Частина третя

І

Ячать паровози, ячать паровози!.. В страждання, в страждання, в страждання спішать поїзди…

Тепер поїзди ще більш беззахисні, ніж люди, бо від своєї залізної долі — дороги — можуть піти лише в небуття. І в трагедійнім передчутті ячать паровози, мов чорні лебеді.

Ось знову село. Воно з пагорбів будь-як розбігається в зелені левади, в срібні наколихування верб, у сиву задуму достиглого жита. Житечко-жито, хто ж тебе косити буде? Пішли твої косарі на війну, і тільки з-за обріїв страшний косар смерті дає знати про себе. Як широко розмахнувся він, як високо підняв лапища вогнів, як під корінь веде свій укіс. Під корінь!

Спереду заячав поранений паровоз. Перекреслюючи хати, левади, шумовиння верб, сиву задуму жита, поволі-поволі проходить з червоними хрестами ешелон. За всіма своїми вікнами він проносить перев’язані руки, перев’язані рамена, перев’язані голови і неперев’язані страждання.

Болючим поглядом Богдан проводить санітарний ешелон і неждано скрикує: в останньому вагоні біля відкритого вікна бачить засмучену Оленку. І дівчина впізнала його, зойкнула, наче і її поранили, підняла пілотку, махнула нею і зникла, як сон, як марево, тільки за колесами ешелону ще здригалися похилені жита.

— Знайома? — безцеремонно штовхнув його під бік старший сержант Северин Фіненко.

— Знайома.

— Гарненька, ох, і гарненька! З такою б під місяцем постояти.

— Зараз цього тільки й бракує,— похнюпився Богдан.

— А хіба що? Війна війною, а молодість — раз на віку. Хто ж вона — сестра чи фельдшер?

— Не знаю. Її ще в тридцять восьмому році забрав до себе рідний дядько. Він тоді був старшим лейтенантом.— І на якусь хвильку до Богдана повернувся той мирний день, коли на нього з трьох стін глянули дивовижні рушники, коли невдоволено, як старий дід, заскрипів ткацький верстат, коли на порозі з кошиком грибів з’явилося веселороте дівчисько, що тримало в усій поставі передчуття любові. Чи повернеться вона і він до того споришевого дворика, до тієї сумирної блакиті неба, що зі своїх верстатів скидає вибілені хмари? Це було тоді звичним, щоденщиною, яку майже не помічав, а тепер це стало недосяжністю, за якою щемить і щемить серце, і гортає сторінки, що минули, і заглядає у ті, що зараз пишуться вогнем. Він уже наближається до них, але як стріне їх?

Тривога невідомості весь час давала знати про себе. Ти вмів розповідати на уроках про подвиги інших, про героїзм, про смерть, а як сам віч-на-віч зустрінеш те, що повинен зустріти солдат? Не скаменять тебе очниці смерті, не прищулишся, не вклякнеш од них?.. І хоча він вірив, що достойно зустріне і битви, і випробування, одначе тривога все одно не залишала його. Легше було сержанту Фіненкові, бо він на Халхин-Голі ломив ребра костомасі і мав свої погляди на війну: «Там треба не лякатися, а вбивати, щоб тебе не вбили». «Найкраще воювати ситому, а робити перебіжки — голодному», «В бою тримайся ближче до командира, а на відпочинку — до кухаря», «Спостережний пункт — це не рідний дядько, а обоз — кума».

Спочатку Богдан з недовірою прислухався до таких сентенцій сержанта, а потім зрозумів: бувалий солдат підбадьорював ними бійців, які ще не нюхали пороху.

Знову заячав паровоз і, оминувши золото малювання соняшників, зупинився на забутому полустанку. На крихітному, оточеному житом пероні було тільки двійко білоголових дітей — видно, брат і сестра, біля їхніх босих ніг стояв круглий кошик з першими черешнями.

— Беріть, дядю, черешні,— звернувся хлопчак до Богдана.

— Сип у пілотку. Де ж ви рвали їх?

— У лісі. У нас їх рясно-рясно зародило,— довірливо сказала дівчинка, що вже тримала степовий смуток в очах.

Богдан вийняв гаманець.

— Не треба, дядю,— попрохала дівчинка.— Ми ще нарвемо. Ми тепер тільки для вас, солдатів, рвемо.

— Спасибі, донечко,— почав нишпорити по кишенях, щоб знайти якийсь подарунок, але нічого не знайшов.

— Нічого не треба, дядю,— повторила своє дівчинка.— їжте на здоров’я.

А в цей час залунала команда:

— По вагонах! По вагонах!

На пероні з’явився старший лейтенант — їхній командир батальйону, він хмурив чорні стрілчасті брови і теж нетерпляче вигукував одне:

— По вагонах! По вагонах!

На пероні залишилися тільки брат і сестричка з черешнями. Вони все зривалися підбігти до поїзда, але побоювалися суворого погляду старшого лейтенанта.

— Які тут гарні й смачні черешні,— сказав Фіненко, зиркнув на дітей і стишив голос: — Не знаю, чого нам паритись у вагонах? Скоро ж не поїдемо, бо попереду розбита дорога.— Раптом він затих, усією кряжистою постаттю потягнувся до поля.

— Що там?! — занепокоїлись бійці, кинулись до широкого отвору.

— Здається, «рама» летить.

Бійці притихли, і всі очі скинулись туди, де на розімлілих хвилях юги погойдувався обрій, звідки наростав уже знайомий, з хворобливим присвистом гул німецького двофюзеляжного розвідника. Ось і він з’явився — виніс чорну драбину смерті. По ній вдарили спарені зенітні кулемети. Але розвідник нахабно, не кваплячись, пролетів над ешелоном, розвернувся і поволі почав утискати в хмарину свою чорну раму.

— Тепер, братці, чекай біди — полетів за нею, гад,— нахмурився Фіненко.

Біля колії знову з’явився занепокоєний комбат, наказуючи нікому не покидати вагонів.

— Якийсь один сучий син утік, а всіх тримають, наче телят на прив’язі.

— Припинити розмови!

І стихло у вагонах, тільки ледь-ледь докочувалась до них жалоба достиглого жита, з якого війна вже повиганяла птахів. Але ось на пероні, неначе пташата, стрепенулися білоголові діти, приклали долоні до очей, застигли. Потім дівчинка смикнула братика за сорочку, щось сказала, та він одгетькнувся від неї вільною рукою.

Розгойдуючи, нагнітаючи шум, у небі з’явилися два літаки. З платформи ешелону задудніли спарені кулемети. Не маневруючи, «юнкерси» вдарили з бортових гармат, затріщало розщеплене дерево, в якомусь вагоні сплеснув пронизливий зойк. А «юнкерси», розвернувшись, уже нависли над ешелоном жовтими животами, і від них, наче неохоче перевертаючись, почали відриватися бомби.

Вибухи підняли чорні стовбури землі, шалено кинули в вагони сплески диму й вогню, і застогнало, ламаючись, рвучись, вояцьке тіло. З палаючих вагонів почали вискакувати охоплені вогнем бійці і припадати до землі, до обвугленого жита. Бігли з ношами і без нош санітари, і вже на їхніх руках по краплині стікало недожите життя. Ось санітари пронесли старшого лейтенанта, який так слідкував, щоб його бійці не вийшли з вагонів, і пішли пероном, топчучи розсипані черешні. А де ж діти? Їх піде не було, тільки їхні черешні на кров чавили солдатські чоботи та біля самого станційного дзвона лежав перевернутий кошик.

* * *

Вранці прибули машини, і солдати кинулись до ставу, над яким оплакували когось похилені верби. Затріщало, бризнуло росою гілля, і ним бійці почали маскувати машини. Коли вже дана була команда рушати, Богдан побачив, як з бічної пристанційної вулички до них поспішали знайомі братик і сестричка. Оброшені по пояс, вони несли вже інший кошик з черешнями. Почувши, що машини загули, діти стрепенулись і щодуху кинулись до них.

— Візьміть ягід на дорогу! Візьміть! — закричав хлопчак.

Та було вже пізно — машини рушили на захід. А за ними ще якийсь час бігло білоголове, мов кульбаба, хлопченя, і на курну дорогу з повного кошика розсипались черешні. Потім розгублене, знічене дитя зупинилось посеред дороги, поставило кошик біля ніг і почало махати рукою. Бійці відповіли йому дружнім вітанням.

— Чиї вони, такі сердечні?

— Напевне, вже спровадили батька на війну.

— Вона не дасть засидітись.

І знову дорога, і знову сиві жита, і золота печаль соняшників, і зажурені лелеки на лугах, і перші безшибні станції, і рев худоби на узбіччях, і плач дітей на скрипучих біженських возах, і зловісне шугання кощавих месерів у небі. Вже кілька разів доводилося розбігатися від них, чаїтися у житах, у соняшниках і під старими вузлатими липами.

І знову мчали на той захід, що перемелював життя.

В стражданнях, у муках народжується людина. То коли ж порозумнішає людство, щоб не виносити життя на чорні ринки і бойні, щоб не в муках проходив скороминучий вік людини. Бо що він? Не встигнеш надивитися на сонце, а вже вечірня зоря темніє тобі в постарілих очах… А як там його вечірня зоря? Теж, певно, провела мужа на війну та й скніє в печалі, як осіннє дерево, та припадає до колиски дитяти, як до останньої надії. Аж страшно подумати, що оте дитинча, з яким він ходив до школи, вже має дитину. А що ти маєш у житті? Ні любові, ні натяку на неї, тільки неспокій, ширяння думок, що лягають на папір, та смуток за нею, та невгасиму довіру до світу, з якої не одне, більш практичне, насміхається нишком… І як він зі своєю м’якістю зустріне те, що повинен зустріти солдат? Невсипуща тривога знову тінню перекреслювала його шляхи, його думки.

Закривавлене сонце вже спускалось у передвечір’я, коли вони в чистому полі догнали на кінній тязі артдивізіон. Утомлені, змилені коні, до дзвону натягуючи посторонки, важко підіймали на пагорб тупоморді гармати гаубиці.

— Дайте перепочинок коням! — загукали з машин гармашам.

— Наказ! Поспішаємо! — суворо відповіли ті.

— Ви б краще вночі поспішали!

— Наказ!

Машини, вимолочуючи ниву, обминули гармашів, покуріли до лісу. А в цей час позаду почав вивірчуватися гул. Два месери, проколовши небо, винесли з блакиті свою хижу кощавість і, збільшуючись, пішли в круте пікірування. Гармаші, пригнувшись, вдарили по конях, і ті, гублячи піну, помчали до лісу. Але вже було пізно. По житах хрестами майнули тіні літаків, а на самих літаках залихоманились сполохи, і дві смертоносні траси, схрещуючись, градом вдарили по гарматах, смертю — в тих, хто був коло гармат. Ще раз на бриючому польоті пройшли «месершміти», і застогнало поле, застогнали люди, заіржали, заплакали коні, не розуміючи, що робиться над ними, що робиться з ними. На їхніх збільшених очах вибивалися сльози.

Тепер бійці єдиний порятунок знаходили на грудях землі, а нерозумні, навіть смертельно поранені, коні поривалися вгору, до неба, до сонця, що, як поранений боєць, стояло вже на призахідних костурах.

— Отак і вчимося воювати. Але як навчимось, горе вам буде! — кулаком насварився Фіненко на захід, де зникали чорні, неначе обвуглені, хрести «месершмітів».

II

Смерканням, прямо з форсованого маршу, вони влилися у стрілецьку дивізію, що, стікаючи кров’ю, сьомий день вела уперті бої. Нетривка, без другого ешелону лінія оборони тягнулася нескошеними лугами, місцями наближалася до вигинів сонної річки й впиралась у приземкуватий низинний ліс.

Вже тричі бійці стрічали ворога в своїх окопах, підривали його і себе гранатами, глушили прикладами, ломили руками, але не покинули позицій. Правда, була й тут своя трагедійна хвилина, коли здригнувся правий фланг, що входив у діброву. Звідси, з тилу, по ньому вдарили німецькі, переодягнені в нашу форму парашутисти. І над прихопленою туманцем лукою завис страшний крик розпуки:

— Оточують, братці! Ми в оточенні!

Не так з окопів, як з гнізд, де, відірваний од своїх, боєць завжди гостро відчуває самотність, зірвалися солдати, деякі мимоволі підхопили крик боягуза і очманіло кинулись із лугу в жита. І тут перед ними неждано виросла висока в генеральській формі постать командира дивізії. Він, стоячи посеред зрошеної ниви, не обурювався, не кричав, не хапався за зброю, а тільки посміхався. І ця привабливо здивована посмішка зупинила бійців, повинила збаламучені голови.

— Не туди, солдати, біжите — парашутисти на узліссі,— спокійно показав рукою генерал на прихоплений туманцем низькоділ, звідки озивалися ворожі автомати.

Бійці з вдячністю підвели на нього погляди і кинулись до узлісся.

Про генерала Чумака і його усмішку ходили легенди. В громадянську війну він був кіннотником, пролетів на коні мало не всі шляхи України, і шабля в його молодих руках була страшна, мов блискавка. І він був страшним у шалі битв. І що найдивовижніше — влітаючи, врубуючись у ворожі ескадрони, теж посміхався, але ця, уже шайтанська посмішка жахом проймала ворогів, і він проходив крізь них, як бог перемоги.

Навіть у тридцять сьомому році, переступивши поріг камери, він зітхнув, але не згубив своєї привабливої, трохи соромливої посмішки. Вчорашні військові — сьогоднішні арештанти, які вже й забули, коли бачили осміхнені обличчя, незрозуміло поглянули на нього: чи не збожеволів у нещасті чоловік?

— Чого так утупились? — здивувався Чумак.— Чудо якесь побачили?

— А ти чого посміхаєшся?

— Такий бісів характер маю. Хто тут старший?

— Я! — обізвався змучений безнадійними думами і стражданнями вив’ялений бородань.

— Звання?

— Полковник.

— У майбутньому — генерал,— приязно подав йому руку з перехрестями шрамів.— Як ви товаришу полковник, проводите тут заняття?

— Заняття?! У камері?! — витріщився полковник.— Та хто ти такий?

— Теж полковник.

— А ви, товаришу полковник, не з’їхали з глузду?

— Поки що не збираюсь і вам не раджу. То з сьогоднішнього дня і починаємо проводити військові заняття.

— Кому вони потрібні? — скипів полковник, ще думаючи, що новоприбулий або насміхається над ними, або не сповна розуму.

— Насамперед нам! — пояснив Чумак.— Бо ми заарештовані до пори, а солдатами залишаємось довічно. Поки розробимо план, я проведу заняття на тему: «Бойові можливості механізованих частин на флангах армії і в глибині оборони ворога при взаємодії з кіннотою». Сідайте щільніше…

Та не довелося, як думалось, помчати на танках ворожих флангах і тилах. У тривожну годину дали йому пошарпану стрілецьку дивізію, ескадрон прикордонних військ, жменьку міліції і наказали захопити залишені нашими військами позиції.

— Сили у вас мало, але все, що зустрінете в дорозі,— ваше! — сказав на прощання командарм. По його очах було видно, що він мало надіявся на повернення втрачених позицій.

Але дивізія вирвала їх несподіваним нічним ударом, і тепер розплачувалась за цей удар, і несла розплату атакуючим…

Богдан потрапив у відділок старшого сержанта Фіненка, який мав прикривати стодвадцятидвохміліметрову батарею від німецьких автоматників. Вкопавшись у землю, він зробив ніші для протигаза, підсумків, гранат і, до краю втомлений, спітнілий, підвівся у столочених житах. За річкою стихав шал битви, тільки збоку, ближче до лісу, ніяк не міг заспокоїтися один міномет, дрякав і дрякав, немов збожеволілий деркач, і по лінії діброви, ранячи її, раз од разу клубками спалахували розриви.

Високо підіймались ракети, в їхньому відсвіті земля ставала моторошно мертвою, такою, як її описав у день страшного суду протопоп Авакум. Вдалині на пагорбі запалав хутір, і хата-білянка, неначе в благанні, підняла вгору скривавлені руки.

— Нервують німці,— сказав Фіненко.

— І виловлюють із річки вбитих,— од вогневої до них підійшов командир гарматної обслуги сержант Ревін.— Вони акуратні — не покинуть ні одного вбитого. Закуримо?

— Не хочеться лізти в землю.

— І все одно закури, бо завтра не буде часу,— зітхнув гармаш.

— Чого так думаєш?

— Із спостережного пункту передали, що німці підтягнули танки. А нам хоч би один завалящий на розвод дали.

— Значить, уся надія на вас, гармаші!

Прямо над ними важко пролетіли бомбардувальники, та все не наші, та все не наші.

— До Києва рвуться.

Аж страшно подумати, що той красень, який колись у сонячному вітрі летів до нього, тепер задихається в чаду фугасок.

— Лягай, Богдане. Клади під голову ранець та й відпочивай під житечком, бо хто зна, коли відпочинемо отак.

Нарешті втихомирився і останній міномет, тільки ракети розшматовували ніч мертвим, потойбічним світлом — напевне, і його німці винайшли для страху.

Богдан розстелив шинелю, поклав біля себе гвинтівку, гранату і ліг горілиць, придивляючись до зоряного неба. І хоч тривожно було йому, та тривожився менше, ніж у дорозі до фронту, бо оті воїни, що почорніли за ці дні в боях, і розповідь про їхнього генерала принесла якесь полегшення душі. А завтрашній бій покаже, хто е хто. Щось вологе впало йому на щоку. Ага, то вже ніч росить росу, як росила і в мирні часи.

До вогневої під’їхала машина, гармаші почали вивантажувати снаряди, а зв’язківець передав на спостережний пункт зовсім мирні слова:

— Привезли огірочки!

Крізь дрімоту Богдан почув голос Фіненка:

— Ти спиш?

— Сплю,— він справді вже губив відчуття тіла, реальності, забираючи в сон важке причмокування бомбовозів і мертвотні відблиски ракет.

— А яка славна ота дівчина, що в санітарному їхала!

— О господи! Кому що…

— На неї ніхто не накидав оком?

— А ти б накинув?

— За щастя мав би… Хоча жаль…

— Чого тобі жаль?

— Щоб не залишилась удовою. Найбільше мені в світі жаль сиріт і вдів. Спи.

Ранок почався таким золотінням, таким ніжно-зеленим і рожевим малюванням, а чоло сонця підняло такий вінець, що й повірити було важко — невже довкола причаїлася смерть? І ось вона загупала в свої пекельні ступи — обізвалась гарматами і мінометами. Чорні, підшиті і прошиті вогнями стовпи піднялися над річкою, над лінією окопів і за окопами. Над лугами блискавично виростав повий ліс — ліс смерті. Поштовхами задихала земля, осипаючи груддя, дими і пил на бійців і сонце. Бійці щільніш притиснулись до її лона, а сонце і поранений його вінець сполохано підскочили вгору.

Із закритих позицій вдарили паші гаубиці-гармати, сумовитий шелест пролетів над бійцями й озвався вибухами на тому березі.

«Дряк, дряк, дряк!» — невдоволено відповіли німецькі міномети, нагнітаючи і нагнітаючи громи. І вони вже стали такими, що гул пострілів і вибухів злився в один збожеволілий обвал землі, чи неба, чи обох разом. І день почорнів, і сонце почорніло.

Ще не осіли гайзери землі, як за ними, викочуючи низом громи, з’явилися танки і розхристані, в приплюснутих рогатих касках автоматники. Їхній основний удар був націлений на серцевину дивізії. Повторювався улюблений маневр: скувати, витягнути на центр усі сили, а самим прорватись на флангах і кліщами замкнути кільце оточення.

І от заворушилися жерла його батареї, заряджаючі смикнули шнури, і, підскочивши, гармати викинули зі своїх пащ вогонь і грім.

— Зараз у вилку!..

Задзвеніли порожні гільзи, знову клацнули замки — і біля танків забушували вогонь і каламуть, а в них заскреготав поранений метал. Ось зразу два танки взялися вогнем. З одного вискочили танкісти, і тут же, підкошені, впали біля траків. А другий танк, немов шматок комети, поніс чадний вогонь аж у небо, бо там його було менше, аніж на землі. Ще з одного танка, мов гадюка, злетіла гусінь, і він затанцював на місці танець кульгавого, та все одно відпльовувався свинцем, поки об цього не дзенькнула пляшка з горючою сумішшю; по броні поповзли мідянки полум’я, і з люка башти почали вискакувати охоплені димом і вогнем танкісти.

А чорні закіптюжені гармаші продовжували молотьбу. І тут над ними, розтинаючи душу, пронизливо завили-заскімлили пікірувальники. Вибухи оглушили Богдана, затулили від нього батарею і тільки не могли затулити вояцького стогону.

Коли осіла курява, вже не було однієї гармати. Від її уламків відповзали поранені, біля її уламків лежали вбиті. І не вітер, а вогонь, що виривався з жерл, востаннє ворушив їхні чуби, що вже належали землі.

Богдан зірвав з голови пілотку. А в цей час позаду гармашів пролунали постріли і крики. Гойднулося жито, і над ним, строчачи з автоматів, підвелися бліді, скривлені напругою німецькі десантники. Богдан щось скрикнув і, на ходу заряджаючи рушницю, кинувся назустріч автоматникам. Він побачив, як на нього глянуло крихітно чорне вічко.

«Невже це і є смерть? І де? В житі, що дає життя!..»

Він вистрелив вище вічка, упав, біля його очей прошелестів свинцевий дощ. Богдан загнав новий патрон у патронник, зірвався з землі і побіг наздоганяти стрільців, що вже гнали рештки парашутистів.

«А де ж той, що цілив у нього? Біжить чи лежить?..»

Відгриміла, відстугоніла, відстогнала земля. І настала така неймовірна тиша, що не вірилося їй, а вуха самі вибухали то дзвонами, то пострілами, то відлунням моторів. Але це була справжня, чесно відвойована тиша, і тривала вона майже до вечора.

А підвечір зі штабу прийшов наказ відступати, бо німці прорвались на інших рубежах. І увечері дивізія почала відступати на тилові рубежі з смертельно пораненим командиром. Він і вмирав, як жив,— із своєю привабливою, трохи ніяковою посмішкою. У вантажній машині, куди поклали його, шелестіло скошене жито і вбирало його кров.

— Який жаль… Який жаль… Який жаль…— забуваючись, раз од разу повторював начальник штабу.

Чумак притримав на руці кілька достиглих колосків, що стали заважкими йому, і спокійно-спокійно сказав:

— Не жаль мені життя, а жаль цього жита. Ще думалось поле орати. І землі своєї жаль, бо й досі не надивився на її вроду.— І, помовчавши, додав: — Чуєш, стікає жито.

Він чув, як скапувало зерно, і не чув, як по краплині на останній його шлях скапувало життя.

Темнішало небо, потемніло, нахилилося до нього й укрило своїми зорями, які він так любив…

III

Після страшних битв і побоїщ землі треба було змити кров, і тому вночі пішов дощ. Лісовим бездоріжжям, голодні, промоклі, вони пробиралися на схід, не бачачи ні сходу, ні заходу, ні півночі, ні півдня. Втомилися люди, втомилися копі, втомилися думки. По корінні, по чагарниках та по калюжах гупали і шипіли колеса гармат, а дощ шелестів і шелестів над бійцями, ніби оплакував усі їхні втрати, усі їхні болі. Це був тяжкий військовий шлях, не тон, прилизаний, що мерехтів у фільмах. А по тому, легкому, близькому до фільмів ідуть і йдуть ситі, самовдоволені, бундючні завойовники. Побачимо, як ви будете їхати, йти і тікати назад. Побачимо!

І хоча це був тільки початок, трагедійний початок війни, коли й мозок чманів од усього, Богдан вірив, що він побачить і кінець її. Вірив у це і невтомний Северин Фіненко, що тепер тримався Богдана. Северин не засипав його сотнями «чому?». Стиснувши зуби, стиснувши болі, він знав одне: треба битись, і битись не тільки за себе, а ще й за того бійця, що наклав головою. І недарма на плечі Северина тепер погойдувалась німецька з цейсівським прицілом гвинтівка.

А дощ періщить, аж ліс гуде, і нема в одежі навіть рубчика, який би не промок. Обважнілі шинелі тепер, здавалося, були виткані з металевих волокон, залізом наливалися і ноги, а повіки намертво змикав сон. На ходу бійці впадали в забуття, і ввесь цей чорний, шумкий од зливи ліс здавався теж вихопленим із сну. Фіненко лобом вдарився об дерево, чортихнувся, поклав руку на Богданове плече.

— Ти чого? — розплющує набряклі повіки.

— Та поздоровкався з дубом. Уже бачив у сні наші поля, а набив гудзя у лісі. Добре тобі, Богдане.

— Це з чого?

— Ти не куриш, а тут аж вуха попухли без курива. Ех, махорочка-махорка… Богдане, а що б ти зараз їв?

— Помовч трохи, базікало.

— Так тоді знову занесе голову на дерево. Ти б від борщу з сухими карасями не відмовився?

— Не одмовився б і від сухаря.

— А німці навіть шоколад жеруть, набирають удень калорії, а на ніч мастяться кремом. От як їм воюється. А тут усе, навіть документи, промокли. Ти спиш?

— Сплю.

— Я колись не вірив, що, ідучи, можна заснути. Давай викрутимо шинелі.

— Нащо? Дощ не перестав же.

— Не можу без роботи жити і найбільше не люблю лінюхів.

На півгодини дається перепочинок, і всі, крім дозорних та командира батареї, лягають на мокру, що пахне суницями, землю і одразу ж засинають. А дощ іде, а дощ іде, та, незважаючи на нього, сон заносить бійців до їхніх, підмитих сонцем чи накупаних Чумацьким Шляхом, степів та дібров, до сумирних осель, де земля вибухає не вогнем, а цвітом, до матерів, що виглядають їх, і до милогубих дівчат, що тримають на віях і під віями любов.

І тільки двадцятирічному по-хлоп’ячому тонкошийому командирові батареї не до сну і це до спогадів. Він пересовує й пересовує по розгорненій карті світлячок ліхтарика, вириває з неї і вирвати не може хоча б якогось путящого шматка дороги. Тільки болотом треба пробратись Бійці проберуться, коні теж. А як гармати? І йому вдається, що його плечі тисне не мокра шинеля, а всі три гармати, що збилися докупи в темряві.

— Не пройдемо тут, товаришу лейтенант? — нахиляється до карти кремезний командир гарматної обслуги.

— Болото,— зітхає лейтенант і гасить ліхтарик.— Колись на нашому болоті росли водяні горіхи, і ми їх їли. Ти не ласував таким добром?

— Ні, тільки десь вичитав, що це релікти дольодникового періоду. Коли б хоч із миску цих дольодникових реліктів,— і тихцем запитав: — Може, вас почастувати горілкою, щоб трохи зігрітись?

Командир здивувався:

— Де ж ти її дістав?

— У німців.

— Багато її в тебе?

— Та грамів триста знайдеться.

— Тоді не будемо пити.

— Чому?

— Бо всіх нас залишилося тридцять, а що десять грам на слов’янина?

Від дороги чалапають дозорці.

— Як там? — з надією запитав лейтенант.

— Усе їдуть і їдуть.

— І на губних гармошках грають, щоб не заснути.

— Що ж, будемо будити бійців.

Знову загупали по корінні, зачмокали по калюжах колеса й копита, і знову на ходу засинали бійці і навіть у сні прямували на схід.

— Ти спиш, Богдане?

— І сам не знаю. Ноги наче йдуть, вода з шинелі дзюрчить, а гвинтівка палить плече.

— Переклади її на друге плече. Слухай, а як ту дівчину звати, що їхала в санітарному поїзді?

— О боже!

— Ти мені облиш релігійні мотивчики, а скажи її ім’я.

— Олена.

— Ім’я гарне, і дівчина славна,— забурмотів Фіненко.— До такої б на визирці піти!

— Кому що.

— Богдане, я думаю, в неї голос повинен бути, як у горлички, Чого ж ти мовчиш?

— Не можу розліпити уст.

Ранком, під нестихаючий дощ, вони добрались до болота, що заростало рахітичними вербочками, вільхою, гивою, вовчою ягодою, чемерицею, вужачкою та різним відьомським зіллям, яке приваблювало не так людину, як гаддя.

— Зимою тут, напевне, проїхали б,— похмуро пожартував Фіненко.

Не скоро командир батареї визначив місце переправи, і тепер у лісі й на болоті дружно загупали сокири. Із зрубаного гілля і чагарників бійці настеляли хистку дорогу. Десь біля полудня ця дорога з’єднала береги, по ній гармаші провели розпряжених коней, а потім на руках потягли гармату. Вона капризувала, розсовувала дорогу, завалювалась, біля неї знеможено падали бійці, знову підводились і впрягались у ту непосильну ношу, що обриває не тільки жили, а й душу. Не докотившись до середини, гармата розірвала зелену тканину болота, по саме жерло опустилась у твань і потягла за собою кількох бійців. Вибиваючись із останніх сил, Богдан вибрався з чортової купелі й, стікаючи липкими чорними патьоками, знесилено ліг на подушку моху, де вже дощ обмивав іще кількох таких купальників. Бійці поскидали шинелі, кинули їх поперед гармати, а самі обліпили її, мов комашня грудку цукру. І гармата, на десятках рук, як доісторична потвора, піднялася з твані, ткнулася жерлом у шинелі і, здригаючись, накульгуючи, застрягаючи то одним, то другим, то обома колесами, долала нелюдську дорогу до того берега, за яким у нескошеному полі так затишно, як у дитинстві, бовваніли два вітряки.

Короткий відпочинок, і по півтора сухаря на бійця, І півтора сухаря командиру батареї. А хто ще мав силу, міг натеребити житніх одволожених колосків. Після такого обіду залатали прорвані гарматою дірки в болоті і знову за роботу, що обривав руки і душу.

А дощ іде, а дощ іде, і вже не одежа, а все тіло хлющить, хоч викрути його. Викотили й другу гармату і попадали біля неї неначе мертві, і дощ їх обмивав, як мертвих. Та ось чиясь рука лягає на плече:

— Богдане, ти ще живий?

— Живий, але не ворушусь.

— То хоч язиком поворуши. Скажи, в Олени не було якогось завалящого жениха?

І хоч як важко було Богданові, він мимоволі розсміявся, зареготали й бійці, що лежали біля нього.

— Чого ви, жеребці? — образився Фіненко.— Я маю душевні наміри, а вони…

— Підйом!

Тепер гармаші підготували вирятувані гармати до бою, поклали біля них, крім НЗ, снаряди, і тільки тоді, без кількох вогневиків, пішли перетягувати останню гармату.

Смерканням дозорна гармата минула вітряки і виїхала на ґрунтову дорогу, за нею потягнулася решта батареї, яку замикали піхотинці Фіненка. Ось уже н вони підійшли під скрипливі хрести вітряків, що на все своє життя пропахли степом і борошном.

— Може, у вітряках якесь зерно знайдемо? — запитав присадкуватий боєць Фіненка.

— Тобі, Миколо, схуднути не завадить. Розпасся на жінчиних галушках.

— Он у першому вітряку й двері відчинені,— тягнув своє дебеляк.— О-о-о! — вражено затих.

Позаду, розпоровши небо, мертвотно злетіли ракети, і вечір одразу ж знівечили гарматний грім і рокіт машин. Батарею смертельним колом обкільцювали вибухи, а далі почали пересновувати кольорові пояси трасуючих куль.

Дзвінко злетів голос командира:

— Батарея!..

Але й без команди піхотинці кинулись за вітряки захищати вогневі позиції, а гармаші розвернули гармати до бою, випрягли здиблених коней і прямою наводкою вдарили по німецьких бронемашинах, що виповзли з темряви. Затіпалась, здибилась поранена земля. Гармашів сліпив огонь вибухів, сліпило ткання трасуючих куль, що їх, не шкодуючи, накинула на них ткаля-смерть. І знову застогнали люди, заплакали коні і, шаленіючи, виривалися з рук їздових. А бійці і їхні тіні згиналися і розгиналися над снарядами і падали на землю, на снаряди, на лафети.

Як смолоскипи, запалали дві бронемашини. Та шалений шквал вогню і землі підважив одну і другу гармати, і не стало біля них ні командира, ні бійців. Запалав вітряк, освітив усе поле. У його спалахах біля третьої, вже розжевреної гармати, як велетні, ожили тіні, і тому здавалося, що тут побільшало гармашів. Вона розстріляла дві танкетки, які наближались до палаючого вітряка, і загинула сама, але й мертву її трощив і дотрощував вогненний смерч і пересновували ниті трасуючих куль.

Запалав і другий вітряк. Снаряд чи осколок вибив із нього гальмо, він замахав палаючими крилами, а всередині його заскреготали жорнові кола, перемелюючи себе на камінне борошно. Цей страшний скрегіт смерті наздоганяв і наздоганяв Богдана, Северина і Миколу Ярчука, того опасистого чолов’ягу, який хотів знайти у вітряку зерно. Його весь час била лихоманка, і страшно було чути, як у безмовності вибивали чечітку неслухняні зуби.

В передсвітню годину туманів, плачучи без сліз, вони обійшли те, що вчора звалося батареєю, і вже хотіли повертати, коли біля спаленого вітряка почули стогін. Кинулись на нього і побачили пораненого сержанта Івана Качалова; його безкровне обличчя було чорним від гарматного перегару і попелу вітряка.

— Куди тебе? — не чуючи свого голосу, нахилився над пораненим Богдан.

— У ногу. Крові натекло повен чобіт, а скинути не можу. Виливайте, братці, бо холодить, мов крига.

Фіненко вийняв ножа, а Ярчук злякано оглянувся, злякано шепнув йому:

— Краще віднесімо, а потім.

Северин спідлоба поглянув на нього, присів біля пораненого, полоснув по халяві, і з чобота потекло червоне шумовиння і кров. На щастя, куля не зачепила кістку, але перев’язати рану не було чим: останні індивідуальні пакети пішли на тих, що були поранені ще біля річки. Качалова поклали на шинелю і навзгинці пішли подалі від того скаліченого поля, над яким тоскно завис дух смерті.

— Оце ж маємо роботу… Оце ж маємо роботу,— бурмотів дорогою Ярчук, злякано озирався, і його золотисті обідки очей перемальовувались на сірчані.

— Ох і полохун ти,— не витримав Фіненко.

— Не всім же героями бути,— огризнувся Ярчук.

* * *

Тепер він не йшов, а скрадався по своїй землі, що ставала полонянкою. Уперше в житті він боявся ранку, що саме пролив кров сонця і висвітлив у долинці з десяток хаток. Вони були такі ошатні, наче збиралися кудись у гості, і, дивлячись на них, важко було повірити, що на всю землю, що на твоє життя опустилися чорні крила війни.

Богдан втиснувся в город, у шелест матірки, у ніжний передзвін маківок, і завмер, немов птиця, придивляючись до своєї землі. І хоча втома й голод валили його з ніг, і хоча думки, мов чорні птиці, клювали мозок, і хоча болі вчепилися за серце і душу, і хоча вже борсався у ворожих лещатах, він не почував себе переможеним. Гвинтівка з ним, ненависть із ним і любов також. В ім’я цієї любові він наситить ненавистю кожен свій постріл. Бо інакше не можна, коли думаєш про тебе, коли живеш тобою.

Він припав до землі, що плакала ранковою сльозою, і огудинням поповз ближче до оселі, на якій уже сумував перед далекою дорогою лелека.

Ось рипнули двері, з хати вийшла жінка, почепила на ключку журавля відро, і заскрипів журавель, як колись дома скрипів, і так само, пролившись на спориш, вода сказала землі: «Жить-жить…» Тільки хто, щасливий, залишиться жити після таких побоїщ?

Занісши воду до хати, молодиця знову вийшла на подвір’я, тепер вона в руках тримала дерев’яну дійницю і шматок хліба. Голод аж рвонув Богдана до того окрайця, якого жінка несла корові. Спокійніше, спокійніше, бо ти не тільки сам собі потрібний. Добравшись до латки високої кукурудзи, він ще раз пильно оглянув присілок і крутогір за ним. Ось розхряпано проторохтів старенький віз, на ньому горбатився сивобородий дід, а позад нього сиділа дівчинка в картатій хустці. На крихітному ставочку закахкали качки. Усе говорило, що в присілку нема фашистів.

Понад просом Богдан доповзає до клуні, потім до перелазу і тут бачить, як молодиця зосереджено доїть стареньку, з сумовитими очима корову. Колись на таку саму корівку змоглись і його батьки. Як вони там? Брудний, обдертий, мокрий, у зжованій гарматними колесами шинелі, він підвівся з землі і тихо сказав:

— Добрий ранок вам.

Жінка обернулась, округлила великі вологі очі.

— Ой! Хто ви?!

— Солдат. Не лякайтесь, що такий,— війна.

В голосі молодиці забриніли сльози:

— Може, й мій отак…

— У вас є німці?

— Нема, рідненький, нема, Учора повно було в селі, а нас оминули. Та ти в хату заходь, не сумлівайся.

— Але я не сам.

— І хто з тобою, клич сюди. Бараболя у мене є, кислячок теж і хліб святий є, тільки, здається, душі нема,— почала хусткою витирати журні очі. Вони мали таку передвічну тугу й таку доброту, що совісно було дивитися в них.

— Спасибі. Як вас звати?

— Зви тіткою Марією, як усі молодші звуть. Ходімо ж до хати, хоч умиєшся, молока вип’єш. І висушити, і опрати ж треба тебе.

— Все потім, тітонько. Головне, де нам пораненого подіти?

— А куди ж його, бідолашного, поранено? — забідкалась жінка.

— В ногу. Кість не зачеплена.

— Оце й добре. Тоді його помічним зіллям виходить баба Мар’яна, бо лікаря в нас немає — теж війна забрала. І хай би все вона забирала, тільки не душу. Ти ж часом Івана Давиденка не стрічав у війську? В артилерії він.

— Не стрічав.

— У нього ж така посмішка: хоч раз побачиш, не забудеш,— і потягнулась удалину до свого чоловіка, до його посмішки, яку вже, може, присипала земля.

І день, і ніч, і знову цілий день вони пробули в тітки Марії, а ввечері, подякувавши їй, зібрались у дорогу.

— Ви ж хлібець візьміть із собою. Тут і грудка масла є,— подала вузлик Миколі Ярчуку, який так старався біля харчів, наче хотів підрівняти свою довжину з шириною.

— Спасибі,— вклонились їй Северин і Богдан, а жінка вклякла біля воріт, не витираючи сльози.

За присілком, на розтоці протряхлих доріг, зупинився Ярчук, для чогось зважив на руці вузлик і, пустивши очі в різні сторони, прогугнів:

— Може, хлопці, поділимося харчами?

— Це ж для чого? — не зрозумів Богдан.

Ярчук не то позіхнув, не то зітхнув і квапливо заговорив:

— А хіба ж по всьому не видно, що відвоювалися «в небесах, і на землі, і на морі»? То в перший день війни я чекав, що ми вийдемо на чужу територію, а тепер не маю в душі ніяких чекань і надій. От і треба якось влаштовувати свою судьбу, щоб не потрапити в гості до костомахи. Вона в гості приймав, та назад не пускав.

На вилицювате обличчя Фіненка лягли тіні:

— Ти наче своїм язиком говориш, та відляски чужі. І як думаєш влаштовувати свою судьбу?

Ярчук носком чобота намалював на вологій землі дві лінії:

— Оце ж під Китайгородком, у самій долинці, стоїть собі мов село, у садах, у вербах, у тиші. Доберуся до нього, а там видніше стане.

— Гляди, щоб не потемнішало, коли твій розумець просвердлять вороги. Тоді будеш мати вічну тишу.

— Не лякай, Северине, ми вже лякані: під сідлом смерті лежали. Ви собі як хочете, а я по зорях не буду пробиратись на схід.

— Значить, страх вибрав душу, тільки живіт залишив? — обурився Богдан.

Ярчук насочився злістю:

— Тепер живіт тяжче прохарчувати, аніж душу: душа потерпіти може, а живіт не хоче. Через день-два і ви до цього домізкуєтесь.

— Не діждеш, прицюцькуватий! — скрикнув Богдан.— Скидай ремінь!

— Нащо він тобі, коли свій маєш? — не зрозумів Ярчук.

— Бо ти не солдат, а кендюх!

— Як нема армії, то нема й солдатів.— Ярчук скинув ремінь, віддав Богданові, а Северин забрав і вузлик з харчами:

— Ти такий лантух, який з голоду не здохне!

IV

На південь стікає зоряна імла Чумацького Шляху. Якийсь чумак чи хлібороб проїхав возом по небесній дорозі, збив на ній срібну куряву, і стікає вона на жито-пшеницю, щоб не журились ми хлібом.

Так йому, малому, посміхаючись у вуса, розповідав тато, коли вони в жнив’яну пору виїжджали в поле. То були незабутні ночі, коли справді вірилось, що можна їхати чи йти по зоряній дорозі, коли навколо було стільки таємничого, коли твоя казка починалася уже з того притихлого на переднівок вітряка, біля якого перепілка вивела дрібних діточок.

Як це все недавно і як це все давно було. Як потьмарились роки й світ, навіть зоряна імла тепер куриться тривогою, бо і її підпалили пожарища війни. Довкола стояла принишкла із сумом колосків ніч. Та Богдан чув, як із ним ішла лихоманка, чув, як по тілі переміщались печаті морозу. Северин мугикнув якусь пісню, та одразу обірвав її, зітхнув:

— Ідеш по своїй землі, а співати не смій. Тільки від цього можна збожеволіти. Ти, Богдане, любиш співати?

— А хто ж з українців не любить пісню?

— Заспівай мені якусь свою.

— Не можна, бо якийсь дідько одразу й вліпить кулю в пісню.

— Ти пусти її так, щоб тільки я і колос почули. Якби ти знав, як співають у нашому селі! Приїхала колись до нас народна артистка, почула над Пслом вечірні співанки і розплакалась, наче проста. Дуже хотілось їй забрати аж у консерваторію мою сестру, щоб вона потім у театрах співала.

— І що?

— Не схотіла Оксана завозити свої пісні у місто, бо мала любов у селі.

— Щасливу?

— Щасливу. А тепер уже не Оксана, а війна співав її мужу і нам свої пісні,— спохмурнів Северин, поклав руку на зрошені колоски.— Чуєш, як плаче жито?

— Напевне, тому, що напризволяще покинули його люди. Тебе не морозить?

— Ні, пече. Якийсь дідько вкинув усередину пригорщу вугляків, і вони там ніяк не знайдуть свого місця. А тебе морозить?

— Прямо чую на собі печаті холоду.

— А місяць сходить, як і перше сходив,— показав на козаче сонце, що підвелося над землею і почало золотом лудити хмарку,— Вже скоро й північ. Хіба ж давно під таким місяцем вистоювали до передсвітньої години?

— Цить! — Богдан зупинився, сторожко придивляючись до далини. Щось блиснуло раз і вдруге, потім підвелася темна постать і зникла в житах. Друзі принишкли, пригнулись. Над нивою ще заграв шматок світла, а в самій ниві почувся шерех.

— Та це жінки жнуть,— нарешті збагнув Северин, коли знову побачив німотну постать у житах.— Бачиш, он місяцем сяйнув серп.

Щось невимовно трагедійне було в цих жнивах, у цих мовчазних жіночих постатях, з яких хтось вибрав слово чи й душу.

— Зачакловані женці,— сумно сказав Богдан, і вони пішли далі, а обабіч дороги зблискували й зблискували серпи і зрідка підводилися мовчазні, наче тіні, жниці. Через якийсь час Богдан нагло зупинився.

— Що там?

— Здається, хтось стогне.

Северин одразу ж зірвав з плеча свою снайперську гвинтівку, на оптиці якої тінявилося далеке небо. І от вони виразно почули, як застогнала нива, потім біля самотнього полукіпка побачили якусь темну купину. Поранений? Так ні, бо завеликою здавалася купина. Ось над нею підвелася мовчазна постать.

— Стій! — гукнув Северин.

І йому відповів спокійний-преспокійний голос:

— Та стою ж, коли комусь нема чого робити. Може, й руки вгору задерти?

— З руками що хочете, те й робіть,— заспокоївся Северин.

Вони наблизились до статечного старого хлібороба, но бороді якого ходили місяць і тіні. Біля селянина, важко дихаючи, лежав кінь.

— Що ви, діду, робите?

— Коня рятую, бо не може стати на ноги.

— Поранений?

— Поранений. Другий день плаче в житах і все щось хоче сказати мені, та не може.— Старий нахилився до коня, торкнувся руками до його гриви, і він застогнав, неначе людина.— Ногу ж перебито осколком, так я взяв її у лубок.

— Виходите?

— Маю виходити, бо війна війною, а все одно треба орати, сіяти.— І зажурено додав: — Знову земля переходить на руки старих та малих.

— А що, діду, робиться в селі?

— Завмерло воно, ніби поставили над ним могильний хрест. Отак намертво село в двадцятому році під тифом лежало. А ви ж куди?

— На схід.

Своїх доганяти?

— Своїх.

— То не йдіть он тією дорогою, що візьме праворуч: там німці для чогось нагнали тьму різної машинерії. І де вони стільки техніки розплодили? Захопили нею землю, захопили небо, захопили день, а нам полишили ніч,— він підняв з землі серпа.— Оце й жнивуємо вночі, крадькома, наче злодії. Ви ж ідіть, хлопці, та скоріше повертайтесь із того сходу.

— Спасибі, діду.

— Йдіть здорові, та не беріть управоруч,— знову повторив і довго дивився їм услід, а коли вони взяли ліворуч, пригнувся і почав жати свій нелегкий хліб.

Пустельна дорога йшла між високими житами, пшеницями, вівсами й гречкою, що лежала перед ними, неначе пахучий туман. І несподівано Богдан почув, як у гречках задзвеніла бджола.

— Северине, чуєш гудіння?

— Де? — підняв голову до неба.

— Слухай не небо, а землю. Невже бджола і вночі бере взяток?

Северин прислухався до співучого гудіння, посміхнувся і глибокодумно сказав:

— Тепер і бджола трудиться вдень і вночі.

— Десь пасіка недалеко. В мирний час пішли б до неї.— Згадалась пасіка діда Володимира і той хрест із цілого дуба, який йому, живому, ще в 1905 році поставили селяни.

Про це він, Богдан, був надрукував у газеті та й пішов із нею до старого. А той прочитав кореспонденцію і розсердився на нього:

— Хвальби, хлопче, вийшло багато.

— Так це ж заслужена хвальба.

— Боюсь я її.

— Чого ж боятися, коли заслужили.

— А ти не помічаєш, що ми чогось хвалимося більше, ніж потрібно? А для вихваляння менше треба розуму, чим для діла.

Ой, недаремно боявся хвальби старий пасічник…

Десь біля самого обрію, загуділи машини, а праворуч підвівся меч прожектора, він розпанахав небо, розсік зоряну імлу Чумацького Шляху, розсік повінь гречок, понишпорив трохи по землі і згас.

— Це звідти, де машинерії нагнали,— уточнив Северин.— Чогось мені здається, що йду я по своєму сну. Прокинусь — і не буде ні війни, ні німців…

— Цей сон не скоро мине,— похмуро буркнув Богдан.— А бджоли гудуть.

Над гречкою кущами проріс туман, і вони, оминаючи його, немов заворожені ішли через снування місяця і бджіл. За гречками знову захвилювались дорідні жита, а ось у долинці полягли снопи, як воїни. І щось моторошне було у цих забутих снопах — у цьому першому воєнному жниві, що лежало на нашій, не своїй землі.

«Спать підем, спать підем»,— довоєнною пісенькою запідпадьомкала перепілка, і на шальках нам’яті заходила сумирна минувшина і кривава сьогоденність.

Попереду забовванів ліс. Там вони знайдуть і захист, і відпочинок, та й далі по зорях на схід. Богдан зняв з плеча гвинтівку, перевірив, чи є в патроннику патрон, і поніс її в руках.

— Ти чого занепокоївся? — здивувався Северин.— Ніде ж ні лялечки.

— А хто зна, що чекає нас перед лісом?

— Німці лісу навіть удень бояться.

Богдан завагався, та не поклав гвинтівку на плече. «Спать підем, спать підем»,— ще збоку обізвалась інша перепілка.

Перед самим лісом дорога роздвоїлась. Вони зупинилися на роздоріжжі, придивляючись до тіней лісу, і враз їх струсонув напружений вигук:

— Хенде хох! Хенде хох!

За одну блискавичну мить підстрибнув угору місяць, розверзся ліс і висвітлив солдата, який наставив на них гвинтівку. На нього, не думаючи, кинувся Северин, а Богдан натиснув на курок. Майже одночасно схрестились постріли і несамовитий скрик. Зброя випала з рук чужинця, і вже в його шию всіма пальцями вчепився Северин.

Раптом німець ошелешив їх не німецькою, а своєю ж, рідною мовою:

— Ой рідненькі, на бога прошу, не вбивайте! Будьте милосердні!

Северин вражено розімкнув руки: чи не трапилось якоїсь помилки, чи не чавить свого?

— Ти хто такий?! — оглядає вибілене місяцем і переляком довгообразе обличчя, чужинський одяг і чужинську зброю, що лягла біля ніг.

— Я свій, рідненькі! Я з-під самого Сану. Мене герман схопив і поставив ось тутечки стерегти,— підіймає поранену руку, щоб розжалобити Северина.

— Виходить, ти поліцай?

— Так, так, любий пане, я тільки поліцай,— блиснула надія в очах «свого».

Северин скипів:

— «Свої» поліцаї ще форми не мають, стерво!

— Ой рятуйте! Партизани! — несамовито скрикнув «свій» невидимим «своїм», шарпнувся до лісу, та, прошитий кулею, одразу ж зів’яв і похилився обличчям на парості терну, домішуючи кров до роси.

— От і все. З глупоти прийшов, з глупотою і здох,— похмуро сказав Фіненко, подивився удалину і відповів невидимій перепелиці: — Через таку погань мало навіки не пішли спати.

Узлісся з обох боків озвалося пострілами і стривоженими голосами. Друзі вскочили в ліс, дерева й тіні прикрили їх. Зайшовши в гущавину, Богдан знесилено прихилився до дерева.

— Що з тобою? — стривожився Северин.— Чи не зачепила бісова куля?

— Ні… Млостить. Хоч і погань він, а млосно стало.

— Тяжко нам звикати до війни, а треба. І в мене спочатку на Халхин-Голі таке було, бо ми люди сердечні, мрійні й дуже добрі,— задумливо сказав Северин.— А мусимо ставати злими, нещадними, бо вже видно: ніхто без нас, Іванів, не зломить фашизм.

V

Вночі вони не почули жодного пострілу, не почули хоча б далеких гарматних громів. Тільки збоку на споконвічному битому шляху інколи проривалось натужне буркотіння машин, та в небі, перекреслюючи хрестами смерті Чумацький Шлях, пролітали обважнілі бомбардувальники. І навіть коли Богдан і Северин вийшли на узлісся, за яким починалися поля, обрій ніде не підмивали спалахи й сполохи війни. Видно, далеко відкотилася лінія фронту, полишивши їм непевність і тривогу самотності.

Під місяцем, скільки оком вихопиш, стояли похилені, куди їх вітер похилив, перестиглі хліба. Северин поторгав рукою житні колоски, зітхнув:

— Скільки йдемо, і всюди плаче зерно. Чи й воно чує людське горе? Як страшно стало на білому світі. А ще ж так недавно я, співаючи, ходив лугом. Нічого так не люблю, як орати й косити.

— Тепер ми накосимось, якщо нас не скосять,— похмуро мовив Богдан і стиснув гвинтівку, що таки добре намуляла плече.

— Це правда,— погодився Северин.— Але кожна людина має свою примху. Оце, здається, пройшов би покіс у житах, і легше було б вести смертельний покіс.

— Які ми, навіть тепер, ще мирні люди,— Богдан вирвав з жита стебло дикого маку, з квітки на руку випала росинка, а сама квітка здалась йому не червоною, а чорного. Чи то місяць, чи війна вчорнили її? І тільки тепер зрозумів, чого Степан Васильченко назвав свою новелу про війну «Чорні маки».

Пройшовши з кілометр, вони знову побачили короткі спалахи і темні постаті в житах. Зачакловані женці мовчки вижинали жито, вижинали ніч і ставили полукіпки, з яких, мов золото, скапувало місячне сяйво. І хоч би слово тобі впало на землю. Ось їх помітили дві жниці, сполохано випросталися, і сполохано в їхніх руках блиснули серпи.

— О, та це ж дівчата! І, видно, сестри! — заговорив Северин до жниць.

— Сестри,— вронила єдине слово білявка, за плечима якої місяцем стікала-палахкотіла коса.

— І вам не страшно жати вночі?

— Мусимо,— похилила голову білявка.— Бо літо один раз родить.

— Може, вам водички? — жалісніє обличчя молодшої, років шістнадцяти, дівчини, з такими бровами, що можуть тільки у соті забрести.

— Спасибі, серденятко.

— Ой! — тихенько зойкнула і засоромилась дівчина.

— Чого ж ти?

— Бо на неї ще ніхто не казав «серденятко»,— відповіла старша сестра і зажурилась.— Та вже й не скаже, бо всі ви покидаєте нас!

— Ми повернемось. Неодмінно повернемось! — вирвалось у Богдана.

— Тільки скоріше повертайтесь,— так попросила молодша сестра, наче це залежало тільки від них.

— Дай мені, серденятко, свого серпа,— торкнувся її руки Богдан.

— Нащо він вам? — здивувалася дівчина.

— Нажну тобі сніп на солдатську долю, щоб не забували нас. Ти ж, Северине, дивися за дорогою. Німців тут немає?

— Позавчора були.

Як звично й незвично, нагадавши давні ранки, блиснув і погас у житі серп, як солодко запахла стерня і зрізані косарики, як славно ліг у сповитку, може, його останній сніп. Про це не треба, не можна думати, та важкі думки й тепер прокльовують мозок, як хижий птах прокльовує свого шкаралупу.

— От і відвів душу,— подав серпа молодій жниці, що довірливими очима дивилась на них.

— Я цей сніп збережу для святвечора,— прошепотіло дівча.— Може, вам хліба на дорогу? Візьміть наш вузлик.

— Спасибі, серденятко.

Попрощавшись із сестрами, вони швидко подалися до лісу. А довкола то тут, то там підводились і підводились зачакловані женці, щоб не вмерло зерно на землі. Надивляйся на них, вбирай їх у свою печаль і не шкодуй себе, шкодуючи їх, шкодуючи тих сестер, що розцвіли в недобру годину, як маки у полі.

А ось у столочених хлібах зачорнів пагорб. То була свіжа солдатська могила. І нічого над нею — ні обеліска, ні дощечки, тільки одна кулеметна стрічка в головах, та жито, та червоні маки над землею, та вистріляні гільзи на землі…

Уже навчені гірким досвідом, Богдан і Северин довго вивчають узлісся і входять у нього з гвинтівками напереваги. Одначе тут діброва стрічає їх не проклятим «хенде хох», а привітним жебонінням струмка. Недалеко від нього вони виполошили зайця, і він злякано поніс у світанок човники вух. Виходить, тут нікого не було, коли заєць жирував.

Світанок їх зустрів у глибині мішаного лісу.

— Ти поглянь, Северине, що тут робиться! — вражено зупинився Богдан.

Фіненко мимоволі схопився за гвинтівку, гостро блиснув темними очима.

— Що там?

— Білі гриби! Подивися, скільки їх!

— Та тут ціла черінь! — здивувався Северин.— І які гарні, мов діти в сповитку.

Лише біля одного розлогого дуба вони знайшли вісімнадцять грибів і не стали більше збирати.

— А може, спечемо їх? — запитав Северин.— Війна війною, а їсти треба.

— Спробуєм, тільки спершу перевіримо місцевість.

Вони з годину походили по лісу, наблизились до шосе, що зараз німувало. Та ось далина сколихнулася гудінням, і на шлях виповзли танки з роздвоєннями хрестів. На них були відкинуті люки, а з них безтурботно виглядали пітні, закіптюжені, з підкасаними рукавами танкісти. Пересміюючись, вони спокійно жерли курятину, яблука, груші. Навіть ліс не страхав їх. «Ох, як далеко відкотилися наші. Чи й проб’ємось тепер на схід?» — Богдан уперше подумав: може, доведеться їм партизанити.

— Відійдемо від спокуси,— похмуро шепнув Северин.

І вони знову заглибились у ліс, знову знайшли того дуба, під яким було стільки грибів.

— Це ж треба так зародити! — Северин ще виважив сімейку.— Всього зародила земля, тільки щастя не вродила. Ти, Богдане, поглядай навколо, а я зготую сяке-таке снідання.— І почав збирати сушняк. Потім вирізав дві розсохуваті гіллячки, застромив їх у землю, а на них поклав лозину з нанизаними грибами.

— Аби ще сала та цибулини, то вийшов би грибний шашлик.

— Аби ж це мука, то вареників наварили б, та сиру катма,— в тон йому відповів Богдан.

— Знову гуде шлях,— повернув голову Северин.— Коли ж ми приб’ємося до своїх? — І на його темне вилицювате обличчя лягає осмута.

Між деревами Богдан побачив зарослого до очей немолодого чоловіка з чималим кошиком в руці. «Напевне, грибар». Невідомий теж помітив Богдана, нерішуче зупинився.

— Підходьте, підходьте! — гукнув Богдан.

Дядько несміливо почав підходити до багаття, в його кошику лежали одні білі гриби. Він поздоровкався, запитав:

— Додому?

— Думаємо на схід.

— Тільки де він тепер, цей схід? — тоскно запитав сам себе селянин.— Німець уже кинув листівки, що до Києва добрався.

— Це брехня! — скрикнув Богдан.

— Може, й брехня, бо хто на війні не бреше? — погодився селянин.— Та самі бачите, яка в нього техніка: суне — аж землі важко. Так що, хлопці, пожалійте свої голови.

— І що нам робити? — примружився Северин.

Селянин спочатку поправив гриби у кошику і потім заговорив упівобода сизих вусів.

— Кидайте, хлопці, своє залізяччя,— обміряв очима гвинтівки,— та й заходьте хоч і в наше село. Хліб у нас б, самогон є, дівчата і вдови теж, то й треба приймаків.

— А вже приходили вони до вас?

— І сьогодні один прибився, Миколою Ярчуком звати. Як сів їсти, то всю вулицю здивував.

Друзі переглянулись.

— Цей лише своїм кендюхом і здивує світ,— сказав Богдан.— Не вийде з нас приймаків.

— Діло хазяйське, тільки жаль ваших молодих голів,— похитав сизою, як стара стріха, чуприною.— Та вам видніше, що робити. А я тепер живу, неначе у пні: так здолав страх.— Він тремтячою рукою дістав з-під грибів торбинку.— Може, вишень покуштуєте?

— Не будемо їсти ваших вишень,— рішуче сказав Северин.

— Чому ж?

— Вони панахидою тхнуть.

Селянин розгублено підвівся, узяв кошика і, заточуючись, пішов своєю дорогою. Після сніданку друзі затоптали багаття, вибрали в суничнику затишне місце, розстелили шинелі, і Северин перший ліг відпочивати. Склепивши очі, почув над собою стукіт дятла, потім іволга вронила ніжний перелив, і він переніс його аж до рідного Псла.

Богдан кружляв і кружляв навколо його сну, прислухався і до лісу, і до шляху, де раз од разу гугоніла чужинська техніка, і до неба, що теж не мало спокою. А човник пам’яті снував і снував видіння останніх днів, угризався у траншеї його дивізії, у ті болота, де вони руками й болями переносили гармати, і в ті поля, де побачив зачаклованих женців. Якщо фронт відкотився далеко, то вони проходитимуть лісами, де живе Ярина. Ось так у печальну годину він зможе побачити її.

Прокинувся Северин, зіперся на лікоть:

— Спокійно, Богдане?

— У лісі спокійно, а на шляху те саме.

— Вода в тебе є?

Богдан подав йому баклагу, і Северин жадібно почав пити.

— Це ж чорті-що приснилося: неначе попав у полон, а там не дають води. Яке життя, такі й сни. Де ж тепер наші? Хоч би яка гармата загупала.

Богдан ліг на землю й одразу заснув чутким сном, який вихоплював із дійсності не тільки гул літаків, а й тріск сухої гілки під ногою Северина. Що то не лісовик. І коли у сон Богдана почали звідусіль сходитися люди, він за ними побачив притінений образ Ярини. Дійду чи не дійду до неї?..

— Богдане, ти стогнеш,— збудив його Северин.— Щось важке наснилось?

— Перше кохання.

— Так чого б тужити від кохання?

— І від нього люди мають тугу.— Вірі подивився на сонце, що вже повернуло на захід, скочив на ноги і рішуче сказав: — Ходімо, Северине, до шляху.

— Чого?

— Відробляти незароблені харчі.

— Це ти серйозно?! — здивувався і завзято блиснув очима Северин.

— Серйозно, друже.

— Значить, партизанити?

— Хоча б і так.

— Тоді ходімо! Тільки без дурощів: не хапати здобич, що не по зубах. Згода?

— Згода! — морозець азарту й тривоги пройшовся по його тілі.

Скрадаючись, вони сторожко пішли лісом, знайшли вигідне місце і залягли неподалік від шосе. Ось по ньому з несамовитим тріском промчали на мотоциклах автоматники, далі тягачі натруджено потягли важкі гармати, потім проїхала колона вантажних машин, на яких каска в каску сиділи піхотинці. «Черепахи»,— подумав Богдан.

— Не фортунить. Видко, треба мастити п’яти,— підповз до нього Северин.

— Почекаємо ще трохи.

Вони пропустили кілька деренчливих танкеток, і дорога почала затихати. Настала та година, яку називають: іще не вечір, але вже й не день. Густіше запахли трави, липовий цвіт і гриби. Одного Богдан бачив прямо перед собою. Чого йому заманулося підійти до самої дороги? Ще загудів закривавлений сонцем захід, і з нього, побоюючись вечорини, шалено пролетіли два бронетранспортери. І коли подумалось, що таки справді треба збиратись у нічну путь, на шосе з’явився самотній землисто-зелений «опель». Богдан зирнув обабіч шляху, і мозок сам шалено кілька разів вистукав: «Наш, наш, наш!» На темний шпильок мушки він бере кабіну, підводить її під невидимого водія. Здається, мушка стала більшою, а скло кабіни почало розповзатися. Спокійніше! Спокійніше! Ось саме раз!

Постріл одночасно лопається у склі і вусі. Машина здригнулась, круто повернула ліворуч і через дорогу рвонула в кювет. З неї ошаленіло вискакує низький, у неймовірно високому картузі офіцер і навмання стріляє з пістолета по деревах, але одразу ж незграбно, витягаючи шию, падає на край дороги. Картуз, оплетений мертвим сріблом позумента, злітає з його голови і сірим решетом котиться по шосе. На офіцера, якого ще лихоманить остання судома, налітає Северин, з міцно затиснутих пальців вириває пістолет і кидається до машини.

— Северине, не випробуймо долю! Біжімо!

— Почекай! Дай глянути в машину. Пантруй за шляхом!

Зір Богдана роздвоюється, і хоча на шосе нікого не видно, його б’є дрож, а пахощі прив’ялого липового цвіту п’янять дурманом операційної.

Северин викидає з машини ранець, автомат, карту, потім підхоплює все добро на оберемок і з ним вкочується в ліс, кидає на траву й починає витирати обличчя.

— Чогось циганський піт виступив. Бери, Богдане, собі автомат.

— Біжімо! — Богдан, уже з автоматом, налітає на гриба, що виріс перед дорогою, перескакує через нього, вдихає пахілля липового цвіту. «А гриб живе,— майнула дурна думка і зняла частину напруги,— Отже, початок зроблено».

Вони вчасно вбігають у гущавину. Позаду них задеренчали автоматні черги. Коли вже відміряли кілометрів з п’ять, Северин зупинився і захекано сказав:

— Здається, Богдане, ми сьогодні зможемо влаштувати бенкет.

— Який бенкет?

— У ранці щось булькає та булькає. Не воду ж вони возять із собою,— Северин розкрив ранець, порився в ньому і подав Богданові дві плитки шоколаду і пляшку вина з барвистою етикеткою.

— Неначе французьке. Бери, чесно заробив!

VI

Відскрипіли останні підводи, опали останні помахи рук, а він самотньо, мов соняшник, стоїть край поля і, мов соняшник, дивиться на схід. За житами, за пшеницями, за гарячою жниварською югою зникають підводи, зникають люди, зникає частина його життя. І хоч як важко йому, та мусить чавити, виполіскувати з душі болі, бо знову треба входити в ті огні, у ті пекла, що вигадали нелюди-на людей, потішаючи смерть. Туровець підходить до осідланого Орлика, який пасеться на узбіччі дороги. Кінь підводить голову і пильно дивиться на нього великим розумним оком, неначе питає: «Що робити?»

— До лісу,— говорить йому, як говорив колись іншому коневі.— До лісу.

Кінь махає головою, ніби розуміє людину, і шелестить щирим золотом гриви. Треба було б попрощатись із ним, теж віддати на схід чи гармашам, що на кінній тязі. Та не зміг, бо так цей Орлик нагадував того, що вносив і виносив його, ще півпарубка, з боїв і побоїщ. Давно то було. Уже згнили в землі, розсипались на іржу кайзерівські каски, а тепер чекають свого гітлерівські. Не шляхом — курними дорогами і доріжками їде до лісу Туровець, а обабіч нього, як перед стратою, стоять похилені хліба, і немає радості ні від сивого колосу, ні від червоного самосійного маку, ні від синьої волошки, що дивиться на нього Соломіїним оком. Як вона там, бідолашна? Це ж треба саме перед війною вперше почути себе матір’ю. Велику людську радість подарувала їй весна, та чорну осмуту принесло літо. Почувши від Соломії довгождане слово, він сам увечері, щоб ніхто не побачив, нарізав у лузі червонолозу та й заходився виплітати колиску.

— Чи ти, Максиме, не завелику плетеш? — запитала Соломія. Він поглянув на свою працю, колиска таки буде великою, і, посміхаючись, відповів:

— А може, двійня знайдеться?

— Таке ти скажеш…— спалахнула, зніяковіла вона.

Чого вона й досі ніяковіє перед ним? Чого й досі спалахує то веселими, то тривожними рум’янцями, коли він повертається з поля додому, і зовсім по-дитячому кладе йому голову на груди, і так по-жіночому повертає до нього блакитну дрімоту очей. Він мимоволі приклав руку до того місця, до якого притулилась вона. От тільки що тепер буде? І як вона в це лихоліття принесе у світ нове життя? Отак і соталися від похиленого поля до хати його думки, і під їхнє снування він не почув іншого снування, що прорвало полинялу голубінь неба. Під білою хмарою вималювався чорний хрест «месершміта». Не знайшовши іншого об’єкта, він пішов на самотнього вершника. Зловісна тінь майнула по житах, з-під крил замигтіли вогники, і на вершника густо опустилась кулеметна траса. Кулі злобно підсікли степову дорогу, підняли на ній клубочки пилу. Туровець скочив на землю, подивився на машину, що пронесла над ним ревище, і за два кроки від себе знайшов тупоносу кулю, яка несла йому смерть.

А знесамовитілий месер розвернувся і знову кинувся на нього. «Практику проходить»,— Туровець у безсилій люті зриває з плеча гвинтівку, навстоячки цілиться в пілота, а той обрушує на нього тінь літака і вогневу чергу. Знову, прострочуючи землю, злобно зафиркали кулі, і підкошене колосся похилилось на плечі непідкошеного, як поранені схиляються на непоранених. Отак і почалася його нова воєнна дорога, яка, мов людоїд, жадала крові і м’яса. Коли Туровець уже під’їжджав до лісу, далина струсонула далеким глухим громом. Максим аж на стременах підвівся, прислухаючись до заходу. І він знову озвався приглушеним гупанням: шалені ціпи війни вже десь за річкою обмолочували чиєсь життя. І тільки зараз у Туровця обірвались останні надії: а може, зупиниться навала перед його порогом, а може, повернуть її на захід. Та не повернули, а захід продовжував плюндрувати схід. Недалеко від хати лісника назустріч йому, скрадаючись, вийшов чоловік з гвинтівкою на плечі. «Та це ж Михейко!» — пізнав Туровець. Побачивши командира, Михейко зупинився, нерішуча волога посмішка затінявилась у його звужених очах, поторгала сумно опущені вуса. Він для чогось підняв новісінького картуза, відкрив низькувате чоло, яке з двох боків звужував темний підлісок волосся.

— Чув, Петре? — поздоровкавшись, запитав його Максим і рукою показав на захід.

— Та чув,— гірко зітхнув Михейко, насунув картуз на свій підлісок.— Я кожною кісточкою, кожним рихтиком чув. І ви, напевне, так не почули.

— Це ж чому? — пильно подивився на посіріле обличчя, на по-риб’ячому помертвілі очі.

— Бо в мене, Максиме Павловичу, ще й дітки є, а у вас їх нема.

Туровець насторожився: «Що ти цим хочеш сказати?»

Михейко оглянувся, стишив голос:

— Тільки одне, тільки одне, Максиме Павловичу: випишіть мене зі своїх списочків, з партизанів, значить. Ця ноша, виходить, не по мені.

— Чом же ти раніше не сказав про цю ношу, коли в райкомі питали тебе?

— В райкомі я побоявся, бо то інстанція. А в інстанції треба слухатись. Це вже так заведено.

Туровець обізлився:

— Там ти побоявся, а тут посміливішав?! Давай гвинтівку! — Обличчя його стало таким лиховісним, що Михейка зсудомило і він, рогачем піднявши руки, відступив у ліс.

— Максиме Павловичу, бог із вами! Не вбивайте, не вкорочуйте віку. У мене ж трійко дітей і всі трійко — дівчатка. Їй-бо, усі дівчатка,— хапався за них, ніби це могло оправдати і захистити його.

— І що ж ти думаєш робити? — отямився Туровець і вже спокійніше поглянув на тремтячу постать боягуза.

— Я, мабуть, пристану до якоїсь військової частини. Бо на війні як і вб’ють, то тільки мене. А за партизанство і сім’ю не пожаліють. А в мене ж, їй-богу, трійко дівчаток, і всі білявенькі. Ось хочете, я вам і фотографію покажу, вона завжди при мені.— І він волохатого рукою поліз до внутрішньої кишені піджака.

— Давай гвинтівку, патрони теж.

Михейко зрозумів, що йому нічого не загрожує, вирвав руку з кишені, зняв з плеча гвинтівку й подав її Туровцю.

— Ось подивіться, Максиме Павловичу, все тут в акурат. Я й вичистив її і патрони вичистив.

— Тільки душу забувся вичистити.

— Аби ж у мене не трійко дівчаток,— він розвів руками і знов поліз до кишені, щось видобув звідти.

— Іди, йди! — наказав Туровець.

Михейко злякано кліпав очима і не пішов, позадкував, не спускаючи благального погляду з Туровця. Ось він ударився спиною в стовбур берези, ще більше перелякався і чкурнув у гущавину, а біля берези щось забіліло. Туровець скочив з коня і підняв із землі прим’яте фото. На нього глянуло троє милогубих білявеньких дівчаток, яких у перші тяжкі дні загубив тато…

Ліси і ліси. Тут вони ще тримали на зелених руках блакитний спокій, якого вже не мала земля; та й вони скоро не матимуть його. У видолинку заворкував струмок, за видолинком розкрилася невеличка галявина, за якою стояла їхня, вкрита зеленим дерном землянка. Першими він побачив братів Шаламаїв-музик і шоферів, що і в загін принесли свої інструменти, і довгообразого, завжди заклопотаного завгоспа Сергія Білоконя, який мав у лісі харчову базу, та не мав харчів.

— Хворостенко ж усю продукцію району забрав собі,— всюди скаржився він. Але скарги харчів не дали, тому й довелося поки задовольнитися лише медом, привезеним з пасіки діда Володимира. Зараз Білокінь сидів біля землянки і вирізував ковганку, бо війна війною, а сало ж затовкувати треба.

Туровець оглянув свій невеликий загін, вірніше — диверсійну групу. Окрім Михейка, ще не було двох чоловік.

— А де Вербицький і Хомич?

— Вони, Максиме Павловичу, пішли від нас,— понуро відповів красивий горбоносий Григорій Стрепет.

— Куди пішли?

— Сказали: шукати кращої долі,— спалахнув гнів у вузьких половецьких очах Василя Шаламая.— Ніби тепер знаєш, де є краща доля. Вони вирішили, що зараз партизанська боротьба — самогубство. Це в громадянську війну, мовляв, можна було партизанити.

— Теоретики! — одним словом знищила їх Софія Снігурська.

— Більше нема таких теоретиків? — запитав Туровець.

— Нема,— твердо відповіло кілька голосів.

— Що ж, дуже тяжко, товариші, коли тебе покидає хтось у біді. Але це краще, коли покидає зараз. От лиха година й прояснила, хто ким є. То й не будемо журиться за половою, коли маємо зерно. Кепсько тільки, що наш завгосп сумує.

— Хворостенко ж загарбав собі всю продукцію. Оце б піти, взяти його за петельки і ґудзики і так потрусити, щоб посипалась уся продукція з нього. Він і тут поділив нас на синів та пасинків.

— От які ви несознательні. Йому ж більше треба, бо в нас ні в кого нема такого черева, як у нього,— увинув слово корчкуватий Павло Шаламай.

Партизани засміялися, а далину знову розколов глухий грім.

— Це вже коло Бугу,— зітхнула Софія Петрівна.

— Підійшла костомаха і до мого села,— застиг Сергій Білокінь, і невимовна мука застигла в його карих очах, пригасила їхні золоті обідки. І з кожного обличчя тепер Туровець вбирав страждання і болі, болі і страждання, і все одно за ними вчувалась непримиренна рішучість, затятість, ота, яку ні залізо, ні вогонь не розсіче. Вона читалася навіть на миловидому змарнілому овалі золотокосої Софії Снігурської. Дехто не дуже хотів записувати її в партизани: згадували тіні минувшини, всіляко остерігали Туровця. Але він вірив людині, а не тіням. І Софія так схвилювалася, коли сказав, що вона партизанка, аж почала виплакувати свою радість. Так, ідучи на всі випробування, жінка раділа вже з того, що мала довіру в найтяжчі дні своєї землі. А поруч з нею стояв чубатий вислочолий велет Ярема Григорович Кондратюк, який і в мирні дні більше скидався на повстанця, аніж на вчителя. За вільнодумство і норовливість не раз йому перепадало від обережненьких, не раз його розпікали на конференціях, нарадах і в інстанціях, а потім найбільший суддя — час — підтримував його, з чоловіка знімали суворі і прості догани, тільки ніхто ніколи не вибачався за них перед ним. Тепер Ярема Григорович не розлучався з єдиним у загоні кулеметом.

— Хороший Ярема Григорович чоловік,— сказав якось, посміхаючись, про нього завзятий рибовод і рибалка Григорій Стрепет.— Тільки вночі спати мені не дає.

— Як це? — запитав Туровець.

— Та має ж чоловік не чуба, а цілий вівсяний сніп. Війне вночі вітер, і чуб його такий шелест здіймає, що я одразу ж прокидаюсь,— пожартував Григорій.

— І все одно для тебе чуба не стригтиму,— засміявся тоді Ярема Григорович.

— Пострижете,— похмуро пообіцяв завгосп.— Хіба ж я на такі чуби настачу мила?

— А ми їх небавом будемо зіллям або й кров’ю мити,— розважливо сказав лісник Юрій Гайдамака, що мав теж напрочуд славне пошиття на голові.

Засмученим добрим поглядом оглядає своїх побратимів Туровець, а в серці його сходяться хвилі болю, і любові, і вдячності до цих людей, що покинули свої тихі оселі, своїх скорбних матерів, своїх дружин і дітей та й взялися за оці, застарілі тепер, гвинтівки, щоб стати насупроти сучасно механізованої смерті. І не один із них, як сказав Юрій, буде кров’ю мити свого чуба, а очима годувати гайвороння, бо є щось вище за наше життя — своя земля, своя Вітчизна. Туровець поклав руки на плечі Юрія Гайдамаки і Григорія Стрепета і тихо сказав:

— Отже, постукала війна і в наші двері. Зараз нам треба розійтися по конспіративних квартирах. А коли пройде фронт, знову зберемося тут і почнемо воювати.

З галявини на чотири сторони почали розходитись партизани. На чотири сторони проводжав їх очима Туровець і зарання тривожився над їхнім завтрашнім днем. Останньою до нього підійшла Софія Петрівна, і болісно стрепенулось серце його. Чи не думає й вона покинути ліси? Бо хоч як тяжко чоловіку на війні, а жінці втричі тяжче.

— Максиме Павловичу, а мені можна залишитись тут, в лісах?

— Самій? — здивувався він.

— Самій.

— Нащо це вам?

Софія Петрівна твердо подивилась на нього:

— Хочу звикнути до лісів, щоб не боятись їх ні вдень ні вночі. Це ж смерком сова тюгикне, а я з незвички зубами вистукую.

— Ще звикнете, Софіє Петрівно. Та й не з такими совами зустрінетесь. А життя побережіть: фронт і сюди може заглянути.

— А може, зупиниться на Бузі?

— Коли б то.

Ось і її хустинка майнула поміж деревами, і біля нього залишився один Орлик. Туровець розсідлав його, травою витер спину, потім заніс сідло й вуздечку в землянку, а тим часом із лісу повернувся Білокінь.

— Що вам, Сергію? Ще якась недогода з продукцією?

— А що ви думаєте? — поліз чоловік рукою до потилиці.— Повинен чи не повинен я вас годувати хоч якимсь кандьором? Повинен я хоч якусь бакалію мати? То, може, піду до бісового Хворостенка і організую мінове господарство? Добре, що в нас є запасець меду. Я йому солодке, а він мені…

— Гірке,— підказав Туровець.— Не треба, Сергію. Пізно.

— Напевне, таки пізно,— погодився Білокінь.— Рвонулась війна, мов із ланцюга зірвалась, та все одно маю хоч кілька мішків муки привезти. А може, й овець устигну пригнати,— так розсудливо говорить Білокінь, наче й не гупає війна над його головою.

Попрощавшись з Білоконем, Туровець уже зібрався йти, коли на лісовій дорозі з’явилася присадкувата постать з рушницею на плечі, з наганом і кинджалом на поясі та біноклем на шиї.

«Та це ж Хворостенко. Ще б шаблю причепив»,— посміхнувся Туровець і почав очікувати грізного вояку.

— Здоров, Максиме! — простягнув Хворостенко куцу руку, окинув зеленим занепокоєним оком землянку.— Непогано ти влаштувався.

— Ви краще.

— Чому б це?

— Та всю райспоживспілку перевезли собі.

— Що ж ти хотів: воювати і не жувати? Хай і твій завгосп покаже сто вісімдесят обертів на хвилину.

— Де вже йому встигнути за вами.

Хворостенко оглянувся.

— А я знаєш чого прийшов до тебе?

— Скажете.

— Та мушу,— нахмурив чоло Хворостенко, і занепокоєння пройшлося по всьому його обличчі.— Оце ж, розумієш, Максиме, сьогодні зник Артемон Васюта. Словом, змився. І тепер я згадав усі твої слова про нього.

Туровець пильно поглянув на Хворостенка:

— Чого ж так пізно згадали усі мої слова?

— Він же, розумієш, всюди при мені був, як з шовку виплетений. Отак виявляй, виявляй пильність, а чогось і не догледиш.

— Аби ж ви свою пильність виявляли до тих, до кого треба було,— задумався Туровець.

— Напевне, ти правду кажеш,— погодився Хворостенко, і зелені очі його засумували.— Та не будемо про це, бо вже пізно. Як ти думаєш: невже Васюта зможе нам підкласти свиню? Чи він тільки так, з переляку дряпонув?

— Якщо прийдуть німці, Васюта неодмінно покаже себе.

— І мені, виходить, треба змінити своє місцеперебування?

— Сьогодні ж, сьогодні, бо завтра може бути пізно.

— От і довіряй після цього людям! — зажурився Хворостенко, і Туровець уперше побачив його без одяганок самовпевненості.— То я й піду до своїх.

Коли постать Хворостенка зникла на лісовій дорозі, Туровець ще обвів поглядом землянку, Орлика та й пішов у глибінь лісу. В лісах йому зайшло сонце, і на небо почали виходити тривожні зорі війни. І виходили вони не так, і світили не так, як у мирні дні. Вночі він добрався до старого пасічника, що, охопивши сиву голову руками, сидів на призьбі. І не знаєш тепер, що йому сказати, чим утішити.

— Як ви, діду?

Пасічник підвівся, безпорадно опустив руки, на яких тісно було старим жилам.

— Чекаю ж лиха, як гриб при дорозі. Навіть працювати не можу.

— Напрацювались ви за свій вік.

— І все одно мало, бо нічого кращого в усьому світі не знайдеш за любов і працю. Щось перекусиш, Максиме?

— А є що?

— Якусь сухоїжу знайдемо. Був і рибки витягнув, подивився на неї, на її очі і випустив. Жаль буде, коли чорти виловлять чи виглушать її. Ходімо ж до хати.

Їли вони, не світячи світла, не світячи світла й спати лягли. І коли вже утома склепила Максимові очі, він почув тупіт на лісовій дорозі. Затривоживсь і пасічник.

— В таку пору біля мене ніхто не проїжджає.

Туровець зірвався на ноги, не озуваючись, із гвинтівкою напоготові вискочив на пасіку. В ноги йому в’їлися роси, в очі — недобрі зорі війни й постарілий місяць.

Темінь обізвалася кінськими підковами. Хто ж їх кинув сюди в таку пору? Ось між деревами майнув неясний обрис, і вже біля самого двору обірвався тупіт, і старі ворота заскрипіли, затріщали. «Та це ж Орлик!» — пізнав Туровець і кинувся до нього. Перед ворітьми, шелестячи гривою, стояв його Орлик. Побачивши господаря, він заіржав, і луна тривожно покотила це іржання лісами, у які вже входили вісники смерті.

VII

Коли до людини в одні двері входить старість, то в другі — виходить радість. Отак мовить казка чи приказка, а в житті воно буває по-різному: скільки є отих сивоголових, теплооких дідуганів, що снують собі на пасіках, по садках чи на утлих човниках по тиховодах і мають радість не тільки для себе, а й заносять її людям, рідні, а найбільше онукам. А от у важкі Васютині двері ця гостя — радість — здається, ніколи не заходила. Правда, зрідка і він, зачинившись у льоху, мав утіху від свого зібраного в один чавунець багатства. Але хіба цю потаємну, напівзлодійську втіху можна назвати радістю?

«Ех, Тетянко, Тетянко, з тобою зовсім би по-інакшому пішло життя».

І знову, в котрий уже раз, він згадав ту пору, коли між літом і осінню зупинився синьоокий вересень і коли до нього, як зоря, ішла його зоря. Здавалося, роки повинні б пригасити її обрис, а вони хтозна-що робили з його пам’яттю. От і вчора, втупивши очі в землю, він ішов собі осмерклою левадою, думав про те горе, що виплодилось у чужинецьких землях, і раптом почув її наспівний голос:

— Добрий вечір, діду.

Підвівши голову, оторопів: стежиною, між прибережними деревами, як молодість сама, ішла його Тетяна, струнка, красива, легка в ході. Хотів гукнути її, але переляк чи подив відібрав мову. А коли дівчина зникла за вербами та яворами, він обезсилено, мов із нього вибрали кістяк, довго самотів на лузі, не можучи повернутись до своєї прицвинтарної пустки. Давид і зараз неохоче заходить у неї, зачиняє двері на два засуви і в темряві молиться на невидимих богів. Він зараз має до них тільки два благання: одвернути війну і врятувати його Артемона. Хоч який він кручений, а все одно — син. Та й пішов не куди-небудь, а в партизани до Хворостенка, хоча й підсміювався над ним. Але хто з нас над кимсь не підсміюється, вважаючи себе кращим і розумнішим?

Не вечеряючи, Давид ліг на дерев’яне ліжко, де під свіжим рядном лежало свіже сіно, що проганяло погані сни. Та навряд чи прожене воно їх сьогодні. Навряд. Хіба ж не почуло ниньки все село отого грому, що веде не передгроззя, а смерть? І хоч багато має Давид нарікань на більшовиків, хоч і досі не може забути відібрану ними землю, та все одно він хоче, щоб вони зупинили війну. То тільки захланний Омелян возрадувався, коли німці захопили Львів, і поставив свічу богам. Гляди, щоб над тобою не засвітилась вона. Тепер це недовго. Де він зараз переховує свою злобу? В армію Омеляна, як елемента, не взяли, і він десь потихеньку щез із села.

…Свіже лугове сіно справді відігнало від Давида погані видіння… І він, ще молодий, на волах в’їхав у вечірню діброву, бо ж сюди, до пасіки, мала прийти його Тетянка. Ось і лісові копички заіскрилися, напившись місяця, ось і замерехтіли старосвітські з нерівного скла вікна їхньої лісової хатки, в якій до самих заморозків лежали яблука, мед і віск… Хтось невидимий постукав у вікно, і Давид почув одне скрадливе слово: «Тату…»

Хто ж це міг звати його батьком, коли він ще не одружений?.. Але це слово повторилось і вирвало його зі сну. Давид підвівся, скочив на підлогу, тремтячи од потаємного стукоту в шибку. Нарешті він підійшов до вікна, на якому ворушився місячний сон.

— Хто там?

— Це я, тату,— почув Артемонів голос, спочатку зрадів йому, а потім занепокоївся.

У сінях Артемон охопив його руками, притиснув до себе, чого так давно не було, і ще більше розтривожив, щось не до добра йдеться.

— Звідки ти, Артемоне?

— З лісів. Дайте щось кинути в кендюх.

— Я зараз підігрію,— підійшов до печі, намацав на комині сірники.

— Не треба світити світла.

— Це ж чого? — ще більше насторожився Давид.

Помовчавши, Артемон відвів очі в куток і неохоче відповів:

— Я, тату, втік із лісів.

— Це ж чого?! — здригнувся Давид.

— Бо ще не хочу вмирати.

— А як же інші?

— Хай тепер, тату, кожен вибирає свою дорогу. Досить колективної. Хто хоче вмирати за більшовиків, хай помирає, а я ще пожду. Попрацював на них, тепер попрацюю на себе.

Давид почув, як його старять ці слова.

— Ти думаєш, німець переможе?

— А що тут думати, коли він уже завтра відчинить ваші ворота і двері. Ви ж його добре пригостіть: більшовики забрали нашу землю, наш хутір, а німці, може, й повернуть.

Але навіть згадка про земельку тепер не порадувала Васюту, і він з докором сказав:

— Як ти, Артемоне, швидко перешерстився.

— А що я мав од більшовиків? — розсердився Артемон.— Одну працю та різні підозри? Навіть за всі старання, за всі вибивання головою не поставили.

— Тобі дуже потрібно було те головування?

— Не завадило б. Ви колись пожили в свою волю, і мені теж хотілося мати і волю, і славу.

— Не женися за дурною славою, бо в безслав’я підеш.

— Ет! — Артемон дістав з мисника сало, для чогось понюхав його, потім вкраяв хліба і, жуючи, насторожено сів біля вікна.— Якщо, тату, мене будуть розшукувати, скажете, що я не приходив додому. Це щоб вас не тягали.

— Спасибі, сину, хоч за це,— гірко сказав Давид.

Артемон здивувався:

— Невже ви не раді, що я втік од більшовиків? Ви ж колись кляли їх.

— Чого не було колись, та не можна людині увесь вік жити на злобі, як гадині на отруті.

— Оце наговорились і договорились! — зобиджено сказав Артемон, помовчав і не скоро запитав: — Ви ж, коли люди розбирали колгосп, взяли собі якогось коня?

— Узяв.

— Хоч славного?

— Та ніби нічого.

— Кінь у господарстві при всяких властях знадобиться. А зможете, ще й на другого розживіться.— Артемон поклав у торбу дві хлібини, шматок сала й почав прощатися з батьком.— От погано, що місяць світить.

— Як будеш ховатися од людей, тоді й сонце не догодить,— з болем видихнув Давид.

— Що ви цим хочете сказати? — закинув торбу на плече Артемон.

— Щоб ти повернувся до людей.

— До партизанів, значить?

— Хоча б і так.

— А що я тепер скажу їм?

— Скажеш, що скучив за мною, за домівкою. Тоді тебе погудять, погудять і простять.

— Чи це трухлявієте ви, чи до ідейних перекидаєтесь? Так нащо це вам? — здивувався Артемон.— Спом’янете моє слово: за німців ми ще поживемо хазяїнами.

— Який ти дурний, Артемоне. Хіба ж німець чи хтось інший воюватиме, щоб ти став господарем? Якщо ти й потрібний Гітлеру, то тільки як наймит.

— Невже це з вами таке зробив отой комісар, що ночував у нас?

— Це життя зробило. Життя!

Другими дверима, що не скрипіли, а каркали, Артемон скрався у цвинтар і зник за обважнілими від плодів деревами. Вже не бачачи його, Давид по гупанню струшених яблук знав, де він іде.

«Вранці треба позбирати яблука,— озвалася задавнена скаредність, та він одразу ж нагнав її.— Для чого це, коли тепер не яблука, а життя падає на землю?..»

Зарошеними могилками, чавлячи барвінок і падалицю, Артемон вийшов саме до того гробівця, над яким сумував мармуровий з надбитим крилом янгол. Ось у цьому гробівці для мертвих панів можна й заховатись живому, бо хто здогадається заглянути в старий склеп? Тільки раз у рік на проводи приїжджає сюди з міста якийсь інтелігент у галстуці та шляпі й, згадуючи померлих, напивається тут, як простий, і починає мішма співати святе і грішне. Якось Артемон розговорився з ним, запитав, що йому залишилося від колишнього панства-дворянства, і той інтелігент, не журячись, відповів:

— Шматок розбитого дзеркала.

— Як це? — не зрозумів Артемон.

— Дуже просто, молодий чоловіче: коли селяни розбирали наш маєток, хтось у ньому розбив старовинне трюмо. А коли я через кілька років приїхав сюди, моя колишня годувальниця і принесла мені в хустині друзку дзеркала, в яке можна закинути тільки одне око. Оце і все, що залишилось мені від колишнього князівства,

— Небагато,— поспівчував Артемон.

— То й добре,— почув несподівану відповідь.— Головне в житті — мати казанок на плечах, а не те багатство, що робить біднішим тебе.

І от, щоб уберегти казанок на плечах, Артемон обережно перелазить залізну, обплетену зіллям огорожу, стає на облуплену камінну сходинку, що веде до мертвих. А з пащі гробівця прямо на нього безшумно, як тінь чи як померла душа, вилітає чорний птах. З переляку Артемон поточився назад, а потім вилаяв себе: чого він так перелякався звичайнісінького кажана? Але цей нічний птах чи забобони відігнали втікача від панського склепу. Де ж тепер заховатися йому?

Скрадаючись, він пішов краєм цвинтарної дороги. Перед ним заграла місячною порошею стара каплиця. Раптом у її склі майнула чиясь розпатлана голова. Артемон присів, потім добрався до якогось хреста, щоб не дорогою, а могилками чкурнути з кладовища. Та чомусь йому ота розпатлана голова здалася знайомою. Чи не Омелянова? Так воно і є, що Омелянова. Ось де ти переховуєшся — поміж святими. Хитро ж придумано. Артемон підійшов до каплиці, постукав у двері й тихо сказав:

— Омеляне, відчини. Це я, Артемон.

— Чого тобі? — не скоро озвався голос Омеляна.

— Приймай до свого схову.

— А як з партизанами?

— Хіба ж ти мене вчив у партизанах ходити?

— Стань на світло,— наказав Омелян.

— Це ж чого?

— Подивлюсь, чи нема в тебе зброї.

— Своїм не віриш,— криво посміхнувся Артемон і став на середину цвинтарної дороги.

Незабаром Омелян, тримаючи під рукою бандитський куцак, відчинив двері, і Артемон увійшов у каплицю, зі стін якої прадавні святі супились на грішників…

На другий день віковічним катеринівським шляхом проїхала перша німецька частина.

— Слава тобі боже! — всією постаттю перехрестився Омелян, стоячи на цвинтарній дорозі.— Тепер і ми поживемо як люди.— Він про всякий випадок заховав у каплиці свого куцака, ще раз перехрестився і вийшов на цвинтар.

— Що ж тепер робити? — запитав Артемон.

— Оце ж завтра, мабуть, і поїдемо розпатронювати партизанську базу. Головне вихопити з неї сіль, бо скоро вона буде цінуватись на вагу золота.

— Який ти оборотистий,— посміхнувся Артемон.

— Живий має думати про живе.

З цвинтарного дерева гупнуло яблуко і налякало живого.

VIII

Під місяцем зітхає вода, зітхає, мов людина. Чи й вона в передчутті? А за водою вже чути ходу бога чи диявола війни. Скрутив він Європу в баранячий ріг і вже поставив одну ногу на Буг, а другу на Дніпро. Мільйони наступають, мільйони відступають, мільйони гинуть. А де ж поміж цими мільйонами подітись одній людині, куди приткнути свою вже немолоду голову? Звісно, більшовики йому ні до чого, при них не жив, а животів, без своєї біографії, без свого дзвону, як фальшива монета. При німцях же він зможе виплисти на поверхню, бо й заслуги мав перед ними, коли при гетьманові Скоропадському служив у державній варті. І тоді його кінь уже нівечив не чиєсь полотно, а чиєсь життя. Одного разу на Великдень він із німцями навіть у церкву залетів. Тут вони відірвали батюшку від богів, від людей, від свічок, вивели на паперть. Під великодні дзвони він пригнувся до панотця:

— Викажіть, отче, більшовиків, що сховалися у вашій церковці.

Острах приморозив старі очі, вони взялися сизуватими плівками, як беруться ними березневі калюжі.

— Я не знаю, пане. Я нічого не знаю,— давився батюшка словами.— Не робіть людям з великодня судного дня.

— Ви самі його робите собі,— і він звернувся до німців. Ті, не кваплячись, викрутили з гвинтівок шомполи і вдарили ними по розкішній великодній ризі, що аж висяювала святешними барвами весни.

Батюшка скрикнув, заплакав, на великодню ризу бризнули дрібні старечі сльози.

— Скажете, отче? Бо не великодні, а похоронні дзвони загудуть сьогодні.

— Я не знаю, їй-богу, не знаю,— меншав, жалюгіднішав у жасі панотець.

— А хто знає?

Батюшка перехрестився:

— Спитайте в дячка.

Витягнули з церкви й дячка. Того не довелося уламувати, він оглянувся на всі боки, прикрив браму церкви, де свічі висвітлювали постарілих богів, кинув око на гінку дзвіницю, що стікала хвилями передзвонів, і тихо сказав Пасикевичу:

— Пишіть списочок.

А за пару годин панотець уже не в великодній, а в жалобній ризі сивів над убитими. Потім усі роки Пасикевича лихоманили ті ризи і той списочок, що писався під великодній передзвін. Та, здається, вже ніхто, крім його страху, не знає про це: німці, що були з ним, або загинули, або повернулись на фатерлянд, а панотець і дячок померли. Цей списочок, може, з’явиться лише у день страшного суду, коли бог переведе небуття у буття, коли потече кість до кості і воскреситься плоть. Щось торкнулося ноги Пасикевича, він од несподіванки дрогнув, пригнувся і підняв колючий кущик перекотиполя, отого зілля, яке не знає, що таке справжній корінь. А хіба й він мав коли-небудь справжній корінь? Та навіщо ці аналогії? Вони потрібні поетам для книжок. А як наново розкрити свою книгу буття? Його жінці легше. Вона вже вимочує в нашатирі дорогоцінності, які не могла носити при більшовиках, і тихенько перебирає на зотлілому клавесині старі німецькі мелодії. Клавесин повинен нагадати німцям великого Баха. Їм саме тепер до Баха…

Що ж він робитиме при німцях? Розкривши карти минувшини, зможе знову кинутись у політичний крутіж, але політика має відносну стабільність лише в англійців. А в нас, як не з’їдять тебе німці, то з’їдять свої — завжди знайдеться проворніший, що обскаче тебе. І Антон Антонович озлобився, ніби вже хтось йому на новій службі підставив ніжку.

Тихо-тихо, як у пісні, плеснула вода. Невдалік од берега, наче тінь, проплив пригорблений рибалка.

— Це ти, Устине?

— Я, Антоне Антоновичу,— підплив до нього старий.— Не спиться?

— Не спиться. Щось уловив сьогодні?

— Хіба тепер до риби? — з докором сказав Устин.

— А що ж ти робив?

— Цілий день перевозив біженців і поранених. І сам кров’ю пропах,— сумно прихилив сиву голову до весла.— Що воно тільки робиться?

— Війна,— невиразно відповів Пасикевич і поглянув на тривожне небо, яке зжирали язики пожеж.— Що ти, Устине, збираєшся робити при німцях?

Рибалка здригнувся:

— Хіба можна таке питати?

— Чого ж ні? Ми не діти — бачимо, що робиться.

— А може, все ще переінакшиться, бо не має в нас бути по-їхньому.— Устин умочив весло в річку, і човен легенько пішов по воді, що зітхала й зітхала під місяцем.

Від будиночка почулися голоси, потім піщаним берегом заскрипіли чиїсь кроки, й до Пасикевича обережно підійшов Меркурій Юхримович. Привітавшись, він прошепотів тільки одне слово:

— Завтра.

— Що завтра?

— Прийдуть німці.

— Ти ж звідки знаєш?

— Чув їхню музику. Під Озерним грала. От і збувається, що має збутися. Нам треба зустріти їх.

— Хлібом-сіллю?

— Так, хлібом-сіллю. Скажи Антоніні Аполлінарівні, щоб вона спекла коровай.

— Аби вона вміла,— аж зітхнув Антон Антонович, бо йому при його дворянці навіть хліб доводилося випікати самому.

— Я й забувся.

— Де ж будемо зустрічати їх?

Меркурій Юхримович подумав:

— Мабуть, край села, щоб менше бачили. Бо люди в нас такі…

І через день край села під тихими вербами вони зустрічали німецьких мотоциклістів. Ті здивовано зупинили машини. На Пасикевича і Шинкарука зирнули чорні тупі рильця кулеметів. Похиливши голову, уклінники піднесли хліб-сіль завойовникам.

Високий в ріжкатій касці вояка насторожено взяв з їхніх рук рушник, паляницю і сіль, нюхнув їх і одразу ж жбурнув сільничку в бур’ян, потім на коліні розломив надвоє хліб, обдивився його, ще розломив на четвертинки і, не знайшовши нічого підозрілого, повернув шматки Пасикевичу, а рушник кинув собі в коляску. Мов кулемети, заскрекотіли мотоцикли й курявою обдали розгублених, знічених уклінників.

З-за погорбатілих верб вийшов старий рибалка, налякавши Пасикевича і Шинкарука.

— І хліба не взяли? — запитав спокійно. «Та хіба ж вони не знають, що таке людська їдь?» — Одна хлібина — це їм ні до чого. Вони ешелони візьмуть.

Мов обпльовані, стояли перед ним Шинкарук і Пасикевич, не знаючи, що робити з шматками хліба: кинути незручно, а нести не можна.

— Устине, ти ж нікому про це,— попрохав Пасикевич, повівши оком на хліб.

— Культура,— не знати кого судив цим словом рибалка.

Минуло кілька тривожних днів, і якось в підполудень до будиночка Пасикевича під’їхав «вандерер». З нього спочатку вискочило два автоматники, а потім вийшов літній у пенсне офіцер. Автоматники, карбуючи крок, увійшли на подвір’я, виструнчились по боках східців, а офіцер, відчинивши сінешні двері, постукав у покої.

— Заходьте, заходьте! — гукнула перелякана Антоніна Аполлінарівна, не знаючи, що їй робити — журитись чи радіти. Офіцер, люб’язно посміхаючись, увійшов до кімнати, вклонився господині і заговорив майже чистою українською мовою:

— Я, надіюсь, маю честь бачити вельмишановну пані Пасикевич?

О, як давно так галантно зверталися до неї, і у вельмишановної пані Пасикевич на підрізаних щоках з’явилися бляклі рум’янці.

— Так, пане офіцер. Прошу, сідайте в нашій господі, гостем будете.

— Спасибі,— офіцер повісив на вішалці свіженького підгонистого картуза.— Хай, пані Пасикевич, вас не дивує мій службовий стан. Я ортскомендант вашого крайсу, тобто району.

— Яка честь, пане комендант. Спасибі, що завітали до нас,— мило посміхнулась, вигнула вії Антоніна Аполлінарівна, а в її середину хтось натрусив шматочки криги: «Чого б це до нас мав прибути комендант?»

— Щиро вдячний вам,— за скельцями пенсне загадково блиснули сірі, вже прив’ядаючі очі.— А де ж вельмишановний Антон Антонович?

— Ви і його ім’я знаєте?

— Навіть більше, ніж ім’я,— іще раз пройшлася загадковість по звуженому в клин обличчі гостя.— Де ж володар цього дому?

— Він на річці.

— Рибу ловить?

— На жаль. Він у мене цілий рік заглядає у воду, скоро водяником стане.

Офіцер засміявся:

— А ви зможете знайти свого водяника?

— Постараюсь. Але пан офіцер, напевне, буде сумувати на самоті?

— Коли дозволите, я прогляну ваші ноти,— повів краєчком ока на клавесин.

Повз заморожених автоматників пані Пасикевич пішла до берега. І тільки тут її тіло охопив страх. Недарма, ох, недарма приїхав цей чемний напарфумований комендант, недарма на їхньому порозі, як лихо, стала заморожена охорона. Який не є Антон, а він таки годував її хлібом, навіть у голод годував. Уже й за це треба було мати вдячність. Та вона і вдячність, і любов віддавала іншому. І тільки тепер із жахом відчула гріховність і нікчемність свого піснуватого тіла.

— Антоне! Антоне! — гукнула, чіпляючись, як за соломинку, за це ім’я.

— Чого тобі, Тоню? — обізвався з-за очерету його спокійний голос.

— Ой Антоне! — набравши в туфлі жабуриння, вона кинулась до чоловіка, припала головою до його плеча, заплакала.

— Що з тобою? — пригорнув її, підняв на руки, а туфельки жбурнув на берег.

— Біда, Антоне, біда. До тебе чогось приїхав ортскомендант.

Антон Антонович виніс дружину з води, задумався.

— Тікати треба, Антоне. Сідай на човна і тікай!

— Куди?

— Хіба ж я зна.

— Здійми жабуриння з ніг. Як він поводив себе?

— Дуже чемно.

— Тоді ходімо, Тоню, додому.

— А як заберуть тебе?

— Забирати приїжджають уночі. Тут щось інше,— рішуче сказав Пасикевич, відв’язав од гілки верболозу шворку з рибою, акуратно змотав вудочки й плече в плече з дружиною пішов до свого будиночка, біля якого, мов камінні, стояли автоматники.

Умившись і переодягнувшись у святешне вбрання, Антон Антонович увійшов до кімнати, де, нудьгуючи, офіцер перебирав його книги. Ось він підвівся і приязно поглянув на господаря.

— Дуже радий вас бачити, пане Пасикевичу.

— Спасибі.— «Значить, не по мою душу приїхали».

— Як вам велося на риболовлі?

— Не дуже ловилося, але на юшку вистачить. Коли не відмовитесь, охоче приготую на березі.

— Красненько дякую. Давно я не їв істинно української юшки — аж у тисяча дев’ятсот вісімнадцятому році при гетьмані Скоропадському. Тоді пан Пасикевич мав зверхника в особі Полтавця-Остряниці?

— Так, пане офіцер,— з гордістю сказав повеселілий Пасикевич.— Наскільки мені відомо, Полтавець-Остряниця великий прихильник німецької держави?

Обличчя ортскоменданта змінилося, в погляді проклюнулась жорстокість.

— А пан Пасикевич знає, що в тисяча дев’ятсот тридцять третьому році на підставі матеріалів абверу великого прихильника німецької держави заарештувало гестапо?

— Гестапо?! — мало не обімлів Пасикевич.— Але я після вісімнадцятого року нічого й не чув про нього. Нічогісінько! У мене не було жодних зв’язків! Який він негідник!

— Але цього негідника в тридцять восьмому році взяв під свій захист сам Розенберг,— тонка посмішка змила жорстокість з очей ортскоменданта.

— Тоді я нічого не розумію! — спантеличено розвів руками Пасикевич.

— Ви більше зрозумієте, коли станете начальником української допоміжної поліції.

— Я?! — на округлому виду Пасикевича округлились очі.

— Ви! Я приїхав по вашу згоду.

— Але ця… робота не по мені,— завагався Антон Антонович.

Офіцер підібрав тонкі уста.

— А яку б ви хотіли обійняти посаду?

— Не знаю.

— Прикиньте, не соромтесь.

— Може, мером міста?

— Мера ми вже маємо. Мерів можна багато знайти, а начальник поліції повинен мати особливий талант.

— Невже ви думаєте, що я маю такий… талант?

Ортскомендант поліції загадково посміхнувся, поглянув на двері і тихо сказав:

— Я нагадаю, пане Пасикевич, талановиту вашу операцію. Згадайте Великдень тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року, і церкву, з якої ми витягли батюшку, і списочок, який писали ви під великодні дзвони… Як це все давно було. У мене вже діти такі, яким я був тоді.

«Виходить, не поховано в пам’яті людській той проклятий списочок»,— не великодні, а похоронні дзвони озвалися в душі Пасикевича. Крізь них він чує голос ортскоменданта:

— Ви згодні?

— Так, пане офіцер,— підвівся і виструнчився перед своїм зверхником. А дзвони далеких років шматували й шматували його мізки.

ІХ

Тепер старожитня хата Васют стала скидатися на крамницю, в якій не закінчилась ревізія. Тут на лавах і під лавами, на припічку і в запічку, на столі і навіть на ліжках лежали пачки печива і чаю, мішки з сіллю, борошном, крупою і цукром, ящики з макаронами і вермішеллю, коробки з цукерками, лавровим листом, перцем і навіть гвоздикою — все, що було Хворостенком вивезено у ліси. Правда, це добро можна було б заховати подалі від людського ока, але, наспіх закопане в землю, воно взялося вільгістю, і де його пересушиш, як не в хаті? Тому тепер на дверях цілі дні висіла важенна колодка. Коли й треба було зайти в оселю, Васюти заходили осілими прицвинтарними дверима, що здіймали воронячий галас. Накрадене добро тішило Артемона і Омеляна, але судомило Давида.

— Ще, махлюваті, згадають вам партизани ці продукти,— понуро товк своє.

— Та ми ж так тихесенько вибрали їх, що й святі з неба не бачили,— поштиво говорив Омелян. І на його очах випинався сміх.

— Хоч не чіпайте святих, гріховодники,— сердився Давид і йшов ночувати до клуні, бо в хаті різні перці та гвоздики дурманили голову.

— Постарів батько, зовсім постарів,— з жалем казав Артемон.— Раніше він, пронюхавши таке, перегнав би коні на мило, а не попустив би добра.

— Видко, душа його вже відпочинку просить,— глибокодумно покивав головою Омелян.

— Може, нам тепер крамничку відкрити? — запитав Артемон, милуючи засклепованими очима накрадене добро.

— З гешефтярством почекаємо. Це від нас не втече. Спершу треба прицінитись до нової влади, прикинути, що можемо від неї мати. Не будуть же самі німці верховодити селом. Та десь і наші об’являться, що після революції повтікали звідси. Тоді й зважимо, як на руці, весь завтрашній день. Пошукай щось у миснику.

Не світячи світла, вони розпивали пляшку, закушували партизанським печивом, і Омелян ішов додому, а Артемон зачиняв оті двері, що зчиняли воронячий галас, і лягав спати поруч з різними ящиками і коробками: йому ніщо не дурманило голову. Тільки тепер частіше до неї заходила Ярина.

Скільки він не шукав собі наречену, красивішої не міг знайти. Вже й старим парубком зовуть його, а оте, що ворухнулось у нього колись до Ярини, більше не приходило. Не розсудив їх мир, то, може, війна розсудить? От підсохне ця продукція, заховає десь її у потаємниках і гайне в ліси до Ярини на вивідини чи поклін. Він і з дитиною може взяти Ярину, якщо не злиняла її врода. Про це йому кілька разів хотілося поговорити з Омеляном, але все якось не виходило та й ніби незручно було.

Другого ранку Артемона розбудив дзвін коси. То батько скошував на могилках вже перестояну траву.

— Нащо вам тепер цей клопіт? — ще заспаний, підійшов до батька.

Давид стомлено сперся на кісся:

— Воно хоч і війна, а треба ж якийсь клапоть сіна мати.

— Я вам привезу цього сіна, аби мали де скласти.

— Знову украдеш?

Оце святенство на старість одразу розгнівило Артемона:

— От скажіть, тату, а коли ми не брали того, що погано лежало?

— Відпала в мене охота красти, бо чогось, бачу, воно так виходить: чим більше маєш, тим ще більше хочеться мати. А це ніколи до добра не доводило. Може, ми хоч тепер схаменемось?

В засклепованих очах Артемона прокинулась хижа насмішка:

— Коли ви, тату, віддасте мені своє золото, я схаменусь.

Давид посірів:

— Яке золото?

— Оте, що увесь вік збирали. Та не озирайтесь — мертві не почують.

— У мене ж це золото петлюрівці на гривні, на папірці обміняли.

По щелепах Артемона поповзла та сама паскудна посмішка, яку йому завжди хотілося змісити кулаками.

— Так я вам і повірю, щоб ви петлюрівцям віддали все золото. Краще б сказали, де зарили його, бо як помрете, дістанеться воно, як і тіло ваше, одній землі,— та й пішов, пригинаючи на могилках траву мертвих.

Кинувши косу, Давид довго отупіло дивився на міцну, кряжисту постать сина, що не мав совісті ні на макове зерно. Йому вже кортить дорватися до золота. А захопить його, то й пустить батька з торбою попід вікнами. От коли вмирати буду, то, може, й подумаю, чи сказати про свій скарб. На подвір’ї заторохкотів віз: Артемон знову кудись виїжджав на роздобичу. Допався тепер до чужого, мов Кирик до сметани. І, озирнувшись, чи нема кого на кладовищі, Давид пішов до Тетяниної могили, де буйно розрослися наче туманцем підсинені півники і хрещатий барвінок. Тільки Артемон розчинив навстіж ворота, як до них добрі коні підкотили чорну з лискучим промінням бричку. На передку її біля машталіра сидів огрядненький у синьому однострої вусань, а позаду — двоє озброєних здоровил з жовто-блакитними пов’язками, на яких було написано: «Шуцманшафт».

— Ти Артемон Васюта? — скособочив на нього бестіально-хитрі очі огрядненький гусакоподібний вусань.

— На мене, ласкавий пане, тикає тільки рідня та мої друзі,— з гідністю відповів Артемон.

— Добре, козаче, відбрив! — не розсердився, а засміявся вусань.— Познайомимось. Я начальник української допоміжної поліції — Антон Антонович Пасикевич,— і простягнув з брички вкорочену, майже квадратну долоню, з якої ще й досі не вивітрився дух риби.

— Дуже приємно, дуже приємно, ласкавий пане,— вклонився йому Артемон, а на спині його завовтузились оси: чи не потягнуть його оці гицелі в тюрягу за партизанство?

Але начальник поліції зацікавлено оглянув його оселю:

— Оце твоя хата?

— Моя, ласкавий пане.

— Старосвітська! Таких уже тепер не будують! І янголи, бачу, на віконницях! — з захопленням сказав Пасикевич, скочив з брички й пішов до хати, на якій висіла кілограмова колодка.— Тіні хрестів не лякають тебе?

— Людина до всього звикає, не тільки до тіней хрестів, а й до свого хреста,— розважливо сказав Артемон.

Його відповідь сподобалась Пасикевичу.

«Він розумніший, виходить. А малювали його тільки владолюбним жорстокосердцем».

Пасикевич полюбувався янголами на віконницях, покружляв навколо хати, заглянув і на кладовище, а господар, здається, забув, що треба гостя запросити до господи. Навіть колодку не відмикає. Прийшов з кладовища батько. Пасикевич познайомився, потеревенив із ним, але й старий Васюта не збирався запросити їх в оселю. Про скупість Васют він чув, але щоб дійти до такої?..

— Артемоне, а ти коли-небудь чув, що таке українська гостинність? — нарешті не витримав начальник поліції.

— Та чув, ласкавий пане,— ледве вичавив із себе Артемон.— Але в мене у хаті зараз таке робиться.

— Що ж у тебе зараз робиться в хаті? — прокинулась підозра, і очі Пасикевича затверділи, як костяні ґудзики.

— Ремонт, ласкавий пане. Все пообвалено: і печі, і груби. Я вам і чарку, і сякий-такий заїдок винесу на призьбу або на гробовище.

— Зараз не проводи, щоб ми йшли на гробовище,— холодно відрізав Пасикевич, моргнув поліцаям, і ті зірвали з плечей гвинтівки.— Відчиняй хату! Побачимо твій ремонт!

— Нащо це вам?

— Відчиняй, відчиняй! — і Пасикевич вийняв з свіжої кобури парабелум.

Артемон, проклинаючи і начальника поліції, і той день, коли він поїхав за партизанським добром, вийняв ключ, скрегнув ним у колодці, і в хату з гвинтівками навпереваги обережно ввійшли поліцаї. А пан Пасикевич став збоку біля дверей.

— Оце так ремонт! — неждано розсміялися поліцаї.— Погляньте-но, пане начальник!

Пасикевич увійшов у сіни, заглянув у хату і вражено зупинився перед Васютиним гастрономом.

— Ти що: крамницю пограбував! — визвірився він на Артемона.— Так я тебе зараз же віддам під суд! А німецька влада не так панькається із злодіяками, як Радянська.

— Простіть його, дурного,— заступився Давид за сина.

— Ні, ні, я цього не попущу! — шаленів Пасикевич.— Цілий гастроном притаскав!

— А може, і попустите, пане начальник,— сміливо глянув на нього Артемон.

Нахабство його здивувало Пасикевича, і він єхидно запитав:

— Хочеш мене своїм спільником зробити? Може, половину добра віддасиш мені?

— Ані грама не дам, коли так будете говорити зі мною,— ще більш нахабніє Артемон.— Ця крамниця, ласкавий пане, мій військовий трофей!

— Що, що, нахабо?! — задихнувся від обурення Пасикевич.

— Що чуєте, ласкавий пане. Я це добро не забирав із крамниць, а, ризикуючи життям, вивіз із партизанської бази.

— Що?! — ошелешено видихнув Пасикевич і сів на мішок із цукром.

— Не сідайте, пане, на цукор, бо він вогкий, і ваше, звиняйте, озаддя стане липким,— попрохав Пасикевича Давид.— А добро це мій дурень таки з партизанської бази привіз. Я лаяв, лаяв його, бо ж партизани не простять такого. То вам нема чого гніватись за таке діло.

— І це справді ти витаскав із партизанської бази? — вражено перепитує Пасикевич.

Артемон посміхнувся:

— Понюхайте, лісовою землею пахне.

Пасикевич понюхав якесь печиво, розреготався:

— Ну, і бандит ти! Формений бандит! Але мені саме таких, пройдошних, і треба. Я думав наставити тебе тільки поліцаєм, а тепер призначаю комендантом кущової поліції!

X

Під місячним сумом стиха погойдувалась і погойдувалась приімлена земля, що дала людям колос, зерно, хліб, а нелюди по тому колосі, по тому зерні, по тому хлібі пустили свинець, пустили вогонь, пустили смерть.

Іде Максим Туровець своїми полями, чує їхній плач і прощається з посивілим од горя житом, із примовклими дзвонами соняшників, із дівочою задумою гречок, із усім світом, у якому він народився, яким він жив і снив, у якому щоденно знаходив щось нове, від чого прокидалися іскри чи зорі в очах. Та війна вибрала ці зорі з очей, гляди, вибере й очі.

У місячній оманливій повені, в полиновій журбі стоять його хліба і не знають, що робиться з ними, що робиться з людьми, і не знає чоловік, що робиться з ним. Як ломець по костях, блукає біль по його тілі, і ніяк не віриться, що ця земля — вже не його земля, що цей колос — не його колос, що цей місяць — теж не його.

«Ні, брешете! — мовчки говорить невидимим ворогам.— Усе це знову буде моїм, нашим. Ще проклянете ви той день, коли пішли на нас, і своїх фюрерів біснуватих проклянете».

Зерном і сльозою, сльозою і зерном стікав зараз сива од жита й історії земля — його любов, його надія, його турбота і дума. І до останнього подиху, до останньої росинки життя він буде битися за неї з отим чорним вороном, що закружляв над її узголов’ям. Ти, вороне, поминків хочеш, та будеш по всіх усюдах розсипати своє підстрелене пір’я, поки й дух не вийде з тебе…

Отож пора і в ліс. Пора! І все одно він не може зразу піти в ліси: кожна нива, кожний лужок, кожна левада кличе його попрощатися з ними. І він прощається і проститись не може, думаючи про свої поля, і про всю землю, і про отой клаптик її, де за вербовим місточком стоять хрещаті ворітця, що й без вітру поскрипують та й поскрипують собі. Кілька разів збирався полагодити їх,аАле Соломія розраджувала:

— Тоді, Максиме, пропаде у них голос, до якого я звикла. Ти тільки руку покладеш на них, а вони вже й говорять.

Послала ж йому доля дружину, послала той сон чи півсон очей і той низинний голос, що одразу ж заходить у душу. А оце через кілька місяців у його хаті має озватися й дитячий голос. А тепер, може, шкваргоче чужинський. «Невже це може бути? Невже це не поганий сон?» — окидає болісним поглядом землю. Та мовчить земля, наче камінь, мовчить, тільки здалеку на шляху зблискують машини, та все чужинські, та все чужинські.

Із похиленого золота пшениць Максим виходить на леваду, до того чорвополозу, з якого ще так недавно виплітав колиску. І тут він побачив свіжу солдатську могилу, на ній лежало кілька прутиків отого червополозу, що завжди ішов на колиски і ніколи на могили. Чоловік схилився, поправив ці прутики — єдину солдатську заслугу — і весь у тяжких думках та роздумах знову пішов у страждання приімлених полів. Не селом, а маревом ячменів отих, що на пиво йдуть, добирається Туровець до вербового невмирущого місточка. І хоч їздять по ньому вози, ходять люди і товар, а місточок то з одного, то з другого краю викидає то листок, то зелену гілочку.

На гребені стріхи затривожились, заклекотіли лелеки. Максим мимоволі озвався до них, птахи впізнали його, заспокоїлись, а він підійшов до ворітець, що й без вітру мали свій голос і свою журбу. Кого ж ви будете стрічати тепер? Він постояв біля ворітець, боячись покласти на них руку. І неждано йому почувся з хати низинний спів. Чоловік здригнувся: причується ж таке!.. Ні, не причулось. Од засліплених місяцем шибок линув Соломіїн голос, Соломіїн спів. Це було так несподівано, що здалось йому божевіллям. Хіба його Соломії тепер до співу?! І кому вона могла співати вночі? Що з нею?.. Максим рукою провів по обличчі, думаючи стерти це нічне наслання, та крізь шибки просочувався й просочувався її низинний голос; зараз він не просився в його душу, а шматував її кігтями невіри чи зневіри.

Скрадаючись, Максим підійшов до порога, переступив перелаз, двічі, як умовлявся з нею, стукнув у вікно і обірвав той страшний для нього спів. І враз тишею, пусткою, страхом повіяло від його чи її хати. Злякалась чи причаїлась? Як смертельно довго тягнеться час, і Максим знову б’є пучками в шибку.

— Хто там?! — нарешті злякано озвалася Соломія.

— Це я. Відчини!

— Ой! — зойкнула Соломія, кинулася до дверей, забряжчала клямками й напівроздягнена впала йому в холодні обійми.— Максиме, любий, невже ти?! — Притулилась до нього, заглянула в очі, схлипнула, а потім занепокоєно спитала: — У тебе щось скоїлось?

— Та нічого,— думаючи про своє, недовірливо подивився на неї.— У тебе нікого немає?

— Нікого. Ходімо ж… Ти такий стривожений. Таки щось не гаразд у тебе?

Не відповідаючи, він увійшов до хати, підозріливо і тоскно оглянув її. Усе тут було таким, як і тоді, коли покидав її, але щось змінилося в ній. Що ж змінив тут цей страшний час?

— Максиме, що в тебе? — Соломія занепокоєно стала проти нього, а розплетені коси її так віяли вечірнім степом, що хотілося притулитись до них, та несподівана пісня її стримувала його.

— Нічого, нічого,— примруженими очима вимірює її.— Полином пахнуть твої коси.

Вона журно подивилась на нього.

— Вони, Максиме, за ці дні почали сивіти, мов полин.

— Та що ти? — не повірив він, поклав руку на її коси і перегодя запитав: — Кому ти щойно співала?

— А ти чув? — здригнулась, не злякалась, а наче засоромилась вона.

— Чув. То кому?

— Не треба про це.

— Кажи, Соломіє.

Вона похилила голову перед ним:

— То я, Максиме, колисці співала.

— Якій колисці? — не зрозумів він.

— Ось цій, що ти виплів,— показала на колиску, яку вона без нього приладнала до сволока.

— Оце так!..— здивувався, зрадів Максим. Що тільки не лізло в його розумну голову, лише не те, що жінка співала колискову ще не народженому життю. Він пригорнув дружину і тільки тепер поцілував її.— Красунечко моя… Заспівай же й мені цю колискову.

— Що ти, Максиме,— сахнулась Соломія.— Не можна таке.

— Чому? — здивувався він.

— Тобі я заспіваю, як знайдеться дитя.— І зажурено, і соромливо поклала голову на груди чоловіка, в якого теж прокинувся півсон чи півсльози в очах.

Потім він підійшов до опорядженої, з зіллям і крихітною подушкою колиски, поторгав вервечки, і враз його охопив неймовірний страх: а що, як він ніколи не побачить тієї дитини, котра буде гойдатися тут? І, наганяючи цей страх, несподівано, одним болем зашепотів оту, яку чув ще від своєї матері, що вже давно має в узголов’ї хрест і червонокору вишню:

Ой ходить сон
Біля вікон,
А дрімота
Коло плота.

Соломія, почувши його голос, не витримала, заплакала.

— Ти чого?

— Не сон і не дрімота,— одне нещастя ходить тепер.

Він заспокійливо поклав їй руку на коси:

— Нічого, жінко. Будемо ломити і зломимо це нещастя. Неодмінно зломимо.

Вона скинула на нього очі:

— І невже ти, такий добрий, будеш убивати?..

— Мушу, Соломіє. Вороги змусили… Тільки ж ти не сивій мені, як полин…

І знову прощання, і знову скрипливі ворітця, і марево ячменів, що на пиво йдуть. Тільки не до пива тепер, коли кров виточується щедріше за пиво. Від холодного яру Максим входить у сад і чує потріскування обважнілого від плоду дерева. Здається, ніколи не родив так сад, як цього року, та нікому немає від такого врожаю утіхи. Останні роки тут орудує Югин Холоденко, що в церкві ходить коло богів, а тут біля райських дерев. Химерну вдачу має чоловік. Це ж у голодний двадцять перший рік, наперекір самому владиці, він віддав владі церковне золото, щоб зарятувати ним голодних. За це владика наказав прогнати його з титарства, та люди не дали.

— Краще заберіть батюшку, а титаря залишіть,— уперлись і настояли на своєму.

А от коли дійшла черга до дзвонів, Югин зі своїми друзями тихцем уночі зняв їх з дзвіниці і втопив у лісовому озеречку. Мав він за це, та пережив і через якийсь час сам на Великдень вдарив у всі дзвони, бо кращого дзвонаря не було на цілу округу. А в які він тепер ударить дзвони? Туровець, походивши по саду, зайшов у хату, яку побудував для садівника і сторожа. Звичайно, тепер тут нікого не було, і тільки на шибці втомлено дзижчала бджола. Він вийшов у сад і від яру почув чиїсь кроки. Садівник, сторож чи хтось за яблуками прийшов? Туровець зачаївся в тінях, а між рядами дерев заколивалася постать Югина Холоденка, який ніс за плечима мішок. На його гордовито впертому, поораному зморшками обличчі рясно блищав піт. Туровець вийшов зі схованки.

— О, це ви, Максиме Павловичу? — здивувався і зрадів чоловік, не скидаючи ноші з плеча.

— Що це у вас за скарби? — кивнув головою на мішок.

— Таки скарби,— сумно сказав Югии. Він бережно поклав мішок на ганок, вийняв щось із нього і простягнув Туровцю.— Дивіться.

— Ікона! — здивувався Туровець.

— Але яка! — з гордістю знавця мовив садівник.

— Святий Юрій чавить змія.

— Ви гляньте лишень, яке мужнє, яке напружене обличчя в Юрія, нелегко битись йому з лютим ворогом. Це образ не так святого, як воїна, якогось нашого пращура, що теж мусив битися зі своїм змієм, як ми зі своїм. Такому образу ціни немає.

— Де ж ви його взяли? — запитав Туровець, якого теж вразила вольова непохитність Юрія, його строгі в напрузі бою очі й великі робочі руки, що списом чавили гада.

— Я його знайшов на ярмарку в якогось макоцвітного гендляра і віддав у церкву. А оце завтра до нас має приїхати пан Пасикевич з отими німецькими знавцями, що обдирають музеї і храми. То я й забрав з церкви найкращі образи. Переховаю тут, поки наші не повернуться, бо святині легше втратити, аніж знайти.

— Це правда. І де ж ви їх заховаєте?

— В оцій хаті. Замурую святих, як грішників, бо такий час,— і старий похилив голову.

Туровець обняв його.

— Прощавайте, Югине Івановичу.

— Ходи здоровий, ходи здоровий, ходи здоровий,— тричі, як заклинання, сказав садівник, а потім похнюпився: — Ти, Максиме, мабуть, ніколи не думав про мою грішну душу? Мовляв, елемент…

— Чого ж? — здивувався такою мовою Туровець.— Ваша душа біля святих ікон ходила.

— Та ходила і коло святих, і коло фальшивих, бо не позбулися фальші ні люди, ні ікони. І прожив я вік титарем, але душа моя поривалася до чогось більшого. Та на більше не спромігся то через складності, то через таких забісованих, як васюти, а то через різні підозри. І ось уже старість заглянула в очі, коли частіше думається, що сам обікрав свою долю, не зумів розпорядитися нею. То коли я зможу чимсь допомогти тобі, не забудь, де моя хата стоїть, де моя грішна душа за такими людьми, як ти, скучає.

— Спасибі, дядьку Югине, спасибі,— розчулено поклав руки на плечі старого.

— Може, вашим хлопцям якийсь віз яблук привезти в ліси?

— Хай звикають до кислиць.

— Чоловік до всього звикне, тільки не до біди,— осінь пройшла по скорбному обличчю старого.— Така біда, Максиме, така біда, тільки дерево й не чує цього — аж потріскує од врожаю.

Раптом вони насторожились: від саду почувся тріск, а потім загупали плоди.

— То гілка відчахнулась, мов чиєсь життя…

* * *

Раннім ранком Туровець добрався до своєї землянки і щиро зрадів, коли йому назустріч кинулась Софія Снігурська, за плечима її погойдувався старенький карабін і сумка з червоним хрестом.

— Ви вже тут, Софіє Петрівно?

— З позавчорашнього дня очікую вас. З позавчорашнього.

— Звикаєте до лісу?

— Потроху.

— А ще хтось є?

— Учора прийшли Білокінь і брати Шаламаї.

— І як вони?

Софія Петрівна розсміялася:

— Білокінь і досі журиться харчами, хоча й пригнав приблудну корову. Сам пасе, сам доїть, сам і на сіно старається їй. Чуєте? — повела головою в бік струмка, звідки смачно шаржакала коса. Ось вона стихла, і до сонячних промінців злетів, поєднався з ними срібний передзвін, який витягують мантачкою умілі косарі.

Все мирне життя, що стояло за цим передзвоном, озвалося в душі вчительки.

— Невже це не вернеться? — зітхнула вона.

— Усе це вернеться: і дзвін коси, і дзвоник у школі, і сонце повернеться наше…— Він намірився піти до косаря, але стримав себе.— А як Шаламаї?

— Учора принесли чотири протитанкові міни, розклали на траві, поворожили біля них і почали сперечатися, де найкраще поставити це добро. Потім до самого вечора грали на своєму інструменті, а тепер пішли блукати по лісах. Здається, маємо справжніх одчайдухів. А ось і вони!

До землянки наближалися окоренкуваті брати Шаламаї, всі троє в добротних юхтових чоботях, у зручному грубошерстому одязі й баранячих шапках. За поясом кожного висіло по три в зелених сорочках гранати.

Туровець згадав свій вінок бомб у громадянську війну, посміхнувся:

— А чи не зарання, хлопці, понадівали шапки?

— Вони нам тепер будуть замість подушок,— відповів старший брат Василь і вклонився.— Батько-мати передавали вам привіт.

— Спасибі. Як вони?

— Журяться та печаляться,— зітхнув Василь, і посмутніли його брати.

— А де ви дістали міни?

— Виколупали з мінного поля,— буденно відповів Павло Шаламай, наче й не ризикував з братами життям.

— І де ви думаєте закласти їх?

Шаламаї переглянулись, покосували на Василя.

— Найкраще, гадаємо, ген-ген подалі від землянки, і не на асфальтовому шляху, а на звичайній дорозі. Ми оце з охотою пристроїли б пару мін біля Карпишиного ставка,— у темних половецьких очах Василя спалахнули завзяті вогники.

— А чого саме біля ставка?

— Там гребля вузька, і коли пофортунить — підірветься перша машина, можна буде й задні прострочити,— і торкнувся рукою гвинтівки.— Як ви на цеє?

— Хай буде по-вашому,— погодився Туровець, вдивляючись у далечінь, у отой став, де водились півпудові коропи.

Надвечір другого дня вони усім своїм невеличким загоном добралися до Карпишиного ставка, тут обабіч греблі стояли старі корчакуваті верби, за греблею стіною підіймався густий очерет, а за ним скидалася риба, підворушуючи призахідне сонце; в його останніх променях рожевіли і падали на воду чайки. Ніщо тут не нагадувало про смерть, але вона кожному давала про себе знати.

На узліссі обабіч греблі стали з рушницями напоготові дозорці, а посеред греблі в розмелені колії брати Шаламаї і Туровець обережно заклали дві міни, присипали їх торф’яною кришкою, жартома сплюнули через ліве плече й навзгинці подалися в підбите ліщиною узлісся, що вже вдягалось у вечірню кирею. Поволі-поволі тягнувся, як завжди тягнеться в очікуванні, час. Нарешті десь із лісів озвався якийсь гуркіт, зовсім не схожий на бурчання машини. Ще кілька хвилин нервів — і з-за дерев виїхав старий розхляпаний віз, навантажений порожніми бідонами. На передку її сидів літній чолов’яга і п’янувато курникав пісеньку про фортуноньку-фортуну.

— Куди його дідько несе! — вилаяв їздового Іван Шаламай. Назустріч візникові вийшов завгосп Білокінь. І навіть тепер чоловіка не покинула жадоба господарника.

— У тебе, дорогенький, не знайдеться хоч трохи молока?

— Усе до краплини здав у крайсі, їй-бо, до краплини,— злякано втупився в нього «дорогенький».

— Шкода,— пожалкував Білокінь.

— Але в мене самогоночка є,— посміливішав їздовий.— Чиста продукція — синьоцвітом горить.

— У бідоні?

— Ні, в півлітрі. Може, пригубите?

— Обійдуся. А тепер повертай, чоловіче, в об’їзд.

— Греблею ніяк не можна?

— Не можна, якщо хочеш доїхати додому.

Візник зблід, повернув коней і чимдуж погнав їх од небезпечного місця. Потім із лісу вийшли дві жінки з грибами.

— Та що це за день? — обурився Білокінь і пішов завертати жінок од греблі.

Уже в сутінках з розімлілого поля загуділи машини. Брати Шаламаї швидко поповзли ближче до греблі.

— Вам що, набридло носити голови на плечах? — гримнув на них Білокінь, який, здавалося, вріс у землю.

Нарешті, курячи пилюгою, з’явилися дві машини, на них вечірніми силуетами окреслювались постаті солдатів. Хтось із них чи собі, чи комусь грав на губній гармонії останню пісеньку. В ній не було війни, а був смуток надвечірньої години і смуток нещасливого кохання. Чого ж ти, музико, знаючи, що таке людські печалі, приїхав сюди вбивати людей? Чого?.. Ось, коливаючись по вибоях, на греблю вискочила перша машина, торф’яний пил темно підтопив її, солдати приклали руки до облич. І враз під уже не видимими колесами мертвотним сонцем округлився вогонь, загримів грім і кинув машину і зойки на ній в стіну очеретів. Друга, заскрипівши гальмами, нагло зупинилась, з неї, хапаючись за зброю, почали стрибати окупанти, і торф’яний пил стовпами піднімався над ними.

Якась невідома сила зриває партизанів з землі. Вдарили перші постріли, у відповідь задеренчали автоматні черги, Туровець почув, як над його головою шугонуло смертоносне тепло куль. Він мимоволі пригнувся, кинувсь уперед.

«Ось ти!» — помічає того, хто цілився в нього, і натискає на курок. Знову зойк розпанахав вечорину, потім жалібно дзенькнуло скло у другій машині. От уже партизани вискакують на греблю і наосліп стріляють в очерети, куди метнулися завойовники.

— Обережно! На другу міну наскочите! — люто кричить Василь Шаламай і прихиляється до колії, розшукуючи закопану смерть.

Оминаючи його, партизани кинулись в очерети, зажвакотіла, зачавкала прибережна багнюка. І знову смертельний крик, і сплески води, і, нарешті, вечорова, пропахла перегаром пороху тиша, і місячне марево спадає на воду, на ліс. Партизани зупиняються біля самого берега, де лежать два завойовники, одному з них вода підмиває обличчя і ворушить підкучерявлений русявий чуб.

— От і маєте життєвий простір. Чого вам було пертись сюди? — похитавши головою, питає мертвих Білокінь і вилазить на другу машину, де лежать якісь паки. Ось він вдарив по чомусь м’якому чоботом, невдоволено крекнув.

— Що там, Сергію? — ще охоплений шалом бою, допитується Туровець.

— Нічого путящого: полотно та паки вовни. Прийшли по вовну — лишились без шерсті. Видно, це інтенданти-заготівельники їхали. А ось штани і куртки лежать.

— Які штани й куртки?

— Німецькі.

— Так цей одяг згодиться нам.

— На ганчір’я? — з презирством питає Білокінь.

— Не тільки на ганчір’я,— думає своє Туровець і витирає спітніле обличчя.

— Скидай його.

А брати Шаламаї затупцяли біля машини, торгають її руками і переживають, що з неї не буде ніякого толку.

— Самі ж розстріляли ось цю, що не підірвалась. Хіба я не бачив? — шпигонув їх Білокінь.

Туровець наказує Шаламаям:

— От і маєте нове завдання — роздобути машину, бо нічого нам пішодрала крутитись на одному місці.

— Це зробимо! Колеса ми любимо! — блиснули половецькими очима Шаламаї і вже діловито запитали: — Вам дістати вантажну чи легкову?

— Махновці! — гримнув на них Білокінь і засміявся.

— Ви не дуже з такими слівцями,— образились Шаламаї.

— А чого ж так розходились: і вантажну, і легкову…

— Бо роздобудемо, ордерів же нам на машини не треба. А церемонитись з фашистською власністю ми не будемо,— відрізав Василь.

— Несамовиті Шаламаї! — буркнув Білокінь.

— Авжеж, несамовиті! — весело погодилися брати.

XI

Ніяк не вірилося, що ця примерхла з попелястим піском дорога підходить до лісництва, підходить до Ярини, підходить до того болю, що навіть тепер, у війну, не відійшов од нього. На що ж іще сподівається дурне серце? Ні, воно вже без сподіванок болить, думаючи про неї чи згадуючи її. Небагато свят має людське серце, і найбільше з них — кохання; в одних воно розквітає, мов дивовижна іванокупальська папороть, у других — пристрасним: гіркуватим полином, а в третіх — рахманним спокоєм, що народжує лагідних доброоких дітей, які найбільше люблять ходити за плугом, сіяти зерно, садити сади. А що ж у нього, в його самотній чаші? Тільки згадки та печаль, тільки печаль та згадки. Чи, може, так і треба йому, щоб розумів болі інших, бо щасливі часто забувають, що доля не скупиться відважувати людям недолю.

А дорога, вививаючись між деревами, веде й веде до Ярини, а серце гупав та й гупав, та не тільки в грудях, а вже в самому лісі. Як же він стріне її, що скаже їй? І наперед губив усі слова, усю ту силянку, що роками обтяжувала його. Чи, може, й тепер не побачить Ярину? Може, й вона поїхала на Схід?

Сонце, примкнувши вії, уже спускалось по стовбурах дерев на землю, зокола дихнула вільгість і почала проростати туманом. А ось іще не видиме озеречко обізвалося плеском: напевне, якась молодиця праником вбивала в одежу пахощі лісу й води. І йому згадалася ота пісня бабусі, що тримала на зморшкуватому обличчі цілий вік:

Та налетіли гуси
З далекого краю,
Замутили воду
В тихому Дунаї.

Не дикі гуси, а дике збіговисько ворогів налетіло з чужого краю, скривавило воду в тихім Дунаї і на всій тихій землі.

— Чуєш, хтось праником гупає? — зупиняється Северин біля трьох берізок, що виросли з одного кореня.— Це вже добра прикмета.

— Чому? — незрозуміло, думаючи про своє, поглянув на друга.

— Коли б отут стояли німці, то навряд чи хтось прав би шмаття.

Скрадаючись, вони опустились до зовсім округлої чаші озеречка, яку півколом охоплював високий осокінь. З другого піщаного берега замаячила самотня жіноча постать, вона стояла на кладці, яку підтримували два заїжджені колеса, і поволі-поволі, неначе думаючи над кожним ударом, орудувала праником. Почувши їхні кроки, жінка підвелася, опустила крайці підкасаної спідниці, поправила хустку і торкнулась рукою уст, наче хотіла стерти із них скорботу.

— Солдатики? — запитала жалісливо.

— Солдати.

— Ох, горенько наше. Відбилися од своїх чи, може, додому втікаєте?

— Відбились, жінко добра, тягнемось до фронту і дотягнутись не можемо,— сказав Северин.— У вас є німці?

— В селі є, а в ліс не потикаються. Тільки одного разу були влетіли на машинах — наловили птиці, поросят і здиміли. Поліцаї ж інколи набігають, і то — вдень. Так що заночувати зможете в нас.

— До кого ж ви порадите?

— Хоча б і до мене, тільки мій найменшенький ночами плаче, щоб не розбудив вас.

— Чого ж він плаче?

Жінка сумовито подивилась на них:

— Напевне, теж чує врем’я, в яке народився.— Вона поклала білизну на рядно, Северин підхопив його на плече, і вони почали підійматися до крайньої хатини, на вікна якої вже лягав сутінок. Від призьби до них кинулось двійко чорнявих діток, які анічутінку не злякались гостей.

— Ви у нас ночувати будете? — запитав хлопчик.

— Мабуть, будемо,— приголубив його Богдан.— Ти в який клас ходив?

— У четвертий. Ми вам грушок натрусимо.

— Спасибі.

Діти навзаводи кинулись до садочка, а мати посміхнулась:

— Вони хоч і в лісі живуть, але компанійські в мене. Що ж вам на вечерю зготувати?

— Що будете собі, те й нам. Картопля зародила у вас?

— Усе-все в цьому році зародило: і картопля, і хліб святий, та косять тепер не жито-пшеницю, а людей. Коли тільки закінчаться ці страшні жнива? Вже і в наше лісництво не повернуться двоє.

З порога Любов Матвіївна кинулась до колиски, де і в сні хмурилось і причмокувало губенятами невдоволене дитинча.

— От зараз нагодую господаря, а тоді вже вас,— приклала білий вузлик до грудей, ще й заспівала йому оті люлі, в які налетіли гулі та й сіли на воротях у червоних чоботях.

— Любов Матвіївно, а живе у вас тепер Ярина з Озерного? — хвилюючись, запитав Богдан.

Жінка підвела на нього блакитнаві очі.

— Яринка? Що за Данилом?

— Здається, так.

— Живе. Ми сусідимо з нею. Господи, яка вона славна молодиця! А ти ж її знаєш?

— Ми разом у школу ходили.

— Он як! То провідай її. До неї нещодавно і мати приїхала. Їхня хата — третя од моєї.

— Собаки ж немає? — насмішкувато запитав Северин і повів бровою на Богдана.

— Нема. А зайчик є. І вона любить звірину, і звірина любить її. От не повірите, в її ганку, біля самого вікна, соловей гніздо звив і навіть діток вивів.

— У ганку?! Як же це може бути? — таки не повірив Северин.

— Виходить, може.

А Богданові вже було не до птахів. Він скинув пожмакану шинелину, в якій страшно було з’явитися на люди, підійшов до дзеркала, сяк-так причепурився і розгублено став посеред хати: невже він зараз побачить Ярину?

Северин вийняв зі свого речового мішка пляшку вина, подав Богданові:

— Щоб не з порожніми руками йти.

Любов Матвіївна вийшла за Богданом, з порога показала Яринйну хату.

— Оця стежечка й доведе до неї. Ти ніби чогось сумніваєшся?

— Ми цілу вічність не бачились.

— А не забув, які в неї очі? Самі аж просяться в серце. І сипа такими ж наділила. Іди, коли добра людина.

І він поволі пішов у передвечір’я, що настоялось живицею, садом, соняшниками, дикою м’ятою і грибами. Ось і хата її, ось і той ганок, де соловей не побоявся вивести діток. Він зупиняється біля похнюплених соняшників, зупиняється не як закоханий, а як грішник, боячись її, боячись і своєї любові чи того, що лишилось од неї.

І от крізь хугування думок до нього з оселі пробився голос Ярини, такий самий наспівний, як і тоді, коли вперше зустрів її на своїй вулиці. Богдан, мов сновида, підіймається на розчинений ганок, чує, як незграбиться, як тривожиться усе в ньому, як усе болить йому. Ось такою й виходить радість зустрічі. Стукати чи не стукати? І знову голос її, чи з-за дверей, чи з років, чи з пам’яті його? Усім своїм сум’яттям доторкнувся до соснових дощок, на яких всихали сльози живиці.

— Заходьте, заходьте! — чує її подив і свій біль.

Неначе в напівзабутті він відчиняє двері, неначе в тумані бачить у привечірніх тінях Ярину, її матір, хлопчика, що заклопотано струже лозину, і чужим голосом каже:

— Добрий вечір вам.

Ярина глянула на нього, ніби зраділа, скрикнула, та одразу ж її радість розкраяв сизий біль — шугнув і застиг у її очах. Чим же він налякав її?

— Добрий вечір, дитино,— лагідно відповідає матір, не пізнаючи його.

— Добрий вечір,— прожебоніло дитя, скинуло на нього Яринині очі й запитало: — А у вас, дядю, автомат?

— Автомат.

Дитинча ступило крок до нього, щоб поторгати зброю.

— Не треба, Васильку,— крізь невидимі сльози пробився голос Ярини. Тільки де поділась наспівність його, яка щойно обізвалася за дверима?

— Ярино, ти не пізнаєш мене? — запитав не то своїм, не то чужим голосом.

— Пізнаю, пізнаю,— ще більше знітилась, похилила голову, тримаючи в очах переляк.

Навіть мати здивовано глянула на доньку.

— Мамо, це Богдан Романишин,— ледь чутно прошепотіла Ярина.

— Богданчику, ти?! — зойкнула тітка Марія, і радість, і невіра зійшлися на всіх її зморшках, вона кинулась до нього, поцілувала, а Ярина мов нежива дивилась на пих однією тугою. Він усього міг сподіватися, тільки не цього. Що ж із тобою? Що ж із тобою?..

— Це ви, дядю, в німця відбили автомата? — вже притиснулось до нього дитинча.

— У німця, Васильку.

— От аби стрелити з нього.

— Васильку, помовч трохи,— з болем сказала Ярина і, нарешті, неслухняними вустами запитала: — Звідки ж ти, Богдане? Звідки?

— З нашого горя.

— З оточення?

— З нього ж.

— Скільки у ньому людей гибіє!.. Дома вже був?

— Де там.

— І нічого не чув про своїх?

— Нічого. Не знаю, чи й живі вони,— глянув у вікно, ніби лісова далина могла дати відповідь.

— Живі. Це ж Надія була у мене, розказувала,— і гірко зітхнула.— Сідай, Богдане, й не осуди мене.

Він вражено поглянув на її охоплене скорботою обличчя:

— За що ж, Яриико, я маю судити чи осуджувати тебе? Ти ж — і дитинство моє, і юність моя.

Вона раптом приклала до обличчя кінці хустки, заплакала й здушила ними плач.

— Яринко!.. Що з тобою? — злякався її сліз, підійшов до неї, почав невміло втішати: — Не треба, Яринко, не треба, чуєш?

— Я думала, ти з дому,— витираючи сльози, заговорила вона.— Думала, ти знаєш, що Омелян був заарештував твого батька. Він небагато просидів у тюрмі. От і злякалась, що ти прийшов осуджувати мене.

— Що ти говориш, навіщо це говориш? — тоскно поклав на очі вії.— Хіба я не знаю, хто ти, а хто Омелян?

Ярина трохи почала відходити:

— То ти, Богдане, так зайшов до мене?

— Так зайшов до тебе,— похитав головою. «Аби ж ти тільки знала, як я йшов і скільки років йшов до тебе. Всю 8емлю можна було б уздовж і впоперек обійти».

— Спасибі, що не забув нашої школярської дружби. Я її теж не забула. Сідай, Богдане, а я щось зготую. Ти ж, мабуть, і не вечеряв?

— Не вечеряв, Яринко.

— От хоч уперше повечеряєш у мене. Що ж тобі, Богдаичику? — І так подивилась, неначе повернула і себе і його в школярські літа.

Він посміхнувся:

— Отих кислиць, що ти в хусточці до школи носила.

— Так нема ж тієї хусточки,— і вперше сьогодні не тривогою задихали її ямки, і вперше затремтіла посмішка на смазі її уст.

— Яринко, це ти? — запитав так, щоб тільки вона почула.

— Це я,— відповіла шепотом, покосувала на матір і кинулась до печі, а він поставив на стіл пляшку чужинського вина.

— Говори ж, Богдане, говори,— попросила од печі.

— Що ж тобі говорити?

— Усе-усе.

— І навіть те, як зустрів тебе колись у сніговицю?

Ярина спаленіла:

— І навіть це,— і тепер вона, здається, вдихала його слова, і жахалася їх, і розквітала від них.

Після вечері Яринина мати пішла з Васильком спати в другу кімнату, а він вперше залишився на самоті з Яриною. Він так довго чекав цієї години, що тепер не повірив у неї і не знав, що сказати. Рука мимоволі потягнулася до вина.

— Ти вип’єш, Ярино, зі мною?

— Аби не війна, не випила б, а зараз вип’ю за життя твоє.

— Спасибі, Яринко. Коли ти будеш думати про мене, я не загину.

— Тоді я щодня буду думати про тебе і на вечірніх і на ранніх зорях, як думаю про свого Данила.

— Мені дуже треба, щоб ти думала про мене.

Вона журно з-під вій глянула на нього.

— Богдане, а ніби в тебе нема кому думати про тебе?

— Нема.

Вона невесело здивувалась:

— Як же воно вийшло в тебе?

— Не треба про це говорити.

— Чому? Розкажи, Богдане. Я хочу слухати тебе,— щось таке обізвалося у її голосі, що він вирішив не таїтися. Може, так і краще, бо хто зна, чи побачаться ще вони? А не зрозуміє його, так і буде.

— Як же тобі починати? Як бувальщину чи як казку?

— Почни як казку, бо люди вже загубили її, і від цього тяжче їм.

— То слухай. В одному царстві, в одному государстві скинули люди царя, стали жити без нього, і тоді навіть у селі почали вчитися мужицькі діти. Не в шовках, а в полотні й личаках почали вони добувати науку…

Ярина вибачливо посміхнулась:

— Богданчику, а тепер скажи про себе без казки. Скажи, чому нема кому думати про тебе?

— Невже нетерпеливиться?

— Авжеж. Ти й досі не знаєш, що я цікава, мов сваха,— поглузувала сама з себе.— Говори.

Богдан зітхнув.

— Так от, Яринко, зустрілася і в моєму житті дівчина. Не дівчина — зоря. І її краса приголомшила, прибила мене. І я мовчки почав зносити свої жалі, бо знав — нерівня їй. Але якось узимку прочув, що її силоміць віддають за нелюба, і кинувся до неї. Та вона пішла, як учорашня вода, яку вже не здоженеш. От і досі піхто не може мені затьмарити її очі, її брови, її ямки.

І несподівано з очей Ярини бризнули сльози, не витираючи їх, вона прихилилась до нього:

— Богданчику, невже ти мене любив?

— Тебе, Ярино. Тільки тебе єдину.

Вона застогнала:

— Чого ж ти не сказав тоді, коли треба було сказати?

Богдан поблід, в його душу одразу кількома потоками ввірвалися біль і розпач. Страшний здогад обпік його, мов громовиця. Але цього не могло бути. Це вона хоче втішити його. Не чуючи свого голосу, він тихо заговорив:

— Я побоявся тебе, побоявся твоєї вроди, бо що я супроти неї?

Ярина знову застогнала:

— Як ти, Богдане, занапастив мій вік. Я ж так чекала твого слова, я так чекала тебе, що в цьому чеканні й каменіти почала.— Вона добивала його своїми словами, і він зараз зненавидів себе.

— Невже це правда? Невже це правда?

Ярина самою журбою поглянула на нього.

— Ти ще й питаєш? А я думала, що не потрібна тобі… Виходить, не судьба.

Який же він дурень! Який же він непоправний дурень. І сам не зазнав щастя, і її надломив. Четвертувати мало тебе. Богдан пригорнув Ярину, почав цілувати коси, очі, уста. Вона не боронилась. Але й не відповіла ні на один поцілунок. І він знав чому: між ними стояв не тільки час, а й інша людина. В обнімку вони просиділи до самого ранку, і нажурились, і наговорились про все. А ранок розплів їхні руки і покликав його у дорогу.

— Я ніколи не забуду тебе, Ярино,— поцілував її в уста уже на ганку, де жив і вивів дітей соловейко.

І вона вперше відповіла йому на поцілунок і сказала, як заклинання:

— Я буду думати про тебе і на ранніх і на вечірніх зорях,— на її материнському обличчі, в її вечорових очах стояли сльози прощання і сльози втраченого, що пішло, як учорашня вода. Здоганяй — не здоженеш. І все одно при всьому своєму нещасті він не був випадковим подорожнім: його любили, він любив. А більшого щастя поки що нема на землі.

XII

Заходив серпень — місяць снопів, місяць селянських надій. Так було завше, тільки не тепер. Страшні жнива пройшли по землі, і лежать снопами на ній сини землі.

Даремно з-за типів їх виглядають золоточубі діти і соняшники, даремно жінки прикладають долоні до очей, даремно матері простягають до образів скорб молитов і рук. Чим тільки закінчаться ці страшні побоїща, і хто з них винесе хоча б тіло без душі? Бо випалять її і вогонь, і свинець, і жорстокість, і очниці смерті. Та мало ще вогню, свинцю, убивств і Гітлеру, і тим, хто під його грудою збирається правити Україною.

Мирон Снігурський знову потягнувся до газети з виступом новоявленого голови національних зборів Ярослава Стецька, якого тепер благословив сам святоюрський господар — митрополит Шептицький.

«Ми не потребуємо лише побожних, смирних прапорів, ми потребуємо прапорів боротьби, прапорів наступаючих когорт. Нагорна проповідь — це революція бога, писана вогнем…»

«Ох, Стецьку, Стецьку, чи треба турбувати бога, коли зв’язався з дияволом?.. Маєш ти всього дві когорти — «Нахтігаль» і «Ролланд»*, а говориш, як Наполеон»,— він жбурнув газету на заднє сидіння, втупив очі в скло, за яким спадало в долинки, у виярки й вибігало на пагорби його рідне Поділля. Три страшних шляхи воно мало в минулому — хвиський, або кучменський, чорний і волоський. По цих шляхах ішли на Поділля татарські, турецькі і ногайські орди. А тепер з катеринівського шляху пішли інші орди. Фашисти можуть подякувати цариці-німкені за цей липовий шлях, що й досі пахне підсохлим цвітом. Наближалося село, село його любові, його печалі. І тут над незжатими полями кружляло гайвороння. Стільки ж наплодилось його на солдатському тілі! Знову диким полем стає Україна. Диким полем, руїною…

То чого ж він так рветься до неї, як рвуться сюди і німецькі наїзники, і своє «прошупанство», що позбулося панства десь у дев’ятнадцятім чи в двадцятому році і паслося за кордонами біля чужих корит? Там вони спродали все, що мали — і окрушини культури, і грішну душу, і тіло, і сором, а тепер фашистське кресало вибило з їхніх потухлих руїн свіжі іскри ненависті, і «прошупанство» з благальними молитвами до бога в трійці єдиного поспішає обійняти на Україні харчові посади бургомістрів, фольксполіцаїв, шефів, таємних агентів, і везе воно з собою дорожній металевий посуд, металеві очі, ловецькі рушниці, ловецьких псів, високі чоботи і низькі лоби.

І хоч він зневажає і ненавидить це мародерське кроволюбне яничарство, цих дрібних виконавців, які вважають себе великими політиками, проте й сам їде з ними перекладачем. Їде в надії, що стулить докупи череп’я своєї трагедії, знайде хоч крихти свого кохання, якщо не пішло воно в безвість, наче вода по камінню, наче вода по чорному…

Це ж двадцять років минуло відтоді, як він покинув Софію у ту страшну ніч у молодих житах, коли над ними, немов свічі смерті, блиснули шаблі, коли із них, як чорна падалиця, почала зриватися кров. У ту ніч і його підкосила куля. Та випадок врятував йому життя: він доповз до хутора-однохатки, богобоязливий господар якого сумував за старожитньою Україною, і щовечора ставив восковісвічі перед богами, і щовечора пив під ними самогон за погибель Троцького і… Петлюри, який обміняв господарське золото на паперові гривні та й чкурнув із ним з України. Отак і стояв у хаті хуторянина дух живого воску і мертвотно-сизого самогону. Отак умирали тут сліпі слова, не добившись до жодного берега; отут і видужував сліпець чи жертва різних перепуть. А коли видужав, господар приніс йому пролежаний, поплямлений грибами карабін:

— Може, порадиш, що з ним робити?

— У піч його,— порадив він.

— Виходить, і ти відвоювався.— Хуторянин величезними долонями відділив у карабіні залізо від пліснявого, дерева і кинув його під самогонний куб.— Хоч якась чарка горілки, а не крові набіжить з нього…

От і подумай після цього, що таке життя? А скільки ж є отих суддів, яким нема часу подумати над ним? І справді, наш вік узяв такий розгін, що людині все не вистачає часу, не вистачає навіть для роздумів, навіть для любові. І тому так багато з’являється на поверхні життя ерзаців, і тому так катастрофічно дешевшав навіть любов. Тільки дорожчають і дорого обходяться світу ті, що живляться політикою чи політиканством, грою у владу чи самою владою. Правда, це там, звідки їде він. А що тут, на Україні, у дикому полі, у цій колисці слов’янства?

І як тут його кохання? Він і досі впевнений, що його Софія не злегковажила тим, що зветься любов’ю. Але й вона могла, мала цілковите право вийти за порядну людину та й принести їй того вузлика, що зветься сином чи донькою. Може, й принесла.

Він не помітив, як важко зітхнув. Шофер скоса зирнув на нього і почав під’їжджати до хатки, що з вуликами заблудилась у березовому гайку. Звичайнісінька хатка, звичайнісінькі вулики, а біля них стоять пляшки з питвом для п’яниць шершнів, що надвоє перекушують бджіл. Усе це було, коли він ще бігав на пасіку до свого діда. І тут знайдеться такий дід, повз якого проходить час із різними монархізмами, соціалізмами чи націоналізмами, бо теорії — теоріями, а мед є медом, а зерно — зерном.

І справді, у хаті Снігурський застає сивого, як сон, пасічника. В очах він тримає задавнену мудрість, а під ними й на жилавих руках — вагу років. Під лавою стоять діжки й діжниці, як і в його діда стояли. Але з шаф на нього дивляться сотні корінців книжок. Напевне, натягав тепер із школи чи бібліотеки — війна ж. Мироп підходить до книг, принюхується. Але вони не пахнуть ні димом, ні запустінням.

— Діду, а чиє це багатство?

— Моє.

— Усе? — дивується він.

— Усе,— дивується й пасічник.— А що? .

— Чи не забагато на цей час маєте книг?

— Мені до цього часу думалось, що мало,— і ледь помітна насмішка наметала павутиння на мудрі очі старого.

Мирон вийняв акуратно виданий томик і знову здивувався:

— Діду, невже ви й Гейне читаєте?

— І Гейне читаю.

— Його ж книги спалили на вогні!

— Тих, що спалили його на вогні, я нічого не читав. А ви?

Мирон покрутив головою, ще поліз до шафи і з глибини вийняв том у червоних палітурках.

— Леніна чом не заховаєте?

Тепер пасічник уже з неприхованим презирством поглянув на зайду:

— А хто може Леніна заховати? Запізнились ви, пане… Не знаю, як величати вас.

От і спіймав першого облизня. І від кого? Від патріархального пасічника, схожого на віщуна.

— Я, діду, не пан,— сказав примирливо.

Старий оглянув його ненаський одяг: однострій з розплатаним орлом.

— Тоді підпанок? Чи перекладач?

— Чого так подумали?

— Був у мене вже один перекладач, з ваших-таки. Приїхав із загряниць в такому самому одязі. Служив колись за чин та гроші і цареві, і гетьману, і Петлюрі, і Пілсудському. А тепер уже й Гітлеру служить. За медом приїжджав. Може, й ви за ним прибули?

— Ні, діду. На ваш мед багато знайдеться мух.

Старий здивувався:

— І од вас можна он яке слово почути,

— А ви часом не знаєте Софії Снігурської?

Старий здригнувся, одвів очі від гарячого погляду пришельця.

— Знаєте, діду?

— Чого ж, це наша вчителька,— відповів наче спокійно, але щось чаїлося за тим спокоєм. Страшний здогад вдарив його під серце, і він мало не скрикнув:

— Діду, її не заарештували, коли почалася війна? Не заарештували?

— Нащо такий страх? — стиснув плечима старий.— Ніхто її не чіпав, бо вона добра людина.— Мирон витер холодний піт з обличчя і спокійніше запитав:

— А де ж ця добра людина?

— Звідкіля ж мені знати, коли усе перемішалось у білому світі.

— Вона, може, десь переховується?

— І це може бути.

Він стрімголов вибігає з хати, відганяє рукою бджолу, під шелест беріз вскакує в машину і наказує шоферу:

— Вперед!

Село не зустріло його ні собачим валуванням, ні курячим переполохом. Трагедійно принишкле, воно на самі очі насунуло стріхи і так мовчало, як мовчать на поминках. Тільки соняшники тримали на золотих віях заспокійливий бджолиний передзвін.

Плетивом вулиць і вуличок він добирається до тих плакучих верб, за якими стояла Софіїна хата. Як постаріли, поклякли ці верби, як постаріла ця хата… Як постарів і він. Невже і вона так постаріла? І згадались оті дні, що лебедями пролетіли над їхнім коханням, а тепер вони летять, як хижі птахи, бо й світ похижішав.

Мирон відчиняє ворота і в недоброму передчутті, оброшуючись потом, входить на подвір’я. Мертва тиша стоїть тут, навіть ключка журавля з навішеним відром не обізвалась ні скрипінням, ні перестуком краплин. Мирон відходить до порога і вражено зупиняється: на дверях висить колодка. Він торгає її, і на пальцях залишається пил. Невже оце й усе, що залишилося від його любові? Боячись стерти цей пил, він біжить до вікна, обличчям припадає до шибки і несамовито кричить:

— Софіє! Відчини, Софіє! Відчини!

Схаменувшись, кидається до сусідів, але й там на дверях висить замок. У другій хаті він застає жінку, що саме заколисувала дитя. Його так вражає ця проста, підвішена до стелі колиска, що він розгублено стає на порозі, бо побачив і своє дитинство, і свою матір біля колиски. Що б не робили прокляті війни, а колиска колишеться…

Жінка рукою прикрила розхристану, вологу від молока сорочку, злякано подивилася на нього.

— Молодице, ви не знаєте, де Софія Петрівна?

— Ні, не знаю,— якось непевно відповіла.

— Може, вона кудись виїхала?

— Їй-бо, не знаю, пане. Може, й виїхала.

— А коли ж ви її востаннє бачили?

— Як тільки почалася війна.

— Вона була сама чи… З чоловіком?

— Що-бо ви! — аж скрикнула молодиця.— Не було в неї ніякого чоловіка, а перший десь завіявся у чужі краї. Більше вона ні за кого не виходила, хоча й траплялися люди, бо ні розумом, ні красою не обділила її доля. Щастям тільки обділила. А ви ж хто будете — родич її чи знайомий?

— Знайомий,— він виходить із хати, а навздогін скрипить колиска, як і в дитинстві скрипіла йому. Тільки вже на цвинтарі лежить його мама, тільки нема вже тієї людини, яку вона годувала молоком. Інша, страшна матір — війна поїть його тепер горілками, коньяками, самогоном, ромом.

І все одно крізь усю погань, яка осідала на ньому і в ньому за роки, він ще довго чув скрипіння простої, виплетеної з лози, колиски. Як йому бракувало її! Як її хотілося мати Софії!

Снігурський під’їхав до школи, де біля облупленого ґанку стояли запряжені в воза коні, а бородатий сторож, вилізши на драбину, для чогось знімав шкільний дзвін.

— Діду, що ви робите?

Старий глянув на нього, безнадійно махнув рукою:

— А хіба не бачите, пане: дзвона знімаю.

І тут його вписали в прокляте панство.

— Для чого?

— Бо він отут новій власті вже без надобності, їй не дзвін, а стукачка потрібна.

— І куди ж ви його?

— Перевеземо на цвинтар.— Старий зітхнув, витер піт з обличчя.— То раніше дзвін скликав до науки, а тепер буде скликати до могил. Усе міняється у світі.— Він здійняв дзвона, крекчучи, спустився з ним на землю, висадив на воза і поліз рукою до вій, на яких зависли сльози.

— Чого ви, діду, розтривожились?

— Я ж сказав, пане: цей дзвін скликав до книги, до розуму і моїх дітей, і моїх внуків, а тепер покличе тільки на похорони,— він вискочив на воза, вйокнув на коні і швидко виїхав з подвір’я.

Забувши спитати про Софію, Снігурський ввійшов у школу, де вітрець перебирав сторінки розкиданих книг і зошитів. У вікна, на які вже налягав багряний вечір, билися головою гарячі шершні. Звідки вони налетіли? Чи і їх потривожила війна? Оце й усього живого, що було тепер у школі. В якому ж класі навчала дітей його Софія? Снігурський почав переходити з класу в клас і в одному побачив дівчинку років дванадцяти. Вона перелякалась і вклякла біля вкритої пилом парти.

— Як тебе, дівчинко, звати?

— Марією,— ледве чутно промовила.

Мирон підійшов до неї, хотів погладити її по голівці, але дівчинка злякано сахнулась назад: вона не знала, яка рука застигла над її головою.

— Марійко, ти в якому класі вчилася?

— У п’ятому.

— А ти вчительку Софію Петрівну знала?

— Знала,— прошепотіла дівчинка.— Вони викладали у нас літературу. Так гарно викладали…

— А де вона тепер?

Школярка підвела на нього чорні, вже по-дівочому довгі вії:

— Вони, кажуть, пішли в партизани.

— Це правда?! — скрикнув він.

— А чого ж мені брехати? Так я чула,— здивувалася школярка і вислизнула з класу.

Він опустився на стілець і охопив руками голову:

«От і доїхав до свого кохання… От і доїхав…»

А у вухах докучливо гуділи потривожені шершні, що бились головами в шибки.

XIII

Над принишклим, наче забутим війною, селом стоїть сонячний дзвін, як стояв і тоді, коли ще думалось про селянський рай на Україні, про гордого орача, що, наче пророк, піде з руки засівати свою землю, про його у рамці верб чи тополь хутірець, про ту знадну хатину, що стане дзвоном од дитячих голосів і достатку.

Гай, гай, де ті роки, що вирощували в грудях надїї, а за плечима — крила? Тоді він мав світанок в очах, мав і святині, і якісь, хай наївні, та свої духовні основи. А тепер він має зчервоточену трухлявину, прикриту ненаським слизьким одягом. І, напевне, даремно в його хаті колихалась ота вербова колиска, в якій він нерозумними рученятами ловив клубки сонця і місяця. Давно вже згоріла та вербова колиска на вогні часу, давно вже і верби взято під підозру, давно і роки його в’юняться між вівчарками підозри, копійками сумнівного зарібку і неміряністю тупого болю та жалю. Коли б то їх можна було скинути на плечі життя! Та мусиш сам нести те, що заробив, що назбирав, як старець несе торбу… О старці історії, як змізерніли ви на засмічених плетивах доріг.

Снігурський скидає з плечей слизький плащ, він, зітхаючи, падає на зелену, наповнену вітром і сонцем отаву. О сонячний дзвін над тобою і дзвін похоронів попереду, коли ніхто й слова жалю не обронить… Як запаскуджено нашу землю фальшивими грішми і фальшивими словами, що ведуть на страту людську душу. Не думати б про це, жерти б український борщ, як жере його в хаті гер крайсляндвірт, слідкувати за ногами господині, на яких золотом уляглося пізнє літо. Так воно лягало колись і на ноги його Софії. Де вона тепер? Де?

Він поглянув у далину, та побачив тільки виписану на блакиті неба дзвіницю, що підставляла під сонце постарілий шолом бані. А на хресті дзвіниці вигрівалось гайвороння. Як побільшало їх тепер, навіть на хрестах, на святинях.

А ось і господар — церковний староста — виткнувся із хати, виніс огиду на обличчі, відпльовується од когось. Теж характер! Оце ж недавно приходили люди, хотіли замовити слівце, щоб його обрали старостою села. Так він вивів їх у сіни й переміг благанням: «Не топіть, люди добрі. Я все життя ходив коло богів, а біля фашистів хай чорти ходять».

— Не чортів нам треба, чоловіче. Чорти самі з’являються,— пожурились дядьки та й пішли зі своїми думками. Чи й в Озерному те саме думають хлібороби?

Побачивши в садочку Снігурського, церковний староста вирівнює обличчя.

— Пане, вас кличе гер,— говорить начеб з пошанівком. Але ж хіба не видно, як він глумиться, переінакшуючи це «гер!». От і зрозумій, що воно до чого. При більшовиках не з медом було цьому старості, та все одно жалкує за минулим.

Снігурський підходить до старости:

— Що там?

— Їдять,— киває чуприною на двері, біля яких стоїть з автоматом охоронець.— Вже третій полумисок борщу контентують і аж стогнуть од задоволення: «О борш». Боюсь, щоб не завадило. А це ж, поки ви гуляли по садочку, два кандидати прийшли.

— Які це кандидати?

— Колишні куркулі, з наших-таки. Як постраждалі, хочуть собі мати пости.

— А їм потрібні ці пости?

— Їм — дуже потрібні,— вивчаюче дивиться на Снігурського, зітхає.— А людям вони без надобності.

У хаті круглолиций розімлілий крайсляндвірт смачно орудує дерев’яною ложкою, смачно заїдає борщ хлібом, на який товсто наквецяно масла. Оддалік від начальства, ближче до рогачів, шанобливо стоять неохайні обшмульгані два типи. Один вузькоокий, чорний, схожий на крота, а другий — дзьобастий, тремкий, мов хорт, перекочує по виду невдоволення на ввесь світ. Такому тільки дай владу!..

Крайсляндвірт зводить на Снігурського масні, п’яні від їжі очі, стукає ложкою по полумиску і захоплено, як про твір мистецтва, вигукує: «О борш! О борш!»

На це господиня сміється, господар зневажливо посміхається, а «кандидати» жвавішають і прикидають, чим би й собі догодити начальству.

Крайсляндвірт занурює ложку в полумисок, щось згадує, а потім довірливо говорить Снігурському:

— Ви казали, що вас тепер на Україні найбільше вразила вербова колиска. А мене найбільше вразив український борщ,— він засміявся, потім глипнув на відвідувачів, наморщив носа.— Чого їм, невмиваним?

Тремкий, мов хорт, зрозумів, що мова йде про них, несміливо ступив крок до Снігурського.

— Дорогий пане, ми справжні хазяйни,— покосував на кротоподібного.— Тобто були раніше хазяйнами. І земельку мали, і худібку мали, і пошану також. Про це і пан староста скаже.

— Таки була в пана Теригері і земелька, і худібка,— погодився староста, але нічого не сказав про пошану.

Снігурський насмішкувато оглянув нечупар:

— Багато ж у вас було земельки?

— Я до революції тримав по двадцять чотири десятини у кожній руці, а всього з огородом, левадою і лісом було вісімдесят одна десятина. Мав біля чого трудитись. А в Терешка, ось він перед вами стоїть, було тільки сорок п’ять десятин, але ніхто у волості не мав таких коней.

— Я ними, пане, вітри переганяв! — пожвавішав Терешко.— І мендалі мав за них! — Він поклав чорну руку на вкорочену шию, де, певне, колись висіла медаль, і дзвін її чи туга за нею пройшлася по його кротячому виду.

— Ви хочете, щоб вам повернули землю?

— Чому б не хотіти,— зітхнув Теригеря.— Та ми знаємо, пане, поки що німецька справедлива власть не повертає землю, поки вона стоїть за громадське господарство. От я й хочу стати, як і колись, старостою села. А Терешко хай бере на себе громадське господарство. Так ми найкраще поможемо новій владі.

— І як ви думаєте їй помагати?

Теригеря крадькома подивився на господарів, стишив голос:

— Ми попервах напишемо вам списочки на всіх активних. У нас, пане, ніхто не вислизне.

— Це вже точно,— підтвердив Терешко.— Злості на більшовиків нам не позичати. Через них моя хата стала пусткою, опустошаться і їхні.

Теригеря, видно, відчув, що ця мова не дуже порадувала Снігурського, ще ступив крок до нього й майже пошепки сказав:

— Любий пане, вірте мені, кращих посібників у нашому селі не знайдете. Як вийде по-нашому, подарую вам двостволку Джемса Пюрдея. Я її ще в революцію у нашого пана доп’яв. Він знав толк у собаках і рушницях.

— Я поки що, пайове, хабарів не беру,— відрізав Снігурський і іронічно сказав крайсляндвірту: — Оце до вас прийшли найбагатші хазяї цього села.

— Найбагатші хазяї?! — витріщився на них крайсляндвірт.— Це неповага до нової влади з’явитися в такому вигляді! Скажіть їм, щоб вони помилися, поголилися, переодягнулися і вже потім хай приходять до мене.

Коли Снігурський переклав слова крайсляндвірта, ха8ЯЇ похнюпились:

— Ми ж недавно повернулися з далекої дороги,— затремтіли підборіддя, уста й повіки в Теригері.— І навіть коли б мали в що зодягнутися, до сходки не встигнемо.

— Це вже ваша справа, панове. Я можу сказати тільки одне: гер крайсляндвірт жартувати не любить, глядіть, щоб гумою не почастував.

Хазяї зітхнули, одночасно вклонилися крайсляндвірту і під насмішкуваті погляди господаря і господині вийшли з хати. Не встигли вони щезнути з двору, як до воріт підкотив пошарпаний «фольксваген», а з нього вгодованим гусаком вивалився начальник української допоміжної поліції Антон Антонович Пасикевич і швидко поніс до хати свою вагу. Ще з порога він хайльнув і повідомив, що сход уже чекає гера крайсляндвірта. Крайсляндвірт, так і не покуштувавши другої страви, підвівся з-за столу, осідлав голову решетоподібним картузом, поплескав по плечі господиню і сунув їй у жменю три остмарки.

— Нащо вони мені! — скрикнула жінка і повернула гроші крайсляндвірту.

Той здивувався, вирівняв папірці і поклав їх у портмоне. Пасикевич хотів похвалити молодицю, але несподівано побачив таку диявольську посмішку на обличчі господаря, що підійшов до нього і грізно шепнув:

— Чого так посміхається пан?

Староста очима показав на портмоне крайсляндвірта і загадково відповів:

— Люблю тлінні речі і срібло паче душі своєя.

Про кого це він: про себе чи крайсляндвірта? Це, правда, і до нього, Пасикевича, пасувало б: любить він і тлінні речі, і срібло також. Гроші, кажуть, не пахнуть, а в нього від них роздуваються ніздрі.

Сход зібрався біля школи, де тепер висіло два прапори жовто-блакитний і фашистський. По кутках сходу стали різномасно одягнені поліцаї крайсу, бо в селі що цього добра не було. Пан Пасикевич з задоволенням розсік своєю укороченою постаттю юрбу і чув, як навколо нього сичало: Пасикевич, Пасикевич, Пасикевич. За начальником поліції ішли крайсляндвірт, перекладач і охоронець з притиснутим до грудей автоматом. Добравшись до камінних східців, Пасикевич тричі потягнув до себе мотузок дзвона, виліз на стілець і урочисто звернувся до селян:

— Панове, сьогодні у вашому селі свято! До вас прибув пан крайсляндвірт встановити пову владу на селі. Шануйте її і знайте, що, крім німецької влади, ми маємо і свій український уряд на чолі з прем’єром Ярославом Стецьком. Од себе, як начальник української допоміжної поліції, я скажу тільки одно: негайно ж поздавайте всю зброю! У кого найдемо хоча б паршивеньку гранату, того розстріляємо, як собаку.

І враз зашепотіла мовчазна юрба. В цьому шепоті він ясно почув: «Сам собака!» Пасикевич здригнувся, неначе в нього кинули не шепотом, а громом, підвівся навшпиньки, щоб хоч кого-небудь спіймати на слові, але не спіймав і шанобливо вклонився крайсляндвірту.

Крайсляндвірт, як людина практики, не вдавався до теоретичних міркувань про нову владу, а коротко сказав, що тепер селяни мають сумлінно працювати на третій рейх, сумлінно здавати хліб, м’ясо, жири, молоко, яйця, шерсть, городину, фрукти. Коли селяни доведуть свою любов до третього рейху, тоді вони, напевне, зможуть отримати особисті наділи землі. Після цього він запропонував обрати старосту села і голову громадського господарства. Селяни захвилювались. Несміло полетіли перші прізвища. Снігурський записав їх. Село назвало по три кандидати на старосту і голову громадського господарства. Крайсляндвірт наказав їм підійти до нього. І раптом він почервонів од обурення — серед кандидатів на старосту побачив у тому самому неохайному одязі Теригерю. Він люто схопив його за комір, вилаявся і жбурнув у натовп.

— Пан крайсляндвірт сказав, що кандидат у начальство, тим більше саме начальство, має бути охайним,— пояснив Снігурський.

А крайсляндвірт, обмірявши зі всіх боків кандидатів, тицьнув пальцем у двох, що сподобались йому, і заговорив до Снігурського.

— Пан крайсляндвірт сам вибрав вам старосту і голову громадського господарства, бо тепер війна! — пояснив Снігурський.

Пасикевич хотів ляпнути в долоні, але неждано вихопив з натовпу постать церковного старости. На його обличчі знову гуляла та сама сардонічна усмішка.

«Цього типа треба взяти на замітку»,— вирішив Пасикевич і, щоб сполохати нестерпну усмішку, бемкнув у шкільний дзвін. На цьому і закінчились вибори нової влади. Крайсляндвірт теж побачив церковного старосту, привітно кивнув йому й сказав: «О борш!»

XIV

У нових покоях пана Пасикевича сумирно потріскують мальовані воскові свічі. Поки в містечку немає електрики, пан Пасикевич привіз із пасік мішок воску, а пан директор гімназії Шинкарук зробив формочки, відлив свічі й покрив їх золотим безконечником — таки згодилась наука, здобута на свічковому заводі. Ні, для домашнього затишку чи для інтимної розмови ніщо не може замінити воскову свічку. Вона запахне тобі і сонцем, і квітом, і медом, обізветься відлунням літа, заплаче непорочною сльозою і занесе в ті літа, коли ти ще мав нерозпаскуджену душу. Меркурій Юхримович сидить у важкому, оббитому шкірою фотелі й тримає в руці порцелянову філіжанку з кавою, спостерігає за грою, що її творять свічі, і за грою пані Пасикевич, яка раз од разу нахиляє свою пишну зачіску і діамантові сережки до гера крайсляндвірта. Меркурій Юхримович ніколи раніше не бачив дорогоцінностей на Антоніні Аполлінарівні, правда, він бачив інші її дорогоцінності, але їх можна перебирати лише в думках.

Як змінилась за цей тривожний час пані Пасикевич. Великі надії перекостили її вигадані й невигадані недуги, здмухнули з очей сірий попіл очікування, і під ним заблищали непересохлі краплини сподівань. Вона вже навіть збирається на машині поліції відвідати ті місця, де невдячні селяни розтерзали тисячу її спадкоємних десятин. Але ці місця перебувають у полоні лісів, і Антон Антонович не наважується туди повезти дружину, та й часу поки що немає. Це ж не жарти тримати на своїх плечах увесь крайс! І поки він гасає по району, пантрує прихованими в засідці очима села, пан директор гімназії мають час схилятися до дорогоцінностей його дружини, до незвичного вививання її персів. Між ними тепер висяює платинове ситечко, на якому в росі діамантів перестигають ягоди рубінів. Як назвати цю коштовність, Меркурій Юхримович не знає, а спитати не наважується, бо це знову засвідчить його плебейське походження.

— Гер крайсляндвірт мають сьогодні добрий настрій? — На підмальованих губах пані Пасикевич несе ніжну посмішку вершителеві земельних справ району.

Снігурський перекладає її слова, і округлий, далеко не арійський полумисок обличчя крайсляндвірта розкреслюють широкі риси усмішки.

— О так, мила пані! О так!

— Гер крайсляндвірт щось цікаве побачив у нашому крайсі? — вона тепер, як і чоловік, називає район лише крайсом, все-таки це якось наближає до німецької культури.

— Так, мила пані! — гер крайсляндвірт відкушує шматочок щільникового меду і запиває його кавою.— Я сьогодні брав проби вашої землі.

— Проби землі?! — спадкоємиця тисячі десятин не може второпати, що це таке.

— Так, пані. Ми повинні досконало знати землю кожного села, завести картотеку ґрунтів…

— Але для чого це?

— Хоча б для того,— повчально говорить крайсляндвірт,— щоб знати, який ґрунт треба вивезти в рейх.

Пані Пасикевич не повірила своїм вухам. Одна справа вивозити в рейх пшеницю, сало, яйця, але ґрунт?..

— Невже ви думаєте вивозити у рейх землю?

— Так, мила пані, бо в нас дуже бідні ґрунти. А тут чудо-чорнозем. Я сьогодні вивчав його,— і обличчя крайсляндвірта розкреслюють лінії щирого захоплення. Він виймає кишенькову рулетку-метр, висмикує з її середини металеву стрічку й задоволено пояснює пані:

— Копаємо ми сьогодні яму. Півметра викопали — чорнозем! Сімдесят сантиметрів — чорнозем! Копаємо метр — і знову чорнозем! А далі глина, як масло, як золото! О Поділля!

І аж тепер, розмінявши п’ятий десяток на подільських хлібах, спадкоємиця тисячі десятин починає трохи розуміти, що таке чорнозем, і глибокодумно каже:

— Недарма на Поділля ще в давнину приходили й осідали ваші співвітчизники.

Крайсляндвірт з цікавістю поглянув на непрактичну господиню:

— О мила пані, ви, може, введете мене в лабіринти вашої історії?

— Чого ж у лабіринти?

— Бо в сотах історії менше меду, ніж черви,— знову надкусив щільник і запив кавою.— Як приємно послухати історію з таких милих уст!

Пані Пасикевич розквітла од уваги.

— Ще за часів Київської Русі і за часів Литовської та Польської державності до нас на Поділля приходили німецькі мандрівники, воїни і купці. Але про них ми маємо дуже скупі відомості. Щедріше вони йдуть з сімнадцятого віку. Гер крайсляндвірт, напевне, був у Меджибожі, милувався руїнами старовинної фортеці? У сімнадцятому столітті комендантом Меджибожа був пан Корф. Зі своїм німецьким загоном він до останку обороняв місто від повстанців Максима Кривоноса.

Снігурський переклав, пояснивши, хто такий Максим Кривоніс.

— О, колосаль! — вражено похитав головою крайсляндвірт, вийняв записну книжку і щось занотував до неї.

— А першими колоністами у нас на Поділлі були князі Вюртемберзькі та Нассау-Зіген,— вела далі пані Пасикевич.— Породичавшися з місцевими польськими магнатами Чарторизькими, Гумецькими та іншими, вони стали тримати цілі ключі сіл. У тисяча вісімсот тридцять четвертому році в місці Городку барон Гейснер збудував перший тут цукровий завод, його дружина — порцелянову фабрику, а граф Вейнмарн-Лідерхе — зразкову гуральню. Зразкову! Уся ж броварна промисловість на Поділлі цілковито була створена німцями.

— О, як інтересно! — вдячно підвів очі гер крайсляндвірт на пані Пасикевич.

А Снігурський тихенько шепнув їй:

— Я не здивуюсь, коли пані скаже, що першим жителем і першим орачем на Поділлі теж був німець.

Пані Пасикевич спалахнула: чи не забагато дозволяє собі цей перекладач? Вона косо зирнула на нього, а він вже спокійнісінько пив каву.

— Вам не подобаються соти історії? — запитала майже словами крайсляндвірта.

— Соти мені дуже подобаються, а от черва — навпаки,— посміхнувся до неї Снігурський.— Яка чудесна ваша кава! Так уже надокучили ерзаци!

Вона недовірливо запитала:

— Які пан мав на увазі ерзаци — харчові чи політичні?

— О, нащо так гостро, пані?

— Ви ухиляєтесь од відповіді?

— Моя відповідь напевне вам не сподобається,— так само приязно посміхається Снігурський, але навіть посмішка не може змити сум розчахнутих очей.

— І все-таки? — настоює пані Пасикевич.

— Я думаю, жодна політика не обходиться без ерзаців.

— Га-га-га,— зареготав Пасикевич, якому сподобалась ця відповідь. Її треба запам’ятати, але не поширювати.

Не в начальника поліції, а в його дружини народилася підозра. «Розчахнуті очі, розчахнута душа».

Снігурський інтуїтивно відчув, що його підозрюють, і нахилив до пані Пасикевич передчасну сталеву сивину:

— Ваша богоматір у селянській вишитій сорочці — шедевр, гідний Лувру.

І ці слова підтопили підозрілість пані Пасикевич. Вона поглянула на притемнений образ богоматері, біля якої, наче зжовклі послушки, плакали чистим воском дві свічі і за якою прадавнім віком золотився килим з майстерні Данила Апостола.

— Спасибі вам,— щиро подякувала.— Це, може, тепер єдина пам’ятка, яку залишило нам побузьке козацтво.

Вони підвелися, підійшли до образу богоматері. Пані Пасикевич, не торкаючись рукою святої вишивки, показала на маленькі отвори в ній.— Тут були перли, виловлені з Дністра.

— У Дністрі виловлювали перли?! — не повірив Спігурський.

— Так, перли, а не ерзаци! — віддячила йому пані Пасикевич.

Їхньою розмовою, вірніше, їхніми вигуками, зацікавився гер крайсляндвірт. Коли він почув, що в Дністрі водилися перлові скойки, враз так витріщився на богоматір, неначе ждав, що на ній з’являться розграбовані скарби, потім щось занотував у записну книжку. При нагоді він добереться й до вод Дністра. І не здивується, коли у цьому дикому краю геологи відшукають діаманти й золото. А поки що він буде вивозити у третій рейх зерно, жири, шерсть і дерево. А який тут дуб! Теж як золото. Таки ледачими були князі Вюртемберзькі та Нассау-Зігени, видно, проциндрювали добро й життя, як тутешні магнати, і не полишили по собі ніякого наживу.

— Хайль Гітлер! — У дверях з витягнутою рукою застиг пронозуватий перекладач начальника жандармерії Сидір Щур, який на кілька днів від’їздив до славного Лемберга — так він, разом з фашистами, називав тепер Львів.

— О пан…— запнулась Антоніна Аполлінарівна: якось незручно сказати — пан Щур.— Може, вам кавички?

— Охоче вип’ю! — Пан Щур нахилив до її руки гострий ніс.— Ви пахнете конвалією.

— Конвалія — рослина отруйна,— грайливо насварилася пальцем і, похитуючи високими сорокалітніми стегнами, підійшла до столика налити кави.— Вам з цукром чи з щільником?

— Тепер завше волію тільки з щільником: це нагадує мені літо і ваш обрис.

— Пане Щур, ви стаєте солодким, як мед.

— Солодким, але, сподіваюсь, не липким,— показа» усю стоматологічну довершеність власних і вставних зубів. «Не дай бог потрапити на них»,— подумав Пасикевич і запитав:

— Які новини?

Пан Щур подякував пані Пасикевич, неприязно зиркнув на Снігурського і, присівши біля Шинкарука, стишив голос:

— Що робиться на фронті, ви знаєте, панове. А львівські новини чули?

— Ні.

— І про Ярослава Стецька нічого не знаєте?

— І про пана прем’єра нічого не знаєм.

— Та що ви! — Пан Щур злякано охопив руками спадисте чоло.— Який він прем’єр! Він уже арештант!

— Арештант?! — одночасно вигукнули Пасикевич і Шинкарук.— Хто ж його заарештував?

— Нова влада. А в ним заарештували й Степана Бандеру.

— Мотиви ж які? Мотиви?! — мало не застогнав Пасикевич. «Воно, може, з прем’єрів починається, а нами закінчиться».

— Важко сказати, панове. Правда, є вірогідні чутки, що зараз Бандера і Стецько під домашнім арештом розробляють план подальшого співробітництва з німцями. Може, тепер на політичну арену вийде гетьман Скоропадський, кращий друг Германа Герінга.

«Міцновладці не можуть жити без маріонеток»,— подумав Снігурський, не дивлячись на Щура, але відчуваючи на собі його жандармське око.

— Невже Скоропадський дружить з Герінгом? — заспокоївшись, запитав Пасикевич.

— Так, панове. До вашого екс-гетьмана раніше дуже прихильно ставився фельдмаршал фон Гінденбург, а тепер Герінг,— поважно ствердив гер крайсляндвірт.

— А як же інакше може бути? — запитав сам себе Щур.— Адже гетьман Скоропадський у своїй програмі написав, що Україна зараз може безперешкодно прийняти понад десять мільйонів німецьких переселенців і що цим переселенцям будуть гарантовані всі привілеї.

— О боже! — мимоволі вирвалось у Снігурського, і він почав перекладати «програму» Скоропадського.

Така «програма» приголомшила навіть Пасикевича й Шинкарука. Зате крайсляндвірт весело поглянув на Снігурського, зробив руками такий рух, наче гойднув колиску, і засміявся:

— Пана Снігурського нещодавно вразила вербова колиска. Буде ця колиска тепер колихати на Україні наших дітей. Десять мільйонів арійських дітей! Так хоче екс-президент Скоропадський, так хоче і наш фюрер!

Філіжанка з кавою випала з руки Снігурського. І тихо, як у домовині, стало в покоях пана Пасикевича. Тільки воскові свічі виплакували свою тугу і перед образами, і перед тими, що звалися людьми.

Несподівано, як вибух, задеренчав телефонний дзвінок. Пасикевич схопився з фотеля, зірвав телефонну трубку.

— Начальник української допоміжної поліції слухає.

— Пане начальник, неприємність, ох яка неприємність! Якісь три типи викрали німецьку вантажну машину.

— Де вони викрали?

— Біля таверни, що раніше звалася райчайною. Прямо на очах у всіх викрали та й поїхали.

— А де шофер був?

— У машині. Вони і його викрали. Що накажете робити?

— Підняти на ноги всю поліцію!

— Та що ж ми зробимо ногами?

— Мовчать!

— Та мовчу.

— І в нас починається! — Щось щурине з’явилося на вузькому виду пана Щура, і він нервово поклав руку на кобуру.

XV

Здається, його ніколи не гризли так господарчі турботи, як тепер гризли партизанські. Куди не кинь, усе чогось не вистачає, а найбільша досада — немає вибухівки. Підірвали вони кілька машин — і все. Мінне поле, з якого Шаламаї мали пожиток, уже розмінували німецькі сапери; спробував був Василь поворожити біля якоїсь із секретом міни і мало не наклав головою. Ще й досі, наче лялька, лежить у землянці та все прохав братів, щоб вони грали йому, оглухлому. Чоловіка не так турбували рани, як глухота, бо як він буде після війни грати на весіллях?

Правда, загін і тепер не сидів склавши руки: робив засідки на шосе, провчав поліцаїв і зрадників. Уже раз одчайдушно стявся із каральним загоном і розігнав його, захопив майже на добу перевалочний пункт, і селяни почали розбирати з нього худобу, збіжжя та різні продукти, що мали відправлятися в рейх. Але цього було мало — все думалось про більше. За всяку ціну треба було стати господарями на залізниці! А щоб стати ними — потрібна вибухівка, потрібно зробити свої міни, а для цього треба мати досвідченого сапера.

Нарешті Максим Туровець напав на слід: дізнався, що на станції лікарських та ефірно-олійних рослин працює колишній лейтенант-сапер Македон Мирківський, і вирішив піти до нього на розвідини. А щоб усе було чин чином, він, оброслий і відповідно одягнений, подався на станцію з мішком сухого споришу, за кілограм якого німці платили десять карбованців. При вході до міста Туровця зупинив припухлий од відомого зілля рухливоокий поліцай, він сидів на щойно змайстрованому шлагбаумі й при животі тримав карабіна, як німці тримають автомата. Позіхаючи, поліцай підвівся, підійшов до Туровця, обмацав поглядом його і мішок.

— Що це ти, дядьку, несеш до міста?

— Спориш.

— Що, що? — здивувався і насторожився поліцай.

— Спориш на ліки.

— Отака нікчемна травичка і йде на ліки? — здивувався поліцай, поторсав мішок.— Що ж вона може лікувати?

— Та, кажуть, кров’яний тиск знижує, коли його перепій високо занесе.

— Ти дивись! Корисна, виходить, рослинка! — Поліцай стишив голос: — А в тебе інших ліків немає?

— Це ж яких? — ховає під повіки презирство Туровець.

— Самогоночки, слив’яночки чи шпірту? Бо службу маємо собачу, а зиску — ніякого.

— Яка служба, такий і зиск,— не витримав Туровець.

— Ну, ну! — одразу визвірився поліцай.— За такий язик я й до партизанів тебе можу пристебнути.

— Так хіба я що, пане поліцай? Я ж кажу: тяжка ваша служба, а гроші легкі, дрібні, значить.

— Вірно,— погодився поліцай.— Ти ж з якого села?

— Я з присілка, що біля Озерного.

— Ох і препаскудне село це Озерне.

— От не сказав би.

— Бо що ти тямиш? — зверхньо поглянув на нього поліцай,— Там одне таке щастячко, як Туровець, чого вартий? Оце ж і шлагбаум робили, щоб він не проскочив на своїй машині в місто. З нього живцем треба шкуру здирати. Живцем!

— Ви таке страшне говорите,— з удаваним переляком мовив Туровець.— Чим же він так надозолив вам?

— Хоча б уже тим, що вислизнув із моїх рук,— гордо випнув груди поліцай.— А це, значить, вислизнув із моїх рук цілий хутір.

— За Туровця обіцяли хутір? — здивувався Туровець.

— А що ж ти думав? Коли за голову простого партизана гебітскомісар дає два гектари землі чи хату й корову, то за Туровця можна й хутір. Тільки хитрий він і дуже сильний.

— Ви ж його бачили? — спокійно допитується Туровець.

— Як тебе! Здоровенний він лотуряка, наче Кармелюк, не те що ти, споришник. А дужий — кулаком вола з ніг валить.

— І я чув, що він руками підкови ломить,— підсміюється в душі Туровець.

Поліцай хмурніє:

— Дарма, йому не довго лишилось ряст топтати. Уже його портрет друкують, завтра вивісять на всіх стовпах, і таки хутір хтось заробить!

На станції лікарських та ефірно-олійних рослин Туровець не застав Миркінського і, зі споришем за плечима, пішов розшукувати його оселю. Перед нею, мов зелена короговка, стояла молода тополя й тримала в собі обрис осіннього сонця. На ґанку Туровець почув із хати щось подібне до стрепету крил і жіночий лемент. Потім з оселі вибігла й майнула повз нього заплакана перелякана жінка. Вона свій плач винесла й на вулицю і пішла кудись навмання. Максим мимоволі торкнувся рукою кишені, в якій лежав пістолет, та й, не стукаючи, обережно відчинив хатні двері.

Посеред хати, широко розставивши гнуті впівобода ноги, стояв рудий вусань із безнадійно опущеним ротом, з безнадійними очима, на його обличчі тримали життя тільки пломенисті перчини вусів. Біля ніг господаря внакид лежали закривавлені зі скрученими головами голуби, а по оселі ще літав їхній теплий розтривожений пух.

— Що ти робиш, чоловіче! — жахнувся Туровець і розгублено позадкував.

У господаря серпом вниз опустилися тремкі губи.

— Рятую своє життя і життя он тієї дурепи,— повів на двері повною перчиною вуса.

— Чим ти рятуєш життя? Оцими нещасними голубами?

— Таки голубами,— неохоче відповів Македон і почав витирати руки об якесь ганчір’я.

— Чим же вони завинили перед тобою?

— Не переді мною, а перед німецькою владою. Ось подивися і поглянь,— кивнув головою на лаву, де лежав якийсь папірець.

Туровець, не беручи його в руки, прочитав:

Н а к а з

Усіх голубів у місті та приміській смузі наказую негайно знищити.

Хто після 26 жовтня триматиме ще голубів, той буде розстріляний, як саботажник.

Е б е р г а р д, комендант міста.

— Отак сапер і вбиває голубів? А треба ж — ворогів! — Туровець твердо глянув на Македона.

Той здригнувся, зів’ялими повіками прикрив зів’ялі очі й тихо запитав Туровця:

— Ти чого прийшов до мене? Хто ти?

— Партизан!

Македон знову здригнувся, чоботом поправив мертво голубине крило, на яке сідала муха, а потім показав рукою на двері.

— Іди звідси. Я поскручував в’язи голубам, то вже не хочу скрутити їх тобі — втомився сьогодні.

Туровець спалахнув:

— Напрацювався за сьогодні? А як ти потім будеш тримати відповідь перед людьми?

Македон кліпнув очима, хотів обуритись, але стримав себе.

— Як доведеться, так і триматиму. Я ж не пішов у поліцію, а тільки приймаю різні рослини. Вони безневинні, і я коло них не матиму великої вини. І що тобі, нарешті, треба від мене?

— Щоб допоміг партизанам, ти ж сапер.

Македон повернув качанисту голову до вікна, щось розшукав за ним, тицьнув пальцем у шибку.

— Ти знаєш, чоловіче, яку першу споруду побудували в нас гітлерівці? Шибеницю! Ось вона гола стоїть на площі і чекає чиєїсь шиї.

За одноповерховими, критими черепицями і бляхою будиночками, за яблунями й тополями Туровець побачив свіжий верх шибениці — першої споруди нової влади.

— Це для партизанів,— втомлено пояснив Македон.— Я не поспішаю туди і тобі не раджу. Краще піди в бургомістрам зареєструйся там і працюй собі тишком-нишком, бо ніхто в світі вже не розіб’є двісті дивізій Гітлера.

— Ми розіб’ємо! Ми, боягузе.

Іронія лягла на серп уст і на перчини вусів Македона:

— Хто це ми?

— Звичайно, не ті, хто скручує в’язи голубам.

— А ти не дуже пащекуй у моїй хаті! — зашипів Македон і поглянув на мертвих голубів,— Нарешті звідки я знаю, хто ти: партизан чи підісланий «зіпо»?

— Що це таке — «зіпо»?

— Поліція безпеки.

— Добре, я, коли хочеш, доведу тобі, хто я.

Мирківський стер із чола піт.

— Не старайся, чоловіче, бо я нікому тепер не буду допомагати, навіть собі не хочеться… Я бачив, як за партизанство над свіжою ямою розстрілювали такого, схожого на тебе, а заодно його сиву матір і двійко п’ятирічних близнят. В одного з них від пострілу вилетіло око й зависло біля щоки… Цього видива і страху мені вистачить на увесь вік і навіть на той світ,— у пригаслих очах Мирківського промайнули тіні жаху й покрились вільгістю.

Туровець зрозумів, що з Македопа ще не швидко спадуть лещата страху, який гітлерівці методично примарами смерті вбивають у людські душі. Він, оминаючи купину закривавлених голубів, швидко вийшов із хати, біля якої в зеленій короговці тополі вмирало сонце.

— Мішок, мішок із споришем! — вибіг за ним услід Македон.

— Продасиш його на станції. Я за грішми після перемоги прийду. Запам’ятай це!

Мішок випав із рук Македона, він безвільно притулився до одвірка, а перед його очима погойдувався й погойдувався верх свіжої шибениці.

Вночі, повертаючись у ліси, Туровець у осінній чутливій тиші почув шугання крил вітряка, в якому довгі роки незмінно мірошникував Сергій Гордієнко. У вітряку він родився, у вітряку й постарів. Туровець підійшов до вітряка, біля якого пасся нестриножений кінь, прислухався до гудіння крил і жорен, потім піднявся на висячий з балясинками ганок і обережно відчинив скрипучі двері.

— Це ти, Дмитре? — озвався від коша старий, ще й досі статурний мірошник. Борошно часу навічно вибілило його голову й бороду.

— Ні, це я, Максим. Не сподівалися?

— От чого не сподівався, так не сподівався,— здивовано розвів заважкі руки старий і почав спускатися вниз.— Люди кажуть, що Максим Туровець партизанить, а не блукає в самоті по ночах.

— Чого люди не скажуть? — засміявся Максим.— Вони кажуть, що при новій владі й молоти заборонено, а дехто ж меле.

— Так це я вночі, потайки, передеру якійсь добрій людині пудик та й куняю вдень, неначе сова. Таке життя бісове настало. Ти ж їсти не хочеш?

— А щось знайдеться у вас?

— Знайдеться і хлібець, і рибка, тільки вона мені несмачна — толом глушена.

Туровець насторожився:

— Толом? Хто ж її глушив?

— Та мій оглашений.

— Дмитро?

— Дмитро.

— І в нього є тол?

— Був, а тепер не знаю.

— Ви його можете покликати?

— Зараз?

— Зараз же.

Старий вивчаюче подивився на Туровця, зітхнув:

— Коли так загорілось у тебе, то засиплю ще мішечок жита, а ти доглядай за млином. Не зобидишся, що знайшов тобі роботу?

— Я, напевне, теж на таку роботу після війни перейду.

Старий значуще звузив очі, посміхнувся:

— Навряд, Максиме.

— Чого навряд?

— Тобі ширші треба крила, щоб скубти було що,— та й вийшов з вітряка. Незабаром у полі загупали кінські копита.

А в вітряку скрипіли й скрипіли немудрі снасті, м’яко гуділи млинові жорна і тихенько сипався з мучника пахучий струмок борошна, на якому трималося чиєсь життя, чиїсь надії. Біля мучника стояла розтріскана скринька. Туровець розчинив її й побачив на дні пілочку, на ній лежала свіжа хлібина, кілька яблук і записочка: «Чоловіче добрий, коли часом приб’єшся на мій вітряк, не розводь огню, а хліб знайдеш у скриньці. Мельник Сергій»

Усе було так, як і багато років тому, лише одного не було — солі в скриньці та миру — в світі.

Туровець заглянув у кіш, дощечкою вигорнув у мішок тепле мливо й вийшов на той висячий з поручнями ганок, якого весь вік лихоманили крила вітряка. В далекому полі сходив пізній місяць, на ньому й тепер туманився Каїн і, напевне, поглядав на свого нащадка, що жде в якомусь лігві падіння Москви, падіння світу. А хто від життя очікує падіння, той сам упаде з ганьбою.

Місяць уже так розгорнув темряву, що стало видно житечко і росу в ньому. Хто ж дочекається в новому році жнива і хто привезе на вітряк зерно?.. Не про це треба думати, не про це. Дорога озвалась м’яким гупанням копит, незабаром Туровець побачив збільшеного ніччю вершника. Ось він зупинив коня, скочив на землю і, високий, розгонистий, пішов до вітряка. Побачивши на ганку Туровця, тихо запитав:

— Це ж ви?

— Я, Дмитре. Не впізнав?

— Так я ж раніше бачив вас без вусів і бороди,— Дмитро підвівся на ганок, поздоровкався.— Тато сказали, щоб я чогось до вас під’їхав.

Туровець із приємністю оглядав мельниченка, йому подобалось його юне довірливе обличчя, міцна статура і неквапна мова.

— Дмитре, а чого тебе батько називає оглашенним?

— Та…— махнув рукою хлопець.— Хіба ж не знаєте старого?

— А все-таки?

— Ет, що тут казати? — І серпасті парубочі брови зійшлися докупи.— Це вед за ті брусочки толу, якими я рибу глушив.

— Де ти його дістав?

— У нашої сусідки, в Мотрі Левенець. Її чоловік думав, що це мило, і вкрав у німців. Та мило чогось не милилось, і сусідка сказала, що воно фальшиве, як усе в Гітлера,— Дмитро очима, порухом уст і руки паче змалював свою сусідку.

— І є ще в тебе тол?

— Вважайте, перевів увесь — залишилося тільки два брусочки.

Туровець зітхнув:

— От невдача.

— А нащо він вам? — з цікавістю запитав Дмитро, і якісь здогади наморщили йому високе чоло.

— Тут, хлопче, важливе діло, дуже важливе: треба поїзди зривати, а вибухівки чортма.

— Поїзди? — перепитав Дмитро, і в його спокійних очах блиснуло завзяття чи місячні скалки.

— Еге ж.

— То дайте мені трохи часу помізкувати — може, щось придумаю. Я ж бо якийсь місяць біля саперів крутився.

Туровець поклав руки на плечі парубкові:

— Ти навіть не знаєш, Дмитре, як би допоміг нам, аби щось таке придумав…

— То я вже постараюсь,— спокійно-спокійно говорить парубок.— Хіба ж я що?

— І скільки тобі треба часу на мізкування?

Дмитро задумався, потім нерішуче сказав:

— Це ж треба матеріал підходящий знайти, десь пристроїти, щоб ніхто не бачив… От за тижнів три навідайтесь до нас.

— А двох тижнів не вистачить?

— Можна спробувати й за два,— погодився Дмитро, поглянув у далечінь і сам себе підбадьорив: — А чого ж…

— Я прийду сюди через тиждень,— сказав Туровець.

— І приходьте,— приємно посміхнувся мельниченко.— Коли ж на вітряку буде хтось чужий, то біля ганку я застромлю тичину. Ось вона стоїть у вітряку.

Туровець стис в обіймах парубка і з новими надіями пішов у ліси.

Рівно через тиждень смерком він знову підійшов до вітряка, біля якого так само пасся нестриножений кінь, а недалеко від висячого ганку стояв свіженький візок.

На ганок вийшов мельниченко.

— То як воно, молодче? — привітався з ним Туровець.

— Та…— махнув рукою Дмитро.

Туровець зажурено подивився на хлопця:

— Нічого не вийшло?

— Та ні, щось вийшло…— зам’явся хлопець.

— Говори ж, не тягни,— аж руку приклав до серця Туровець.

— Що ж говорити? Воно вийшло, але некрасиво, не так, як хотілося.

— А може, ми якось уже без краси обійдемося? — стрепенувся командир.

Дмитро поморщився:

— Це ж нема підходящого матеріалу. То я біля авіабомби марудився. Розібрав їй носа, а в отвір вставив сорокап’ятиміліметрову міну, викинувши з її запальника скляні кульки,— так бойок краще зриває капсуль…

Туровець з недовірою поглянув на парубка.

— Звідки ж ти це знаєш?

— Я ж трохи біля саперів крутився. І практика показала.

— Яка практика?

Дмитро озирнувся, поглянув на крила вітряка, стишив голос:

— Та я, Максиме Павловичу, підірвав на шляху одну машину. Це тільки для того, щоб кимось із ваших не ризикувати. Так вона на сміття розлетілась,— і ніякова посмішка пройшлася в сірих з блакитнавим цвітом очах парубка.— А люди загомоніли, що то ви зірвали. Так що на мене нема ніякої підозри.

— Оглашенний! — І не знаючи, що більше сказати, Туровець обняв парубка.— А поїзди твоїми мінами можна буде рвати?

— Та можна, коли немає кращих. Тільки тут ще треба вагу приноровити, щоб стукнути міною по авіабомбі. Це вже коли поїзд опиниться під бомбою.

— Але ти це зробиш? — поки що не вникаючи в деталі справи, скрикнув Туровець.

— А чого ж не зробити, коли таке діло? — тонко посміхнувся Дмитро, й знову блакитний цвіт заграв у його добрих сірих очах, які, напевне, дуже подобалися дівчатам.

XVI

В діброві ще чаїться ніч. А полями вже ходить сизий світанок, і в ньому волохатиться темний вітряк. Невже це та сама добра птиця, що з дитинства причарувала його шуганням крил і невсипущою працею? Невже це ті самі поля, що навіть у снах бриніли йому зерном і бджолою? Невже це туманіє те саме село, що всюди озивалося йому то материним словом, то задумою дівочої пісні, то жеботінням безіменної річечки, то дзвоном петрівчанської коси? Ще зовсім недавно вона йому так славно вимовляла: «От я і дома! От я і дома!» І тепер ти стоїш майже біля самого дому, та боїшся йти до нього, бо вже береться дніти, а день зараз не спільник тобі. Богдан розгублено дивиться на вітряк, на поля, на не видиме ще село і посміхається гіркою посмішкою.

— Так що, не заблудились? — питає його Северин.

— Не заблудились.

— І невже ото в тумані твоє село?

— Моє.

— Це ж півгодини ходи — і рідна оселя, мати, батько. Аж не віриться. А тобі?

— Віриться і не віриться. А мороз ставить і ставить на тілі свої печаті.

— Я теж замерз. Туманище наскрізь пробиває шинелю.— Северин мерзлякувато потягнувся і мрійно сказав: — Поснідати б оце по-людськи та забратися хоча б у якусь клуню, заритись у сіно і порозкошувати в свою волю. Нема в тебе тут на прикметі якоїсь завалящої клуні?

— Недалеко живе один дідько, та хто знає, що з ним зробила війна. Він і до війни був безчесником. Краще розкладемо вогонь з сушняку та й погріємось.

Северин невдоволено буркнув:

— Бути біля самої домівки, а грітися в лісі. Життя!

В гущавині вони розвели невеликий вогонь, погрілися,

а потім загорнули в присок з десяток картоплин — усе, що було в них із харчів.

— Хоч нев’їжно, зате уліжно,— Северин після снідання розтягнувся біля вогню і одразу ж заснув.

Богдан тінню снував по лісі, прислухаючись до кожного пташиного колінця, до кожного шереху, а всі його думки вже були біля батьків. Коли б скоріше сонце зійшло з полудня, коли б уже скоріше осмеркло.

«От я і дома!» На узліссі задзвеніли дитячі голоси й наполохали його. То діти прийшли збирати гриби. Хоч би не натрапили на них. Голоси пішли стороною і на якусь мить занесли його в ті літа, коли й він, як на свято, біг із кошиком до осіннього лісу. І Яринка з ним ходила по гриби. Вона завжди назбирувала більше, набивалася порівну поділитись, та Богдан тільки одного разу пішов на це, коли вже зовсім не пофортунило йому. І, очевидно, недаремно було сходжено ці ліси — тепер вони можуть стати його другою домівкою.

Збоку від просіки тріснула гілка. Богдан насторожився, ховаючись за дерева, подався ближче до дороги. Біля двох берізок, що виросли з одного кореня, він побачив дівчину з вербовим кошиком у руках. Щось знайоме-знайоме було в її поставі. Ось вона напівобернулася, і Богдан впізнав її. Це була Саливонова Тетянка.

«Ох, недарма її так розхвалювала мати, наперед заглянувши в дівочу вроду. І де тільки береться така краса? Де назбирується той туманець в очах, з якого й довіку по вибереться хтось? І хто окреслював ці напіводкриті вуста, що вмістили в собі і напівдитячу довіру, і передчуття любові? Навіть кілька розбризканих веснянок не притіняли, а зворушливо підкреслювали вроду дівчини. Хтось, і вмираючи, буде думати про тебе, тиха зоре подільських степів. Тільки невпору ти, дівчино, розквітла, невпору стала на порі. Та час, не думаючи про це, робить своє.

— Тетянко! — тихо гукнув її.

Дівчина злякано стрепенулась, зустрілася з ним очима, не впізнала.

— Хто ви?!

— Це я, Тетянко. Богдан.

— Богдан Васильович?! Ой, невже це ви?! — І переляк, і подив пройшлися по туманцях її очей.

— Виходить, я. Як ти вигарніла, Тетянко.

— Кому це тепер потрібно…— скривилася дівчина і несміло підійшла до нього.— Таки ви! Добрий день вам.

— Доброго здоров’я, Тетянко,— щось підкотилось до горла Богдану.— Тебе хоч у щічку можна поцілувати?

— Як хочете,— так подивилась на нього, як може дивитися тільки дівоча довіра.

Він поцілував її, згадуючи той грозовий день, коли вона, молодюсінька господинька, турбувалася ними, косарями, біля крил вітряка і коли його тато в гнізді перепілки знайшов німецьку кулю.

— Як же ти тепер, Тетянко?

— Живем і не живем,— коротко відповіла вона.

— Батько дома?

— Дома.

— А як мої? — і завмер.

— Журяться та печаляться. А мати кожного вечора очікує вас. От і дочекалась.

— Німці ж є в селі?

— Тільки шестеро, і то — напіввояки: хліб своєму війську випікають. А поліцаїв чимало, бо в нас кущова поліція, комендант її — Артемон Васюта.

Повіяв вітер, і берези охопили їх золотом листопаду.

— Осінь,— сказав Богдан.

— Гірше осені,— зітхнула Тетянка.— Як ви змарніли, Богдане Васильовичу. Поранені були?

— Ні. Одначе, поки добрались сюди, ганяло нас лихо, наче зайців.

— Не відходить воно від нас,— пожалісніло обличчя Тетяни.— Ви й голодні, видно?

— Невже видно?

— Авжеж. У мене є тільки дві скибочки хліба.

— До вечора якось перетерпимо. Я з своїм товаришем прибився.

— І все одно хліб візьміть. Я зараз же піду до ваших, принесу їм радість. Так її тепер поменшало на світі…— І Тетяна легкою дівочою ходою пішла до узлісся. Гілки чіплялися за неї і осипали осінній золотий півсон…

Нарешті вечір туманом і темінню затопив вітряк, затопив поля, і друзі попрямували в село. Не вулицями і вуличками, а левадами і городами петляли вопи. Їх зупиняв шелест верб і кукурудзиння, тупіт спутаного коня і скрип журавля. Ось Северин зачепився за гарбузиння, розтягнувся в чиємусь городі і невдоволено пробурмотів:

— От капосне зілля для нашого брата!

Нарешті над Богданом зашуміли його ясени, його яблуні. Він зупинився біля плоту, що відділяв город від садочка, витер піт із чола. А в цей час із-за ворітець озвався такий невимовно рідний голос:

— Сину!

«Невже це правда? Невже це вона?»

Богдан кидається в темінь, охоплює руками матір, нахиляється до її обличчя і чує на вустах її сльози.

— Не треба, мамо, не плачте. Прийшов же.

— Це ж од радості, сину. Кожного вечора виглядала тебе. А де твій друг?

І тільки тепер до них підходить Северин:

— Добрий вечір, мамо,— і цілує її.

— Добрий вечір, дитино.

А ось уже й тато шелестить по стежці, по-ведмежому тисне сина руками і вусами, цитькає на матір, щоб не затопила сльозами садок, вітається з Северином і тягне до хати, де їх очікує і тепло, і вечеря, і тихе слово.

Богдан і Северин заходять на подвір’я і прямують до затемненої оселі, не помічаючи біля тину завмерлої постаті. Це Тетянка, добре дитя степу, сама напросилася стерегти спокій гостей. Що тільки буде робити земля, коли на ній поменшає таких дітей степу? На простому, батьком змайстрованому столі їх чекає і святий хліб, і картопля, і варена кукурудза, і голубці, і деруни, і ота пляшка, що вершиться шматком кукурудзяного качана.

— О доленько моя! — застогнав Северин, глянувши на стіл.— Ось тут, після всіх лісових потрав, можна трупом лягти.

— Хоч не лякайте мене,— і сумно, і щасно посміхнулася мати.— Сідайте ж, діти. Як ви скощавіли обоє.

— Мотузочки ж є, щоб позв’язувати кості? — згадав Богдан свій приїзд по закінченні інституту.

— Усе є, тільки долі нема,— зажурилася мати і руками затулила обличчя.

— Не треба, стара. Діти ж не сліз твоїх чекають,— поклав їй руку на плече батько. За кілька місяців він зовсім посивів, а в колись насмішкуватих очах вгніздилася туга.

За вечерею матір кілька разів виходила з хати, і Богдан чув попідвіконню її обережні кроки.

— Чого ви непокоїтесь?

— Та дивлюсь, чи не об’явився часом сторож.

— Який сторож?

— Ох, і не питай, сипу. Як тільки встановилась німецька власть, приїхав же до нас на чорній бричці начальник районної поліції, увійшов із двома урвителями до хати, мовчки заглянув по всіх закапелках, потім дістав із судника пляшку, налив чарку, випив, і, нарешті, запитав:

— А де син?

— Де людські, там і мій.

— Додому ще не приходив?

— Не приходив.

— То прийде, коли не вбили,— поворушив рогачами вусів і вже з порога посміхнувся, мов змія: — Як повернеться, дасиш знати поліції, інакше на мотузці з чоловіком на пару погойдаєшся.

І з того дня біля нашої хати з’явився сторож — Гервасій Макух. То сам увечері притарабаниться і до північної години чадить самосадом, то біля комори вчаїться, то в садку заляже. Не витримала я й після такого нічного сторожування пішла навзирці за ним до його хати та й усе-усе вичитала при дітях і жінці. Поблід Гервасій і не оправдувався, а тільки поскаржився:

— Це ж Васюта силоміць наставив мене. Хіба ж я добивався собачого місця?

А тут як нападуться на нього, і жінка, і старші діти, то він заприсягся, що більше й не гляне в наш бік. Ну, а Васюті щоранку казатиме, що в нас нікого не було.

— Хто ж у нас начальник поліції?

— Пан Пасикевич, сам він малий, як гусак, а шкодливий, неначе тхір.

— Он воно що! — насупився Богдан.— «Довився мотузочок до самого кінця. Виходить, таки зустрінемося з Пасикевичем у тісних суточках».

— Значить, нам уже є до кого заглянути в гості,— безтурботно сказав Северин, а мати одразу ж поблідла, застережливо замахала потемнілими від сонця і праці руками й знову вийшла надвір.

— Тату, а про партизанів нічого не чути?

Батько пильно поглянув на Богдана і Северина:

— До них думаєте?

— До них.

— Що ж тобі сказати? У наших лісах орудує Максим Туровець, і добре орудує, кажуть, навіть свої машини має. Та й Хворостенко десь закопався, але не чути, щоб бився з німцями. Може, силу збирає? Ну, а де їх розшукати, не скажу.

— А коли я до жінки Туровця загляну?

— І не подумай, сину! Там теж сторожі приставлені. Артемон Васюта сподівається на Туровцеві заробити землю. От уже до чого дійшло тепер.

Після вечері Богдан і Северин пішли спати в клуню на сіновал.

— О боже! І рядно в, і подушки є! Хто б міг подумати про таку розкіш?! — забурмотів Северин, пірнаючи в пахуче лугове сіно.— І навіть чоботи можна скинути.

Тетянка почула це бурмотіння, підійшла до клуні і тихо заговорила в щілину поміж цівками:

— Тихіше мені гомоніть.

І у відповідь почула здивований і вдячний Богданів голос:

— Спасибі, зіронько, спасибі.

— Спіть мені,— вже зашепотіла тільки собі й Богдану.

— Сплю,— відповів їй і собі.

Дівчина посміхнулася, подивилась на небо, де в осінніх одволожених гніздах непокоїлись воєнні зорі, й тихо пішла додому. З темряви вийшла знайома висока постать.

— Це ти, доню?

— Я.

— Чого ж так пізно?

— Помагала тітці Ганні,— й притулилась головою до батька, як би мала притулитись до когось іншого.

* * *

Вже п’ятий день вони блукають по лісах, ночують у забутих копичках сіна чи проти неба на землі і знов обнишпорюють і густолісся, і рідколісся, і яри, і заболочені нетрі, та ніде й сліду партизанського. Іноді зустрінуть грибаря чи лісоруба, але ті на їхні питання лише знизують плечима та й поспішають подалі, бо хто знав, що за люди вештаються по лісі: свої чи ті, що прикидаються своїми. І раптом опівдні п’ятого дня несподіване: «Стій! Руки вгору!»

І радість, і страх пронизали тіло: нарешті свої чи ті, що прикидаються своїми. Богдан і Северин неохоче підіймають одерев’янілі руки, а з лісу виходять двоє з гвинтівками напоготові, на їхніх картузах навскіс нашиті червоні стрічки.

— Хто такі?

— З оточення виходимо,— радіючи, відповідав Богдан.

— Довгенько виходите,— проколюють гострі насмішкуваті очі.— А чого зброя німецька?

— Розжилися.

— Де розжилися?

— Підірвали машину.

Партизани переглянулись, один з них чогось нахмурився.

— Документи!

Богдан і Северин лізуть до кишень за червоноармійськими книжками, і раптом той, що стоїть збоку, здивовано питає:

— Це не Богдан Романишин?

— А ви хто?

— Я Зимородок, з районної газети, де ви друкували свої вірші. Я ще сумнівався, чи варто їх уміщувати, та Погрибінський наполіг. Куди ж ви тепер?

— Спочатку думали пробитись на схід, а тепер шукаємо партизанів.

— От, можна сказати, й найшли,— каже Зимородок і затинається.

— Нарешті,— полегшено зітхає Богдан.

Але Зимородок чогось із жалем дивиться на нього, а потім іде в ліс по командира.

Як довго тягнуться ці жадані хвилини. От і недаремно каралися й мучились вони по всіх усюдах. Нарешті і їхня зброя, і сила знадобляться на щось.

З лісу почулися два голоси: один щось гаряче переконував, а другий уперто заперечував. Богданові здалося, що він десь чув цей голос. Та це ж Костянтин Хворостенко! І ось сам Хворостенко обережно виходить з гущавини, обережно підходить до Богдана і Северина, обмацує підозрою і їх, і їхню зброю, потім скидає сувору зелень очей на Богдана:

— Так що, студенте?

Чого він так учепився в це слово й одразу ним пригасив радість зустрічі з партизанами? Переборюючи себе, Богдан стримано сказав:

— Просимось до вас у загін.

— Можеш і не проситись, бо не візьмемо.

— Але чого? — скрикнув Богдан.

— Чого? — перепитав Хворостенко.— А ти ніби не знаєш?

— Не знаю.

— Тоді можу пояснити: ми тих, які попали в оточення, не беремо. Запитань більше нема?

Богдан спалахує:

— Ні, є запитання! І все-таки чого ви нас не приймаєте до загону?

— І це можу пояснити. Ти чув біблійну легенду про сім пар чистих і сім пар нечистих?

— Чув.

Хворостенко смакує своїм словом:

— Так Ной у свій ковчег колись міг брати чистих і нечистих, а ми в свій ковчег беремо тільки чистих.

Северин і Богдан оторопіли від такої образи.

— Чого ж ви нас одразу вписали в нечисті?!

— А хто мені, студенте, чи як тебе, заповнить оту анкету, що ви робили з першого дня оточення? — чавив і розчавлював їх Хворостенко.— А може, ви запродались і прийшли до нас як таємні агенти?

— Ви збожеволіли на підозрі! — скрикнув Богдан.

— А ти обережніше мені висловлюйся! — почервонів Хворостенко.— Бо за такі словеса і свинець вліпимо в рота.

— Ви б його краще ворогу вліпили! — осатанів Северин.— Який чистий у затишку знайшовся!.. Ходімо, Богдане, подалі від гріха! — Коли і вони зникли в лісі, Зимородок з докором сказав Хворостенкові:

— І нащо ви, Костянтине Прокоповичу, так грубо? Хіба ж не видно, хто вони? Це такі, що он як би воювали.

Відповідь Хворостенка ошелешила Зимородка:

— Помовч, розумнику. Нам тут головне не воювати, а зберегти кадри.

Після цих слів навіть занадто обережний Зимородок прикинув, що йому не по дорозі з Хворостенком.

А тим часом, приголомшені й люті, Богдан і Северин поспішали в інші ліси. Здавалось, вони тікали від того страшного місця, де так поранили їхні надії, розтоптали їхню гідність, їхню гордість.

— Гарний у тебе землячок, тільки бог йому смерті не дає,— нарешті заговорив Северин.— Це ж треба таку базу підвести! Багато в тебе є таких землячків?

— Це єдиний, унікум. Колись, як розкажемо про такого, не повірять.

— Таки не повірять,— погодився Северин.

Уже осмеркло, коли вони підійшли до шосе, вогкий осінній лист, забруднений чужими слідами, лежав на ньому, і гіркий осінній сум лежав у серці. Здалеку забурчала машина. Ось, може, вони й зженуть на ній свої невдачі. Стиснувши зброю, друзі причаїлись за деревами, а на шосе вискочила машина, набита солдатнею, поміж нею виділялась самотня постать жінки. І щось ніби знайоме здалось у цій постаті, і якийсь сумнів заворушився в душі Богдана. А машина наближається, наближаються радісні обличчя, і неждано хтось тихо вронив перші слова пісні:

Ой на горі там женці жнуть,
А попід горою,
Яром, долиною
Козаки йдуть.

Пісню підхопили інші голоси, і вона доладно пішла шляхом і лісом.

— Та що це робиться?! — скрикнув Северин і враз щасно засміявся: — Несамовиті! От несамовиті! Це ж треба так!..

Ось один вояка весело підняв пілотку, вітер підхопив угору оберемок чорних кучерів, і Богдан по них впізнав Івана.

— Іваночку! — несамовито закричав він і, розмахуючи руками, вибіг на шосе.

Йому вже здалеку завзяттям і радістю відлунює пісня.

Машина і партизани зникали в лісах, над якими саме починали виходити вологі осінні зорі.

XVII

Іще день нескінченних блукань по лісах, іще день надій і зневіри, і холодна ніч у заростях терну, що на кожній тернині тримає краплю холоднечі.

«Де ж партизани, де ж його Іван, де ж вони заподілися? — навіть сон дятлом довбала та сама думка.— Невже вони так і не знайдуть один одного?»

А Северин менше хвилювався, він, добряче посміхаючись, вимугикував собі під ніс «Ой на горі там женці жнуть» або неждано запитував чорті-що:

— Богдане, ти Дорошенко чи Сагайдачний?

— До чого тобі такі історичні деталі?

— Коли ти Дорошенко, іди попереду через цей мочар, а коли Сагайдачний, можеш і позаду чапати,— підсміювався, задоволений своїм дотепом.

Прокинувся Богдан від скаженої холоднечі, рукою витер з обличчя росу, що випала на нього сонного, підвівся на задубілі ноги. В глибині лісу ще не видиме сонце розпалювало багаття, а поруч, біля невеличкого вогника, розкошував Северин: підсмажував на шпичці шматок сала, а під ті краплини, що синьо стікали, підставляв скибку хліба. Побачивши друга, підморгнув чорною лискучою бровою:

— Як, Богдане, під терном спалося? Дівчата не спились?

— Ще що потеревень.

— А мені всю ніч одна виспівувала: «А з-під того терена вийшла дівка молода». Прокидаюсь — терен є, а дівки нема.

— І хто ж це виспівував тобі?

— Та Оленка. От запала в душу.

— У твоїй душі багато таких западинок?

На це Северин нічого не відповів, а знову почав своє:

— Ми ж недалеко від села, звідки Олена. Може, й вона прибилась додому.

— І жде тебе.

— Та кожна ж дівчина має когось ждати, а найчастіше в її судьбу входить нежданий. Хіба не так? І що ти не кажи, а до Олениної хати я приб’юся. Сідай, Богдане, до вогню, та подумаємо, де нам шукати партизанського Сагайдачного. Так уже нетерпеливиться стятися з ворогами. От ніхто ж тебе не б’є в шию, ніхто нікуди не підганяє, а душа карається від безділля. А як живеться тим, що завжди тікають від діла?

— Ти ще за них потурбуйся! — посміхнувся Богдан.

— І то правда,— махнув рукою Северин, простягнув Богданові торбину.— Бери останнє: окраєць хліба і шматок сала. Молотники з нас добрі, а вояки не дуже. І що будем робити, коли не знайдемо твого Сагайдачного?

— Тоді доведеться партизанити вдвох.

— І вдвох можна щось зробити. Як ми славно підбили машину.

— Що машина — крапля у морі.

— А тобі одразу подавай море? — безжурно посміхнувся Северин.

— Хоча б якийсь задрипаний ешелон скинути з рейок.

— Чим?

— Тож-бо й воно, що нічим. Я вже думав, чи не можна якусь лапу дістати, щоб висмикнути зі шпал костилі.

— Висмикувати костилі? — перепитав Северин.— Ти знаєш, тут є над чим помізкувати.

І друзі перекинули думки до того шматка залізниці, де, можливо, доведеться орудувати їм, бо щось же треба і їм робити. Вони цвіркунами не зашиються в потаємні закапелки. Але знову ж таки: що таке двоє?

Після снідання затоптали вогнище і знову почали розшукувати ту невідому лісову дорогу, на яку звернула машина з партизанами. Куди ж їй завернути, як не в ліс?

Ось знову глуха просіка з жовтим листом посередині, деревієм і пижмом по краях. Але навіть давнього сліду машини не видно на ній. Друзі відривають очі від дороги й прямують далі.

— «Попереду Дорошенко»,— мугикає Северин, враз обриває пісню, насторожується. Богдан теж зупиняється і на гребені просіки бачить три постаті, що йдуть до них. За плечима невідомих виразно вимальовуються цівки рушниць. «Партизани! — гупає думка.— Але чого вони так безтурботно йдуть?» Та враз невідомі зупинились і, мов духи лісу, щезли з очей.

— Це ж можна серед партизанів ходити і партизанів не побачити,— нарешті посмутнів і Северин.

Підвечір, так і не знайшовши в лісах слідів машини, вони вийшли на узлісся. Попереду в сумних осінніх полях самотів старий вітряк, і давній щем, і давні згадки прокинулись у Богдановій пам’яті. Це був той самий вітряк, що стогнав у ту сніговицю, яка замітала дороги до Ярини. І тоді ти не молов, не мелеш і тепер, у божевільну хуртечу війни. А чи живий той мельник, що залишив невідомому подорожньому хліб-сіль і сірники?

— І коник пасеться, і візок стоїть. Виходить, хтось є на вітряку. Але хто? — сам себе запитав Северин.

— Або мельник, або поліцай.

— І це може бути. А не завадило б заскочити на вітряк.

— Чого?

— Може, муки роздобули б. Хоч якогось коржа спечемо.

— На чому ж ти його вимісиш?

— У лісі на пні,— безтурботно відповів Северин.— Мій дід-вівчар розповідав, що вони в степу місили галушки навіть на кожусі. Так пень проти кожуха — це вже розкіш.

Вони довго стежили за вітряком, який паче брався знизу чи туманом, чи димом. Ось із дверцят, що виходили на висячий з балясинами ганочок, вийшов ставний парубок, по східцях обережно спустився на землю, поснував довкола, потім запріг коня і знову зайшов у вітряк. З нього він уже вийшов із мішком на плечі, поклав його на візок, озирнувся, ще зайшов на вітряк і теж вийшов з ношею.

— Коли б він до нас повіз коржі,— зітхнув Северин.

А парубок справді, немов почувши його, подався не до

якоїсь дороги, а полем до лісу.

— Прямо до нас,— здивувався Северин.— Що воно за знак?

«Ось це, може, й є син мельника Сергія. Але чого він їде в ліси? Яку ще таємницю приховує цей час?»

Уже добравшись до узлісся, парубок помітив їх, блискавично шарпнув коня убік, та колесо наскочило на пень, і віз зупинився. Тоді хлопець вискочив з воза й, пригинаючись, кинувся чимдуж утікати.

— Хлопче добрий! — гукнув у сутінки Богдан.

Але добрий хлопець, петляючи узліссям, зник у вологій темені.

— Знову таємниця мадрідського двору або сільського вітряка,— забубонів Северин,— Що ж нам підкинув цей мельник на вечерю? — І замугикав: — «Наварили галушки на три п’яді завдовжки».

Друзі підійшли до воза.

— Мука,— сказав Северин, обмацуючи мішок.— Але чого так злякався цей мельник, чи як там його?

— Напевне, крадькома намолов. Тепер і млини, і вітряки, і навіть жорна під забороною.

— Ні, щось не те,— Северин розв’язав мішок, засунув руку всередину й присвиснув.— Еге, тут, крім борошна, ще й війна є! Відійди трохи, Богдане,— і він обережно почав щось виймати з мішка.

— Що там? — спочатку не зрозумів Богдан.

— Розгвинчена авіабомба! На доброго мельника напали! Для чого ж вона йому? — І Северин поліз до другого мішка, з нього він вийняв сорокап’ятиміліметрову з відверченою головкою міну і знову присвиснув.— Так це ж усе разом — саморобна міна. Ось і жолоб для неї. А для чого дерев’яна довбенька на мотуззі? Звісно, для удару. До чого в бідності не додумається людина? Такою штуковиною і поїзд можна сколупнути з рейок.

— Справді, Северине?

— А чого ж, бомба важить п’ятдесят кілограм. Зрадів на дурничку?

— А як же інакше може бути? — Богдан з усіх боків почав роздивлятися несподіване добро.

— Ох і хлопець! Бач, до чого домудрувався! — все похитував головою Северин.— Це ж треба.

— Може, заглянемо на вітряк?

— Не варто. Коли мельник робить такі міни, то він міг і вітряк замінувати. А мені щось не дуже хочеться возноситись на небеса. Ми ще по землі не находились.

— Северине, ти ж зумієш підкласти цю міну?

— А для чого б я в армії три роки хліб переводив? От зараз і помудруємо з тобою, як і де підірвати поїзд.

— Ти чудо — не хлопець,— і Богдан торкнувся устами зарослої щоки друга.

— Аби ж отак мене Оленка похвалила,— запишався Северин.— От що нам робити з конем?

— Що тебе непокоїть?

— Це такий свідок, що нас зможуть вистежити.

— Так то ж свої вистежать. Це навіть краще.

— Може, ти й маєш рацію,— в задумі погодився Северин.

* * *

Осіння ніч, холодна осіння ніч і кружляння вітру, що повертається на круги свої й вибиває стогін із лісу. Десь є мудрі книги, і теплі оселі, і світло, і пахучий хліб, і нерозхлюпана любов під віями, а тут осіння глуха ніч, яка не знає, що скинути з неба — сніг чи дощ. Нарешті здалеку з’являється примарне світло, воно спочатку, як живе срібло, покотилось по рейках, висвітлюючи їх, а потім прихопило частину лісу і поля.

Богдан і Северин упали на землю. Дрезина, поколихавши над ними холодне сяйво, погуркотіла на схід. Отже, пора! Друзі підхоплюють свою ношу й швидко вибираються на насип. Тут вони під шпалами ножем і руками поширюють заздалегідь підготовлене гніздо і бережно, неначе дорогоцінність, закладають жолобок і бомбу, розмотують мотуззя від тієї дерев’яної довбеньки, що вдарить по запальнику. А здалеку по рейках уже наближається вібруючий перестук ешелону.

«Що він несе нам? — тривожиться Богдан і з мотуззям у руках лягає на холодну землю. Раптом його охоплює страх: — А коли не спрацює?»

— Усе в руці божій. Здається, не велике щастя поспішає — порожняк,— спокійно шепче Фіненко, прикладає вухо до землі і, немов заклинання, говорить до не видимого ще поїзда: — Не пронеси! Не пронеси! Не пронеси!

Над насипом з гуркотом шугнули тіні поїзда. Богдан з силою сіпнув мотуззя. Ось під божевільними тінями блиснуло вогняне коло, і вибух, і несамовитий скрегіт металу, і розпачливий крик, і гуркіт, що звалюється з насипу, оглушують і зривають їх із землі.

Не пронесло! кричить Северин і кидається до того, що хвилю тому звалося поїздом! Але що це? Їх опереджають якісь тіні. Невже німці чи поліцаї? — Богдане, назад!

І в цей час позад себе Богдан чує такий знайомий, такий рідний голос:

— Так хто ж це наші спільники? Признавайся, Богдане!

— Максиме Павловичу, це ви?! — оторопіло вигукує він.

— Це я, шибенику! — сміється Туровець.— Здоров, здоров, хлопче!

— Оце так! Оце зустріч! — І Богдан падає в обійми Туровця, але з них його виривають інші руки й немилосердно чавлять йому ребра.

— Іване!

— Пізнав-таки?

— Не розтрощи ребра.

— Він може поїзд розтрощити, а йому й одного ребра не можна,— Іван розтискає обійми і лізе рукою до очей.— Здається, після вибуху щось натрусилось.

— Де ж ти взявся, Богдане, у наших лісах? — питає Туровець.

— Прибився з оточення. І увесь час розшукую вас.

— І нашу міну украв?

— І вашу міну з моїм другом украв,— знайомить Туровця з Северином.

— А ми вже були перелякались: кому вона дістанеться.

Вопи підходять до хаосу заліза, дерева і якихось вантажів, де вже господарюють партизани.

— Так от, Богдане,— тихо говорить Туровець.— Писав ти до війни свої рядочки, а тепер будеш шматувати ось ці рядочки, по яких ходять чужі поїзди. Ясно? Заперечень нема?

— Заперечень нема, товаришу командир,— радісно відповідає Богдан, увесь час почуваючи біля себе то руку, то кучері Івана.

XVIII

Відійшла журавлина пора, відлетіли з озеречка й останні качки, і вже за хатою в золотій метелиці листу кружляє, гуде падолист. А в хаті, вперше за багато років, кружляє, гуде веретено. Одразу ж фашист одкинув село до сліпака, до веретена, до саморобного полотна, до жорен, до безхліб’я, до безсілля, подалі від життя, поближче до смерті.

Випрядається пучками, випрядається болями, випрядається серцем нескінченна сіра нитка, що прялася тільки в її дитинстві. Де те дитинство, де ті зелені лужки, на яких слались мамині полотна — білі полотна надій? А тепер ти вже сама стала матір’ю, та випрядаєш не на біле, а на чорне полотно, бо все почорніло тобі в очах, навіть оцей листопад, що видобуває із берізок і музику, і золото опадань. То не біда, коли глупа осінь падає тільки на землю. Біда, коли вона каменем падає на твою душу. В лісництві одні заливають її сльозами, інші — самогоном, та й так минають омертвілі дні, омертвілі ночі. Хоч би Данило подав вісточку. Як пішов, як попрощався з нею, то й слова не дочекалась од нього. І від Богдана немає звістки. Вона соромить себе в думках, що згадує Богдана, але й не може не згадувати його. Це ж треба, щоб так і його, і її карало життя…

А падолист гуде і дзвенить, і всі стежки тепер лежать у золоті листу. Із двору прибіг розпашілий Василько.

— Мамо, у другому озеречку рибу ловлять. Я погрію пальці і ще побіжу туди.

— Не набігався за день?

— Як ноги не болять, то й не набігався,— сказав, наче дорослий, і звів на неї сині, її ж очі.

Ярина тільки зітхнула та й почала витягувати ту нитку, що починалася з її пучок, та не мала кінця.

— Мамо, а де мені взяти торбинку?

— Нащо тобі?

— Дядько Наум сказав, що мені риби вкине.

— Не треба нам його риби,— спохмурніла Ярина й перестала прясти.

— Чого не треба?

— Не треба, та й годі,— нагнівалась на того бабія, в якого від кожної спідниці прокидаються облудні спалахи в очах.

Василько побіг на озеречко, а вона знову сіла випрядати осінній день, аби ж так можна випрясти болі, що приходили й приходили із різних років, а найбільше — із цього.

Між деревами пройшли лісоруби, загубили кілька слів, і їх прикрила метелиця листу. Ось по дорозі заклепали підкови. Кінь, здається, зупинився біля її хати. Так воно і є. Бо вже хтось біля порога загупав чобітьми.

«Невже лісові брати? Так рано ж». Ярина за звичкою поправила хустину, блузку, струсила з неї кострицю.

Заскрипіли сінешні, заскрипіли й хатні двері, на порозі занезграбилась у просторій дорожній свиті чоловіча постать. Не тільки холоднечею, а тривогою повіяло від неї. Невідомий зриває з голови відлогу, розстібує свиту й кидає єдине слово: «Холодно!»

— Боже! — скрикнула молодиця, починок випав з її руки, та й душа, здається, почала випадати з грудей. Ярина впізнала цей страшний голос, що давно мучив її навіть у снах.

— Не чекала? Перелякалась? — посміхається нерівною посмішкою Артемон і тре задубіле на холоді обличчя. Потім він бережно ставить біля рогачів карабіна, скидає свиту і залишається в синій чумарці, обшитій сивим, неначе прихопленим з хурделиці, смухом. Саме в такій чумарці в них колись ходив панський управитель.

— Чого ти?..— болем, стражданням, ненавистю питає нового управителя Ярина.— Чого тобі ще треба?

Артемон ввірчує в неї заскленовані, з дорожньою пригуслою сльозою очі:

— Теж мені питаннячко. Хіба ж так скоро, з холоду, з порога можна відповісти, що кому треба? Ти б краще поставила щось на стіл та сказала, куди завести коня і як зігріти душу.

— Твою душу і сонце не зігріє.

— Це ти, Ярино, даремно,— примирливо каже Артемон.— Душа справді у мене досі була холодна, бо не світило їй сонце.

— А тепер, при німцях, засвітило?

— Це вже друге питаннячко, не краще за перше,— не гнівається, а підсміюється Артемон і обмацує її вузьким поглядом.— Я думав: ти погіршаєш, злиняєш за ці роки. Аж і вони не беруть ні твоїх очей, ні твоїх брів. Скажи, де поставити коня?

— Де хочеш, тільки не в мене. Іди, Артемоне, з очей.

І тепер увесь щелепастий вид поліцая одразу спалахнув недобрим огнем:

— Я, звісно, можу піти з очей, це мені недовго. Але що потім буде з твоїми гордими очима?

Артемон так щось сказав і так чогось недомовив, що Ярину почав лихоманити дрож.

— Ти про що заговорив загадками?

— А ти вже, напевне, й розгадала? — пильно дивиться на неї Артемон, і по ятаганистих, ще синюватих від дороги щелепах починає стікати недобра посмішка.

— Де нам догадатись,— паче байдуже відповідає Ярина, але вже відчуває, що Артемон тримає її у своїх лапищах.

— Не хитруй, Ярино, це в тебе не вийде, бо ти вся наскрізь правдивістю світишся. Так от: що не було поміж нами, хоч як ти насміялась наді мною, а я все одно й досі не можу забути тебе. Іншими хотів забути твій вид — і не зміг. Ось як воно буває,— і Ярина вперше побачила на обличчі Артемона непідроблений сум.

— Не треба про це.

— Тобі, звісно, і не треба,— погодився Артемон.— А про мене, про мою душевну скруту можеш хоч раз у житті подумати?

— Невже і в твоїй душі може бути скрута?

— Не печи мене вогнем, бо сама біля нього ходиш. Так от, Яринко, поїдемо звідси до мене. А не поїдеш зі мною, повезуть тебе жандарми в тюрму.

— Що ти говориш? — жахнулась вона.

— Що чуєш. Гадаєш, я так собі без пам’яті гнав сюди і коня, і себе? Рятував тебе в тридцять третьому році, рятую й тепер. За тебе беру на свою душу твій гріх, а на харчування і догляд — твоє дитя.

— Де ж ти мій гріх знайшов?

— Коли б тільки я,— хмикнув Артемон, підійшов до печі, відсунув заслінку.

— Що ти там шукаєш?

— Дивлюсь, чи нема свіжого печива або свіжих сухарів для партизанів.

— Що ти мелеш? — поблідла Ярина.

— Я, може, й мелю, а печеш і сушиш ти,— він підійшов до столу, взяв надрізану хлібину, понюхав.— Тмином пахне.

— Я завжди печу хліб з тмином. Так Данило любив.

— І партизани теж?

— Які партизани?! Що ти верзеш?

— Хоч ти, Ярино, не бреши, бо весь світ забрехався тепер. Увесь.— Артемон вийняв з кишені сухар.— Подивись, понюхай. Твій?

— Де ти його взяв?! — скрикнула і цим виказала себе Ярина.

— Та спіймали ж мої хлопці одного дурня. Дали йому гаряченьких, то він і розв’язав халяву: все, як на сповіді, сказав і тебе не пожалів. Отож, поки не пізно, переходь до мене. Я вже як-небудь погашу твоє діло. Пора, Ярино, з різних казочок, із цвіту папороті переходити в реальності. Оце ж збирайся потроху, та й завтра поїдемо в наше село. Багато в тебе скарбу знайдеться?

Ярина непримиренно зирнула на Артемона.

— Нікуди я з тобою не поїду. Нікуди.

— Подумай, Ярино.

— Іди! Їдь!

Артемон поблід, біль і шалена впертість скривили його обличчя.

— Дивись, щоб на німецьких гаках угору догори ногами не поїхала. Там і не такі кров’ю ридали і кликали рідну маму, та не докликались. Я можу тобі ще тільки одне сказати: коли не мені, то смерті!

Ярина з’їжилась, хотіла щось відповісти, а в цей час розчинилися двері і в хату ввійшли Василько і змарнілий, вихуділий Олександр Півторадні, який пішов до армії разом з її Данилом.

— У тебе, Яринко, гості? — тривожно посміхнувся вибіленими губами Олександр.

— І не питайте…— Раптом в очі жінки ввійшов страх: — Ви чули щось про Данила? Сідайте, розказуйте.

— Що там розказувати,— безнадійно махнув рукою Олександр, потім погладив Василькову голівку.— Отож, як негадано прорвалися німці, пішли ми з Данилом самотужки розшукувати своїх. Дійшли до укріпрайону, сіли собі коло покинутого доту перепочити, аж дивимось — закурилась дорога. Придивляємось, а то німці йдуть, спокійні, веселі, неначе на прогулянці. Тут ми і скочили в дот, і твій Данило одразу ж припав до кулемета. Як застрочив, як застрочив він, так і переполовинив тих німців. Та й сам, сердяга, наклав головою. Ну, а я чудом врятувався тоді, але не минув таборів.— Олександр поліз до кишені, вийняв звідти пакуночок.— Ось і все, що лишилось од чоловіка. Тут і твоє фото з Васильком, правда, злиняло воно від крові, бо що ж…

Ярина вхопилася за той пакуночок, за те злиняле від крові фото і, затуляючись хрестом рук, впала ним і головою на стіл, де пахнув тмином хліб, і затремтіла, і заголосила, як у той рік голосили всі вдови. Заплакав, притулився до мами Василько, а Олександр тільки головою похитав, бо вже чув не одне таке голосіння.

Артемон похапцем підхопив з лави свою свиту.

— Я ще завтра зайду,— кинув з порога. «Думалось приїхати на весілля, а приїхав на поминки… А може, вони й пособлять мені»,— він стиснув у кишені того сухаря, що мав привернути Ярину, і вийшов з оселі, куди вже, заточуючись од горя, поспішала Яринина мати.

Цілу ніч проплакала Ярина над столом, як над покійним. А коли на першій сині неба намалювалась золота печаль беріз, вона підвелася з-за столу й щось почала збирати, ніби в дорогу.

— Куди ти, доню? — занепокоїлась Іваниха.

— В дорогу,— глянула синіми сльозами на матір.

— До кого ж?

— В ліси, мамо.

— До тих, кому хліб пекла?

— До них.

— А як же Василько? — тільки дитиною хотіла стримати дочку.

Ярина прихилилась до матері, поцілувала її в зморшкуваті, пересохлі вуста.

— Доглянете, мамо, його, бо тепер земля і діти переходять на руки старих…

XIX

На хрестах умирало завішене сонце, а під ним, неначе кати, ворушилися тіні. Давид Васюта одвів погляд від кладовища, од його тіней, мерзлякувато стиснув гудзукуваті руки. Після того страшного дня йому нездужалось, а на плечі усівся мороз. Чоловік увесь час відчував, як під шкірою то сіпались чи вмелювались у нього жорна холоднечі, то хижі птахи розчепіреними пазурами промацували тіло. Хижі птахи!.. Він і зараз почув на плечах шелест їхніх крил, але очі бачили не їх, а Омеляна і Артемона. На придорожній покаліченій вербі каркнув відгодований війною ворон. Давид здригнувся, поглянув на розледащілу птицю і знову перевів очі на кладовище, на розп’яте між хрестами сонце, і болі, як пси, зчавили серце.

Боже милий, боже милосердний… Ніколи йому не було так моторошно, як тепер. Він знав, що таке страх, не раз по саму зав’язку наковтався його, коли по-всілякому побував своє багатство. Двічі був заложником у двадцятому році, лежав у замкненій дзвіниці під мовчазними дзвонами і очікував костомаху… А в двадцять першому стояв у степу під гвинтівками оперативної трійки, прощався із тим літом, прощавсь із тією зорею, що золотила колос, прощався із своїм днем, що вмирав на гіркій повені полинів. Але й тоді не мав такої туги, яку заніс йому власний син, своя дитина, своя надія, що вже став не сином, не дитиною, не надією, а катом. Боже милий, боже милосердний, як благати тебе, щоб оте, що сталося, було тільки сном, тільки поганим сном? Як благати тебе, щоб ти якимсь дивом повернув своїми руками назад хоч років із двадцять. Тоді б і я випрямив свою душу і розум своєї дитини, не отруїв би їх клятою копійкою… Мені здавалося, що вона дасть спочинок на старості, а вона, як вовкулака, покотилась до чужої крові… Господи, твій син загинув на хресті, а чому ж мій не загинув хоч на війні? Тоді б я сльозою, а не сукровицею оплакував його.

Гупіт чобіт обірвав страшну молитву старого Васюти. Дорогою, забризканою кров’ю призахідного сонця, ішли обшарпані жінки, які тепер навмисне прикривали свою вроду якимсь гноттям, нечупарністю, а то й виразками, що їх розкидав по тілі волохатоокий жовтець чи інше отруйне зілля. І все одно од молодиць віяло пахощами осені, опеньками і добрим хмелем, як віяло колись од його зеленоокої Тетянки. Боже, чого ж він, телепень, послухався тоді скрипливобрового батька і не одружився з нею? У них були б інші діти… І не було б Артемона.

Жінки підвели очі на Васюту, і в них він побачив печаті зими. Чоловік нагло зупинився, але мимоволі потягнувся рукою до шапки. Та ні одна жінка не вклонилася, не поздоровкалася з ним. Ні, то не зима, то суд стояв у їхніх очах, з ним вони мовчки пройшли повз нього. Давид, забувши одірвати руку від шапки, обернувся вслід за жінками. Ще осіннім садом і осіннім лісом віяло од них. Вони принесуть ці пахощі в свої осиротілі хати, на свої осиротілі постелі, та все одно їхня печаль буде менша за його журбу.

Розбитий, знівечений молитвою, клубками думок, він дочовгав до своїх двійчатих воріт, до своєї старожитньої хати, на віконницях якої журилися мальовані янголи, привезені ще в двадцятому році з монастирської трапезної. І хоч місцевий богомаз кілька разів обновлював їхні потріскані обличчя і крила, вони не змогли одігнати зло від його оселі.

Біля дровітні, мов грішники в муках, лежали покручені соснові корчі, з яких думалось виточити дьоготь. Давид одвів од них погляд і поспішив до дверей, на які Артемон накинув хитромудру колодку з чужинськими літерами.

— Я ж не розберуся в оцій мудрації,— сказав тоді синові.

— Привчайтесь, привчайтесь, тату, до культури, до Європи, до іксів і зетів…

Коли б тільки на іксах і зетах окошилася його культура. Зітхаючи, Давид в одну лінію вирівняв нахололі ікси, і колодка розпалась у його руці. Колись би така потаємна штуковина порадувала його, а тепер радість уже навіки відійшла од нього і ніхто, ніхто не поверне її навіть у сон. Він увійшов до хати, де стояв дух чужих осель, чужого добра, чужого стогону. Від нього й собі хотілося стогнати.

Надворі загуркотіли колеса. Давид глянув у вікно. До дровітні під’їхав парокінний віз, навантажений березовими кряжами. І ці кряжі знову нагадали стоси убитих. Чоловік зітхнув. А збільшений темрявою візник виліз на воза і люто почав скидати на дровітню кряжі. Хто ж це отак орудує ними? Чи не глинокоп Трохим? Таки він. Колись академіки привозили його на машинах додому, а зараз він привозить дрова поліцаю. Життя! Будь ти прокляте! Давид засвітив лампу, надіючись, що Трохим загляне до нього. Та чоловік скинув останнього кряжа, скочив з воза і повернув коні до воріт. Васюта вийшов із хати, підійшов до Трохима, що саме поклав на воза кошик з опеньками.

— Добрий вечір.

— А, це ви? — байдуже обізвався глинокоп, постаріле обличчя якого блищало вологістю.

— Спасибі, що дрова привіз.

— Заставили ж.

— Ходімо до оселі.

— Чого б це? — понуро здивувався Трохим.

— Як чого? Після роботи чарку вип’єш. У мене є така загрянична пляшечка.

Трохим помовчав, потім неохоче відповів:

— Я тепер не п’ю ні нашого, ні загряничного.

— Відколи ж, Трохиме, ти став непитущим? — не повірив Давид і підійшов до рослого дебеляка, який знав толк і в звичайній, і в коренковій горілці.

Трохим долонею потріпав шию підручного коня, що закустраною гривою підмітав землю, неохоче обернувся до Давида. Битий, душений, ломлений землею, він тепер стояв перед Васютою, як осіння негода.

— Чого ж мовчиш, чоловіче? — очікує від нього хоч якогось слова.

— Я привіз вам дрова? — неждано запитав Трохим.

— Та привіз.

— То й огрівайте ними свою хату чи утробу, а мене увольте від розмови з вами чи з вашим Артемоном,— лихий, упертий, він вискочив на полудрабок, вйокнув на коні і незабаром зник у сутінках.

Давид втупив очі в дровітню. Тут з одного боку, як мерці, лежали березові кряжі, а з другого — грішниками мучились вирвані корчі. Хижі птахи морозу знову заворушились на плечах чоловіка, загнали в тіло пазури. Похитуючись, Васюта увійшов до хати, де в кутках і під лавами лежало запнуте підозріле добро, на яке він і дивитись не міг, але яке мучило його, наче гріх.

Чоловік загасив лампу, скинув чоботи, кожуха і з ним поліз на піч, де вмирала пересушена пшениця… Це ж вона наб’ється у вовну. Та дарма, тепер нічого не шкода. Вмощуючись, Давид зачепив чуприною сухі головки маку, що висіли на комині, і вони обізвалися йому тими роками, коли він маковим цвітом звав свою Тетянку. А вона якось на це заспівала йому:

Ой пропав мій вік,
Та як маків цвіт,
Що удень зацвів,
А вночі зів’яв.
Так і вік мій пропав…

То її вік пропав, наче маків цвіт. А його?.. Як дурман, та й більш нічого. І ніхто ні тепер, ні після смерті не скаже про тебе приязного слова. Колись він думав: розбагатіє та й зробить щось добре церкві і людям. Та запізнились його думи і до людей, і до бога.

Давид уже входив у сон чи в марево, коли рипнули двері і до хати, побризкуючи зброєю, обережно увійшли Артемон і Омелян. Омелян з гвинтівкою напоготові, про всяк випадок, став на порозі, а Артемон засвітив світло, обніс його по всіх кутках і, не надіючись на янголів, почав розправляти на вікнах темні ковдри. Далі вони обоє полізли до печі, до посуду, горілки й мовчки, як вороги, почали вечеряти. «Сьорб-сьорб, сьорб-сьорб»,— тільки й чув спочатку Давид. А коли дійшло до м’яса, вони так зачавкали, наче витягали ноги з болота.

— Женитись треба тобі,— нарешті, дзенькнувши чаркою, сказав Омелян.

Артемон криво посміхнувся:

— На якого такого дідька?

— Щоб хоча варити було кому. Бо ця потрава вже не по твоєму чину.

— Зрештою, привезу з города наймичку.

— А вона тобі й підкладе у вареники міну, як нашому резиденту підклали.

Артемон подумав, запустив масну руку в чуба.

— Тоді візьму до печі якусь безтолоч, придурка із нашого села.

— Чого ж безтолоч?

— Бо з мізками тепер, Омеляне, страшно брати, щоб не моргнула комусь із тих, що в лісах сидять. Багато кого привернули чи купили фашисти і в нас, і в Європі, а розумних — не дуже. От задачка на нашу голову.

Омелян ошкірився:

— Ну, і голодують та гибіють всякі розумники по лісах та нетрях.

— Це правда,— сумно погодився Артемон.— Вони там не розкошують, а ми все одно тремтимо… О, несе когось! І пожерти не дадуть.

У двері хтось тихо постукав.

— Заходьте! — владно гукнув Артемон і потягнувся рукою до «вальтера», що лежав поруч з надрізаною хлібиною, а Омелян узявся за гвинтівку.

Поріг переступив статурний Саливон Литвинчук, якого колись і кіно ловило, а за ним, плачучи, увійшла закутана великою хусткою струнка дівчина.

— Не розводь мені мокроту! — бридливо скрививши губи, гримнув на дівчину Артемон.

— Не плач, дитино, сльозам тепер ніхто не вірить,— нахилився Саливон до дочки, розкрив хустку і пальцями витер очі.— Може, все якось обійдеться, може…

Глянув Давид на Саливонову доньку і не повірив собі: проти нього стояла його молодість — його Тетянка. Чоловік рукою нагнав од очей видіння чи марево, але воно не відійшло: Тетянка, справжня Тетянка в жалобі стояла біля дверей, а на грудях її зітхали пшеничні коси. Давид знав, що Саливон взяв Тетянину сестру. Але хто ж міг знати, що природа отак повторить образ його коханої?.. Він поворухнувся на печі, і мертва пшениця з-під його рук потекла на припічок. Все мертве було в цьому домі, тільки образ Тетяни якимсь дивом живим стояв біля порога. Омелян, мов сич, глянув на дівчину, чужинською хустиною стер з обличчя, з крильців носа пітний жир, запалив чужинську сигарету.

— Чого розкисла? Ніяк не хочеш служити самому начальникові жандармерії?

Образа і біль пройшла по дівочому обличчі, вона зітхнула, та не сказала ні слова.

— Чого ж мовчиш? Не бажаєш?

— А хто ж, дядьку, забажає такого?

— Думаєш, краще більшовикам норму полоти?

— Я співаючи полола б її! — щось згадавши, на якусь мить прояснилася дівчина, але одразу ж осіклася.

— Співаючи! — зледенів чортом підшитий Омелян.— Тоді і жандармам вези пісні, а не сльози! Вони теж розбираються в музиці.

— Омеляне, вона ж у мене одиначка,— заступився за доньку батько.— Одна, як вечірня зоря. Не роби з моєї хати і з моєї душі пустки.

— Тоді треба було, дядьку Саливоне, трохи більше наробити дітей,— обірвав його Артемон.— За цю роботу більшовики навіть ордени видавали.

Гнів стрепенувся в ліплених бровах і в міжбрів’ях Саливона, якому ще не доводилось ні перед ким колінкувата, але чоловік скинув його з брів, заховав у душу і сказав з гіркою гідністю:

— Артемоне, твій батько теж розстарався тільки на тебе одного.

Артемон норовисто шарпнувся, хотів щось відрізати чи вилаятись, але передумав, підійшов до дівчини, двома пальцями, точнісінько, як його шеф, підняв її підборіддя:

— І тут мокрота,— пожартував, витер два пальці об її хустку і запитав: — Як тебе звати?

— Так ви ж знаєте.

— Для порядку питаю, для порядку.

— Тетяною.

Давид мало не зойкнув, далекі роки вдарили його під саме серце, а перед очі вийшли ті вечори, коли між літом і осінню зупинився вересень.

— Так не хочеш їхати до мого шефа? — стоїть Артемон, розставивши ноги, як його шеф, і нахабними очима пожирає дівочу вроду.

«Спідлене серце, та й більш нічого не скажеш про цього дрібнюсінького правителя».

— Не хочу.

— Гаразд,— щось подумав своє і великодушно посміхнувся: — А в мене будеш наймичкою служити?

Дівчина злякано поточилась до самого одвірка, поширила очі.

— Ти що, не чуєш? — розтягує губи Артемон, думаючи, що дівчина заточилась од несподіваного щастя.— Будеш служити наймичкою в мене?

— Не буду,— тихо відповіла Тетянка і знову по самі очі запнулася хустиною.

— Чого ж? — здивувався, нахмурився поліцай.

Дівчина тоскно поглянула поверх нього, зирнула на піч, де покрученим корчем лежав Давид.

— Говори ж!

— Бо ви людей убивали.

Тепер одхилився Артемон, наче його вдарили по макоїдах, стиснув кулаки:

— Ти як заговорила?! Ану, геть звідси, нікчемо! Вона, сибірка, судити прийшла мене! Геть! Бо як дам, то сонце вискочить з очей! І зараз же збирай свої лахи в дорогу!

Дівчина напівобернулась, вдарившись головою в двері, наосліп вийшла з хати, і вже знадвору Давид почув її плач. А може, то плакала минувшина його?..

— І ви, дядьку, ідіть! Навчили доньку! Не знаю, куди ця наука занесе її і вас, а тут може лишитись вашого — одна відумерщина**,— ніяк не може заспокоїтися Артемон.

Давид зліз із печі. Босий, розкуйовджений, пішов до дверей, з його одежі закапало мертве зерно, а в голові стояв дівочий плач. Він поніс цей плач до того, хто колись був його сином, якого він, хоча й зрідка, теж гойдав і в колисці, і носив на руках.

Артемон невдоволено поглянув на батька:

— Чого ви шпуркуєте босим? Шукаєте хвороби на ноги?

— Коли б тільки ногами обійшлося.

— То чого вам? — аж позеленів Артемон: босі ноги батька нагадали йому розстріляних, з яких зривали одежу і взуття.

— Артемоне, втихомирся, зілляй гнів і не жени дівчину до тих, хто прислуговує смерті.

— То чого?! — здивувався і знову обурився син.— Ще ви в мої справи докиньте свого мудрування.

Давид чув, як дерев’яніло його тіло, і тільки живим у ньому був дівочий плач.

— Прошу тебе, коли хочеш, навіть благаю, не посилай такої краси до жандарма.

— Ким же доводиться вам ця краса? — незрозуміло заворушив пітними зморшками на чолі. Враз по ятаганистих щелепах його потекла така усмішка чи насмішка, яку хотілося змісити кулаками.— Он воно що!.. Значить, ніжності різні! Значить, у старості теж щось буває,— і рішуче простягнув руку до Саливона: — Що ж, дядьку, будемо сватами — сьогодні чи завтра вранці тихцем приносьте чотири золоті п’ятірки і залишитеся дома зі своєю тонкослізкою, коли вже так хоче мій батько.

— Ти кажеш, чотири золоті п’ятірки? — розгублено перепитав Саливон.

— Можете — дві десятки,— розліпив, як задавнену рану, тонкі вуста Омелян і залишився задоволений своїм дотепом.— Це все одно.

— Де ж я золото візьму? — похилив Саливон оту голову, з якої можна б картини писати.

— А це вже ваше діло,— відрізав Омелян.— Ми тобі по-доброму пособити хочемо.

Та Саливон заговорив не до Омеляна:

— Артемоне, я тобі свої руки під заставу віддам,— застогнав і заточився чоловік.

— Як це — свої руки віддасте? — спочатку не зрозумів Артемон і згадав картину з безрукою жінкою, яку так розхвалювали за красу. Теж знайшли красу у каліки, а ще й учені.

Саливон подивився на свої многотрудні затяжкі від золота хлібів руки, зітхнув, щось згадав, і обличчя його взялось невимовною скорботою:

— Буду робити ними тобі все, що скажеш,— і на подвір’ї, і в степу, і в лісі.

— Ха! В лісі! — злісно перекривив чоловіка Артемон.— Спасибі — порадували! Там ваші руки знадобляться не мені, а партизанам.

— Так не маю я золота, тільки маю один зуб золотий. Хочеш, ось зараз із корнем обценьками вирву тобі.

— Залишайте, дядьку, і зуба, і кореня, і м’ясо коло нього собі, а сюди приносьте, що сказано. Мені треба теж когось підмазати, щоб зробити це діло. Тепер задурно і земля не крутиться, також порозумнішала!

В очі Саливона зайшов такий відчай, що він уже но бачив нікого перед собою.

— Оце і все? — запитав стіну, чи Гітлера на ній, чи далечінь.

— Оце, дядьку, і все. Та й прощавайте до ранку, бо потім пізно буде.

Саливон ще щось важився сказати, та не зміг, похилився, мов осінній соняшник, і поніс в одвірок свою заважку голову, яку можна було б вмальовувати в картини. Відчиняються, зачиняються двері, а в хаті лишається горе.

От і відходять од порога його кроки і її плач. Давид почув їх, шарпнув темне крило ковдри, припав до вікна. Обрис Саливона і обрис Тетянки, чи обрис його судьби, зникав у холоднім місячнім смутку…

— Тату, простудитесь, подумайте про це, вже уносячи здоров’я.

— Спасибі, що дбаєш про нього,— додивлявся, як ніч забирала обриси Тетянки, чи його судьби.

Омелян і Артемон ще мовчки випили по чарці і взялися за гвинтівки.

— Тату, ви трохи приберіть на столі, а ми підемо на службу…

І знов од порога майнули обриси двох постатей, бодай вони ніколи не поверталися. Прибитий розум не знав, що робити йому, гаряче борсався у тенетах, як риба в сітці, а в плечі вмелювались і вмелювались жорна холоднечі. Він думав про Саливонову доньку, як про свою Тетяну, і роки змішувались у голові, мов каміння у грохоті. А які в неї очі? Теж зеленкуваті?.. І чи знає вона ту пісню: «Стрічай, лебідонько, свого лебедонька. А на його грудях моя голівонька»? І заболіли груди, саме там, де колись спочивали дівочі коси. Чи, може, й цього не було в нього, як нема нічого доброго тепер.

Він зупинився проти повішеного на гвіздку ліхтаря, бережно охопив його закіптюжену голову двома руками, зняв із стіни, засвітив, похапцем накинув на плечі кожуха і вийшов із хати, на варті якої стояли промерзлі, потріскані янголи. Німувала вулиця, німували хати, і зорі стояли над ними, як сльози на дівочих віях. Скрадаючись, Давид пішов до свого передпотопного, та на диво сухого льоху, що тепер теж був замкнутий європейськими іксами і ігреками. По східцях, зроблених з плескатого річкового каменю, опустився у черево льоху, де в боднях восковіло і бралось іржею сало, де попискувала квашена антонівка, де пахло грибами, задубілим медом, січеною капустою, старим деревом і прадавніми роками, де хміль висів на стінах, як відрізані дівочі коси. Під ногами затужив річковий пісок, а тінь голови вдарилася в підпору льоху.

Давид підійшов до хмелю, поторгав його рукою — чи нема вільгості. Потім загакував і перші, й другі двері, ще й перевірив їх, поставив ліхтар на діжницю й додибав до того місця, де стояв порожній вулик, на якому підсміювався над усім Давидовим багатством чубатий козак Мамай. Чоловік обережно переніс вулик, опустився на коліна, ще підозріло поглянув на двері й руками почав розгортати крупнозернистий пісок, що залазив під нігті, лоскотав огрубілі пальці й вибивав піт на чолі. Але це була не тепла добра волога, а холодна, страхом вичавлена. Коли розчистив яму, в яку вмістилась би діжниця, узявся за лопату. За річковим піском вийшла похована чорнотіла земля, в якій уже нічого не було живого. Її він кидав осторонь, щоб знову до грудочки заховати під пісок, бо інакше щось може й стукнути в голову Артемону. Давно він націлився на батьків скарб, та не знає, де копнути його, і тільки груші обкопує на метр або п’ястуком чи щиколотками вистукує стіни хати й комори. Вистукуй, вистукуй, може, свою хворобу вистукаєш.

Через якийсь час лопата дзенькнула, і Давидові стало моторошно. То раніш, коли він докопувався до цього звуку, йому робилось не лише страшно, а й солодко. А зараз було тільки лячно. Незабаром він докопався до чорного, обплетеного мідним дротом чавунця, який навдивовижу був схожий на людську голову, навіть мав нерівні очі оберега, невідомо ким відлиті чи підроблені. Давид став перед ним на коліна, обома руками висмикнув з омертвілої землі, потім, посунувши світло, поставив чавунець на діжницю, зняв покришку, під якою заволохатилася перетліла повсть. Як і завжди, знімав її з опаскою, як і завжди, непокоїлись руки на ній, аж поки зеленкувате масне багатство і царі на ньому не глянули йому ув очі. І раптом Давидові стало млосно. Ні, це не золото було. Це в одному чорному чавунку, як у домовині, була похована уся його молодість, усі його зрілі роки і край невтішної старості. Він не запродав за червінці душу дияволу, але сам біля них зробився бісом і не помітив, як віддав у лапища дияволу свого сина. Гей, гей, страшні були казки про золото, а життя склалося страшнішим за ті казки, а найтяжче — не повернеш назад жодного року, жодного дня. Давид зітхнув, як ніколи не зітхав, біля свого скарбу, надібрав з нього кілька червінців, кинув до кишені, закрив чавунець повстю і так само, як колись, став із ним перед схованкою на коліна й почав закопувати в землю й пісок. Потім з ліхтарем пройшовся, щоб ніде на поверхні не лишилося ні грудочки чорнотілої землі. І знову над золотом і над усією мізерією льоху, що могла б називатись багатством, почав підсміюватися козак Мамай. Багато років ти смієшся над дурнем, який тільки тепер, до сивини доживши, дізнався, що він дурень, який ні за що, за паршивий чавунець, пропустив крізь пальці своє життя. Вже пізня ніч стояла над селом, коли Давид, з дівочими косами хмелю на плечі, почав запечатувати свій льох чужоземними ігреками. Хміль він заніс у клуню і з якимсь полегшенням пішов сонними вулицями, то наступаючи на свою тінь, то тягнучи її за собою. Ось і хата Саливона, хата Тетянки. Од квітника запахло прив’ялими чорнобривцями, як пахли колись ними уста його Тетянки… Це ж треба таке, щоб чорнобривці юності так розтривожили твою старість?.. Скільки того незвичного є на світі, яке не цінуєш у щоденні, а потім зупиняєшся перед ним у прикру чи лиху годину.

Два місяці, як очі, стояли у вікнах Саливона, а в хаті світла не було. Давид поторгав клямку раз і вдруге. Ніхто не обізвався. Тоді вдарив пучкою по місяцеві у вікні. В хаті зашамотіли чиїсь кроки, рипнули двері.

— Хто там?! — запитав з порога Саливон, і в голосі його він почув переляк.

— Не бійся, це я, Саливоне.

— Хто ви?

— Давид Васюта.

— Чого вам треба від мене? — застогнав Саливон.— Прийшли душу виймати?

— Що ти, чоловіче! — приклав гаряче чоло до дверей.— Я хочу пособити тобі.

Саливонів голос заклекотів обуренням:

— Розкажіть цю казку комусь іншому, не з нашого села, там, не знаючи вас, повірять!

— І все одно відчини.

— Які ж ви нахраписті!

Саливон відчинив двері, сторожко пройшовся подвір’ям, оглянув вулицю й огороди, чи нема там кого, і тоді впустив Давида в хату. Не засвічуючи світла, посадив його за стіл, а сам сів насупроти. Між ними лягла рама місячної дрімоти.

— Може, закурите, бо частувати нема чим.

— Спасибі.

— То чого прийшли в таку пору? Син послав?

— Сам вирішив зайти.

Давид намацав у кишені гроші, пальцями відлічив чотири п’ятірки і поклав їх на місячне марево.

— Що це?

— Викуп за Тетянку. Занесеш їх завтра Омеляну чи Артемону.

Саливон сполохано відхилився од золота, відсунув од нього затяжкі руки, ті, що цього ж вечора хотів запродати Артемону.

— Чого ж ти мовчиш?

Саливон тоскно поглянув у вікно, за яким так само спокійно стояв місяць, як і в добру годину.

— Не треба мені вашого золота.

— Як не треба?! — відчув, як у його душі гасне ота крихітна іскра, що зажеврілась чимсь добрим.

— От так, не треба, та й усе! — уперто закусив уста, на яких лежав тягар золотих вусів.

— Ти здурів, чоловіче? — жахнувся Давид.— Так завтра ж Тетянку поженуть до того жандармського ката.

Саливон мовчки дивився на місяць.

— Ти тямиш, що її одірвуть од тебе?

— Може, й не одірвуть.

— Як не одірвуть? Кажи?

Саливон помовчав.

— Говори, ти ж батько!

— Сказати мені не штука, а ви й перекажете своєму синові?

Давид сумно поглянув Саливонові у вічі.

— Не перекажу, бо вже нема в мене сина, тільки виродок, яничар лишився. Де ж твоя донька?

— Її теж нема!

— Як це нема?! — переляк підняв Давида з-за стола.— Де вона?!

— Пішла в ліси. Що там чекає її, не знаю, а пішла. Заберіть своє золото.

І він забрав його і мовчки вийшов із хати, на вікнах якої погасли місяці. Чи то вже зовсім вигасли його очі?..

XX

Тепер кабінет крайсляндвірта Леонарда Мюллера став схожий на хату-лабораторію. Тут в акуратно підкасаних полотняних мішечках красувалося насіння усіх культур району, у склянках та пробірках містились і досліджувались зразки ґрунтів, на вузьких із живицею столах лежали найкращі сорти картоплі, гарбузів, динь, відерні кормові буряки, селера, морква, турнепс, пастернак, а під стінами стояли забирковані снопи і горстки конопель, льону, соняшників, кукурудзи, пшениці, жита, ячменю, вівса, маку, кользи, науту і всякої доброї всячини, що пахла густим передосіннім осонням і надіями. Де воно, то передосіннє осоння, коли іншими були думи й надії?

Гер Мюллер, агроном за фахом, не належав до тих крайсляндвіртів, які думали тільки про викачку з крайсу продукції. Навіть мед треба викачувати так, щоб не осипалися бджоли, а нарік знову летіли за взятком. Тільки що буде з нами нарік?

Крайсляндвірт, як сумнівався раніше, так сумнівався і тепер: чи здійснить фюрер свій одчайдушний експеримент — чи захопить Радянський Союз? Вистачило б йому й того, що мав до сорокового року. Проти більшовиків і загадкового панславізму краще мати санітарний кордон, аніж воювати з ними. Гер Мюллер не молодик, він у вісімнадцятому році воював проти більшовиків і знає, чим це закінчилось. Фельдмаршал Пауль Гінденбург мав не менше розуму, аніж Адольф Гітлер. Коли в єфрейтора й є якась перевага над фельдмаршалом, то це перевага руйнування й жорстокості. Оргією смерті він думає зламати Росію, увірувавши в те, що господь бог дає благословення тільки тому, хто бореться за неможливе. А якщо господь бог подумає, подумає та й одвернеться від жорстоколюбця? І хіба останні події не говорять про гнів господній? Не думати, не думати про це, не думати про політику, бо вона спочатку веде до слави, а потім до ешафота. Його ж, Мюллера, покликання — це поле, город, сад, луг, де кожного дня знаходиш якусь одміну і крихти радості. Але де тут, на цій благословенній Україні, візьмеш крихти радості, коли мало не кожні очі стріляють у тебе ненавистю? От про це треба думати і про те, як зробити з України край збіжжя і край поставок.

Гер Мюллер впевнений, що земельний закон рейхсміністра має свою ахіллесову п’яту. Громадське господарство селяни вважають за поміщицьке господарство, і великого толку від нього не жди. Правда, хліборобам обіцяють у майбутньому нарізати землю. У майбутньому! Бо для цього, мовляв, поки що немає технічних умов: щоб провести нове землевпорядкування, треба аж сімдесят тисяч землемірів! Такою цифрою можна кого хочеш приголомшити! А він у своєму крайсі, не чекаючи армії землевпорядників, зробить по-своєму: у кількох селах урочисто під музику передасть землю хліборобам-власникам. Оце той кінь, який прихилить до рейху селян і витягне для рейху всі поставки. Щоб писати закони про землю, треба знати селянську психологію. А вона всюди майже однакова: всюди тримається на почутті свого, на почутті власності.

До кабінету заходить збентежений Снігурський, який теж гаряче підтримав його план.

— У вас якісь неприємності? — із співчуттям запитав гер Мюллер.— Знову пан Щур нападає?

Снігурський прокашлявся, захрипів, знову прокашлявся.

— Ви застудились?

— Зима цього року немилосердна,— приклав руку до застуджених грудей.

— О так! — І крайсляндвірт знову подумав про підмосковну зиму.— Що ж у вас?

— Сталося щось зовсім незрозуміле,— розвів руками перекладач.— Я прямо ніяк не можу в це повірити. З Озерного приїхав крайсагроном і сказав, що там хлібороби відмовились од наділів.

— Селяни не хочуть брати землю?! Цього не може бути! — скрикнув гер крайсляндвірт.

— І я так думаю. Я ще пам’ятаю, як за межу, за вузеньку в долоню смужечку землі селянин селянинові розвалював голову.

— Може, пан крайсагроном був п’яний? Він любить заглядати в чарку.

— Ні, пана крайсагронома теж збентежило це. І він єдиний раз повернувся із села зовсім тверезим.

— Незрозуміло. По скільки в Озерному виходить землі на господарство?

— По чотири з половиною гектари.

— По чотири з половиною! Чого ж їм іще треба? Я сам би охоче господарював на такому наділі вашого чорнозему.

— Так спробуйте,— пожартував Снігурський.

— Аби ж я не був запряжений у колісницю війни,— зітхнув гер крайсляндвірт.— Зараз же, пане Снігурський, їдьте в Озерне й довідайтесь, що там робиться. Може, хтось залякує селян? Чи не партизани?

— Навряд. Їм зараз не до земельних справ,— і в котрий уже раз подумав про Софію. Де вона, в яких хащах студить душу? В такі морози жінці бути в лісах! Він кілька разів заїжджав у Озерне, заходив на Софіїне дворище, де лежав невтоптаний сніг і сум, тоскно поглядав на колодку біля обмерзлих дверей і ніс від них тільки ношу печалей. Одного разу йому здалося, що на вікнах не так висіли фіранки. Може, й приходила вона додому, бо ж треба хоча б перевдягнутися. Хто б міг подумати, що жінка такої ліричної вдачі візьметься за зброю. І як їй, жінці петлюрівця, довірили її? Хай би тут спрацювало око підозри, і тоді він, можливо, вже був би разом зі своїм зламаним коханням. Тут же в кабінеті крайсляндвірта Снігурський по телефону зв’язався з Озерним.

— Біля апарата помічник коменданта поліції і одночасно писар,— відповів йому веселий голос.— Що, що? Ви не хрипіть, пане, бо нічого не второпаю.

Снігурський аж на другому кінці проводу почув подих самогону.

— Уважніше слухайте, а коли п’єте, то пийте в міру. Наказую помічникові коменданта поліції і одночасно писареві передати голові громадського господарства, що в нього через дві години буде начальство з крайсу. Зрозуміло?

— Так точно. Значить, хай голова підготує добрий гобід?

— Можна обійтись і без гобіду. Але хай він збере з десяток справжніх господарів.

— Яких саме? Тих, що мали мендалі за царя чи за більшовиків?

— Мені не треба з медалями. Зберіть отих середніх господарів, що жили і за царя тільки з своїх рук, але вміли ходити коло землі.

— В курсі дєла! — так само весело відповів помічник коменданта поліції і одночасно писар.

В Озерне Снігурський їхав з тривогою: чи, бува, не впізнають його там? В Озерному він не жив, лише бував наїздами, коли топтав доріжку до Софії. А побравшись, вони вчителювали в іншому повіті, так що ніхто, окрім Омеляна Безкоровайного, і не знав би його, якби не той страшний бій на цукроварні, коли довелося вбитих засипати не землею, а жомом. Та вже минуло двадцять років відтоді. Ціла вічність! За цей час людство народило сотні мільйонів своїх дітей, зруйнувало старі держави, створило нові держави, вигадало десятки наук і тільки не може вигадати однієї: не вбивати людини. Тоді б не було і тієї пухлини, що зветься Гітлером. Човен життя його пливе по двох ріках: в одній — кров синів, у другій — сльози матерів. Тому й потягнулися до зброї навіть тендітні руки Ярославен.

А чого ж він, як пан Твардовський, завис між небом і землею? Пора, пора, перебравши десятки різних доріг, вибрати останню. Як йому тепер потрібна Софіїна рука, Софіїна думка, Софіїне слово! Це, може, зараз навіть більше потрібно, ніж сама любов. Та, головне, він непотрібний, бо що може дати їй? Нову тінь на її обрис? Бо хто забуде, перекреслить минуле вбивці й найманця? Як тяжко заплутався він у сітях часу. І все одно треба щось робити, щоб не здохнути вбивцею і найманцем. Але знову ж — хто повірить тобі? Хто?! Зачароване коло? Ні, прокляте коло!

Біля будинку громадського господарства його шанобливо стрічають староста Анань Шпитько і Омелян Безкоровайний, на поясі якого то дзвеніли, то здригались комірницькі ключі. Омелян тепер кожним рухом-показує свою відданість, хоча від нього Снігурський зажадав тільки одного, щоб не роздзвонив по селу, хто він є.

— А гера крайсляндвірта не буде? — підіймає Шпитько пожмаковані калитки повік, за якими розтікаються мідяки очей. Як виразно підфальшивило їх багаторічне гендлювання, і не щетина, а вбогий мох на його підборідді теж здається фальшивим.

— Пан крайсляндвірт доручив мені поговорити з хліборобами. Ви невдоволені?

— Господь з вами! — злякано вигукнув староста.— Ми ж так поважаємо, так поважаємо вас, біля вас і в нас перечищаються мізки,— зашелестів червою догідливих, липкуватих слів.

— Може, пан спочатку пообідають? — видобув найвідданішу посмішку Омелян.— Ми для дорогого гостя приготували свіженького валашка. Та й вам чогось із перцем треба, бо ж застудились.

— А люди зібралися?

— Прийшло чоловік із двадцять. Коли скажете, ще гукнемо: десяцькі на місці.

— Поки що обійдемось. Невже це правда, що люди відмовляються від землі?

— Істинно так,— насупився Омелян.— Подуріли дядьки, а чого — й сам не доберу. Раніше дядько і в Сибір, і в Бразілію, і в саме пекло ліз по земельку, а тепер дома не хоче брати її. Перекапустився світ, їй-бо, перекапустився.

— Списочок є тих, що прийшли?

— Я зараз сочиню! — вихопив з кишені німецького блокнота й олівця.

Селяни насторожено зустріли Снігурського. Він сів за стіл, вийняв списочок, що його «сочинив» Безкоровайний, і заговорив, як колись, коли ще був учителем, що таке для хлібороба земля. І його слово почало доходити, викликало увагу, з очей потроху стали зникати скоринки наморозі, але все це одразу зруйнувалось запитанням, чого селяни відмовляються од наділів. Хлібороби заворушились, зашепотіли своє, але ніхто не захотів говорити.

Тоді Снігурський заглянув у списочок, знайшов проти одного прізвища поміточку «титар».

— От що ви скажете на це, добродію Холоденко?

З ослона підвівся сивоголовий статечний чолов’яга. Він глянув поверх Снігурського, занудьгував усім обличчям.

— Що ж мені вам казати? На мої літа, пане, і городу вистачить. Ми з жінкою люди не загребущі, ми не хочемо ні наділів, ні хуторів.

Селяни засміялись, а Снігурський нахмурився.

— Те саме і пан Литвинчук думає?

— Та який я пан? — знехотя заговорив статурний Саливон.— 3 панів натурподатки не беруть, а з нас, пробачте, луплять. Наділу ж ніяк не можу взяти, бо не маю ні худоби, ні реманенту. Всю мою худобу, курей, значить, нові господарі перемогли, а з реманента маю тільки сапу і лопату.

— І Трохим Яременко не хоче землі?

Підвівся глинокоп Трохим, і щось тривожне обізвалося в душі Снігурського: десь він бачив його. Але де?

— Я тепер, пане, маю свіжу копійчину з гончарства,— коротко відповів чоловік, а очі його доскіпливо штурхали й свердлили «пана».

«Десь я стрічався із ним». І туман давнини прибився до нього. Снігурський бачив, що дядьки хитрують, але ніяк не міг збагнути, чого вони так огинаються. І тоді він знову звернувся до титаря, вірячи його очам.

— От скажіть, пане Холоденко, коли ви більше мали хліба — в колгоспі чи в своєму господарстві?

— У своєму господарстві,— подумавши, відповів титар.

— І ви не грішите на колгосп?

— Спочатку грішив, а як вибрали головою Туровця, перестав.

— Але чого?! Ви ж самі сказали, що на своєму господарстві мали більше святого хліба.

— Воно-то так, пане. Але подумайте ще інакше! До революції у нашому селі було з сімсот таких господарів, як я. А хто з їхніх дітей пішов у науку? Лише одна Софія Снігурська вивчилась на вчительку. А тепер у нас тільки з вищою освітою з півсотні не вбереш. Та й середню школу, вважайте, гімназію, ми маємо не в повіті, а в своєму селі. І до лікарні теж не треба їхати двадцять п’ять верст…

— З наукою і медициною мені усе зрозуміло, та з хлібом щось не виходить у вас. А голова ж усьому — хліб!

— І з хлібом, пане, вийде. Неодмінно вийде! То ще наші діти, які виростали на півдесятинках, не навчились, як треба, ходити біля тисяч гектарів. Але неодмінно навчаться, бо це ж наші діти, а не зайди.

— Людоньки, а ви знаєте, з ким ми говоримо?! — неждано скрикнув Трохим Яременко.— Та це ж Мирон Снігурський, який у банді був!

Мертва насторожена тиша обпекла Снігурського, проштрикнула десятками очей. І він стояв під їхнім судом, як на страшному суді, хоча тепер, при німецькій владі, не вони, а він мав право судді. І, розгублений, знічений, не міг знайти жодного слова ні судді, ні підсудного. Не дай боже ще комусь стояти отак перед судом людських очей! А тим часом староста, голова громадського господарства і два десяцькі вчепилися в Трохима Яременка і почали крутити й викручувати йому руки. Виборсуючись, чоловік іще кинув Снігурському:

— В двадцять першому році, пане, ви засипали мене жомом, а тепер приїхали засипати землею?! Не вийде по-вашому! Із рук недоломків ніхто не візьме своєї землі!

— Замовчи, не галамагай, нескребо! — засичав на нього Омелян.— В кримінальній поліції розкажеш свої ідеї!

— Відпустіть його,— тоскно мовив Снігурський.

— Але чого?! — не зрозумів Омелян.— Він так угнівив нас.

— Я завинив перед ним колись, то не хочу бути винним ще й тепер,— і він швидко вийшов з приміщення.

Надворі з обвислих хмар вітер вишарпнув сніжок, і на шляху стогнали дерева, як стогнала його розтривожена душа. Який великий світ, а нема де подітись у ньому грішнику. А з якими колись надіями він приїжджав у це село, де його очікували молоді верби, молоді очі, молода зірниця і любий шепіт у лужку, що зеленів і цвів одразу ж за городом. Тепер він кілька разів підходив до постарілих верб, постарілої хати Софії, а на лужок, де вечорами творилась повість його кохання, не заглянув жодного разу. Весною на цьому лужку, де росами ряхтів латач, Софіїна мати білила полотна, показувала зятю оту двадцятку, що піде їм на сорочки та на білизну. Уже немає й Софіїної матері, а він давно носить білизну із штучного шовку, і все в нього вийшло штучне, тільки біль справжній. Давні видива зруйнували Омелян і Ананій. Вони, розпашілі, лихі, вискочили з приміщення і чотирма руками вчепилися в нього:

— Не їдьте, Мироне Григоровичу! Зобидите нас. Хіба ж ми культури і обходження не знаємо?

— Такого ж валашка засмажили. І вишнівочка є, і нестерпуча знайдеться.

І вони поїхали до Ананя, що вмів зустрічати всі влади, які пройшли через село, починаючи з сімнадцятого року, і всі влади умів хвалити, і від усіх мав зиск. А інакше для чого б їх зустрічати? На подвір’ї старости вже тупцювали два настовбурчені поліцаї.

— Це для чого? — запитав Снігурський.

— Для авторитету! Поки ми будемо їсти-пити, хай вони проглядають пространство!

Увійшли в простору світлицю, де зразу ж удавано заахкала, заохкала, зацвіла радістю опасиста, з качиним носом і качиною ходою господиня. Привітавшись з гостем, вона понесла надмірну вагу грудей до печі, в якій щось шкварчало, шипіло і клубилось пахучим паром.

— Звиняйте, прямо й не знаю, як приймати такого гостя,— завчено говорила і завчено орудувала біля печі.— Тепер же таке врем’я, що нічого не дістанеш городського, інтелігентного.

На тонких устах Омеляна вичервивилась насмішка:

— Тоді став, Мотре, сільського неінтелігентного валашка.

Господиня засміялась:

— Звиняйте, з копитів і рогів почнете?

— Та ні, з того, що між ними.

— То прошу, самі внесіть валашка з другої хати. Я оце тільки вийняла його з печі.

Омелян і Ананій пішли на другу половину й незабаром винесли у великих свіжих ваганах цілого засмаженого баранця — не баранця, а одну спокусу, що парувала, масно вилискувала, пахла запеченим тістом і розімлілими приправами.

— Контентуйтесь і звиняйте,— приклала господиня долоню до грудей і сама замилувалась творінням своїх рук. Анань розлив горілку у фужери, а воду в чарки.

— Ми по-сільському, по-простому,— пояснив господар здивованому Снігурському.

— Бачите, який у мене запіяка,— заграла очима господиня, але фужер присунула ближче до себе.— Коли б не должность, він би й не вихмелявся: пив би вісім днів на тиждень.

— І все думав би: нащо господь бог дав жінці язика.

Омелян і Ананій випили до дна, а хазяйка і Снігурський до половини.

— Ви не сумнівайтесь, пане,— умовляв господар.— Ця горілочка перегнана з сливового вина. Тут нема і грама сивухи. Відро вип’єш, а голова буде свіжа, як церковний дзвін на Великдень.

— Це ж незабаром у нас різдвяна відправа,— стрепенулась господиня, почувши про церковний дзвін, і низинним голосом вивела: — «Слава богові на небі, і на землі мир».

«Вгодована качка,— обурився в душі Снігурський.— Це в таку війну співати, що на землі мир». Після третьої чарки господар зажурився, поскріб свій мох на підборідді й націлився на Снігурського мідяками очей:

— От не знаю, Мироне Григоровичу, як тепер опреділити свою судьбу.

— А хто ж тепер це знає?

— Та ви ж повинні, бо вчені.

— Що вас муляє?

— Земелька, Мироне Григоровичу, ох, земелька.

— То беріть собі наділ і не журіться.

— Це, звісно, можна. Але таку мализну, як тепер дають, я мав і в індивідуалізмі, коли не був ще паном старостою.

— Так чого тепер бажає пан староста?

— Хутірця, окремого, хай невеличкого, але свого. Чи не можна було б когось уласкавити чи навіть доповісти самому рейхсміністру, щоб старостам виділяли хутірці? Для поощренія.

«Мох у тебе на підборідді, мох і в голові»,— поморщився Снігурський, примружився:

— А пан староста не подумав, що він на хутірці одразу потрапить до рук партизанів? Чи, може, пан староста вибирає хутірець для родичання з партизанами?

— Бог із вами! Бог із вами! — злякано замахав обома долонями староста і навіть тверезіти почав.— Що то вчена голова — одразу розсудила.

— А що я тобі казала, низькородний? — гримнула господиня і знову заспівала: — «Слава богові на небі, і на землі мир».

Але ніхто її не підтримав, і вона метнулась до печі, запалила верчик соломи, подивилась на якесь вариво, потім підсіла до Снігурського і тихцем запитала:

— Це ж правда, що Софія Петрівна ваша дружина?

— Правда.

— Лелечко, як інтересно! — закотила під лоба жирнуваті очі.

— Що ж тут інтересного?

— І не кажіть! Я ж, звиняйте, чула про вашу любов. Про таку тільки в романах пишуть. І ви, звиняйте, зовсім не знаєте, де вона?

— Звиняйте, не знаю.

— Бідненький. А яка Софія Петрівна нещасна! Вважайте, увесь вік прожила в самотині. Отак і вийшло — урозділ її доля, урозділ ваша. Та їжте, їжте, бо розум починається, звиняйте, з живота.

— Коли так, то в тебе має бути діжка розуму,— вколов чоловік гладуху і, зітхаючи, прихилився до Снігурського: — Це ви зараз дуже вірно сказали про хутір. Хто ж захоче йти по свою смерть? Та все одно гризе мене одна болість: а що, коли цей хутірець, якого я бачу навіть у сні, відпишуть якомусь німецькому гауптману?

— Ніби не краще бачити хутірець у сні, аніж у могилі? — подивився на мідяки очей, які замками замикали убоге багатство жаднюги.

Анань одразу ж поблід, а Мотря засміялася, налягла торбами грудей на Снігурського і вчепилась за нього обома руками:

— Спасибі вам, пане. Бо мій невіглас на тому хуторі й мене підставить під кулю, а сам, як вискочить з халепи, ще й на четвертій одружиться. Це ж я в нього, спідничинка, вже третя. От бачите, який він сухий — тараня ж таранею, а одружується тільки на тих, що в повному тілі. Вам кофію турецьку, німецьку чи нашу з ромом, щоб полегшало в грудях?

— Щоб полегшало в грудях.

З гостей Снігурський виніс дзвін у голові та лушпиння порожніх слів і, незважаючи на умовляння господарів, зібрався поночі їхати в район.

— Візьміть із собою хоч стегенце баранчика,— все піддобрювався Анань і крутився на подвір’ї із цим вже підігрітим стегенцем, як з булавою, і розбризкував жир по снігу.

Виїжджаючи на шлях, Снігурський біля якихось воріт побачив хлопця і дівчину. Вони стояли в обнімку і, забувши про все на світі, як голуб’ята, милувались одне одним. Навіть машина, що пройшла біля них, не роз’єднала їхніх обіймів. Чи не ця чужа любов змусила його повернути до тієї вулички, де й він колись мав щастя.

Під’їхавши до посвисту постарілих верб, він вискочив з машини, пригинаючись, підійшов до хвіртки, відчинив її і од несподіванки закляк. У вікнах Софіїної хати ледь-ледь трепетали відблиски вогню. І в голові його справді задзвеніли дзвони. Він кинувся до хати, до дверей, клямцнув клямкою, а потім побачив, що на обмерзлих дверях висіла та сама проклята колодка. Снігурський з усієї сили смикнув її, далі припав до вікна.

— Софіє! Софіє! — хотів крикнути, зойкнути, але чи то хвилювання, чи простуда перехопили його крик, замість нього лише вирвався хрипкий стогін.

— Софіє! Софіє! — знов, уже голосніше, гукнув, та ніхто не обізвався на його голос. Але хтось же має бути в хаті, бо в грубі горять дрова. Він обома руками затарабанив у шибки. Навіть тінь не ворухнулася в оселі. Тоді понад призьбою побіг до другого, з протилежного боку ганочка. Тут двері зразу ж відчинилися, і Снігурський ще з сіней почав гукати: «Софіє! Софіє!» Потім вскочив у кухню, в світлицю, у ванькир, заглянув на піч, і в підпіччя, і в закоморок, але ніде нікого, тільки дрова шипіли, стріляли у вухах, у голові. І все одно він знав, що тут щойно була вона, чув пахощі її далеких кіс, далеких років. У відчаї вибіг з хати, кинувся на той лужок, де слались полотна, де процвітав бузків вогонь і де над ними колись-таки стояла вечірня зоря. Пригнувшись до землі, він побачив чиїсь сліди. Її сліди! — Софіє! Софіє! — хрипко гукнув у темінь, у метелицю, що охоплювала світ. Снігурський пробіг лужок, пробіг бабизну, де під засніженими вербами викруглювався став, і вискочив на поле, що підходило до посадки, за якою починалися ліси.

І тут, недалеко від скирти, він побачив її постать.

— Софіє! Софіє! — волає благанням, відчаєм, але тільки чує посвист вітру і своє простуджене хрипіння. Коли б його можна було викинути, вирвати з грудей, коли б можна було звідти вирвати і всі роки, що минули після розлуки з нею…

Наздоганяй, наздоганяй літа молодії не на калиновому мості, а біля партизанського лісу. Відстань між ними починає зменшуватись, він уже радіє, що наздожене дружину. Та раптом вона зупиняється, біля неї блиснуло кілька спалахів, а біля нього, зриваючи шкіру влежаного снігу, затюгикали кулі. До цього йому й на думку не спадало, що вона може стріляти в нього, як у ворога. Ошелешений, він не впав у сніг, але в сніг увійшла його сила, і незриданими заридала душа чи те, що лишилося од неї. А тим часом ніч забрала од нього Софію, як колись вона забрала від Софії його.

Він ледве-ледве доплентався до її хати, посидів біля груби, а потім пішов до тієї сусідки, що в день його приїзду заколисувала дитину. Інтуїтивно відчував, що вона все знає про Софію. Він усе-усе розкаже їй, передасть листа, і, може, тоді… Хай дадуть йому найтяжче випробування… І навіть коли треба буде вмерти, він хоче вмерти не з панами щурами, а проти них.

Двері йому відчинила дівчинка років дванадцяти. В хаті знову побачив матір, вона руками пряла пряжу, а ногою погойдувала колиску. Як не йде, як не божеволіє час, а колиска колишеться! Тільки не його.

XXI

Вночі йому, навіть у снах, гуділи, темними велетами здиблювались у небо і розщеплювались на скрегіт, на зойки, на волання чужі поїзди. А вдень гуділи підморожені ліси, струшували з сивих вій музику зими, і забутого дитинства, і забутих мирних днів, коли за метелицями, за хуртечами снувала не смерть, а йшов собі добродушний Дід Мороз, заходив у гості до добрих людей та й обсівав їх житом-пшеницею, всякою пашницею.

А тепер твоє життя обсівається звичайними і трасуючими кулями, затягується петлями оточень, підважується мінами. І все одно ти з вірними друзями в шаленому завзятті виходиш із різних пасток костомахи, нерухомо дубієш у снігах біля саморобних мін, розриваючи пальці на м’ясо і кров, утискаєш ці міни під рейки — і смертю ламаєш смерть, і глухнеш од її сусідства, як тетеря, і не журишся цим, навіть у якісь вільні години вимугикуєш свої вірші, а два із них уже стали партизанськими піснями та й пішли по загонах і навколишніх селах. Гляди, ще до Ярини дійдуть, і вона заспіває, не знаючи, чия душа озивається в них… От як можна далеко залетіти на куценькому конику своєї слави.

Втупившись у зошит, Богдан у думках починає кепкувати з себе, а насмішкуватий друг скидає на нього жагуче циганське око:

— Щось новеньке вскочило в голову чи тільки розтікаємось мислію по древу?

— Тільки розтікаємось.

Іван удавано зітхає:

— Видать, дехто має велику сверблячку в пальцях.

— Як тобі не соромно — це ж плагіат: отак Плетньов про Данилевського писав.

— Очевидно, щось є спільне між вами. Данилевський теж немало зіпсував паперу на вірші. От скажи: з якого засіка ти тепер, на безхліб’ї та безсіллі, здобуваєш поезію?

— Говори голосніше, бо оце як розколювалась біля станції земля, то й мої вуха зачепила.

— Питаюсь: із якого засіка тепер видобуваєш вірші? — кричить Іван.

— Із двох засіків: із любові й ненависті. Зрозумів?

Іван розхитує перестиглі стручки своїх несамовитих кучерів:

— Ти скоро матимеш світове визнання.

— Як мінер?

— Ні, як поет, бо тебе визнав навіть наш скупій-завгосп і виділяє додаткове харчування. А це, вважай, не менше світового визнання.

Богдан сміється:

— Життє, як говорив мій дід.

— І таки життє! — зітхаючи, погоджується Іван.— От аби ще розжитися на сіль. Ти якось легше зносиш безсілля.

— Я і голод легше зношу,— продає зуби Богдан, насміхаючись над своїм другом, що таки любить попоїсти.

— Напевне, через поезію в тебе перебивається апетит. А я зараз з’їв би і їжака з голками.

— Таке я від тебе чув і в мирний час. Не знають бідні їжаки свого напасника.

— Богдане, а після війни ми разом будемо вчителювати?

— Дай спершу дожити до тих днів.

— Неодмінно доживемо,— впевнено каже Іван.— А ти хоч після війни одружишся?

— Іване, іди під три шуми і дай мені поморщити чоло.

— Над одруженням?

— Над віршем.

— Поезія вимагає жертв,— глибокодумно мовить Іван, прибиває шапкою кучері і збирається йти в ліс, який і зараз подає свій голос крізь дернове покриття.

Та саме в цей час рвучко розчиняються двері й у землянку скочується Максим Туровець. З його радісно схвильованого обличчя видно: щось незвичне сталося в світі. У передчутті доброї звістки всі партизани схоплюються на ноги, оточують командира, освітлюють його очима.

— Товариші, друзі, побратими! — обводить усіх подобрілим поглядом Туровець.— Під Москвою Червона Армія перейшла в контрнаступ і погнала фашистів! Війська нашого тільки Західного фронту зломили армію Гудеріана і за десять днів просунулись уперед на сто тридцять кілометрів! Ударним частинам німецької групи армій «Центр» завдано тяжкої поразки, і вони відкочуються на захід. Ось це і є початок кінця!..

— Слава! Слава! Слава! — на радощах загукали лісові побратими, і не в одного з них під віями з’явилася волога.

— Розкажіть іще, Максиме Павловичу.

Туровець безпомічно розводить руками:

— Поки більше нічого не знаю.

— То ви те саме повторіть.

— Слово в слово!

І Туровець тричі, слово в слово, як вірш, переказує хвилюючу новину. Від себе він додає, що сьогодні на честь Червоної Армії партизани в двох місцях вийдуть рвати ворожі поїзди. А розчулений Білокінь пообіцяв усіх уволю нагодувати свіжою кониною.

— І навіть сіль буде до неї? — запитав його Іван.

— І навіть сіль буде,— з жалем сказав Білокінь.— Остання, її для поранених тримав.

Отак і сходилось: велике, святешне з буденним у те єдине коло, що зветься життям. А потім, уже не в землянці, а в лісі Туровець підійшов до Богдана і чи то з радістю, чи з жалем подивився на нього:

— Тобі, Богдане, не спилась дорога?

— На залізницю?

— Ні, до секретаря підпільного райкому.

— До Радимича?! Знайшовся він? — зрадів Богдан і пригадав той тяжкий день, коли його обмовляли Пасикевич і Шинкарук і як за нього вступилась людина, що вже мала вічний сніг у чубі.

Туровець спохмурнів:

— Радимича закатували, кості ломили в тюрмі. А коли повели до шибениці, він заспівав «Інтернаціонал». І не витримали гітлерівці — полоснули з автоматів і вже мертвого повісили. Богдан мовчки зняв шапку, схилив голову перед пам’яттю тих, що не повернуться до нас. Через якусь хвилину мовчання Туровець тихо сказав:

— Жалі жалями, а воювати треба. Отож підеш на зустріч з секретарем до діда Володимира.

— І коли?

— Хоча б і зараз, щоб Новий рік стрічати в хаті, а не в лісах… Спасибі за твій труд. Загін не забуде його.

Богдан стурбувався:

— Ви наче прощаєтесь зі мною?

— Боюсь, що заберуть тебе від мене,— похитав головою Туровець.— Не дадуть тобі засидітись на одному місці. А може, так і треба.

— Я нікуди не хочу од вас!

— Та й мені не хотілося б випускати такого хлопця,— обняв Богдана,— А тепер біжи в землянку, збирайся — і в дорогу, в щасливу дорогу. І хоч би що сталося з тобою, віршів не забувай: вони людям потрібні…

І знову завіяні ліси, і знову тепла співуча бронза сосон, і туманне срібло беріз, і лисячі шапки дубів, і підморожена зелень полохливих, як дівчата, осик, і п’янкувата синь присадкуватих грабів, і в хрещик снігом вишиті ялинки. Усім би цим можна досхочу любуватись, аби не такий час та не така важка дорога. Завіяло ж за ці дні, замело, і коли є слід на снігу, то тільки звірини. От і можна з трагедійної ноти починати вірша: «Занесло нашу долю снігами…» Ні, голубе сиз, починай з іншої ноти, бо сніги не сніги, а й сьогодні підуть і поповзуть ними твої друзі і, обпікаючи й обриваючи залізом руки, підкладуть під рейки смерть ворогам. Хай їхню долю заносить снігами!

Увечері, засніжений до самого пояса, Богдан добрався до знайомого дрібнолісу, де стояв сивий, мов дід, стіг, та й почав длубатись у ньому, щоб переночувати в сякій-такій дірці. Потривожене сіно війнуло водночас і літом, і святвечором, нагадало дитинство, і те сіно, і ті страви, що стояли в батька-матері на святвечір. І одразу ж дав знати про себе голод. Богдан, охоплений давніми видивами, вийняв з торбинки, де лежали вірші й німецькі «лимонки», шматок хліба, промерзлу конину й грудочку солі, яку дав йому на дорогу Білокінь. Чим погана вечеря під Новий рік..? А потім, обкружлявши стіг, довго прислухався до лісу, довго придивлявся до зірок, що показували на хуртовину, й, нарешті, зашився у свою схованку. Вже засинаючи, він почув шарудіння на снігу й обережно схопився за автомат, а потім беззвучно розсміявся: то з лісів чи з лісової казки обережно петляв до стогу заєць. Він почув шарудіння в сіні, занепокоєно зупинився й легкою тінню майнув у березняк.

«На добраніч, зайче»,— посміхнувся, засинаючи.

Другого дня пішов, повалив сніг, і Богдан тільки пізнім смерком добрався до лісової садиби діда Володимира. Він поклав руки на хрещаті ворота, придивляючись і прислухаючись до лісу, до хати, до пасіки. Нічого, крім шереху снігу, крім туги дерев, не вчулось йому. І неждано з темряви низько забринів знайомий голос:

— А це не Богдан, син Василів, прибився до нас?

З несподіванки Богдан здригнувся, в думці вилаяв себе за необачність, а вже до нього, неначе Дід Мороз, підходить, посміхається старий пасічник.

— Таки Богдан, син Василів. А ви когось іншого ждали?

— Та ні, тебе. Чого так припізнився?

— Сніги по пояс, і так мело, що світу божого не видно. А як ви, діду? — обіймає і цілує старого, що пахне і тютюном, і воском, і медом, і нахолодим зерном.

— Живемо. Хоч тяжко, та живемо,— відповідає старий.— Ходімо ж до хати.

— Там хтось чекає мене?

— Чекає і дочекатись не може.

— А як мої, діду?

— Живі, живі,— заспокійливо каже старий.— Тато нещодавно приходив до мене.

Вони підходять до оселі, і старий пасічник поволі тричі клямцає дзвінкою клямкою. Заскрипіли хатні двері, і хтось з порога запитав:

— Свої?

— Свої,— відповів пасічник.

— Прийшов?

— Насилу дочалапав. Метелиця.

Щось знайоме-знайоме, таке рідне і таке далеке наблизилось з того голосу. Хто ж це може бути?

— Хто це, діду? — пошепки запитав старого.

— Той, хто жде тебе.

Саме в цей час розчиняються двері, і Богдан зразу ж потрапляє в обійми високого міцнотілого чолов’яги, який безцеремонно тягне його в хату до світла.

— Ану, покажись, покажись! — бурмоче він.— Подивлюсь я, що за чоловік ти в кулаці!

— Марко Еммануїлович! — вражено скрикує Богдан.— Невже ви?!

— Яке розумне запитання! — Погрибінський у посмішці розтягує повні вуста, за якими поглибшали зморшки, ставить Богдана посеред хати, насмішкувато, весело розглядає його.— Партизан! Викапаний партизан! А що в твоїй торбі? Вірші чи скарги?

— Вірші, грудочка солі й гранати. Хто попаде під них — скарги не напише.

— Вірші я заберу, а гранати й грудочка солі хай залишаються в тебе.— Погрибінський і сяк і так оглядає Богдана і залишається явно задоволений ним.— Виходить, б’ємо, хлопче, ворогів?!

— Це як коли: то ми їх б’ємо, то вони нас, то вони драпають од нас, то ми… перебазовуємось. Головне ж — остаточний результат! — не журячись, відповідає Богдан.— І куди ж ви мою писанину заберете?

— До партизанської газети. А як щось буде геніальне — на Велику землю передамо. Як вона порадувала нас перед Новим роком! Та клади свою зброю в куток, роздягайся, бо вже, мабуть, і Повий рік пора стрічати. Дід Володимир нам і рибку, і картопельку, і мед приготував на тайну вечерю.

— Споживайте на здоров’я та бийте супостатів клятих, щоб з них дрантя сипалось,— пасічник ставить на стіл щось у старовинній чотиригранній пляшці.

— А ми не зіп’ємося від цього зілля? — питається Погрибінський.

— Не зіп’єтеся. Це не самогон, а старий мед, що веселить ноги і душу.

— І довго цей мед старів у вас?

— Та років з двадцять. Ви ж орудуйте, а я піду виглядати вашого зв’язкового,— і сизий, як сон, пасічник тихо вийшов із хати.

— Ось так і зустрілись. Я дуже радий за тебе,— проникливо мовив Погрибінський і знов ручищами потягнувся до плечей Богдана.

— Чого ж ви раді?

— По-перше, того, що не розгубився, не скис, не зашився в тяжкий час у пору. По-друге, за твою роботу, самовіддану, мужню. Туровець дав на тебе повну характеристику.

— Спасибі йому. По давньому знайомству він перебільшив мої заслуги.

— Е, у нашій вдачі — не так перебільшувати, як применшувати чиїсь заслуги,— засміявся Погрибінський.— Так от, дорогий товаришу Романишин, підпільний райком призначає тебе командиром осиротілого партизанського загону. Командира його вбили лакузи Пасикевича.

— Ми ще стрінемось із ним! — Богдан мимоволі стиснув кулаки.

— І навіть скоро! — пообіцяв Марко Еммануїлович.— Як ти на своє призначення дивишся?

Богдан, хвилюючись, мовчить і довго дивиться на завзяте обличчя кривоноса, який і зараз тримає в очах шалену жагу життя.

— Говори, говори,— підганяє його Погрибінський.

— Що ж говорити?..— затнувся Богдан.— Не подумайте, що хвалюсь. Я завжди почував і почуваю себе сином своєї землі. Коли треба, за неї і на вогні, і на тортури піду… Спасибі за довіру, за честь. А чи вистачить хисту командувати — не знаю.

— У боях узнаєш! Вітаю тебе і надіюсь на тебе! — обняв його Погрибінський і повернув напатлану голову до вікна.— Здається, твій зв’язковий об’явився. Завтра ж у заметіль підеш із ним до свого загону.

— Везе мені на заметілі,— похитав головою Богдан і пригадав ту давню хуртечу, яку б уже треба давно забути. Та не забувається, а живе й оживає вона, тривожачи душу чи болями, чи туманами сподівань.

У сінях загупотіли чоботи, потім відчинились двері, і за дідом Володимиром у хату зайшла зовсім засніжена жінка. Вона стала біля порога, струсила з великого платна сніг, трохи розкуталась і співуче вронила звичайні слова:

— Добрий вечір добрим людям.

Богдан здригнувся. Далеке дитинство і недалекі роки одразу налетіли на нього. Він вражено підвівся з лави і, не вірячи собі, запитав:

— Ярино, це ти?

— Ой!.. Богдан! — скрикнула Ярина і тихо відповіла йому чи собі: — Це я…— З платком в руках, з якого ще обтрушувався сніг, вона розгублено підійшла до нього, і з-під вечорових вій глянули ті очі, що тримали синій ранок, і росинки далекого сонця, і роки його сподівань.

І, не знаючи, що сказати, як подивитись, як посміхнутись, він питає чиїмсь далеким голосом:

— Як же ти потрапила сюди, Ярино! — І це слово «Ярина» бринить йому печаллю і радістю.

— Мене послали зв’язковим…— Вона ніяково подивилась на діда Володимира.— І, виходить, послали… до тебе.

«Невже це може бути?» — вірить і не вірить собі Богдан, і не зводить погляду з її обличчя, і відчуває на собі її схвильованість, і подив Погрибінського, і добру посмішку того діда, що схожий на сивий сон.

— Богдане, запрошуй гостю до столу! — нарешті гримнув Погрибінський,— Бачиш, як замерзла вона. От і в нас зараз буде тайна вечеря.

— Авжеж, авжеж! Сідай, Яриночко, сідай, донечко, сідай, молодість,— заметушився старий пасічник…

І справді, в них була партизанська тайна вечеря, з тією різницею від біблійної, що не було тут Іуди, а були справжні діти своєї землі, була вірність, була любов.

А раннім ранком Нового року Ярина і Богдан, обсіяні зерном старого пасічника, пішли своєю дорогою — у стогін лісів, у рокіт вічного вітру, у шал хуртовини, бо кожна людина має долати і пройти свої хуртовини…

Київ — Дяківці — Ірпінь

1966-1969 рр.

  • * Так звані дружини українських націоналістів в 1941 році складалися з двох відділів — північного («Нахтігаль») і південного («Ролланд»). Військові навчання ще до початку війни проходили в Німеччині й Австрії.

  • ** В і д у м е р щ и н а — земля померлих.