.
Було, своїм і та його вважала,
Якій він усміхнувся мимохідь.
Я ж, серцем вільна, зроду не бажала
Ні з ким душевну злагоду ділить,—
І от сама потрапила у сіть;
Віддавши квіт душі йому весною,
Лишилася стеблиною сухою.
Та не була впокорена я ним,
Як ті, що миттю гинули у шалі;
І боронила честь свою одним:
На залицяння всі його зухвалі
Старалася триматись якнайдалі,
Його сприймала, наче джиґуна,
Що до сердець чужих жалю не зна.
Гай гай! Кому чужий завадив приклад
Гіркий свій келих випити до дна?
Лише на серце покладатись звикла,
Я ще не знала, що любов — мана,
Що найпалкіше почуття мина,
І зайвина — чужих порад завзяття:
Вони лише роздмухують багаття.
Якщо ж, порад послухавши чужих,
Ми силоміць вгамуємо жадання,
То будем все одно ні в сих, ні в тих,—
Бо силування — це вже не кохання!
А наша згага — то якесь наслання;
Волає марно розум: «Не займай!»
Чого не можна — хочеться, і край!
Я знала, що лукавить він душею,
Що рве квітки він по чужих садах,
Вже поглумився не над однією,
У кривдному порушенні присяг
Найвищої майстерності досяг,
Що всі його листи і шури-мури —
Овеча шкура вовчої натури.
Мене він взяти приступом не зміг
І вдався до тривалої облоги:
«Нікому ще не падав я до ніг,
Одну тебе кохаю донезмоги!
За мною умліваючи, небога
Несли мені свого кохання мед,—
Та жодної не звав я на бенкет.
Так, я грішив! І каятися ладен!
Бо найсуворіші з моїх гріхів —
Омана плоті, а не серця! Згоден,
Що деяких палких занадто дів
Зв’язок зі мною у неславу ввів.
Але ж було їм солодко в неславі!
Тож дякують нехай собі лукаві!
Я знав красунь, та жодна з них мені
Душі не обдала любовним жаром.
Були вони жагливі й чарівні,
Та я не піддавався їхнім чарам
І не хотів їх бачити й задаром,
І їх серцям я, серцем вільний сам,
Наказував лише, як тим рабам.
Поглянь на ці дари, моя єдина,
То вісники потаєних жадань:
Цнотливості й жалю бліда перлина,
Рубін кривавий — знак тяжких страждань,
Жіночих натяків коштовна дань;
Не щире золото, а сухозлітка;
Мета ж одна — освідчення без свідка.
Ось бачиш — пасма кучерів сповитих,
Дари смуглявих і білявих панн.
До того ж долучались самоцвіти,
З них кожен діяв, наче талісман,
Що рятував їх од сердечних ран,
Ще й оспівав в сонеті їх піїт:
Чим знаменитий кожен самоцвіт.
Візьмім хоча б отой алмаз, у ньому —
Краса і твердість, злагода і мир;
Крім того, кажуть, він знімає втому;
Смарагд зелений — цей лікує зір.
Тремкий опал, лазуровий сапфір —
Усе тут означало щось достоту —
Надію, чвари, лестощі, турботу.
Всі ці дарунки змучених сердець,
Любовна здобич і винагорода,—
Тобі, моєї радості вінець,
Тепер належать,— так велить природа!
Ти мій вівтар! Мій храм! Моя господа!
Прийми ж моїх трофеїв скромний дар!
Вони твої, бо ти — мій володар!
Тож простягни свою цнотливу руку,
Не торкнуту коростою похвал
(Даруй мені метафори принуку —
Безумство слів диктує мені шал),—
Віднині я довіку твій васал!
І разом з подарунками, богине,
Візьми й того, хто за тобою гине!
Поглянь на цей імлистий хризоліт:
Каблучку цю дала мені черниця,
Що вродою затьмарювала квіт,—
Краса її стільком ще й досі сниться;
Але вона була тверда, мов криця,
І, щиросердо залишивши двір,
Черницею пішла у монастир.
Живцем замурувати юне серце,
Боротися із тим, чого нема,—
Хіба вважають подвигом тепер це?
Усупереч природі, крадькома
Хвалити чар солодкого ярма,
Зберігши цноту й честь не боротьбою,
А відступом лякливим з поля бою?
Даруй мені, немає в тім хвальби,—
До келії сховавшись від любові,
Вона мені здалась без боротьби,
Почувши поклик невблаганний крові;
Зірвала чорні шати сутінкові,
Зреклася бога й вирвалась з-за грат.
Щоб знов життя вдихнути аромат.
Яка в тобі могуть, моя царівно!
Візьми мене у свій солодкий бран.
Я від сердець розбитих повнивсь рівно
Річками шалу з живодайних ран —
І віддаю тобі свій океан!
Нехай його прибою яра дужість
Розіб’є крижану твою байдужість!
Обітниці, присяги — це дарма:
Не знаю, на талан чи безталання
Моїй піддавшись пристрасті притьма,
Змінивши круто віросповідання,
Черниця стала жрицею кохання!
Життя — лише любові торжество!
Любове, ти найвище божество!
На тлі кохання все нікчемна малість:
Багатство, честь, закон, родина, дім,—
Старих взірців безладдя й занепалість
Не вистоять під натиском твоїм —
Усе, усе розвіється, як дим!
Повставши проти правил, у двобою
Любов винагороджує собою.
Прислухайся, небесну голубінь
Стривожив хор, знетямлений з відчаю;
Ти чуєш? То серця моїх рабинь,
Що з ними разом я тебе благаю:
Кохай мене, кохай мене, мій раю!
Повір присягам і словам моїм —
Хай буде честь моя порука в тім».
Він закінчив. І раптом сліз потоки —
З очей хлюпнув лавиною каскад —
Омили враз запаленілі щоки;
Невтримні сльози, крупні, наче град,—
Який то був шалений водоспад!
Як освіжив уста — п’янкі коралі —
Так мерехтять троянди у кришталі!
О батьку мій, яка чаклунська сила
Таїлася в одній його сльозинці!
Вона мене відразу підкосила.
І певна я, що жодній іншій жінці
Не встояти було б тут наодинці!
Його вогонь шалений, наче сказ,
Міг навіть айсберг розтопити враз!
Мене здолала хіть його палка,
Уміння лицедійське чимале,—
Я віддала йому свого вінка…
Як бачиш, повелася з ним незле,
Ми гаряче любилися, але
Я — рай допомогла йому здобути,
Він — дав мені смертельної отрути.
Ах батьку, видно, що йому, як слід,
Секрети залицянь були відомі:
Страждаючи палав, то був як лід,
Шарів, то полотнів, як у судомі,
О, що йому робилося, сіромі!
Він так мінявсь сердешний на лиці,
Що я повірила в страждання ці!
Так, раз у раз міняючи личину,
Йдучи в сердечних справах напролом,
Він, машкару прибравши благочинну,
Співав добру і чесності псалом,
А сам платив за добрі вчинки злом;
Собі за правило підступне взявши:
Те ганити, до чого прагнув завше.
Свята наївність! Та кого з дівчат
Не підманув би він тією грою?
Вродливий лицар, бездоганний франт,
Він херувимом вився наді мною,
А виявився звабним сатаною!
І — впала я покорена! Однак —
Чи не вчиню я й завтра знову так?
О сліз отруйних невстидливі зливи!
О щік фальшивих вогнище сяйне!
О голосу розливи-переливи!
О вдаване збентеження журне!
Усе це знов знетямило б мене,
І, вже ошукана, я без вагання
Знов віддала б йому своє кохання.
