Лексіанський ключ

Річард Грегор сидів за своїм робочим столом у конторі «Міжпланетної служби знезаражування». Було близько полудня, а його компаньйон Арнольд досі не з’являвся. Грегор щойно почав розкладати дуже складний пасьянс, коли з вестибюля почувся страшенний гуркіт. Двері прочинились, і до кімнати, не заходячи, зазирнув Арнольд.

— Влаштував собі вихідний? — спитав Грегор.

— Хвилину тому я влаштував наше щастя, — відповів Арнольд. Він розчинив двері й урочисто махнув рукою:

— Заносьте, хлопці!

Четверо спітнілих від натуги робітників втягли чорну квадратну машину завбільшки з молодого слона.

— Ось воно, — гордо проказав Арнольд.

Він заплатив робітникам і завмер, — руки за спиною, очі примружені, — милуючись машиною. Грегор неквапом відсунув карти, а тоді з виглядом людини, яку важко здивувати, підвівся й обійшов навколо машини.

— Зовні штука ефектна. І що ж це таке?

— Це, вважай, мільйон доларів, — відповів Арнольд.

— А конкретніше?

— Це автономний генератор, — сказав Арнольд і гордо посміхнувся. — Вранці я проходив повз «Міжпланетний комісійний магазин? Джо» і побачив цю річ на вітрині. Я придбав її за безцінь. Джо навіть гадки не має, що воно таке.

— Я, до речі, теж, — кинув Грегор. — То, може, ти поясниш?

Арнольд став навколішки, намагаючись прочитати інструкцію, вибиту на передній панелі машини. Не підводячись, він сказав:

— Ти, напевно, чув про планету Мелдж?

Грегор ствердно кивнув. Мелдж була невелика планета третього Ступеню на північній околиці Галактики, віддалена від головних міжзоряних трас. Колись вона мала високорозвинену цивілізацію, що стала можлива завдяки досягненням так званої Мелджської Старої наукової школи. Досягнення Старої школи були втрачені багато віків тому, але й сьогодні подекуди натрапляли на винаходи тієї цивілізації.

— То це витвір Старої науки? — запитав Грегор.

— Точно. Це мелджський автономний генератор. Сумніваюся, щоб їх було більше, ніж чотири-п’ять на всю Галактику. Дублікат виготовити неможливо.

— А що він виробляє, цей генератор? — поцікавився Грегор.

— Звідки я знаю, — відповів Арнольд. —Дай-но мені, будь ласка, словник мелджської мови.

Стримуючи роздратування, Грегор попрямував до книжкової полиці,

— Не знаючи, Яку продукцію дає цей генератор…

— Словник! Дякую. Яка тобі різниця? Він автономний! Розумієш, ця машина вилучає енергію з повітря, з космосу, із сонця, з усього. Не треба її вмикати, заправляти чи обслуговувати. Вона автономна і незалежна.

Арнольд відкрив словника й почав відшукувати слова, викарбувані на генераторі.

— Незалежна енергія… Ті вчені не були телепнями, —сказав Арнольд, записуючи переклад у свій нотатник. — Генератор добуває енергію просто з нічого. Отож його продукцію, хай ,там яка вона буде, ми завжди продамо із зиском, зовсім не витрачаючись на її виготовлення.

Грегор подивився на моторного Арнольда, і його довгасте обличчя стало ще сумніше, ніж звичайно,

— Арнольде, — сказав він, — Дозволь нагадати тобі дещо. Насамперед, ти — хімік, а я еколог. Ми нічого не тямимо в техніці, тим паче у складній іншопланетній машинерії.

Арнольд неуважно кивнув головою і покрутив диск. Генератор сухо заторохтів.

— Окрім того, — додав Грегор, відступаючи на кілька кроків, — ми працюємо в «Міжпланетній службі знезаражування». Може, ти забув? Отож немає сенсу…

Генератор уривчасто закашляв.

— Послухай, — сказав Арнольд, — що тут написано. «Мелджський автономний генератор — новий тріумф. Глоттенівських лабораторій. Гарантуємо, що генератор не ламається, не б’ються і не має дефектів. Не потребує підключення до джерела енергії. Для пуску натиснути кнопку «один» для зупинки скористатися лексіанським ключем. Наш Мелджський автономний генератор має вічну гарантію. У разі виявлення несправності просимо терміново повернути його до Глоттенівських лабораторій».

— Можливо, я неясно висловився,-— сказав Грегор. — Ми працівники Міжпланетної…

— Не будь занудою, — перебив Арнольд. — Спочатку подивимось, як працює машина, а відступити ніколи не пізно. Отже, кнопка «один».

Машина погрозливо задзеленчала, потім рівно замуркотіла. Час ішов, але нічого не відбувалося.

— Мабуть, має прогрітися, — з нетерпінням кинув Арнольд. Нарешті крізь отвір унизу посипався сірий порошок.

— Певно, відпрацьований продукт, — пробурмотів Грегор.

Проте минуло чверть години, а порошок так само сипався на підлогу.

— Ура, працює! — вигукнув Арнольд.

— Ти знаєш, що це таке? — запитав Грегор.

— Уявлення не маю. Зараз я зроблю аналізи.

Задоволено всміхаючись, Арнольд набрав трохи порошку в пробірку і прожогом кинувся до свого столу.

Грегор стояв біля генератора і дивився, як сиплеться сірий порошок. Нарешті він сказав:

— А може, виключимо машину, поки ми не встановили, що це за речовина?

— Навіщо? — здивувався Арнольд. — Хоч би що це було, воно коштує гроші.

Він розпалив спиртівку, наповнив пробірку дистильованою водою і почав досліди,

Грегор знизав плечима. Він уже звик до карколомних проектів Арнольда. Відтоді як вони організували свою «Міжпланетну службу знезаражування», Арнольд повсякчас шукав шляхів до швидкого збагачення. Насправді ж його «блискучі» ідеї призводили тільки до великої витрати зусиль. Аде Арнольд ніяк не хотів погодитись, що просто працювати — куди певніший спосіб заробляти гроші.

«Що ж, — подумав Грегор, — принаймні він не дає нам закиснути».

Він повернувся до столу й заходився розкладати пасьянс. Кілька годин у конторі панувала цілковита тиша. Арнольд наполегливо працював: додавав хімікалії, зливав осад, звіряв результати по кількох величезних довідниках, які виклав на стіл. Грегор приніс сандвічі й каву. Коли вони під’їли, він пройшовся туди й сюди, дивлячись на безперервний потік порохняви, що сипалася з машини, фуркотіння стало гучнішим і порох наче посипався дужче.

Через годину Арнольд підвівся.

— Готово! — заявив він.

— Що ж це за речовина? — запитав Грегор.

— Це — тангриз, — відповів Арнольд і очікувально подивився на Грегора.

— Ти сказав — тангриз?

— Атож.

— То, може, поясниш, шо воно таке, той твій тангриз? —сердито вигукнув Грегор.

— Я гадав, ти знаєш. Тангриз — це основний харч жителів планети Мелдж. Дорослий мелдженець споживає його за рік кілька тонн.

— Харч, кажеш?

Грегор подивився на густий сірий порошок новим поглядом. Машина, що виробляє харч протягом цілої доби, могла б стати непоганим джерелом прибутку. А надто якщо ця машина не потребує ніякого обслуговування і найменших витрат для своєї роботи.

Арнольд уже гортав телефонний довідник.

— Ось воно. — Він набрав номер. — Алло! Міжпланетна харчова корпорація? Дайте мені президента. Що? Немає? А заступник? Так, з важливого питання… Це ви, сер? Тут така справа: я в змозі забезпечити вас необмеженою кількістю тангризу, основного харчу мелдженців. Так, так. Я знав, що це вас зацікавить. Звичайно, я зачекаю. — Він обернувся до Грегора. Ті ділки, певно, гадають, що зможуть нас ошукати… — А тоді знову в трубку: — Так, сер, правильно. Ви готові взяти тангриз? Чудово!

Грегор підсунувся ближче, щоб чути голос на іншому кінці дроту, Арнольд відштовхнув його.

— Ціна? А яка ринкова?.. Гм-м… Ну, п’ять доларів за тонну небагато, але я сподіваюся… Що? П’ять центів за тонну? Облиште жарти! Давайте говорити серйозно.

Грегор відійшов від телефону і стомлено опустився на стілець. Він мляво слухав, як Арнольд кидав:

— Так, так… Що ж, я не знав… Розумію… Даруйте, — і поклав трубку.

— Як з’ясувалося, — сказав Арнольд, — на Землі немає великого попиту на тангриз, бо тут проживає лише близько п’ятдесяти мелдженців, а перевезення на інший кінець Галактики коштує дорого.

Грегор звів брови і глянув на генератор, який, певно, увійшов у свій ритм роботи, бо тангриз лився тепер, наче вода з брандспойта. Сірий порошок поступово вкрив усю підлогу, а біля машини вже лежав шар з півфута завтовшки.

— Не біда, — сказав Арнольд. — Має існувати якесь інше використання цієї речовини.

Він повернувся до свого столу й розгорнув ще кілька величезних книг.

— Може, все-таки тим часом його вимкнемо? — запропонував Грегор.

— Ні в якому разі, —відповів Арнольд. —Він же автономний, зрозумій. Ми нічого не витрачаємо на нього, а він робить для нас гроші.

Він заглибився в книжки. Грегор почав був ходити по кімнаті, але ноги по кісточки загрузали в тангриз. Він упав на стілець, роздумуючи, чому не присвятив себе садівництву.

 

Надвечір сірий порох покривав підлогу шаром у кілька футів. Під ним уже були поховані кілька авторучок і олівців, тека і невеликий сейф. Грегор прикидав, чи витримає підлога таку вагу. Він розгріб прохід до дверей, скориставшись кошиком для паперу замість лопати.

Врешті Арнольд закрив свої книжки і з полегкістю сказав:

— Все ж таки існує й інше використання.

— Яке?

— Тангриз використовують як будівельний матеріал. Після кількох тижнів перебування на повітрі він стає твердим, як граніт.

— Я цього не знав.

— Зателефонуй до будівельної компанії. Ми зараз же все владнаємо.

Грегор подзвонив до будівельної компанії «Толедо-Марс» і сказав містерові О’Тулу, що вони готові постачати їм тангриз у необмеженій кількості.

— Тангриз? — перепитав О’Тул. — Не дуже популярний нині матеріал, на ньому погано тримається фарба.

— Он як, я про це не знав.

— До речі, є божевільна раса, яка вживає тангриз у їжу. Чому б вам…

— Ми воліли б продавати його як будівельний матеріал, —сухо пояснив Грегор.

— Ну що ж, думаю, ми могли б купувати його для дешевих будівельних робіт по п’ятнадцять за тонну.

— П’ятнадцять доларів?

— Центів.

— Я вам зателефоную, — сказав Грегор.

Його компаньйон ствердно кивнув, почувши цю пропозицію.

— Гаразд, хай буде. Скажімо, наша машина видаватиме десять тонн на добу. Ану подивимось, — і він зробив швидкі підрахунки на логарифмічній лінійці. — Майже п’ятсот п’ятдесят доларів за рік. Багатіями ми не станемо, але принаймні легше буде сплачувати оренду.

— Ми, проте, не зможемо тримати машину тут, — сказав Грегор, з тривогою позираючи на дедалі товщий шар тангризу.

Знайдемо вільну ділянку за містом і вироблятимемо матеріал там. Вони зможуть забирати його, коли їм забагнеться.

Грегор передзвонив О’Тулу і сказав, що вони з радістю складуть угоду.

— Гаразд, — сказав О’Тул. — Ви знаєте, де розташоване наше підприємство. У будь-який час можете підвозити матеріал.

— Нам підвозити? Я думав, що ви…

— Перевозити матеріал вартістю п’ятнадцять центів за тонну? Ні, ми робимо вам послугу, що взагалі погоджуємося брати його., Отже, як хочете, то підвозьте самі.

— Це гірше, — сказав Арнольд, коли Грегор повісив трубку. — Вартість перевезення…

— Буде набагато вищою, ніж п’ятнадцять центів за тонну, — докінчив Грегор. — Ти б краще вимкнув цю штуку, поки ми не надумаємо, що робити.

Арнольд підійшов до генератора.

— Так, — сказав він, — для того, щоб вимкнути його, я повинен скористатися лексіанським ключем.

Він почав досліджувати панель машини.

— Не тягни, вимикай! — кинув Грегор.

— Хвилиночку.

— Ти вимкнеш його чи ні?!

Арнольд випростався і, збентежено посміхаючись, відповів:

— Чому?

— Щоб вимкнути генератор, потрібен лексіанський ключ. Але в нас його, здається, нема.

Наступні кілька годин Грегор і Арнольд гарячково телефонували до музеїв, науково-дослідних інститутів, на археологічні кафедри Коледжів, куди тільки їм спадало на думку… Та ніхто й ніколи не бачив лексіанського ключа і навіть не чув про нього. У відчаї Арнольд подзвонив до Джо, в його «Міжпланетний комісійний магазин».

— Ні, в мене немає лексіанського ключа, — відповів Джо. — А то чом би я продав вам цю штуку так дешево?

Вони облишили телефон і перезирнулися. Мелджський автономний генератор бадьоро викидав струмінь нікому не потрібного порошку. Два стільці й батарея опалення вже зникли під шаром тангризу, який поступово досяг поверхні столів.

— Чудове джерело прибутку, — процідив Грегор.

— Ми повинні щось придумати.

— Ми?

Арнольд повернувся до книжок і решту ночі провів у пошуках ще якогось способу використання тангризу. Грегорові довелося вигрібати сірий порошок у вестибюль, щоб урятувати їхню кімнату. Настав ранок, і сонце променисто посміхнулося до них крізь сіру плівку на вікнах. Арнольд підвівся і зітхнув.

— Невтішно?

— Боюся, що так.

Грегор вийшов зварити каву. Коли повернувся, то побачив у конторі власника будинку і двох здоровенних товстопиких полісменів.

— Негайно очистіть мені вестибюль від цієї пилюки! — верещав домовласник.

— До того ж ви порушили закон про заборону відкривати виробничі підприємства в діловому кварталі, — гримнув один з товстопиких полісменів.

— Але це не виробниче підприємство, —. втрутився. Грегор. — Це Мелджський автономний…

— Я сказав, виробниче підприємство! — відрубав полісмен. — І наказую вам негайно припинити його діяльність.

— У цьому вся проблема, — відповів Арнольд. — Ми не в змозі вимкнути машину.

— Не в змозі вимкнути? — Полісмен подивився на них з підозрою. — Хочете пошити мене в дурні? Я сказав, щоб ви негайно припинили діяльність свого підприємства!

— Сержанте, я присягаюся вам…

— Слухайте, розумники, за годину я повернуся. На той час щоб машину було зупинено і цей бруд прибрано звідси. Інакше я притягну вас до суду.

Полісмени і власник будинку пішли. Грегор і Арнольд перезирнулись, потім подивилися на автономний генератор. Тангриз уже досяг рівня столів і безперервно надходив.

— Прокляття! — вигукнув Арнольд з істеричними нотками в голосі. — Має існувати якийсь спосіб, щоб збути це. Має існувати ринок. Адже нам воно дісталося задарма, Весь цей порошок безкоштовно, безкоштовно, безкоштовно!

— Заспокойся, — сказав Грегор, витрушуючи порошок з волосся..

— Невже ти не розумієш? Якщо тобі дістається щось задарма і в необмеженій кількості, то має бути застосування цьому…

Відчинилися двері, й увійшов довготелесий худий чоловік у темному комбінезоні з якимось приладом у руках.

— Ось воно де, — сказав він.

Раптом Грегора мовби осяяло:

— Це лексіанський ключ?

— Який ключ? Це лічильник витраченої енергії.

— А-а-а… — сказав Грегор,

— І, здається, лічильник привів мене куди слід, — вів далі чоловік у комбінезоні. — Мене звуть містер Гарстайрз. — Він змів порох зі столу Грегора, списав останні показники з лічильника і почав заповнювати бланк.

— Що все це означає? — запитав Арнольд.

— Я представляю енергокомпанію «Метрополітен», —відповів Гарстайрз. — Вчора, десь після дванадцятої дня, ми помітили раптове зниження наших потужностей.

— І причина тут, у нас? — запитав Грегор.

— Оця ваша машина, — відповів Гарстайрз.

Він заповнив бланк, склав його і сховав у кишеню.

— Вам доведеться заплатити штраф. — Він насилу відчинив двері і озирнувся, щоб іще раз глянути на автономний генератор. — Це має бути щось дуже цінне, — докинув він, — щоб виправдати таку витрату енергії. То що ж це? Платиновий порошок? — Він посміхнувся, привітно кивнув і вийшов.

Грегор обернувся до Арнольда:

— Автономна енергія, так?

— Я думаю, — відповів Арнольд, — він добуває енергію з найближчих джерел.

— Я теж так думаю. Черпає енергію з повітря, з космосу, від сонця. А також з електроліній високої напруги, якщо вони проходять десь поруч.

— Схоже на це. І все-таки основний принцип…

— Забирайся к бісу зі своїм принципом! — закричав Грегор. — Ми не можемо вимкнути цю кляту машину без лексіанського ключа,-а може, цього ключа взагалі не існує, ми поховані під шаром нікому не потрібного пороху, який навіть не можемо вивезти, і до того ж ми спалюємо енергію, мов новоутворене сонце!

— Має бути вихід, — сердито пробурмотів Арнольд.

— Невже? Сподіваюся, ти його знайдеш.

Арнольд сів туди, де був раніше його стілець, і заплющив очі. Почулося гупання в двері і розлючені голоси у вестибюлі.

— Замкни двері, — сказав Арнольд.

Грегор клацнув замком. Арнольд міркував ще кілька хвилин і врешті підвівся.

— Нічого не втрачену, — мовив він, — Ця машина принесе нам щастя.

— Давай краще розтрощимо її, — запропонував Грегор. — Або пожбуримо в океан чи куди завгодно.

— Ні! Я придумав! Швидше готуймо в дорогу зореліт.

 

Наступні кілька днів для «Міжпланетної служби знезаражування» минули мов у гарячці. Довелося платити великі гроші, щоб найняти людей, які б очистили приміщення від тангризу. Потім виникла проблема, як доставити машину, що безперервно виробляла сірий порошок, на космічний корабель. Але врешті все лишилося позаду. Автономний генератор було встановлено у відсік, який миттю наповнився тангризом, а їхній зореліт уже мчав у відкритому космосі з усією можливою швидкістю.

— Це єдино правильний хід, — пояснював Арнольд. — Якщо для тангризу немає ринків збуту на Землі, то немає й сенсу продавати його тут. Інша справа на планеті Мелдж…

— Не до вподоби все це мені, — зітхнув Грегор.

— Безпрограшний варіант. Звичайно, перевезення тангризу на Мелдж коштує дорого. Але ми повеземо туди свою фабрику. І налагодимо виробництво на місці збуту.

— А якщо й там ціна на тангриз низька?

— Як вона може бути низькою? Адже це хліб для мелдженців, їхній основний харч. Нам не слід втрачати свій шанс.

 

Після двох тижнів польоту Мелдж з’явилася в ілюмінаторах корабля. Але посадка не була легкою. Тангриз ущент заповнив відсік. Вони загерметизували його, але дедалі більший тиск загрожував розірвати стінки зорельоте, і їм доводилося викидати щодня тонни пилу. При цьому втрачали час, втрачали запаси повітря й тепла. Таким чином на Мелдж вони сіли в геть вихолодженому зорельоті, в якому майже не лишилося кисню, зате було повнісінько тангризу.

Тільки-но вони здійснили посадку, як здоровенний оранжевошкірий митний інспектор піднявся до них на борт.

— Ласкаво просимо, — сказав він. — Рідко хто відвідує нашу маленьку незначущу планету. Ви надовго до нас?

— Сподіваємося, надовго, — відповів Арнольд. — Ми збираємось робити тут бізнес.

— Це просто чудово! — зрадів інспектор. — Нашій планеті вкрай необхідна свіжа кров, нові підприємства. Можу я поцікавитися, на чому ви думаєте будувати свій бізнес?

— Ми збираємося продавати тангриз, основний харч…

Обличчя інспектора враз спохмурніло.

— Що ви збираєтесь продавати?

— Тангриз. Ми маємо автономний генератор і…

Інспектор натиснув кнопку на своєму ручному годиннику.

— Перепрошую, але ви повинні негайно відлетіти.

— Але ж у нас є візи, всі необхідні документи…

— А в нас є свої закони. Ви повинні негайно Забратися геть разом із своїм генератором.

— Послухайте, — сказав Грегор. — Як відомо, на вашій планеті дозволено займатися вільним підприємництвом.

— Тільки не виробництвом тангризу.

Близько десятка танків, гуркочучи, виповзли на космодром і оточили зореліт. Інспектор позадкував до люка й почав сходити трапом.

— Зачекайте-но! — крикнув у відчаї Грегор. — Мені здається, ви просто боїтеся конкуренції. Що ж, візьміть автономний генератор від нас у дарунок.

— Ні! — вигукнув Арнольд.

— Беріть, беріть! Відкопайте його й беріть. Нагодуєте всіх голодних. А нам коли-небудь поставите пам’ятник.

Ще одне кільце танків оточило зореліт. Над космодромом закружляли архаїчні реактивні літаки.

— Геть з нашої планети! — крикнув інспектор. — Чи ви справді сподівалися продавати тангриз на Мелджі? Озирніться навколо!

Вони подивилися на покритий сірим пилом космодром, на сірі навколишні будівлі. Далі тяглися сірі поля, які поступово переходили у невисокі сірі гори.

Скрізь, куди сягало око, панував сумний колір тангризу.

— Ви хочете сказати, — приголомшено запитав Грегор, — що вся планета…

— Як бачите, — відповів інспектор, сходячи по трапу. — Вчені Старої школи понавигадували багато чого, і завжди вистачає дурнів, яким кортить неодмінно випробувати їхні винаходи. А зараз забирайтеся геть. Проте, як вам пощастить коли-небудь знайти лексіанський ключ, то прилітайте до нас і просіть будь-яку ціну.