Присвячується Л. С.

Частина перша

І

Вітер, неначе парубок у танці, на всі боки обертав кожухарку-метелицю, і вона, широко розкинувши поли кожуха, то захлиналась жагучим потаємним шепотом, то лютилась, мов звірина, і водночас, як їй манулось, розтрушувала, розметувала, розкублювала над землею холодну вовну.

Мовчали закурені поля, німувала насічена рубцями-переметами дорога, тільки діброва, до якої він саме дійшов, пересварювалася з хуртовиною і вітром; незлинялі накучерявлені дуби, як військо шолом’яне, стояли плечем в плече проти них, надламували їхню силу, а самі по коліна вгрузали у сніг. І враз із діброви неждано обізвалась музика… Та що це?! Мара чи сон?.. З того дива навіть хурделиця крутнулась на одній нозі, присвиснула і погнала по дорозі відьмині клубки холоднечі.

Богдан зупинився, зашкарублою рукавицею обтер сніг з обличчя і всім єством потягнувся до зазубня лісу, а він, шиплячи листом, знову розгонисто бризнув запорозькою безжурою: «Ой чи пан, чи пропав — двічі не вмирати…»

Хто ж: чи завійниця, чи вітер найняли музики на свої заручини? І хто, коли це не мара, може тепер морозити міддю уста і душу? Поки здивовано думалось над цим, із дубняка, подзвонюючи упряжжю, виринули засніжені коні і сани-оплени, на них мальовничо сиділи музики і веселою міддю переважували завію.

«Та це ж оглашенні Шаламаї!» — пізнав Богдан молодих музик і їхнього грубовусого батька. Несамовитих Шаламаїв знала вся округа. При вині і меді вони могли грати тиждень підряд, та так грати, що на подвір’ї і вулиці падало обезножене село, а в хатах гасли лампи і обвалювалися стелі. Вино і мед потрібні були музикам, як говорив старий Шаламай, тільки для змочування уст — інакше б вони поопухали, мов придорожні порхавки.

Добрі коні виплуганились на дорогу, і один з Шаламаєнків, надуваючи щоки, здивовано витріщився на Богдана, притих, штовхнув ліктем брата й зареготав. Десятеро вузьких, прихоплених із половецьких степів очей одразу насмішкувато зійшлися на постаті студента. Теж побачили диво!

— Погляньте, діти, на нього! Це — філософ! — беззаперечно прорік старий Шаламай. Од реготу затряслись його діти, і сани, і сіно. Притримавши коней, неначе полковник, підвівся в киреї дебелий Шаламай.— Правда ж, парубче, ти філософ?

— Може, й так,— насурмонено оглядає шаламаївський виводок Богдан.— Тільки не знаю: по чому таке пізнається?

— По одежинці, по одежинці, а не по розуму! — Старий вище колін вгруз у перемет, а за батьком, подзвонюючи міддю, позіскакували усі дебелясті, шерхлогубі і вузькоокі Шаламаєнки.

— Швидко ви до мого розуму добрались.

— А хто ж у таку хвижу виривається у виношеному пальтечку? Тільки дурні та філософи.

— Ги-ги-ги! — показали молоді Шаламаєнки повні роти зеленкуватих, як горох, зубів і заходилися танцювати прямо на заметеній дорозі. Всі вони, мов у кіно, хизувались веселими червоними кожушками і набакиреними молдавськими качулами.

— А ви ж хіба не філософ? — запитав старого.

Той одразу нахвилив товстуваті зморшки на чолі, скоса оглянув своїх заповзятців, які танцем тішили його і метелицю.

— Ми? Та для чого нам така напасть?

— А хто ж дарма чи запівдарма виграє не людям, а хуртовині?

— Мусимо іноді, хлопче, і задарма грати.— Розгойдуючи кирею, старий впритул підійшов до студента, пошукав розуму в його очах і тоді довірливо заговорив: — Теперечки так хурделить, що не одне безталання може збитися з дороги і мати розлуку з душею. Колись у нас такої години дзвони дзвонили, а тепер Шаламаї на трубах дзвонять.

— І ви всю дорогу будете грати? — здивувався, не повірив Богдан.

— Аякже, всю дорогу! — і старий оддер паморозь із вузьких брів, що стрілами націлились у перенісся.— Та що дорогу! В завію, чуєш, я виводжу свій виводок за село, ставлю на шлях спиною до вітрів і так граю, аж губи тріскаються, бо нема тепер дзвонів. А деякі розумні за це мене, старого, дурнем величають, а дурні кажуть, що я посвоячився з нечистою силою — її потішаю.

Богдан зачудовано глянув на старого Шаламая і вперше за свій тяжкий день почув, як парості тепла торкнулися його серця.

— Ви й справді в хуртечу виходите на шлях?

— На пробій ідем. Поспитай, коли хочеш, людей.

— Врятувала ж когось ваша музика? — ще вірить і не вірить у таке діло.

— Питаєш! А для чого б тоді я мордував на холоді дорогий інструмент і своїх дітей? — У половецьких очах старого пройшли далекі видіння і ті подорожні, що, мов з дверей смерті, виходили з хуртовин.— Є, хлопче, музики відомі на весь білий світ, оті, що по великих містах зарятовують людську душу від мерзоти. А ми, сільські самоуки, даємо радість коли не мужицькій душі, то мужицьким закаблукам і не спимо в заметіль, бо лихо не спить.

Зачудований хлопець запам’ятовував і обличчя, і мову старого, і його смуток за тією далекою музикою, що не дійшла до мужика.

«Літом польки, літом польки, а зимою гопака»,— безжурно вихрять і штовхаються в танці Шаламаєнки, коли ж хтось падав у сніг, це одразу викликало регіт і кпини.

— Далеко вас тепер доля несе?

— Не доля, хлопче, а заробіток. Ротів у мене чимало і всі з добрими зубами.

Шаламаєнки знову засміялись і показали метелиці, що справді мають добрячі зуби.

— І де лежить ваш заробіток?

— Та верст із двадцять відміряти треба.

— Двадцять верст?! — аж зойкнуло всередині Богдана, і хтось одразу згорнув із серця полохливе тепло.

— Може, і з гаком буде. Не в пору сторгувалися ми.

— Куди ж ви? Куди?

Старий пильно поглянув на Богдана, заворушив стрілами брів, і вони вп’ялись у перенісся.

— Оце ж їдемо собі на весілля в Озерне. Їдемо, та чи доїдемо — за весілля сторгувались, а за погоду — ні. Що витворяє вона! — рукою одвів метелицю від обличчя.

— І до кого ж їдете? — запитав, аби запитати, бо вже те весілля стояло в нього перед очима.

— До забісованого Васюти. Там, переказували люди, вихопили дівчину, як вечірню зірку… До чого ж любо, коли така зірка під твою музику сходить на землю,— старий добряче глянув кудись поза хуртовину — певне, згадав оту красу, що не раз виводив у танок, і рубонув кулаком: — їдьмо, парубче, з нами, не пошкодуєш!

— Не можу,— мало не застогнав Богдан, бо як йому їхати з тими музиками, що гратимуть поминки його коханню?

— Чого ж не можеш? Не втікай од краси, не щодня зустрінешся з нею,— приязно посміхнувся старий, не знаючи, що робиться з хлопцем.

— Спасибі, спасибі. Мені не по дорозі,— ледве вичавив із себе.

— Якусь недогоду маєш, студенте?

— Та маю.

Старий зітхнув.

— Десь і мій учиться в Києві… Буде толк, як безтолоч не розведеться. Може, хоч трохи підвеземо тебе?

— Не треба, я зараз повертаю.

— Чудило ти: втікаєш і від музик, і від краси, колись потягнешся до них, а все й минеться. Ну, бувай здоров і богу та людям милий!

Шаламаєнки знов гигикнули: «Наш батько скаже»,— і один поперед одного кинулись на сани, вмостилися на сіні, заграли марш, а добрі коні самі потягли за собою хвіст метелиці. Богдан розгублено подивився їм услід. Може, й справді наздогнати їх, упасти на сіно та й під веселі музики їхати на чуже весілля, на свої тортури?.. А як вона там, вечірня зоря? Чи хоч коли подумала про нього?..

По нетривкій колії, похитуючись, бреде хлопець,— метелиця, вітер-скрізняк і горе перехитують ним. Вже зникли і сани, і коні, і несамовиті Шаламаї, вже й музика стихла, тільки вітер, завія та щем не стихають. Ще двадцять верст болю до його села. А хіба ж там буде легше? Цього болю не приколишуть ні тополі біля хати, ні гніздо лелеки на хаті, ні сама хата. Перед нею взимку вище плетеного тину піднімаються блакитні кучугури, а влітку на тини кладуть голови праведників соняшники. І тоді звичайна селянська оселя стає схожою на шматок напівзабутої казки.

От і відійшла діброва, відійшли, як військо шолом’яне, дуби, і закурився шматок снігової пустелі, єднаючи дими знизу з метелицею вгорі. І тільки тут, у степу, Богдан збагнув, якої він припустився помилки, що не поїхав з Шаламаями: завійниця вже зовсім зрівнювала дорогу з полем, а попереду ворушилися двадцять верст бездоріжжя і сувої білої туги. Згадались Іванові слова: «Дивись, щоб тебе не згубили м’якість і гордість». Напевне, дуже погано, коли доля вгатить в одне серце таке сусідство. Та все одно, мабуть, більшість із нас думає, що його вдача, либонь, найкраща.

А тим часом хурделиця плела навколо холодні сіті, турляла його в груди, залітала під повіки, вибивала з них сльози і заморожувала їх на щоках. Гей, не заточуйся, не падай, хлопче, бо ж на весілля ідеш! Він, пригинаючись, прикривав очі рукою і все глибше і глибше вгрузав у сніги. Через якийсь час уже не знав, чи йде шляхом чи полем, і до болю приєднався страх. Ось Богдан вище пояса вскочив у якийсь рів, набрав повні халяви снігу і довго не міг виборсатись із нього. А виборсавшись, почав роззуватися, щоб витрусити холоднечу. Розмотались онучі, мороз псом ухопився за пальці. Дубіли ноги, дубіло обличчя, і тільки серце кричало безнадією і болем.

Навколо все більше густів сірий морок, за ним ішла вечірня година. Коли ж він добереться до села, до чужого весілля, до своєї хати, де влітку на плетений тин кладуть святі голови соняшники?..

Зупинившись, він побачив, як негадано розступився морок, а з нього зелено проглянуло літо. І вже не гуготіння метелиці, а гарячий дзвін бджоли вчувся йому, під ним м’яким туманцем курилась сизо-зелена мітлиця. Припасти б до неї, відпочити б на ній. Ноги самі підігнулись, та раптом чийсь голос випростує його:

— Гей, хлопче, не спи, бо лихо не спить!

Він рукавицею стирає з очей сніг, стирає видіння, плечем розсовує завірюху — і вперед, уперед, бо тільки в цьому твій порятунок.

Де тепер дорога? Де ж тепер він і де його вечірня надія? Невже вона зможе поєднатися з щелепастим Васютою, невже її ніжність вживеться на нечестивій копійці Артемона? Знову з темряви прибились видива літа. Лякаючись, він розплющує обважнілі повіки, видива подалися назад, а з мітлиці в очі бризнув сніг.

Аби ж тільки знаття, що не збився з дороги, що дійде до весілля, що побачить її… Міси, міси, хлопче, сніги, міси свої муки, якщо таким дурним уродився. Не міг хоч кілька слів сказати їй, не міг зупинити її, не міг хоч перебродами впіймати слово, чи погляд, чи думку її… Спасував перед вродою, одступився од неї, а тепер поспішаєш, як на пожарину, і маєш у грудях пожарину чи саме пекло. Болем віддається кожний крок, кожний спомин, кожна риска на її обличчі.

Він знову насварився на шматок літа, що прибивався до нього, і уперто втискався у темінь. Вже музики, напевне, в селі гріють чиїсь ноги, а ти морозиш свої у степах. Чи потрібна твоя гордість?.. Хай хоч що, а потрібна! Поспішай, парубче, поспішай, коли маєш такий норов.

І враз у темряві виразно почувся стогін і зітхання. Богдан вкляк на місці. Стогін, пересікаючи шарудіння завії, наче йшов не з землі, а над землею. Хто ж має таку муку у зав’юженім степу? На спині в хлопця згадючився страх. Зупинився, потім, опасаючись, обережно пішов до чийогось страждання. Ось забовваніло щось високе, невиразне, а хуртовина видобувала з нього то стогін, то зітхання. І раптом Богдан полегшено перевів подих — це не людина, а самотній вітряк журився у мертвім полі. І він, забутий людьми, мав свою муку, і од неї стогнали його крила чи душа, як стогне людина.

По намерзлій драбинці Богдан піднявся на висячий ганок вітряка, навпомацки знайшов клямку, обмерзлу колодочку, поторгав її, вона одразу ж, наче чекала його, відчинилась, і відчинилися двері. Свіжі і задавнені пахощі борошна оповили хлопця. Він зачинив двері, зубами скинув рукавицю, кілька разів з силою вдарив рукою об плече і, нагрівши її, витер сірника. Навколо заворушилися тіні, неясно виринув старий король, на якому тримався вітряк, незамкнута скриня і велика з лучиною ринка. В таких ринках мірошники або палили по ночах лучину, або розводили вогник, щоб хоч трохи обігріти руки чи душу.

Ось де він розморозить ноги. Богдан знову черкнув сірником, присів біля ринки і запалив смолову лучину. При її невірному світлі він побачив на дні ринки вчетверо складений аркуш паперу. Розгорнув його і вп’явся у великі скособочені літери:

«Чоловіче добрий, коли часом приб’єшся на вітряк, будь обережний з вогнем, а хліб знайдеш у скрині. Мельник Сергій»

Богдан поставив ринку біля коша і, хоч йому було не до їжі, заглянув у розсохлу від років скриню. Там на пілочці лежала надкраяна, з зернами морозу хлібина, коробка сірників, грудка сірої солі і пара лупатих цибулин, що врозтіч дивились на нього. Мудрий і добрий мельнику, спасибі тобі за хліб-сіль і за непоказну людяність!

Хлопець прикинув, що він не так далеко відійшов од дороги, й почав поратись біля вогню. Коли спалахнуло з десяток лучин, скинув чоботи, розтер зліплені побілілі пальці, перемотав їх онучами і сунув у напатлане полум’я. В тіло поволі почало входити п’янке тепло і півсон, а в очі — видіння. Тепер вітряк не тільки стогнав, а й, оживаючи, переносив його в спогади, в болі, в любов. А хіба ж він мав її? Ледь-ледь розщібнулась вона, мов підсніжник, та й налетіла хуртеча… Яка заметіль, яка заметіль надворі! Як вона ломить крила вітряка!

І враз йому з-за цих крил добряче-добряче просвітились мальовані очі, оті, що не раз пробивалися хвилюючою згадкою з дитячих років. Він запам’ятав їх із першого разу, хоча було йому тоді дев’ять років…

Вересневий ранок батьківською рукою поклав на русяву голову новенький, з солдатського сукна картузик і покликав до школи.

— Ти ж дивись та гляди мені…— ще наказувала мати щось із порога, коли він перестрибнув перелаз і мало не збив із ніг якусь дівчинку, що теж ішла до школи. Як і всі школярки в їхньому селі, вона в хусточці несла свій підобід.

— Ти чого? — налякано спитала дівчинка, і на її смаглявім довгообразім обличчі сполохано задихали дві ямки.

— А тобі вулиці мало, що біля перелазу чалапаєш?! — одразу гримнув на неї.

— Я ж не знала, що ти будеш через перелаз стрибати…— довірливо сяйнула великими синіми очима і запитала: — Це твоя вулиця?

— Моя! — ще раз поглянув на крамну хуртинку — вона, як на той повійськовий час, була дивиною, бо всі школярки мали тільки полотняні хусточки.

— А наша вулиця ширша! — похвалилася дівчинка, і вже ямки її поспокійнішали.

— І в нас була широка, так сусіди, поки мінялися різні влади, переставили плоти і вкрали піввулиці.

— Хіба ж вулицю можна вкрасти? — не повірила і засміялася школярка.

— Коли добрі злодії, то не тільки вулицю, а й банк можуть обікрасти.

— Банк? А що воно таке?

— Це така велика хата, де всюди лежать гроші, і паперові, і з чистого золота.

— А хіба ж гроші не закопують у землю?

— У банку не закопують.

— Через те їх і крадуть,— вирішила дівчинка, оглянулась і таємничо зашепотіла: — А мій брат Омелян ходив у степ шукати могильний скарб.

— І знайшов?

— Ні, тільки зітліле сідло викопав. Сердився він і на нього, і на нас з мамою.

— Чого ж на вас?

— Треба ж зігнати на комусь злість. Ти в яку ходиш групу?

— У другу.

— А я у першу ще передучора сама записалась, бо в мене буквар є. Як тебе звати?

— Богданом.

— А мене по-різному: як не сердяться — Яриною, а як сердяться — Оришкою. У нас дома є журавель з перебитим крилом, такий гарний і розумний: курей стереже, і вже шуліці не добратися до курчат.

— Покажеш його мені?

— Авжеж.

Далі з дівчинкою вже було незручно гомоніти, щоб не попасти хлопцям на язики, і він чимдуж побіг до школи.

Вчились вони в одному класі. Попереду сиділи перваки, а за ними на вищих тримісних нартах — друга група, співали ж усі разом, і тоді можна було крадькома смикати дівчаток за кіски. Отак він кілька разів збиткувався над Яриною, а коли попався на шкоді, вона не пожалілась учительці, а тихо сказала йому:

— Ти смикай, тільки не боляче.

Йому тоді стало так соромно, що більше ніколи не простягав рук ні до однієї кіски. А то якось на перерві домучував задачку — вона не виходила та й не виходила, а закрутиголова Дем’ян скрадався і все ляскав та ляскав його по плечах. Після кожного заплечника відскакував убік і показував зачорниленого язика. Нарешті Богдан не витримав — кинувся наздоганяти збитошника і з розгону вдарився ногою об забиту в долівку скабу, що з’єднувала двійчасті двері. Великий палець репнув, мов печериця, і кров об’юшила і скабу, і долівку. Він перелякано присів, не знаючи, що йому робити.

— Ой Богдане, що з тобою? — вбігла з шкільного подвір’я Ярина і теж, налякана, присіла біля нього.— Ой горенько моє! Болить?

— Болить.

— Ти не дивися на кров, бо млосно стане,— школярка поквапливо вихопила свою єдину на всю школу крамну хусточку, роздерла її надвоє і почала обмотувати йому палець. Це так вразило Богдана, що, здається, навіть біль притих. З того дня незвична приязнь ворухнулась до дівчинки, і він почав захищати її від шкільних негод.

З цією приязню і сільську школу закінчив та й пішов учиться далі, а вона залишилась дома, біля матері, і в п’ятнадцять років стала найкрасивішою дівчиною у селі. Ніхто без подиву не міг глянути на ті волошкові очі, що так незвично зоріли на смаглявім виду, на ті вії, що трепетно тримали вечорову таємничість, на ті брови, що дивовижно, нерівно розлітались на скроні, на ті ямки, які так собі дихали, що неодмінно викликали чийсь добрий осміх чи зітхання. Якось, повернувшись із технікуму, він зустрівся з Яриною на туманцем підсиненім полі і оторопів, вражений її вродою, тими очима, що тримали під вечоровими віями ранок і нерівні росинки свіжого сонця.

— Добрий день, Богдане,— задихали смагляві ямки, тріпнулися коси і запахли татарським зіллям.

— Доброго здоров’я,— аж зітхнулось йому, і не знав, з яких потайників видобути для неї святешне слово і де подіти себе. Який же незугарний він проти її вроди.— Звідки так рано йдеш?

— З вітряка.

— А коси твої пахнуть не борошном, а лугом.

— Тобі подобається? — зніяковіла, і на щоках виступили темні рум’янці.

— Дуже!

Ярина гойднула станом і зажебоніла самою довірою:

— Ти, Богдане, кажуть, уже в інститут переходиш?

— Та переходжу,— повернув слова, наче жорнове каміння.

— От яке маєш собі щастя,— з жалем до себе сказала дівчина, поглянула на вітряк, вихопила з його крил чи з неба поміж ними невеселу посмішку, підняла вії, і засліпила, і припалила хлопця своєю темною голубінню, в якій заплутались скалочки сонця. Та й пішла у туманцем підсинений світ, у свої надії, у свою радість чи журбу. На стежині стрівся чийсь хлопчак, біля нього непокоїлись гуси, в тьмяно-блакитнавих очах яких уже стояла пізня осінь. Ярина зупинилась і поцілувала в щічку гусія. Він невдоволено по-гусячому витягнув шию, сказав: «От іще!» — і обтер щічку.

— Який заповзятець! — засміялась дівчина…

— Яринко! — гукнув, як у школярські роки.

Вона озирнулась і по-школярськи підвелась навшпиньки:

— Що, Богдане?

— Це ти? — розгублено посміхнувся і хотів підійти до неї, та земля вихоплювалася з-під ніг, і він тільки махнув рукою.

Вона теж відповіла рукою, зітхнула…

Отак і розійшлись. А коли пройшов якусь хвилину туги, оглянувся — і в цей час оглянулась вона… Чого ж було тоді не наздогнати дівчину?.. Та її недосяжна врода ціпами обмолочувала його душу, гнала від себе, і давню приязнь потопили гіркота і сум.

За Яриною стали побиватися найкращі хлопці. Він чув про це, але ніколи не пішов на ту вулицю, де жила вона і де весною під її осокорами оживала вода. Він мав не тільки муку, але й гордість, і віру, що краса повинна єднатися тільки з красою. А де ж йому, звичайному хлопцеві, узяти її?

І тільки сьогодні, коли взнав, що Ярину силоміць тягнуть за дідьком підшитого Васюту, одразу розметав усі перепони, а там будь що буде…

Догоріла смолова лучина, знову застогнав, захитався вітряк. Йому теж нелегко стояти в самотині і все життя пересварюватися з вітрами і заметілями.

Хлопець напомацки озувся, вийшов з вітряка, накинув на прибоєць колодочку і з ганку спустився у хуртовину. Вона ніби трохи стишилась, не так страшно гуготіло, та все одно іти було тяжко — то долав перемети, то провалювався в якісь ями, відпльовувався снігом і здирав наморозь з обличчя. І знов через якийсь час втратив упевненість, чи не збився з дороги?

II

Васюти жили під самим гробовищем.

Може, тому, що тіні хрестів уранці і надвечір’ям падали на їхню старожитну хату, чи тому, що розлогі яблуні брали соки з могил, чи тому, що прицвинтарники завжди господарювали в надмогильному саду, чи тому, що через їхні очі найбільше пропливало хрестарів і домовин, на виразистих обличчях старого і молодого Васюти тінявилась цвинтарна важкість.

Щелепастим, глибокооким Васютам це навіть подобалось: їх побоювались у селі, і вони з людського страху мали зиск — прихопили під город прицвинтарну землю, та й у саме кладовище забрались; зрівняли там прадавні могили, і, де блакитнаво цвів барвінок, почала цвісти бараболя. Правда, нею Васюти навіть свиней не годували — вивозили на продаж.

І паливом не журились господарі: дерев’яні хрести щедро огрівали ребристу, зрубану з дуба оселю. Часто, розчепіривши з холоду руки над вогнем померлих, Давид Васюта бурмотів у роздуті, червонясті, мов перестиглий кінський щавель, вуса:

— Господи, не одвертай свое всевидяще око від нас. Не одвертай…

Старий хоч і мотузяні мав нерви, але все одно хрести давали знати про тих, що лежали під ними, і часто на вогні йому вибивалися їхні образи. Та найбільше вразив його дубовий, з перетлілим рушником хрест, нещодавно принесений Артемоном. Під цим хрестом лежала його далека молодість, його перша і остання любов. Старий спершу отетерів, захлинаючись, пожадливо ковтнув морозу, лячно прихопив очима оту далину, на якій давно вилиняли пройдешні роки, а потім гримнув на господаровитого сина:

— Чи на тебе вже одур напав — приволік таке свіже дерево?! Старого мало?

— Та яке воно свіже, коли вже і лишаєм узялося! — Син копнув шкарубким чоботом хреста, а батькові здалося, що це його копнули десь біля печінки.

Навіть руку приклав до того місця, де мала бути печінка, і насварився на чадо:

— Сьогодні ж увечері занесеш цю роздобичу. І не як-небудь уткнеш, а по-хазяйськи, щоб люди язиків не чесали.

— Ще чого! — обурився Артемон, обурились його випнуті щелепи і нерівні вузли м’язів над ними.— Отакечки здуру і піду до мертвих на перепросини. Може, накажете і півлітра взяти з собою? Ото буде весело, як на поминальну неділю.

— Я тобі що, непоштива довбне, сказав? — ще притримував рукою печінку.

Артемон знову копнув хреста чоботом:

— Я, тату, нагрів чуба біля цієї трухлявості, то, коли вам забобониться, погрійте і ви. Та й чого він отак дався вам узнаки? Ваш сват чи брат лежить під ним? — Потім примовк, задумався над чимсь, далі хмикнув, і по щелепах його потекла така посмішка, яку хотілося змісити кулаками…

Увечері Давид поніс вирваний хрест на кладовище. Під його вагою чоботи глибоко вгрузали в наіскрений сніг, а в сліди зразу ж заходили шматки темені. Руйнуючи весільну паморозь на яблунях і вишнях, він дійшов до зобидженої Тетяниної могили, перевів віддих і сторожко оглянув засніжений, затиснутий надмогильним деревом і хрестами світ. Щось біблійно пустельне було в ньому, в його напівживих, синяво-зеленкуватих тонах, що народжували страх чи тривогу. Біля дерев’яної огорожі, підстрибуючи, пройшовся морозець, за огорожею проскрипіли сани — і тиша, тиша, навіть чути, як дихає паморозь і оживають могили. А може, й справді оживають як перед страшним судом? Враз щось ворухнулось попереду, і Давид злякано відхилився од хреста, не знаючи, що робити з ним. Раптом за мармуровим папським гробівцем, над яким журився прикляклий, з надбитим крилом янгол, він побачив блакитнавий клубок зайця, що прийшов ласувати корою молодих дерев. Ось він зупинився і почав підіймати вгору човники вух.

— Бодай тебе, косоока мацапуро,— пробурмотів чоловік, а заєць, кинувши вуха на спину, стрибнув і, кутаючись у клубки пороші, чимдуж чкурнув із кладовища. А може, це не заєць, а душа померлого з’явилася на гробовищі?.. Ет, дурниці лізуть у голову. Краще якогось вечора розтрусити отут сніп вівсянки та й засісти з рушницею на вуханя.

Давид вставив у розхитане гніздо хрест, обома руками натиснув на перехрестя, а коли стовбур уперся в землю, почав його обсипати снігом. Навесні він тут ще поорудує лопатою, а зараз обійдеться і так. Коли можеш, то вибачай, Тетянко: зобидив тебе живу, а мертву не хочу.

Гей-гей, таки не дав господь якусь жменю розуму нашій родині, присох він біля хазяйської веремії, та й годі. Ще якось його батько-небіжчик, коли зайшла розмова про лій у голові, під п’януруч ляпнув у шинку:

— Аби можна було прикупити розуму, як сала на ярмарку, прикупив би його цілу бодню.

— І все одно мали б у себе лише піст,— вкусив старого непоштивий Гринюк, який мав баняк розуму в голові і діряву свиту на плечах.

Еге ж, відколи він пам’ятає себе, з їхньої оселі не виходив піст. Якщо й кололи кабанів, сало тримали не в бодні, а в охопленій кованими лапами скрині. Міряний скором сім’я бачила тільки на Різдво й Великдень, бо все йшло на торг. Харчувались Васюти не краще економських строкарів, вбиралися лише в полотно, взувались у лико або сирицю, зате обростали і орною землею, і лісами.

В лісах біля своєї пасіки він зустрів Тетянку і в її зеленкуватих очах, що під віями здавались карими, прочитав свою судьбу. Ніколи він більше не мав таких вечорів, як ті, коли між літом і осінню зупинився вересень, коли уста її запахли чорнобривцями, а босі ноженята — нечуйвітром, опеньками і росою. А як вона уміла заспівати, припавши вухом до його грудей:

Стрічай, лебідонько
Свого лебедонька.
А на його грудях
Моя головонька…

А як вона била його по руках, коли вони тягнулись до персів, і казала, щоб він не був іродом. Він одповідав, що не буде іродом, показував їй стожари чи летючу зірку, вона вбирала їх під вії, а він знову тягнувся до дівочої пазухи і знову хукав на пальці.

А коли постаріла, зморшками взялась осінь, коли в золотінь дібров увійшли тумани і сполоханість, якогось вечора з-за обгородженого пасічиська забілів полотняними шатами його батько, і зараз на ньому метлялися гидомирні з двома ширінками штани; коли вони починали обстріпуватись і пухиритись на колінах, старий переодягав їх ззаду наперед, бо так і треба шанувати одежинку. А що тут дві ширінки — то байдуже, бо не навиду вони, а прикриваються довгою сорочкою. Господар!

Він став проти них, мов кущ туману, і довго мовчки вдивлявся у дівчину, обміряв і очима, і жорстким скрипучим мохом брів її обличчя, і груди, і босі ноженята, а далі буркнув:

— Ти ж чия будеш? Не Жайворонкова?

— Жайворонкова,— співуче зітхнула Тетянка і перевела погляд на далеку зірку, що надала за ліси.

— А ти, дівко, не боїшся поговору і гріха?

— Тату, я її люблю…— вступився за кохану.

— Таку можна полюбити — породу вгадую,— погодився батько.— Вона могла б тобі і доброю робітницею бути, і дітей наплодити, аби в неї, окрім личка й голосу, ще й земелька була. Я тобі вже знайшов маєтну наречену.

— Тату!

— Не татуй, коли старші говорять. Я свого слова не перециганю,— насварився важенною палицею і заговорив до Тетянки: — Отож, дівчино, хоча і жаль тебе, та родичатися нам ніяк не випадає. Коли ж ти увійшла в гріх, дам карбованця, щоб до якоїсь чаклунки сходила. Я не хочу ні твоїх сліз на мою голову, ні твоєї пригулі в пелені… Колись за таке діло дівчат у Дунаї топили.

— Як ви смієте, дядьку, таке говорити?! — кигикнула, мов підбита чайка.

— А чого ж мені не сміти? — добивав своєю розсудливістю.— Хіба я не знаю, що біля краси вроджується гріх? Грішила Єва у раю, грішить і ваша сестра на землі, а терпимо найбільше ми. Так що йди, дівко, додому і підшукай іншу пару. Ну, а коли вийдеш заміж і після цього не перегорить любов до мого дурня, тоді ще зможеш зустрітися з ним на жировиську.

— Хіба ж ви не бачите, що вона як сонце!

— А ти знаєш, дурню, що навіть із сонця решета не зробиш.

І хоч як благав батька, той затявся на своєму: «По любові можуть женитися або безпросвітні дурні, або великі пани, що проживають на готовизні. А нам треба на земельку, на маєтність стягатись». І окрутив його на високоплечій, стегнастій дівці багатого кабанника, в якої і уста, і ноги завжди пахли товченою бараболею. Давидові за все подружнє життя ні разу не забажалось, щоб її голова припала до його грудей.

Посумувала, посумувала його душа, скоцюрбилась, мов порожня калитка, і теж потяглася до батьківського грошелюбства і крутійства.

Поволі він заселив своє нутро неситством, скупарством і мав би немалий спадок, аби не революція. Вона лишила йому тільки десять десятин, решту віддала бідноті. А потім не стало й останніх десятин: сам заніс їх у колгосп, щоб не потрапити в списки. От і залишився в нього один город і прицвинтарна ділянка. От і розкошуй на них, як хочеш і скільки хочеш. Правда, голодний рік не зобидив їх: продавали картоплю по сто п’ятдесят карбованців за пуд, стільки за місяць і вчитель не заробляв. Але хіба це справжня комерція? Більшовики й самі не навчилися торгувати, і другим не дають.

А от любити стали зараз ніби краще, навіть його Артемон одружується не на багатстві, а на красі… Тільки що з того? Не хоче краса виходити за нього; умовлянням, і силою, і кулаками женуть її до шлюбу, а вона упирається, як може… Ні разу в їхній двір не приходила красива наречена, ні разу. А багатих було — хоч греблю гати.

Перебираючи сніг на могилі, пальці заплутались у якомусь цупкому стеблі. Розірвав його. Кілька хрещиків пругкого непромерзлого барвінку затремтіли на долоні, взялися місячною блакитнавістю і перенесли до тих вечорів, коли між літом і осінню зупинився вересень… А може, й не було того вересня і тих ноженят, що пахли нечуйвітром, опеньками і росою?.. Тільки цвинтарна бараболя пахне йому тепер, хоча нею Васюти навіть свиней не годують.

Він підніс барвінок до обличчя. Лише намороззю, лише метелицею пахло це тривожне зілля, що тримає в собі і дівочу ніжність, і могильний смуток. Давид наче крізь сон почув, як заскиглили старі двері цвинтарної каплиці, і поки це скигління дійшло до його розуму, на дорозі забовваніла висока постать титаря Югина Холоденка. Тікати вже було запізно. Давид обережно притиснувся до стовбура груші,— може, задуманий титар не помітить його. Югин порівнявся з Давидом і вже тоді, коли здавалося, що промине його, обернувся і співчутливо запитав:

— Не замерз, Давиде? Хоча ти в кожусі.

Чого, чого, а насмішок Давид не терпів.

— Що тобі, прискіпливий, треба?

В очах Югина затремтіли веселі скалочки місяця:

— Та нічого. Не перетрудився, несучи хреста?

Хтось за спину Давидові сипнув жменю мурахів, ховаючи погляд од Югина, тихо відповів:

— То не я, то Артемон вирвав його.

— Я так і знав.

— Чи не забагато знаєш ти? — скидаючи противний острах і холод з плечей, неприязно подивився на видовжене, горбоносе й одверте обличчя титаря.

— Для себе — мало, для когось, може, й забагато,— відповів отим натяком, що вколупне і серце, і печінки.

— Того й ходиш отут ночами?

— Я ходив до святих,— махнув рукою на каплицю і насмішкувато глянув на Давида.

— До святих, до святих! — перекривив Югина.— А хто ж їх обікрав у голод, у двадцять першому році?

Титар обурився, наче поблід і, мов тур, став проти супротивника:

— Стерво ж ти, Давиде. Я взяв золото від богів, щоб не вмирали з голоду люди.

— Батюшка ж і сам владика не хотів віддати це золото, а чого ти виніс його обома руками більшовикам?

Югин одразу ж вкусив Давида:

— Бо мої руки ніколи не ховали золота — спочатку несли його богам, а потім принесли людям.

— Чого ж ти при такій політичності хоча б якимсь активістом не став?

— Бо я, як і ти, в двадцятому році був заложником.

— Про це вже можна й забути.

— Я забув би, та не забудуть ось такі, як ти: схочу вийти трохи наперед, ви одразу ж од заздрості почнете сохнути і заложництвом цюкнете мене по голові. Правду кажу?

— Таки правду,— з подивом погодився.— Ми твоє високодумство тримаємо в руці. І хочеш чи не хочеш, а зв’язані з тобою однією шворкою.

Титар поглянув поверх Давида:

— Ти б краще думав не про шворку, а про свого сина.

— А що мені про нього думати?

— Вчора він витяг хреста з могили, а завтра комусь витеше свіжий хрест.

— Це ти про кого?

— Про дівчину, про Яринку. Не любить вона його, а ви всі, як гайвороння, обсіли її і клюєте по живому.

— Вже пізно про це говорити: розписались вони.

— Тільки як? Він чорнилом, а вона сльозами?

— Що дівочі сльози? Вони не дощ — на них зерно не вродить.

— Ти хочеш, щоб на них твоя бараболя родила?

— Нічого я не хочу. А знаю: були дівочі сльози до революції, не заподілись кудись і в революцію, не пересохли й після революції, може, і в комунізмі ще залишаться.

— Страшний ти, Давиде, чоловік, страшний,— зітхнув Югин.

— Чим?

— Тим страшний ти, що серед живих нічого не бачиш живого. Золото, кажуть, прикопав ти глибоко, а душу зовсім загріб,— титар обертається і, не слухаючи його лементацій, рівно йде цвинтарною дорогою, на попелястій блакиті якої аж виграє місячна луска.

Поміж могилами, поміж оповитими намороззю хрестами і деревом несе Давид свою злість, свою тривогу і кілька хрещиків барвінку — оце й усе живе, що залишилось од того вересня, на коромислі якого тремтіли літо і осінь, любов і розлука, і хоч як давно це було, а й сьогодні матимеш цілонічний невпокій.

У хаті він застає Артемона і сухого з циганським обличчям Омеляна, старшого брата Ярини. У скойкоподібних повіках Омеляна виразно лежать темні, нагріті підозрою очі, а зліплені уста за сімома замками тримають посмішку.

На бандитському коні розтрусив, проциндрив свою молодість Омелян, у бандитських лігвах загубив сміх і посмішку, біг за своєю долею аж на чужі кордони, а коли довідався, що і там її нема, повернувся у свої ліси, пововкував якийсь час, потім прийшов у повіт з повинною і став у своєму селі церковним регентом, бо при грішному тілі мав голос праведника. Давид і досі не знає, чого літній Омелян подружив з його Артемоном, чого, як у Цареграді на ринку, запродує йому свою рідну сестру?

Гудзувата Омелянова рука пригашує недокурок і шанобливо тягнеться до Давида:

— Добрий вечір вам, Давиде Івановичу, добрий вечір! Як ваше драгоцінне?

— Щось і драгоцінне, і вечір не дуже добрі,— прислухається Давид, як на лаві в трьох діжах попискує весільне з тринольки тісто, а біля діж розмерзаються і накрапають сукровицею свинячі ноги і голови.

— А чим, Давиде Івановичу, не догодив цей вечір вам? — занепокоїлися, ще більше відслоїлися у своїх скойках ворушкі Омелянові очі.

Давид крекнув, повісив шапку на кілок:

— Усе чогось побоююсь, Омеляне, чи не перемудрили ви з Яриною.

На вигнутих Артемонових щелепах одразу ж набухли нерівні клешнясті вузли. Він відклав гарячий цвях, яким підкучерявлював чуба, глипнув на батька:

— Вам знову наговорили якогось непотребу?

— Село такий вулик, що всього нагуде.

— Я, тату, на вашому місці зашумів би собі на піч, та й годі, бо завтра буде пізно — не влежите на ній. Липівку з медом зараз унести чи завтра?

— Як собі хочеш.

Артемон побачив у батьковій руці барвінок, покосував на нього, і по його щелепах знову потекла така посмішка, яку хотілося змісити кулаками.

— А може, тату, вас оце зіллячко розтривожило? З чиєї ж воно могили?

— Прикуси хоч трохи своє м’ясо між зубами.

— Воля ваша,— погодився перебільшено покірливо,— ходімо, Омеляне, бо наше тут не пляше.

І син, і гість взялися за свіжі, сиво підморожені шапки. Вже біля порога Омелян заспокоїв старого:

— Ви, Давиде Івановичу, не сумнівайтеся. Норов Ярині я скручу, а коли треба і викручу її, як мокру сорочку викручують. До вас вона шовковою прийде, їй-бо.

Давид зітхнув:

— Чи не забагато в нашій хаті буде шовку? До цього часу тут більше трималося полотно.

Артемон рвонув двері од себе і вже з сіней гарикнув:

— Коли ви згасаєте, мов хрест у печі, то не сійте попіл на чиєсь життя,— і так хряпнув дверима, що застогнали всі шибки, а з лави полетіла на підлогу свиняча голова.

Старий не підняв її, а копнув ногою і раптом жахнувся: так само, як він, Артемон бив ногою Тетянчин хрест. Давид болісним поглядом обвів свою низьку постарілу хату, і вона йому тепер, перед весіллям, уперше за все життя здалася домовиною.

III

Січена калина, січена,—
З ким ти, Ярино, звінчана?
Весільна

Наспівалися дружки й світилки, наплакалась молода. По її сльозах дівчата винесли з хати пахощі примороженої калини, а в хату, неначе сич, вбокував накостричений Омелян; на його темних і ворушких, як пуголовки, очах скаженіла роса гніву, а в губах ятрився недокурок. Омелян виплюнув його, по-котячому підійшов до сестри, поклав клешнясту чорну руку на її плече, і слова його заклекотіли, запінились, немов дурне пиво.

— «Січена калина, січена!» — перекривив пісню дружок.— А я тебе на капусту посічу. Посічу і на жаровню поставлю!.. Навіть на дівич-вечір не подивлюся, їй-бо!

На устах, на притемненім дівочім обличчі ворухнулися тіні осмути і гніву.

— Аби твоя воля, звироднілий, ти б і сонце катував.

— Сонце? — кліпнув Омелян і в подиві запустив руку в ляпані квіти своєї манишки.— Прирівняла!.. Та витирай воду з-під вій, бо сукровицю витиратимеш,— він із серцем провів щиколотками по щоках сестри, турнув її до ліжка і гукнув у другі двері: — Мамо!

— Чого тобі? — вийшла, мов тінь, Іваниха, в очах її стояв туман років і суму.

Омелян чоботом наступив на обронений кетяг калини, чортихнувся.

— Говоріть, мамо, щось із відданицею, говоріть, бо як не поведу її по-людськи до шлюбу, то поведу до ополонки, а там студена вода, їй-бо.

— Іди, студеноокий,— тихо попросила мати.— Чого каламутиш світом, як дідько болотом?

— Я таки скаламучу комусь і сльози, і душу. Ще їй мало хльосту було, так додам! Чуєш, тонкослізко! — визвірився на Ярину.

Мати стомлено зирнула на сина:

— Іди, харцизе, кудись із пам’яті. Чого і досі, мов сестропродавець, мордуєш її?

— Чого? Щоб не була такою розумною. Буду шматками виривати з неї дурний розум, як дике м’ясо!

— Сам ти дике м’ясо,— потвердішали і голос, і постать Ярини.

Омеляна зсудомило: ці самі слова він чув ще в двадцятому році від полоненого комісара, якого вони після допиту прив’язали до крила вітряка. І коли закрутилися крила, коли заскреготало без млива жорнове каміння, комісар гукнув їм зверху:

— Гей, дурні, засипте кіш, бо пропадуть камені. А людям треба молоти!

І в останню свою хвилину він думав не про себе, а про людей.

Омелян нагнав непотрібні видіння і презирливо запитав у сестри:

— Чи тобі короля, чи тобі принци з-за океану потрібно? Васюти — це теж принці!

— Прицвинтарні! — Ярина поправила чорну, як печаль, хустку.

В Омеляна не тільки очі, а й начищені чоботи спалахнули гнівом, він ударив кулаком у кулак.

— Стережись мені, стережись ниньки, щоб завтра не було пізно! Доведеться — на коліні переломлю надвоє тебе.

Іваниха зітхнула:

— Ти вже нам обом переломив життя. Переломив і не помітив цього.

— Життя, життя! — витріщився на матір Омелян.— Гріш ціна йому тепер.

— А за Васютою воно подорожчає?

— Ви ще не знаєте Васюти. Це такий характер, що зможеться і з фортуною сісти за стіл. За ним ваша донька не присохне на трудоднях і нормі.

— Не страхай нормою її: вона біля норми співає, а коло Васюти плаче.

— Захищайте, захищайте, коли вже треба під вінець іти. Та й хіба ви спочатку не тримали руку за Артемона? Чи ви навперемінно міняєте руку?

— Була послухала тебе, поки не бачила її сліз…

Коли за Омеляном зачинилися двері, мати підійшла до доньки, припала до її грудей, як колись, у дитинстві донька припадала до неї.

Тепер уже не матір доньку, а донька мусила заспокоювати матір.

— Не плачте, мамо…

— І не плакала б, так, видно, останні сльози на твоє весілля підійшли. Нащо я тобі в самого бога випросила таке личко? Нема від нього радості ні нам, ні тобі… За ким же ти сохнеш, коли так ненавидиш?

У Ярини безпомічно і скорбно ворухнулись зліплені сльозами вії:

— Ні за ким я не сохну.

Мати сіла на ослін, зітхнула і розсудливо, як ніколи, заговорила:

— Горе, що любов не прийшла тепер, а ще більше буде горе, коли вона прийде після одруження. А прийти вона все одно має. Не побоїться і суду людського…

До Ярининого болю приєднався ще й острах:

— Мамо, звідки ж ви це знаєте?

— Звідки? Поміж людьми пройшов мій вік. Поміж людьми. Усього, дочко, довелося надивитись… І що робити з тобою, і куди дітися з тобою, безталання моє? Можна було б не послухати Омеляна, аби в його душі і досі не сидів бандит.

Хтось знадвору клямцнув сінешніми дверима, загупав чобітьми.

— Твоя судьба,— зітхнула мати.— Дочекалися весілля, тільки плачем, як на похоронах,— журно поглянула на доньку і вийшла з світлиці.

І ось зав’южений Артемон вносить у хату холоднечу, клубки пари і розкапущене галіфе. Він скидає сиву шапку, обережно обтрушує з неї весільні квітки і сніг і говорить одне слово:

— Мете!

Ярина опускає вії, опускає голову. Артемон підходить ближче до неї, хвацько жбурляє шапку на ліжко, яке вже вважає своїм, обмацує засклепованими очима наречену і вдавано весело каже:

— Ти краще, Ярино, чим журитися, чарку б, закусь поставила та постель постелила. Подушок на ній, жінко, багато, а толку мало.

— Яка я тобі жінка?! — зойкнула дівчина.

— Законна, законна,— видобуває тіняву посмішку з глибоких, вузькуватих очей.— Вже загсом і печаткою скріплена. Вже й музики, Шаламаї, значить, об’явилися. Так що можна і сьогодні стелити ліжко.

Невже вона справді буде йому слати постіль, невже це не поганий сон?

Страх, мов хижа птиця, сідає на Яринині плечі, все глибше і глибше запускає в душу пазури. Вона скидає на парубка надломлений погляд.

«Зверху переляк, а яке всередині чаїться коріння? — розгадує і не може розгадати жених.— Ну, потім повириваємо потроху його. На все треба час».

— Артемоне, відступися од мене, горем своїм, життям своїм благаю — відступись!

Парубок набичився, поправив галіфе, дихнув горілкою в обличчя:

— Який же дурень даремно відступиться від краси? Га?.. Ну, якби знайшли мені старости ще кращу наречену,— може б, відступився. Та де візьмеш таку? Га?

І навіть у цьому «га» було щось противне, принизливе, що применшувало людину. Сама розпука захилитала Яринкою, і вона приклала руку до серця:

— Хіба ж ти не бачиш: моя душа не лежить до тебе?

Але й це не збентежило жениха.

— Душа! А що таке душа!? Це корито,— що наллєш у нього, то й хлюпотить. Щось ти вихлюпаєш з нього, а я чогось домішаю, та й усе.

— Артемоне, ми не будемо мати щастя…

— Так будемо дітей мати! — В прожилках на скронях парубка побільшало синьої крові, а в словах — підігрітого сивухою неподобства,— В тебе такі груди, що вигодують мені півдесятка Васют. Дівчата хай ідуть у тебе, а хлопці в мене — оце й усе щастя.

Ярина обурилась, у куточках рота затремтіли презирливі риски:

— Як же ти можеш думати про дітей, коли я зневажаю тебе?

— Я перечекаю, поки твоя зневага зноситься і зітліє, мов сорочка на плечах.

— Цього не перечекаєш!

— І даремно! — розсердився Артемон. Обличчя його враз стало огнистим, як ліхтар.— Я тобі життя, твою красу, можна сказати, врятував, а ти споневажаєш мене.

— Коли ти, осоружний, моє життя рятував?! — скрикнула Ярина, лячно й недовірливо поглянула на парубка.

Артемон поморщився:

— Не хочу й говорити про це.

— Говори!

— Тобі від цього легше не буде.

— Все одно, кажи!

— Тоді згадай собі голодний рік!.. Згадала? На чому ви тоді сиділи? Га? На воді та біді, маторжаники з тертого хріну та листу жували, бо збіднились до решти. А я ось із цього плеча — вдарив рукою по ньому — вночі скинув Омеляну кулик разового борошна. Пам’ятаєш, як ми наварили галушок і розбудили тебе? Пригадуєш, як ти хвалила їх? Га? Не за Омелянові ж очі я трудився, а за слово, яке мав од нього.

— Так ти мене купив за мішок борошна? Така твоя ціна? — жахнулася дівчина.

— Дурне варнякаєш. Не рівняй сьогоднішню ціну до тогорічної. Тоді я одним куликом борошна вирятував три душі: і Омелянову, і твоєї матері, і твою. Інакше повідкидали б ви копита. Це я святу правду кажу. Так хоч за це можеш ти мене оцінити, хай і не люблячи! Ось краще подивись, які я тобі городські цяцьки придбав,— Артемон поліз правицею до кишені, вийняв щось звідти і розкрив перед дівчиною долоню. На ній двома золотими жолудцями лежали сережки і тримали в собі заковані діамантові сльози.

— Брильянти чистої води! — зі знанням справи тицьнув у них пальцем Артемон.

— Ти їх теж за борошно виміняв?

— За муку і бараболю.

— Прицвинтарну?

— А хоча б і так! — випнуті Артемонові уста облягла недобра упертість.— Ти й досі живеш мечтаніями, книжкою, казкою. А я тобі іншу казку скажу: в голодний рік цвіт моєї бараболі був дорожчий за цвіт твоєї папороті. Життя треба не тільки розуміти, а й брати за роги. Візьми! — торкнувся її сачка отими пальцями, що брали за роги життя.

Ярина мало не задихнулась од його мови. Невидющими очима вона оглянула світлицю й вискочила з неї, ледь не збивши на порозі Омеляна.

— Очманіла?! — визвірився на сестру.— Куди тебе лиха година несе?

— Я зараз,— відповіла перше, що спало на думку, вбігла у ванькирчик, вихопила зі скрині кожушок, теплу хустку й обережно викралась на подвір’я.

Заметіль одразу ж ударила в обличчя, обкрутила навколо її ніг весільну спідницю і засвистіла зверху в яворах, а низом — в ожереді соломи. Біля ожереда нетерпеливився запряжений у крильчасті сани легкохід, на якому приїхав Васюта. Ярина обома руками охопила коня, і худобина, почувши ласку, стиха заіржала. Дівчина збила з гриви сніг, поправила упряж, озирнулась на хату, де під острішками шелестіли вінки кукурудзи, вони й досі пахли вересневим сонцем і вересневим смутком… Коли б оце догадалися вийти мати… Очима прощання дівчина дивиться на вікна, на які метелиця навішує своє ткання; вони, й хата, і присмак вересня починають відходити у хуртовину, у темінь, у сон чи забуття.

Неначе сновида, Ярина сіла на сапи, торкнула віжками, і кінь з копита риссю та риссю пішов у завійницю. Ось він загримів на містку, з-під якого вода протікає до їхнього городу, промайнув присипані по шию вишняки, пробіг через вербовий посвист і вискочив на шлях. Вона віжками притримала легкохода, розмірковуючи, в який бік податись од свого весілля, куди завезти своє безталання, де посіяти свою осмуту? На Літинщині, біля синього Згару, живе її сестра, а на Донбасі в шахтах добуває вугілля брат. Борис люто ненавидить Омеляна, а сестру називає «мій синьоцвіт». Він її не дасть на поталу…

Хіба ж інколи, крізь дівочий сором, про таке їй думалось весілля? Хіба ж такого судженого чекала вона із своїх вечорів, із своїх сподівань? А він і не прийшов до неї. Чого ж, чого? Скільки приходило хлопців до її хати, до тих яворів, які підмиває вода, а він і разу не заглянув. Видко, не потрібна я йому…

Коло греблі вона порівнялась з жіночою постаттю, яку перегойдувала хурдига.

— Яринко! Це ж ти? — здивовано і весело гукнула жінка.

— Софіє Петрівно? — по голосу пізнала свою колишню учительку. І світ далекої казки, і цвіт іванокупальської папороті, і чари сердечного слова війнули над її печаллю, і стало жаль, що вона вже не та дівчинка, якій Софія Петрівна клала руку на коси.

Вчителька сіла на сани, охопила дівчину руками за стан, притулилась до неї і довірливо спитала:

— І хочеться тобі кудись їхати в таку хурделицю?

— Не хочеться, Софіє Петрівно,— понуро відповіла Ярина.

— А хто ж тебе неволить? — заглянула їй у вічі.

— Біда.

— Біда?..— одразу здогадалась про все.

— Через неї покидаю свою землю.

— Що ти, нерозумнице, говориш! — несподівано застогнала вчителька, і її руки безвільно опали з дівочого стану.

— Софіє Петрівно, що з вами? — перелякалась Ярина. Вона відчула, як виплеснулось жіноче горе з тієї людини, яка завжди приходила до них, школярів, такою, ніби ніколи не розлучалася з самим сонцем.

— Як же ти могла так сказати: покидаю свою землю? — зажурено запитала вчителька чи то її, чи себе, чи оцю негоду.— Є щось більше за нас, за наші жалі, за наші болі — своя земля. Хай небо з усіма громами обвалиться над тобою, а ти не маєш права й подумати про розлуку з нею. Це тому так говорю тобі, бо сама колись по дурості покидала свою землю.

Тепер жахнулась Ярина:

— Невже ви могли це зробити?

— Виходить, могла.

— Яке ж горе погнало на чужину?

— Любов. Мої літа, моя молодість були складнішими і страшнішими за твої.

— А приходили ви до нас завжди з посмішкою, ніби й лиха не зазнали.

Я ж учителька, Ярино. Я маю комусь зменшувати горе… Куди ж ти?

— І сама не знаю: чи на Літинеччину до сестри, чи до брата на Донбас.

Вчителька невесело посміхнулась:

— А я зопалу що подумала?.. Бо одразу ж після твоїх слів налетіло моє минуле… Весіллям, калиною пахне від тебе.

— Січеною калиною. Здається, усю, усю посікли мене.

Вчителька знову охопила її руками за стан.

— Це минеться, Ярино.

— Коли ж?

— Коли прийде справжня любов.

— Чи вже й прийде вона?

— До тебе прийде. А моя навіки пішла, як вода по камені… І доганяй — не доженеш,— у голосі вчительки обізвались заховані сльози.— Тільки, Яринко, не їдь зараз, перечекай хуртовину хоч у мене.

— Не можу, Софіє Петрівно.

З бічної вулички почулось галакання. Дівчина здригнулась, а Софія Петрівна ще раз поцілувала її:

— Тоді прощавай, Яринко. Хай усе добре буде з тобою в дорозі.

Вчителька зіскочила з санчат, притулилась спиною до пригнутої придорожньої верби і подумала: «Як жіноча доля схожа на долю верби». І провела очима, і загубила в хуртовині свою школярку. А в очі і в душу залетіла своя хуртеча.

За селом неждано із витків метелиці до Ярини долетіла безжурна музика. Хто ж це розкидає її по снігах і куди подітись од неї?! Ярина зупинила коня, прислухалась. Сніговиця то відносила, то наближала музику. А чого їй боятись? Дівчина вйокнула на коня, закрила обличчя хусткою і поїхала вперед. Незабаром побачила, як у полі відривався і відірватись не міг од низів’я кущ багаття, біля нього стояли засніжені музики і вигравали таку, щоб її було найкраще чути.

«Шаламаї!» — здогадалась Ярина. Несамовиті Шаламаї! Завтра вони мали грати її весілля, та замість нього сьогодні грають її прощання.

— Гей, чорнява, куди ти? — здивовано гукнув якийсь молодик од вогню, коли сани порівнялися з музиками.

— І як ти, Василю, впізнав, що вона чорнява? — гигикнув другий Шаламаєнко.

— В чорнявої натура, як у тура. Куди ж ти, дівчино?

— До лікарні,— ще більше закутуючи обличчя, відповіла Ярина.

— За приворотним корінцем, щоб усі хлопці сохли за тобою? — зареготали Шаламаєнки.— Візьми когось із собою.

— Дайте дівчині чистий спокій! — нагримав батько на синів.— Може, вона он яке лихо має, а ви перелопачуєте сміх. Ось краще заграймо…

І довго ще наздоганяли, губились і знову наздоганяли дівчину її весільні музики. А коли вони притихли, на перехресті в метелиці окреслилась постать якогось чоловіка. Його аж розхитувала чи втома, чи хуртовина. Побачивши сани, він зупинився і хрипко гукнув:

— Гей-гей!

— Ой! — з несподіванки зойкнула Ярина, а кінь чогось схарапудився, шарпнувся вбік. Вона вдарила його віжками, і тільки згодом щось знайоме-знайоме забриніло їй у тому «гей-гей»!

Як схожий був цей голос на Богданів. Але чого ж йому вночі у таку хурдигу добиратись додому? Може, повернути коня? Може, й справді це він? Ні, це тільки вчулося їй.

З метелиці до неї знову прибився давній вересень, вона з нього вихопила оту згадку, як перев’язувала Богданові палець, мимоволі крутнула коня навздогін подорожньому, але одразу ж і перелякалась: а що, коли Артемон і Омелян уже мчать по її слідах?

І засніжений кінь, і засніжена дівчина повертають од села чи од своєї судьби… А хто, шукаючи її, не одходив од неї?..

* * *

Вже не тримаючись на ногах, Богдан дотягнувся до Шаламаїв і знесилено кинув руки у вогонь. Музики переглянулись, крекнули, взяли його в коло.

— Оце їздили та возились…— здивовано вирвалось у Василя.

— Виходить, небораче, збився з дороги? — запитав старий Шаламай.

— Збився.

— Нівроку дав крюк. Ще десь не спало твоє щастя, що прибився на наші музики. Утікав ти від краси, а в акурат прийшов до неї. Ось ми тебе заведем у Озерне, і гуляй душа без кунтуша.

— Я сам піду.

— У тебе тут родичі є?

— Та є.

— Тоді приходь на весілля.

Богдан здригнувся, наче його через плечі перетягли києм, витягнув руки з вогню.

— Прийду,— і, заточуючись, побрів до села.

— Щось із ним не теє,— обізвався позаду хтось із Шаламаєнків.

— Із тобою було б «не теє», якби стільки помісив снігу в таку хуртовину.

В крайній розхристаній вулиці села на нього мало не налетіли два вершники. Побачивши подорожнього, вони під’їхали до нього, перегнулися з коней, з темряви виділились перекреслені метелицею обличчя.

— Чоловіче, тобі не стрічалися на шляху однокінні санки? — пізнав голос Омеляна Безкоровайного.

— Або що, дядьку Омеляне?

— О, це ти, Богдане? — аж присвиснув Омелян, для чогось оглянувся, наче метелиця могла підслухати його, ще більше нахилився до парубка,— Розумієш, наша Ярина перед самим весіллям сіла собі в санки і кудись подалася. Маю не сестру, а один бісів норов, їй-бо.

— Втекла од весілля?! — аж скрикнув хлопець.

— Та ніби так виходить,— неохоче відповів Омелян.— То часом не бачив її на шляху?

— Та ні, не бачив,— лише тепер зрозумів, з ким нещодавно зустрівся.

— Куди ж вона подалася? — приклав руку до підборіддя Омелян.— А будь ти неладна!

— Значить, треба перевертати село, рідню усяку,— загарцював побіля Безкоровайного Васюта.— Куди їй у таку сніговицю добратися до міста? — Вони, притулившись шапкою до шапки, про щось тихцем порадились, повернули коні, свиснули нагаями і помчали в село.

«Втекла, втекла Яринка!» — полегшено зітхнулось хлопцеві. Полегкість він мав уже з того, що не піде дівчина за скаредливого прицвинтарника. Але чому ж не стрілася вона з ним? Може, за кілька кроків од нього була його судьба… Ні, ні, яка там судьба! Хоч би разом подались до міста. Чи ж доїде, чи не зіб’ється з дороги?

Страх знову огорнув Богдана і кільцював його гірше метелиці. Кинутись навздогін? Та хіба ж у хуртовину наздоженеш коня? І потішав себе тільки одним: добра худобина довезе її до людського тепла, до чиєїсь оселі… Коли б тільки не завія. «Спинись же, спинись же, спинись!..» Та сніговійниця по-розбійницьки свиснула біля вуха і помчала наздоганяти дівчину…

Куди ж поїхала Ярина? Куди ж? Це «куди ж» і шипіло, і дятлом довбало мозок. Перехитуючись, хлопець бреде занесеною вулицею, обабіч якої тільки вгадуються дерева і хати. Ось він уперся в чийсь тин, а той йому обізвався приємним гучанням — це на кілках виморожувались глечики, по них шерехтіла метелиця, а в них вовтузився вітер.

Оминувши міст через річечку, Богдан повертає не на свою, а на Яринину вулицю.

«А наша вулиця ширша»,— забринів з дитинства її голос.

«І в нас була широка, так сусіди переставили плоти — і вкрали ту вулицю…» А тепер сусіди украли любов.

Куди ж поїхала вона, куди?

Ще місток, з-під якого вода тече до Ярининого городу, ще місточок, скрипучі ворота, подвір’я — і засвітились, приголомшили вікна її оселі. На подвір’ї, пориваючись угору, непокоївся стіжок соломи, під стріхою шелестіли вінки кукурудзи. Все було таким звичним, як щодення, і таким незвичним, як марення.

Ще якусь годину тут ходило його недосяжне щастя. Про що воно думало, кого виглядало, на кого сподівалось, утікаючи од рідної оселі, од матері, од весілля?.. Може, якби він раніше нагодився, втікали б вони разом від тяжкобрового підцвинтарника і Омеляна. Не на дівочу прихильність сподівався, а на те, що від Васюти можна кинутись і під кригу. Бо хто він такий? Дрібний гендляр, по суті, хам і осавула між людьми, одна догідливість побіля звищих і всюди — хитра спритність. У голодний рік, паразитуючи на людському горі, він зумів ще й бригадиром стати, а там, підвернеться нагода, і голову зіпхне, і далі проштовхається.

Пригинаючись, Богдан входить у сіни і, ніби в свою скорботу, стукає в хатні двері. За напітнілим деревом стрепенувся жіночий голос, що віддалено нагадував голос Яринки.

Ось хлопець переступає поріг, ловить тривожний і здивований погляд Іванихи. Уся в чорному, з прив’ялими біля уст борознами часу, вона нагадує тих матерів, які у церквах вимолюють долю дітям.

— Богдане, Богданчику, ти?! — шелестять її слова, повертаючись до тих років, коли він із Яриною ходив до школи.

— Я, тітко Маріє,— не знати чого думає, що вона могла б йому бути матір’ю, підіймає на неї наморожені, нашмагані сніговицею вії і боїться, щоб на них не затремтіла його туга.

— Який же ти зав’южений.

— Здалеку йшов.

— Напевне, з науки?

— З науки. Я зараз обтрушуся,— хотів піти до дверей.

— Обтрушуйся тут. Замерз?

— Замерз, тітко Маріє.

— Погрійся біля печі. Там весільні страви стоять, тільки весілля не буде. Може, чув: утекла Ярина від свого нареченого.

— Чув.

На очах жінки висіклись темпі краплини:

— Де тепер моє дитя студить душу в таку хуртовину?.. Чуєш, як стогне вона… Хоч би з дороги не збилась, хоч би знайшла якесь пристанище.

— Будемо надіятись, тітко Маріє,— не знає, чим утішити жінку, яка могла б йому бути за матір, а сам наздоганяє поглядом і Яринку, і сани, і коня. «Хоч би не збилась вона»,— повторює в думці слова Іванихи.

— Ти не судиш мене, Богдане?

— Чого ж я маю судити вас?

— Багато тепер суддів і осудців розвелося, ох, як багато. Ось перед тобою заходив наш дяк — хотів авансом до весілля випити чарку. А коли довідався про таке, потряс усіма патлами і сказав, що мир безперестанку погибав через революції і жіноцтво. Впивався моєю горілкою і судив революцію, і мене, і доньку мою. Сідай, Богдане. Ти вже дома був?

— Ні.

— Ой! — зойкнула жінка.— Як же так?

— І сам не знаю як.

Неясний здогад ворухнувся в погляді жінки, але вона його пригасила віями, так схожими на вії Яринки.

— То я тобі вечеряти поставлю, ти ж здорожився,— заметушилась, підійшла до печі, де вигрівались весільні пахощі.

— Не треба, тітко Маріє.

— Як це, не треба? Ось у мене і казенна горілка стоїть.

— Я, тіточко, такого зілля поки що не п’ю:

— Чула, чула про це, хоч ніколи но навідувався до пас.

Вони зустрілись поглядами, і він знов побачив, як у її скорботних очах ворухнувся здогад, та за ним стояв не осуд, а співчуття. Затинаючись, ніяковіючи, він спитав:

— Куди ж могла податись Яринка?

— Хто ж його знає,— задумалась мати.— Лише дві дороги має вона: або в Старий Майдан до Надійки, або в Донбас до Бориса. Мій урвитель, Омелян, значить, уже подався навздогінці за нею. Хоч би не наздогнав.

— Де Старий Майдан, я знаю. Може, ви дасте Борисову адресу?

— Ой Богданчику, ти її також будеш шукати?

— Напевне. А ні — хоч листа напишу.

Іваниха підійшла до божниці, вийняла звідти податки, страховки, листи, поклала їх на стіл, де лежали хліб і калина.

— Розбирайся в них, як розберешся.

Він одразу запам’ятовує адресу і збирається йти. Тоді жінка охоплює його руки, головою принада до його засніженого, що вже береться росою, плеча.

— Що мені, Богдане, в цьому світі робити? — І вже за її сльозами зникає здогад, а стоїть одна материнська печаль.

— Дарма, дарма, все якось перемелеться, от побачите.

Стукнув вітер у вікно, Іваниха метнулась до нього, а потім зітхнула:

— Тепер підуть усі мої ночі на безсоння, як у війну… Будь здоров, Богданчику. Хай твоя матір не плаче за тобою, як я за своєю найменшою.

— Бувайте здорові,— цілує в щоку жінку, що могла б бути йому другою матір’ю. На тремтливих устах він виносить присмак її сліз і знову, неначе п’яний, виходить у заметіль. І враз його наздоганяє зламаний голос Іванихи. Він зупиняється, жінка швидко підходить до нього і щось тиче в руку.

— Ось тобі, Богдане, весільний жайворонок. Як не маєш подарунка від доньки, то май хоч від мене.

Він підносить розкриленого птаха до очей, проводить рукою по його солодких пшеничних крилах і має гірку втіху: все-таки ліпше отримати весільну пташину з рук матері, аніж од чужої нареченої… Де ж вона тепер? Де ж? Хлопець ще раз прощається з Іванихою, кладе теплу неживу пташину в кишеню і виходить з подвір’я, де все поривається влетіти вгору намерзлий стіжок.

Вдома, видко, ще не спали — у вікнах стояло вкручене світло. Двері і досі були незачинені. Богдан тихцем увійшов до хати, ступнув пару кроків і, за щось зачепившись, ледве не розтягнувся на долівці. Тепер він побачив, що тут на сіні спало кілька нічліжан.

— Хто це порозкидав стільки ніг? — кинув погляд на стіл, за яким сиділи батько, мати і… старий Шаламай.

— Та це мої діти відлежують боки! — засміявся музика і, пізнавши Богдана, здивовано прогнув брови.— О, студент!.. Теж прийшов підночувати?

— Та…— зніяковів хлопець.

— Богдане, синку,— з несподіванки аж застогнала мати. Лагідна, як літо, вона несе йому назустріч і занепокоєння, і радість, і усмішку.

— Це ваш син?! — ще більш здивувався музика, перехопив застережливий Богданів погляд, крекнув і поклав вії на половецькі очі.

— Як же ти, Богдане, добирався у таку негоду? — встає з-за столу поставний, високочолий батько.

— Як міг, так і добирався,— зиркає на музику.

— І нащо ж було вириватись у таку хуртовину? — зажурилася мати.

— Захотів твоєї картоплі з капустою і пришелепався — ноги ж не куповані,— підійшов до сина, розгладив шпакуваті вуса, почоломкався.— О, видать, добре тобою вихала метелиця — ледве на ногах тримаєшся.

— Ще б пак! — буркнув Шаламай.

— Давай, стара, мерщій щось вечеряти сипу.

— Тільки спати,— парубок, видихаючи мороз, сів на тапчан і почав скидати чоботи.

— Богдане, хоч картоплі печеної,— затурбувалася мати.

— І трохи меду. Сам варив із щільників,— подав батько чарку янтарного питва.

Богдан її перехилив, а Шаламай скривився:

— Такий мед треба не пити, а прислухатись до нього,— він приголубив чарку і підніс її до вуха.

— Що ж ви там чуєте?

— Червень, сонце і дзвін бджоли.

— Мені сьогодні цілий день гуділи бджоли,— ледве посміхнувся Богдан.

— Добре, що не вовки трубили,— буркнув у вусища Шаламай і повернувся до незакінченої розмови: — Не вміємо, Василю, ми господарювати, не вміємо. Таку вже магнітну силу взяв папірець над землею, що безсиліємо і ми, і земля.

— Наш Туровець господар, та сидить над ним балаболка, що жита від рису не відрізнить, і керує.

— Хворостенко?

— Він же.

— І нащо вам ото знову у політику вдарятись! — гримнула мати.

— Та ми ж не про політику, а про зерно говоримо,— заспокоїв її батько.

— Тепер і зерно політикою стало,— відрізала мати.

Це були останні слова, які Богдан забрав у сон, де знову захугувала метелиця, заскрипів вітряк, відривалась од снігів хустка багаття, а від неї на санчатах тікала його любов. Куди ж вона, куди?..

Коли прокинувся, у хаті не було ні Шаламаїв, ні батька-матері, тільки на скрині лежав весільний жайворонок.

IV

Хуртовина то хльоскала чабанськими пугами, то витягувала з себе вовче виття, то, притихаючи, несподівано озивалася джмелиним смутком, неначе в’їжджала в минулорічну осінь. Минулорічна осінь! Якою вона була? І, на якусь хвилину, розгортаючи болі, розгортаючи зиму, вона висвітилась, вийшла з сніговію…

На узліссі дрімливі берези притримують досвітню спідничку неба, щоб не заросилась вона. А за березами блакитнавиться пасіка і кошлатиться перестояна хатка, де сивий сон, мов дід, де сивий дід, мов сон.

Вигойдуючи в руці горнятка-близнюки, вона ще здалека побачила старого пасічника й радісно гукає йому, але ніби й не йому:

— Гей, хто в лісі, озовися!

— І кого ти вишукуєш у лісі?

— Свою долю і вас!

— Тоді ще раніше треба вставати.

До Неї од бджоляника наближається сива, неначе туманом накудлана, голова, що прихопила першого снігу ще в Сибіру за тисяча дев’ятсот п’ятий рік, на неї спокійно-спокійно дивиться настояний розум в очах, у підоснові яких ще й досі чаїться бунтарське заповзяття.

…Аж у сімнадцятому році неждано повернувся з Сибіру Володимир Холоденко, якого давно поховало село. Після перших зойків, поцілунків, частувань повели хлібороби засланця на кладовище і показали високий, зрубаний з цілого дуба хрест, поставлений йому ще в дев’ятсот п’ятому році після отих катувань, що відділяли душу від тіла. На хресті вибілювався рушник, під хрестом росли півники, барвінок, м’ята, захопивши рівно стільки місця, скільки потрібно для могили.

У півники, у барвінок, у м’яту лягли очі людей:

— Що ж, Володимире, робити з хрестом, коли ти, виходить, живий?

— Та хай стоїть собі,— посміхнувся чоловік.— І дерево міцне, і місце гарне…

— Добрий ранок, дідусю!

— Таки добрий,— говорить у люльку дід Володимир,— і сонечко сходить, і роса роситься, і земля хлібом та грибом пахне. Он бачиш, який красюк поглядає на тебе.

— Оце так! — Вона підбігає до старої сосни, біля якої, мов бриль на дитячій голівці, красується тугий шапкастий боровик. До нього шматочком осіннього сонця присусідився пожовклий березовий листок.— Дідусю, коли ви його побачили?

— Напевне, тоді, як ти свою косу зіллям вимивала.

— І ви почули зілля? — щось згадала і почервоніла.

— І я почув,— добряче посміхається старий, пихкає люлькою, і вид його зникає у хмарці диму.

— А чом ви, дідусю, не спите?

— Чому не сплю? Дива, Яриночко, бувають: мій вік постарів, а сон помолодшав,— як пішов опівночі парубкувати, то й досі не навертається на очі. І куди він міг завіятись?

— То ви з самої ночі не спите?

— Та не сплю: тупцяю навколо вуликів,— усе виглядаю молоді літа.

Ярина уявляє собі, як до діда знехотя збираються в гості молоді літа, і сміється.

— І приходять вони, дідусю?

— Все рідше й рідше. Чи розлінились, чи далеко зайшли вони? Одначе й тепер є старому відрада: кладу руки на вулик — і маю музику, кладу очі на зорі — і маю втіху. Люди повинні більше дивитися на зорі, на Стожари, на Лебедя, на Чумацький Шлях, на Стрілу… А на Стрілу, може, й не треба — вона війну приносить. От поможи старому,— він кладе люльку на пеньок і скрипучим, неначе з чумацького віку захопленим голосом починає про ту стрілу, що для нещастя перелетіла все море:

Ой летіла стріла
З-за синього моря.
Кого вбила вона?
— Вдовиного сина.
Хто по ньому плаче?
— Чорний ворон кряче…

Не з-за синього моря — з-під цвинтаря вдарила стріла в її серце та й скалічила найкраще, що було в ньому. Дівчина застогнала, і на її стогін тихеньким іржанням обізвався і зупинився кінь. Чого ти, коню? Щось наполохало тебе? Не лякай ні себе, ні мене, бо нас тільки двоє посеред ночі, посеред сніговиці.

Ярина скочила з саней, борсаючись у заметах, перевірила упряж, струсила сніг із коня, а він поклав їй голову на плече. Стомився, коню? Потерпи ще, потерпи. Де ж ми тепер? Де наша дорога? Ти, коню, не збився з неї?.. Ось щось нове обізвалося у хуртовині. Якісь ткачі попереду снували шум, снували сум… Ага, то журно загуділа діброва. Її голосу, напевне, злякався кінь. Не бійся, дружище. А що, коли він почув вовків? Ні, ні! Тоді б не так непокоївся. Та й поїхали, коню. Обоє ми змучені, а їхати треба, бо хто зна, яка стріла наздоганяє нас.

Перед дівчиною майнули клешнясті безжальні руки Омеляна. Вона затремтіла і гнівно поглянула в ту сторону, де мав бути її брат. Це він пригнув і надломив її волю, та все випалював душу і в згарище її вселив страх, та й штовхнув із ним у весілля, на яке й рідна сестра не схотіла приїхати…

Хіба ж під вечоровими яворами, у головах яких стояли зорі, а в ногах жебоніла вода, таким ввижалося власне свято?.. А тепер їдь по болях своїх, по сльозах своїх. Ще так недавно і добре і недобре око завидувало на її вроду. А що з неї? Більше поговору, більше печалі, та й годі. От і зараз: скільки патякальних по-різному замарнословить про її втечу, скільки плесканів вичервлиться на її бездолі. І хай!.. Не родись красивим, а родись щасливим.

І знову осінь глянула у вічі, тільки не з лісу, а з туманцем підсиненого поля, де іскрилися-згасали пізні гречки і на стернях, прислухаючись до перелітних птахів, непокоїлись гуси. Тоді вона, ідучи з вітряка, стрілася з Богданом, і він почув, що її коси пахнуть лугом.

Яке щастя має хлопець — перший у їхньому селі закінчує інститут. Хто скаже, що вони вчилися разом, обоє схилялись над казкою, обоє страхались і жили нею. Та вирвав її Омелян з-за шкільної парти, скаламутив світ казки і надії, бо час дівчині крутитися біля печі, біля сапки, біля корови, час знати, почім фунт масла і копа яєць. Але з цієї науки вона тільки взнала, почім копа лиха. І хоч перепалила серце, хоч великий жаль себе, та мусить боротися, топтати свою копу лиха. Тепер не тільки болі, а й упертість, непокора нуртували в її жилах.

Ярина пригнулась, вивільнила плече і рішуче пішла до санчат. Кінь знову зітхнув, тріпнув гривою і рушив з місця. Враз щось знайоме-знайоме обізвалося, заскрипіло з хуртовини, в якій заблудились людина і кінь:

Ой летіла стріла
З-за синього моря.
Кого вбила вона?
— Вдовиного сина.

Невже це мариться? Так не дрімала ж вона. Ярина стягує на плечі теплу хустку, дослухається до голосу метелиці, вдивляється в темряву. Назустріч їй щось волохатиться і співає-вискрипує старечим голосом журбу.

— Гей, гей! Хто тут?! — І, лякаючись і радіючи, перекрикує віхолу, а з неї чує здивовано-насмішкуватий голос:

— А що воно там озивається у завірюсі? Може, хтось дідові в горнятах-близнюках вечерю несе? Оце було б добре розморозити душу! — Порівнялися сани, а з них зіскакує засніжена постать, а згадується пасіка і перестояна хата, де сивий сон, мов дід, де сивий дід, мов сон.

— Діду Володимире, це ви?!

— Та неначе я! — пригортає її і сміється.— А хто будеш ти?

— Діду Володимире, ой діду! — не знає, що сказати, лише чує, як од нього пахне і мандрівкою, і тютюном, і пасікою.— Сама доля послала вас.

— То ти мене вже записала в посланці долі? Аби ж це було так,— насмішкувато хмикає старий бджоляр і дістає з-за халяви люльку.— Як же ти опинилася тут? А я оце поспішаю до тебе на весілля. Подарунок везу з міста.

В її голосі одразу ж обізвалися сльози:

— Даремно поспішали. Не буде, діду, цього весілля!

— Не буде? — не дивується, тільки пильно вдивляється у неї старий.— Пішло за водою?

— Ні, за туманом.

— Ти покинула його?

— Покинула. Втікаю од напасті, од сорому свого. Не судіть мене, діду.

— Ге-ге-ге! — загелготів старий, охопив руками Ярину і поцілував у щоку.— Ге-ге-ге!

— Чого ж ви, дідусю, регочете?

— А хіба ж я знаю? Цілий день не було такої причини. Усе сумував та журився, згадуючи тебе. Навіть чарку у районі пив з осмутою. Цим осоружним весіллям ти всю мою душу сиротила. А тепер… Ге-ге-ге!.. Там, либонь, схопивши облизня, Артемон крутиться, як посолений в’юн, а Омелян вертиться. Так їм, каламутникам, і треба. А ти молодця.

— Найшли молодця,— похнюпилась Ярина.

— Не кажи. Це добре, що утікаєш од цвинтарних душ. Погоні ж не буде за тобою?

— Напевне буде.

— Тоді, бідолашко, дамо крюк та й потихеньку гайнемо до мене в ліси. Ніхто так не вибере твою печаль, як ліс. Там сама збагнеш, яка в нього душа.

— Хіба, діду, ліс має душу?

— Таку ж добру і запальну, як людина. Поїдемо?

— Омелян і Васюта одразу ж знайдуть мене там.

— То й що? — насупився бджоляр.— Тебе з моєї хати сам рогатий не вирве.

Ярина зітхнула:

— Вони, діду, і вашу хату спалять.

Старий похитав головою:

— Нагнали ці викрутні постраху чи страху в твоє серце.

— Таки нагнали,— журно погодилась дівчина.

— То й треба, дитино, виривати його, бо коли людина живе зі страхом,— це вже півлюдини або й того менше: вона тоді стає глиною в чиїхось руках. Не дай боже, щоб цей страшний корінь проріс чи обплутав твою молодість. Чуєш мене?

Ярині стало лячно від цих слів.

— Чую, дідусю.

— То й подумай над цим. Я найбільш боюся жорстоковладних і страхополохних. Це два кінці одного нещастя: ніколи не знаєш, з якого боку несуть чи підносять вони дурість або й горе. Цю науку я ще в дев’ятсот п’ятому році видихав. А тепер подивись на мій дарунок,— дід розстебнув кирею, щось добув із кишені свити і простягнув Ярині.

Вона прихилилась до старого — і трохи торішньої осені, і трохи затишку прихилилось до неї.

— Що це, дідусю?

— Та ніби хустка. Волохи мудрували над нею. Ось поглянь, які на ній позацвітали квіти.

Ярина мимоволі усміхнулась:

— Хто ж тепер, у темряві та в таку хуртовину, побачить на ній квіти?

— Ми побачимо. Ось розгорни.

Дівчина обережно розгорнула волоську хустину, і вона, мов птах крилом, залопотіла на вітрі, неначе хотіла прибитись до свого теплішого краю.

— Чуєш, як на ній шумлять квіти?

— Як шумлять чую, але жодної не бачу.

— То зараз побачиш,— заспокоює її старий. Він сунув у рота люльку, пригнувся, настовбурчився, черкнув сірника. Крихітка вогню проколола темінь і згасла, другий сірник просвітив дідові руки і теж зачах, тільки шостим чи сьомим старий запалив носогрійку і, коли вона роз’ятрила своє око, обернувся до Ярини, взяв у руку кінець хустки, просвітив її.— Тепер дивись!

Тьмяний вогонь вирвав з хустини розплющені уста троянди, в краєчку якої сумувала сльозина.

— Як жива! — перехопив думку Ярини.

— Тільки тепер мальовані сльози дорожче коштують, аніж справжні,— знову згадала своє безталання.

— Поки справжні сльози більше цінуються у книжках, ніж у житті,— з подивом відповів старий.— Згортай її з сльозами, та й поїхали.

— Куди?

— Після цієї та знов цієї! До мене, до моєї хати на одділі, де нас виглядають берези, і оберемки сонця між ними, і куріпки, і зайці біля закоморка.

І знову шматок безтривожної минулорічної осені війнув над Яриною.

— А чого це, дідусю, зайці бігають біля вашого закоморка?

— Бо я звечора ставлю там вівсяний сніп, кидаю якусь брукву чи моркву, а вони й прибігають ласувати. І в’юнів із ставочка натягаєм тобі. Ти любиш їх?

— Боюся і їх, і їхнього писку.

— В’юни пищать, коли в них велика туга чи коли приходить нерест. А вечорами будеш уголос книжки читати, бо хоч і гарно мені влітку на відлюдді, та взимку так сумую, як дзвін без серця. Навіть радіо не відбирає самотності. Того й зириш у кожне вікно, ждеш не дождешся якогось лісника чи захожого. Та й не стіймо, неначе мальовані. Їдьмо вже.

Ярина з жалем подивилась на ту сторону, де її чекали берези, і оберемки сонця між ними, і куріпки, і зайці, і в’юни.

— Я, дідусю, не поїду з вами.

— Чого ж?

— Бо таку маю тугу і такий страх, що їх треба прикопувати десь подалі. Бачите, не заробила я вашої хустки.

— Не мели, дівко, порожнього. То хоч поїдем на якусь часину до мене — дивись, як лютує завійниця.

— Вляжеться і завійниця.

— Ще заблудишся, втопишся у ній, наче в морі.

— Мій тато колись казав: не всі в морі топляться, більше в калюжах.

— І це правда. Але для чого надсаджуватися самій і мордувати худобину? Перечекаєш якийсь день-другий у мене. Надінь на коси мою хустину, бо і її замітає снігом.

Ярина розв’язала свою передвесільну хустину, приклякла, потім взяла її за ріжок і, коли вона стрепенулася вгору, випустила з руки.

— Нащо це? — вирвалось у старого.

— Пішло за вітром весілля, хай і вона йде за вітром…

V

Яка заметіль надворі, яка хуртовина в серці!

Розтривожилось, розболілось воно, і немає ліків у світі, і нема тієї руки, що заспокоїли б його. А були ж ті руки, були ті очі, були й вечори, що тримали любов. Відійшли ті руки, одцвіли ті очі, сивиною припали ті вечори, полишили тільки згадки та біль, тільки біль та згадки…

Восени двадцятого року, коли тікали петлюрівці з України, вона поховала свого Мирона, а з ним і свою молодість і наділа на золото кіс чорну хустину. Та неждано-негадано після голодного року він з’явився до неї, з’явився, неначе злодій уночі, і відійшов у ніч. Вона й досі чує той потаємний стукіт, потаємний шепіт у вікно, в якому стояв місяць.

— Софіє, відчини, Софіє…

Під ноги їй впали минулі роки, по них вона знесилено, наосліп підійшла до дверей і, не вірячи собі, обняла їх і запитала їх:

— Хто це?

— Це я, Мирон…

— Ой…

— Ти сама?

— Сама-самісінька…

Вже падаючи в його руки, в його обійми і в їхні далекі вечори, застогнала:

— Звідки ж ти?

Він розімкнув руки і устами, що мали поцілувати її, прошепотів:

— З млинів смерті.

Вона десь під обрієм побачила ті чорні млини смерті, що мололи не зерно, а людське життя, здригнулася, мовчки ввела Мирона в хату. На порозі він скинув шапку, хотів перехреститися, але не знайшов ікон.

— Повиносила богів?

— Як бачиш… Ти ж колись не дуже молився.

— Колись я був учителем, мав більше сміливості, а коли душа наковталася страху, то й потягнулась до якоїсь надії.— І з гірким осміхом згадав Заратустру: — «Тепер люблю я бога, людей не люблю я…» Ти б вікна запнула.

Вона знову здригнулась: здогадалася, що не з повинною прийшов її чоловік.

— Чуєш, Софіє?

— Нема чим їх затулити: війна та голод усе повиносили на торги.

Тоді він дмухнув на світло. В хаті ожив, заворушився місячний туманець, і в ньому постать Мирона стала зовсім чужою. Та ось він, як у давнину, поклав їй на коси руки, зсунув із них жалобу хустки… Аби ж він зсунув і жалобу з її душі.

— Не чекала?

— Не чекала.

— Може, іншого маєш?

Вона затремтіла, припала до його зарошеної свитки, що. пахла задавненим димом і лісами.

— Що ти, Мироне! Ти ж моя судьба… Яку вибирала, таку й маю.

І тільки тоді він почав цілувати її коси, обличчя, очі, уста.

— Спасибі, жінко. Єдине, що залишилось од моєї віри,— це ти. Як звір пробирався до тебе, до твоєї хати. Не можу без тебе. Не можу.

Не тільки в очах, не тільки під ними, а й на його опущених плечах вона бачила страждання. Колись він, як світанок, входив у її життя, а тепер перед нею стояв надламаний вечір людини.

— Чого ж ти не можеш прийти до мене як людина?

Обличчя Мирона взялося зморшками, і не одне видиво вийшло і зникло з нього.

— А кому ж я свої гріхи віддам? Богу занесу? Так більшовики не вірять у нього.

— У бога не вірять вони, але в людину вірять.

Мирон здивувався, підійшов до столу, де лежали її книги і зошити школярів.

— Значить, пооблітало з тебе потроху національне листячко?

— Скажи: не національне, а націоналістичне.

— Коли ж це почалось у тебе?

— Коли знайшла у деяких провідників, на яких ми з тобою дивилися, як на іконостаси, що Україна — це той хміль чи горох, який не може стояти без підпори… Для Виговського такою підпорою була шляхетська Польща, для Дорошенка — султанська Туреччина, для Мазепи — карлівська Швеція, для Скоропадського — кайзерівська Німеччина.

— Отак ми і розумнішаємо,— без огуди сказав Мирон і задумався над своїм.

— Може, ти не вечеряв? То я зараз мотнуся,— хоч якусь пряженю зготую.

— А хтось і побачить дим чи лиху іскру над хатою.

— Чим же почастую тебе?

Він притулився обличчям до її кіс.

— Но треба, Софіє. Вечеряв я у добрих людей коло Бугу. Як побачив його, не очі — душа заплакала.

— Де ж ти був, Мироне? За кордоном?

— Спочатку, в двадцятому році, тільки дійшов до нього, подивився на той шарварок, що коловротився над Збручем у час відступу, подивився, як на тому боці стрічають нашого брата, та й переламав свою шаблю надвоє. Аж тут з коня нахиляється наді мною отаман Гулий-Гуленко і сміється, нагаєм показує на той берег:

«Не хочеться, козаче, уносити свою волю за чужі дроти?» — «Не хочеться, батьку».— «Ти, бачу, маєш характер. Лишайся зі мною! Видирай кращого коня у тих, що пруться за Збруч,— і до церкви. Хай доля і бог помагають нам».

В Ожигівці біля церкви зібралося три сотні таких, як я, озброїлися до зубів, посідали на коні та й подалися із Гулим-Гуленком у ліси.

Софія вжахнулась:

— То ти й досі не покинув банду?

— Покинув, бо далі не зміг. Ще в двадцятому році нам вдовбували в голови, що Україна от-от спалахне бунтом. Та бунт палахкотів лише в мізках нашої еміграції. А коли дізнався, як Берлін у своїх потаємних кублах паює Україну, як робить із неї королівство, як ділить його на два гетьманства, як віддав Наддніпрянщину австрійському архікнязю Вільгельму Габсбургу, як біля ярма для

України єднаються і румунський король, і австрійський архікнязь, і наш бандит Гулий, знову переламав шаблю. І це вже, здається, назавжди.— Він пригорнув дружину, поклав, руку на її сонні перса, що поопадали без нього, без материнства.— Тебе ж не чіпали за мене?

— Не чіпали.

— І нікуди не викликали? Ні в тройки, ні в Чека?

— І не викликали нікуди. Хоча інколи й чула підшепіт позад себе. А дехто і в очі кусав: чого це я так стараюся в школі. Та ніби й це притихло… Пішов би ти, Мироне, з повинною…

— Пізно, Софіє.

— Чого ж пізно? Омелян Безкоровайний теж не так давно вийшов із банди Гальчевського і вже співає в церкві.

Мирон спохмурнів:

— У мене, мабуть, гірше діло. Уже бандитуючи, ми на цукроварні зчепилися з комітетчиками. Там були люди із нашого села. В ямі для жому розстріляли їх. І засипали жомом, бо землею загортати не було часу. А двоє із них ожили. То навіть як простить мої гріхи влада, свої люди не простять.

Софія заплакала:

— То не буде нам життя, Мироне?

— На своїй землі, надійсь, не буде — треба шукати чужу. Того й прийшов до тебе. Підеш зі мною?

— Ой, не піду, Мироне! — скрикнула вона.

— Чого не підеш?

— Що ж я там без своєї землі, без свого сонця?

— Живуть же люди без своєї землі, без свого сонця.

— Чим же вони живуть?

— Як і всюди — копійкою. Поки на ній тримається світ.

— Я не хочу копійчаного світу!

— Що вдієш, Софіє,— Він вищий за нас. Недарма ж навіть мерцям копійкою закривають повіки.

Вона ніколи не чула таких страшних слів од Мирона. Де він зачерпнув їх у свою колись м’яку душу і які страшні ковші спустошували її?

— Як подрібниш за тією копійкою твої очі! Бійся, Мироне, таких думок.

— Може, й так, може, все здрібніло в мені,— погодився він.— Та не подрібніло моє кохання до тебе. За ці жорстокі роки я жив тільки тобою. Ні легковажна, ні продажна любов не збезчестили навіть думок моїх. Віриш, Софіє?

— Вірю…

І любов’ю, тільки любов’ю він підмив її волю. Другої ночі вони напівзабутою старою дорогою пішли на захід. Навколо місячне стеливо накупувало жита, що в цвітінні розкрили вії, навколо лежали безгоміння і сон. Недалеко від лісу, що таємниче темнів, Мирон зупинився, притримав її за руку, сторожко витягнувся всім тілом, поблід.

— Що там?

— Чогось земля гуде.

Вона прислухалась, але нічого не почула. Та через якусь хвилину, мов у сновидді, з-під лісу вилетіли вершники, а з-під хутора, переймаючи їх, теж на конях, вимчали, розсипаючись полем, козаки. Над тихими житами, над їхнім сном, наче збожеволілий одуд, задуднів кулемет, і, розсікаючи місячне марево, блиснули шаблі і понесли це марево, як свічі смерті, назустріч смерті.

Неймовірно швидко зіткнулися коні з кіньми, люди з людьми, шаблі з шаблями, скрегіт із скреготом, стогін із стогоном.

Мирон кинув її в жито:

— Відповзай, Софіє, відповзай!

— А ти ж куди?

— Я скоро прийду до тебе…— І зник за житами, неначе тінь.

За дорогою і побіля неї сумовито затюгикали кулі, а коли замовк їхній посвист, вона підняла скошену свинцем стеблину, що впала біля неї. Смерть обтрусила на ній росу, але не обтрусила ніжні вії пилку — отого зворушливого материнства, на якому тримається мужицька доля.

Відстугоніла земля, стихли постріли і стогін, тільки не стихав її біль. Як попрощався колосок із полем, прощалася Софія зі своєю землею і в який раз, вдивляючись сама в себе, питала себе: як вона покине її, і ці накупані місяцем поля, і дорогу в них, і ті доріжки, на яких розкривались таїни кохання, і ті дитячі очі, які завтра будуть очікувати її. Ні, ні, вона зараз же повернеться назад, виблагає, виплаче у людей Миронову долю.

Але де ж Мирон? Де її колишній світанок, теперішній вечір? Чого так довго нема його? Вона підвелася. Навколо вже не було нікого, тільки в долинці проростав кущ сивого туману. І навіть він, здавалося, благав її старечими руками не втікати на чужину. Вона пальцем провела по вбитому колоску і здригнулася, присіла в жита. Недалеко запідпадьомкала перепілка. Виходить, полохливій перепілці тепер не так лячно, як їй. Невиплакані сльози загойдали нею, немов билинкою. Софія впала на землю, притулила чоло до сплетених вузлом рук і невтішно, по-дитячому заридала.

Перепілка, почувши її, спочатку була притихла, а потім знову, як і спредковіку, почала вмовляти людей піти спати, не знаючи, що тепер багатьом дітям і пасинкам землі не до сну.

До самого світанку вона прочекала Мирона в житах, але він не прийшов ні з тієї далекої ночі, ні з тих років, що пройшли, як вода по каменю, як вода по сірому, як вода по білому…

VI

Безрозсудство є безрозсудством, та без нього людина теж не проживе свого віку. Тільки якимсь дивом добралася Ярина до міста. Обмерзла, знесилена, голодна, вона зупинила біля кількаповерхової кам’яниці коня, кинула йому під ноги оберемок сіна й затупцювала біля нього, щоб зігрітися. Перехожі з подивом зиркали на дівчину, на її танець, на заволохаченого, з намерзлими ніздрями коня. А ось і міліціонер з’явився, на чавунному від холоду обличчі він несе подив, невдоволення і підозру.

— Танцюєте, громадяночко? — питає так, наче дівчина вбиває в каміння його радість.

Ярина злякано глянула на нього, примкнула сполохані вії, притулилась до коня.

— Ви, громадяночко, може, проковтнули язик?

— Ні.

— Тоді звідки ви будете?

— З Озерного.

— Знаю, знаю,— спливав підозра з обличчя міліціонера.— Здалеченька прибилися. А ви знаєте, громадяночко, що в місті не положено смітити?

— Я ж не смічу! — безпорадно оглянулась дівчина: де ж вона смітила? І помітила, як навколо них уже почали збиратися гаволюби.

— Як не смітите? А це що? — міліціонер обережно торкнув чоботом віхоть сіна.

— Це? — Ярина здивувалась, далі з докором глянула на міліціонера, поправила хустку, пальцями стерла наморозь із брів і вій.— Це ж, товаришу, м’ята лугова, і ромашка, і чебрець, і зозулині черевички — саме здоров’я землі.

Увесь вид міліціонера одразу ж розпогодився, він з цікавістю заглянув дівчині у вічі і ще більше повеселів:

— Ви, громадяночко, напевне, приїхали сюди на сільськогосподарські курси.

— Авжеж, хіба цього не видно! — відповів за неї хтось із збірноти цікавих.

— Тепер усе їдуть і їдуть із села в науку.

— Такий час: і старе і мале береться то за книгу, то за буквар.

— А м’яса все одно не вистачає,— буркнуло якесь невнятнолике в передпотопній бекеші.

— Мізків поки що теж не всім вистачає! — накинувся міліціонер на м’ясоїдного і уважистою рукою показав йому дорогу від м’яти, ромашки, чебрецю і зозулиних черевичків.— І тут елемент знайшовся!..

Підгодувавши і напоївши Орлика, Ярина розпитала дорогу до педінституту. Нікого ж, нікогісінько не було в неї знайомих у місті. То, може, вона розшукає Богдана, а той порадить, кому здати їй коня і сани. Як тільки зустріне її Богдан? І вона чомусь торкнулася до коси, що й досі віяла зіллям. Колись він сказав, що йому подобаються ці пахощі.

Оминувши собор, дівчина під’їхала до бібліотеки, де мармурова табличка повідомляла, що це не проста бібліотека, а Української Академії наук. Є ж у світі щасливці, що набираються тут розуму! Щось недосяжне і втрачене війнуло над Яриною, і їй знову стало жаль себе, своєї загубленої казки, що теж могла б її вивести на дорогу науки.

Красива темнолиця і темноока жінка з подивом зупинилася, підійшла до Ярини, оглянула дівчину, коня, сани і заговорила співучою, з чужинською одміною мовою:

— Добрий день, дівчино. Ви приїхали до нас у бібліотеку?

— Ой ні! — аж перехопило дух Ярині.— Де вже нам.

— Чого ж ви перелякались? До нас тепер часто приїжджають із колгоспів.

— І їм академія видає книги?

Це сподобалось жінці, вона мило посміхнулася темними гарячими устами, що тримали на собі і в собі спрагу теплих країв.

— І академія видає їм книги. А куди ж ви приїхали, дівчино?

— В педінститут.

— Ви ніколи не були в ньому?

— Ні.

— Ось бачите білокамінні, як в Італії сходи? Вони вас доведуть у мури, де тепер міститься педінститут, а доїхати туди не можна.

— Спасибі.

— Лючія! — хтось гукнув незнайомку. Вона попрощалась із Яриною і, погойдуючи станом, легкою ходою пішла в бібліотеку Академії наук.

«Лючія! — немов далекий-далекий дзвін, що стихав у тиші, обізвалось Ярині незнайоме ім’я.— І де тільки взялося воно між снігами?..»

Стоячи біля невисокої огорожі, вона поглянула на середньовічні мури, де кострубатився, братався з засніженими деревами оцей таємничий інститут. А за ним засніжено вигиналась ріка, на якій колись козацтво Івана Богуна виборювало волю. Про це вона читала ще в тих книжках, де мішма лежали історія і вигадка, правда і безсоромна брехня, яку теж одягали в шати правди. Еге ж, напевне, зерно легше відділити від полови, аніж правду від кривди.

Камінними східцями вона спускається донизу, уявляв, як стрінеться з Богданом, і чув, як од скронь донизу течуть рум’янці сорому. Десь всередині інституту задзвонив дзвоник і сполохав її. А далі з дверей висипало гамірке, безтурботне студентство, воно зупиняло на ній очі, дивувалося, усміхалось, підморгувало і мчало зі своїми турботами, зі своїм життям.

— До когось приїхав сидір! — кидав якийсь насмішкуватий молодик.

— Та з якими ж очима! — додає другий, на чверть аршина розмикає вії і вдавано зітхає.

А третій, довгощокий, у виношеному пальтечку, зупиняється проти неї і співчутливо запитує!

— Ви, дівчино, розшукуєте когось?

— Еге ж.

— А кого?

— Богдана Романишина,

— Він з якого відділу? З філологічного, агробіологічного? Бо на історичному такого немає.

Боже, скільки є отих вчених слів, і яка вона темна серед них!

— Не знаю,— навіть соромиться глянути на молодика, а рум’янці вже не течуть, а палахкотять на її щоках.

Молодик не дивується, лише пильніше вдивляється в неї:

— А що він найбільше любить?

— Читати прочотні книжки.

— Тоді з філологічного! — вирішує довгощокий, нишпорить очима по тій живій стежці, що з Інституту підіймається вгору, і гукає: — Іване!

Носатий з чорними вогнистими очима чуприндир оглядається, дивується і поспішає до них:

— Що там у вас? Кущова нарада?

— Ось дівчина розшукує Богдана Романишина. Він часом не з твого курсу?

— Отака красуня і розшукує Романишина? — студент втоплює у неї несоромливий погляд, зітхає і засовує під кепку оберемок кучерів.— От везе дурням!

— Чого ж він дурень? — враз обурилась Ярина.— Як ви смієте отак споневажати?..

— Ач який захисник! — підсміюється Іван.— Та він же у свої двадцять років ще ні до однієї дівчини не підійшов, ні одній нічого у кучерики не шепнув. Зарився у бібліотеку, наче кріт у землю, і забув, що на світі є чорні брови, ось такі очі, як у вас, і любов.

— От ви, напевне, цього ніяк не забули,— спересердя відповіла йому.

Іван здивовано поглянув на Ярину і одразу ж почав баляндрасити:

— Вгадали, любко, таки не забув і повік не забуду, бо для чого тоді й жити на білому світі? А ви ж ким доводитесь Богданові? Рідня?

— Дуже далека.

— Це вже легше.— Подумав щось своє.— А вашого Богдана нема.

— Де ж він?! — мало не зойкнула дівчина, а в синіх очах її прокинувсь туман жалю.

Студенти перезирнулись.

— Ще вчора, як тільки починалася завірюха, він чогось зірвався додому. Скільки не одмовляли його, не змогли одмовити. Впертий ваш Богдан, як Валаамова ослиця.

І тепер Ярині знову обізвався з хуртовини знайомий голос. Невже вона біля самого села розминулася з Богданом? Дівчина безпомічно поглянула на студентів.

— Що ж йому сказати, коли повернеться? — хитро звузив гарячі очі Іван.

— Нічого не кажіть.

— Як нічого?

— Отак,— зітхнула і швидко пішла до Орлика, що дрімав на відсонні.

— І що ти скажеш на таке? — запитав Іван, дивлячись услід Ярині.

— Скажи ти: філологія на жіночому серці зуби з’їдає.

— І скажу! Коли це не марево, сама доля приходила до Богдана.

— Так уже й доля,— засумнівався історик.

— Тепер мені зрозуміло, кого він, телепень, тримав у душі і чом ніколи навіть не дивився на дівчат. Тільки чого вона засмучена така?

— Доля рідко буває веселою,— глибокодумно сказав історик, якого теж вразила дівоча врода.

А тим часом зажурена і зголодніла «доля» опинилась біля привокзального базару, куди часто приїжджали з Озерного. Хоч би кого-небудь зустріти з села, віддати коня, продати теплу хустку, щоб мати якийсь гріш, та й на вокзал. Біля крамниці залізних виробів вона неждано зустріла глинокопа Трохима Яременка і зраділа йому, як рідному.

— Яринко?! — витріщився барчастий дебеляк, якого не раз притовкувало і привалювало на різних глинищах. Його то викопували з них, то він сам виборсувався на світ божий, відпльовувався кров’ю і землею, та не кидав свого ремесла, бо глина велике діло — з неї бог людину ліпив.— А ти чого по торжку ходиш, а не справляєш весілля?

— Ох, і не питайте, дядьку Трохиме.

— То й не буду. Виходить, твоє весілля ще попереду?

— Мабуть, що так.

— І то непогано,— погодився чоловік, співчутливо поглядаючи на збідоване обличчя молодої.— Дорога твоя молода, довголітня, то чого зарання хапатися за чорті-що. Підвезеш мене додому?

— Самі, дядьку, поїдете, здасте Орлика в колгосп, та й годі.

— А ти ж куди?

— Ще й сама не знаю, куди мені їхати, де притулити голову.

Їй справді тепер стало лячно їхати в отой далекий Донбас. Може, краще майнути до Надійки, яку на руках носить чоловік?

— От історія! — на мить задумався дядько Трохим.— А знаєш, вірно зробила, що покинула викрутня. Йому не жінка, а наймичка потрібна. Він би тобі окайданив світ. Може, ти й не снідала?

— Таки не снідала.

— Тоді ми з тобою щось перекусимо. Бо весілля весіллям, а зуби повинні працювати. Як ти?

— Можна й перекусити.

— От і гаразд! їдьмо до чайної.— І дядько Трохим таємничо посміхнувся Ярині: — У мене в торбі є корінкова горілка.

— Це ж яка?

— На різному корені настояна, особливо на тому, що дає чоловікові моць. Коли б я не пив її, то давно б усі мої кісточки розчавили глинища, хоч і звуть мене хребетосилим.

У чайній за немудрим сніданням дядько Трохим то одним, то другим оком заглядав у корінкову горілку та все хвалився, що привіз до міста різні зразки глини і за це держава виписала йому премію, ще й обіцяла пропечатати в газеті. То все життя глина чавила дядька, а тепер посадовила його за один стіл із київським академіком, і той находить у ній формули. То що ти на це скажеш? І чи не вип’єш за це корінкової?

Ярина не знала, що сказати, але корінкової навіть не пригубила. Правда, цим вона й не дуже засмутила дядька Трохима, який від глинищ перейшов до того жомовиська, де його розстрілювали в двадцять першому році бандити.

— Прийшов я до тями вночі та й бачу, як до мене з неба спускається місяць, прямо на очі спускається,— зажурився чоловік, пригорнув Ярину, поцілував.— Живи, донечко, бо нічого кращого за життя не знайдеш. От зараз, бачу, осмеркло тобі, та це минеться. Ще коханий буде молитись на твоє личко.

— Таке ви скажете,— спаленіла від сорому.

— Ось побачиш.

Ярина попрощалася з глинокопом, вийшла з чайної, і на неї великим темно-синім оком поглянув Орлик. І все-усе, що коловоротилось останні дні, налетіло на дівчину. Вона обома руками охопила Орлика за шию і, мало не плачучи, кинулась у гущу базару, що жив своїми напівзаконами і хитруванням. Біля жінок, що торгували одягом, вона скинула свій шерстяний оренбурзький платок, і в нього відразу ж двома кротами вчепились чиїсь чорні руки, а ледачий язик почав ганджити його:

— Хіба це платок? Він незарібний, як моє життя, а дірчастий, як моя доля.

Рум’янець обвів обличчя Ярини.

— То відійдіть від нього, жінко добра. Я ж не прошу вас купувати!

Але спекатись жінки доброї було неможливо: своїми кротами вона тягла до себе і платок, і Ярину, а спиною, ліктями і горловим голосом відштовхувала людей, що витріщували буркала на її заробіток, і обзивала їх шкіродравцями. Нарешті перекупка відслинила кілька папірців, втиснула їх дівчині у руку і здиміла в базарній колотнечі.

А коли Ярина опинилася на вокзалі, її знову охопив переляк: до кого ж їхати — до брата, чи до сестри, чи до тих дрімливих беріз, що погойдують оберемки сонця?

VII

Світанком, пообшивавши степи і села, обезсиліла, уляглася хуртовина; з-за неспокійного обрію підвелося розпатлане, мов після похмілля, сонце і витрусило на сніги хирляві тіні. На віях здорожених коней заіскрилася паморозь, під віями прикляклих вершників трималася ніч. Їх не радували ні вишиті в хрещик ялини, ні зодягнені в святкові свитки хати, ні булані дими над ними, ні само сонце. Краще було б поночі скрадатись додому, бо зараз мало не кожна оселя накидає на них оком. Від самої думки про це куцьорбилась душа, а в жили вдиралася лють. І тепер на кожну хату Артемон косував, як на ворога.

А он уже до дровітень, до криниць вибігав в спідницях сільська цікавість. Вона, глипаючи на вершників, з того дива вгрузала в сніг, забувала про дрова і воду і долонями прикривала сміх чи насмішку.

Дорога неслави каламутно тінявилась перед молодим, вибивала на померклім обличчі мідяки плям. Утекла, щезла його дурна любов, а він, телепень, ще й сережки чистої води сунув їй у кишеню… Правда, інколи в закутку серця прокльовувалась крихітка надії: а може, Ярина повернулась додому, може, десь розминулись вони? Хіба ж дівчині змагатися з такою хурделицею? Тоді і він після весілля показав би свій норов: обвисали б сережки з її вух, а посічене шмаття — навколо стану. Не пожалів би і весільних одяганок. Артемон ворухнув заіненим гарапником, похмуро покосу вав на приголомшеного Омеляна: теж підпомагача маю — не міг вкинути молоду хоча б у комору?

А в цей час од хрещатих залишаєних воріт котиться прикрита співчуттям їдь:

— Добрий ранок, Артемоне! Добрий ранок, Омеляне! Найшли ж молоду чи де там? — круглолиця, розпашіла від печі і цікавості жіночка прихопила спідницею мірку вітру та й продає тугі, неначе яблука, рум’янці, а з її відер на плечі напатлане сонце п’є воду.

— Я тобі, щирозуба, помию ложки! — сичить Омелян.— Загороди пельку і щезни, язичнице, з очей.

— То чого це ви такі нервені?

«Язичниця» б’є руками по спідниці, наганяє безстидний вітер і, погойдуючи станом, несе до хати дитячий схлип води.

— Гей, хлопці, знайшли десь Ярину? — наче підлесно гукає з другого подвір’я якесь довгов’язе одоробало, від якого бог загубив міру, а з щілини його рота одразу ж випорскує пересміх.

Артемон і Омелян, мов камінні, проїжджають повз ці слова і повертають у другу вулицю, де біля воріт не стовбичать свідки їхнього страмовища. Але й тут вони з’являються, неначе з самого снігу вилазять, і січуть словом, як мечем. Та у вершників вовчими замками стиснулись зуби, а повз запечатані вії уже проходять не люди, а тіні.

Отак, німуючи, і дочвалали до подвір’я молодої, до тих яворів, що тримали тепер на собі стоги снігу. З хати висипала святково вбрана рідня, дружки і світилки. Артемон вдивляється у їхні обличчя і ковтає оскому, що забила не тільки рот, а й усю середину. Омелян виїжджає наперед, нагаєм збиває сніг із воріт і когось питає:

— Не приїхала?

— Ой, не приїхала,— загелготіли дружки і світилки, а мати заплакала.

Омелян одразу ж гримнув на неї:

— Цитьте, без вас теж весело!

— Де ж моя донечка, де ж моя лебідонька?

— Найдемо її і на краю світу! — насварився арапником на далину Омелян.

А Васюта, зціпивши уста, шмагнув коня нагаєм і, мов навіжений, помчав додому. Не музики, а собаче валування наздоганяло і випереджало його.

З музиками він зустрівся біля свого двору. Шаламаї частоколом загородили його ворота, вдивлялися у сонце і, сміючись, продавали один одному зеленкуваті, як горох, зуби. Ці музики, напевне, і в самому пеклі пересміювались би, якби там були весілля та горілка. З обличчя Артемона старий Шаламай вичитує, що йому сьогодні доведеться бути без роботи і чарки, та чомусь не журиться цим і навіть з якоюсь утіхою питає:

— Не здогнали молоді літа?

— І вони перестарками стануть,— так говорить Артемон, що аби його воля, то він за один день чиїсь молоді літа поробив би старечими.

Шаламай хмикає і бубонить наче сам до себе:

— Коли з лихою думкою заглядаєш у чужі роки, так само заглянуть і в твої… Нам і на ярмарок можна їхати?

— Хоч і за ярмарок,— скочив із коня Артемов.— Завдаток лишається вам, а більше не просіть.

— А ми не старці, щоб просити! — стрепенув вусищами Шаламай і гукнув на дітей: — Хлопці, на ярмарок!

Шаламаєнки, затоплюючи вулицю сміхом, наввипередки метнулися до саней.

«Їдьте хоч у безвість!» — Артемон прочинив ворота. На передній стіні хати лежали видовжені тіні хрестів, з-під них із дверей почала виходити його рідня. На всіх обличчях лежав один клопіт і одне запитання, але всі чавили його в собі — нехай хтось розумніший запитав. Хтось пожалів коня: замордований, комусь заманулося поводити його, і він підхопив повід, а малокебетний у слизькуватому кожусі Оверко почав жалкувати, що кудись поділися музики, а він так хотів потанцювати на Артемоновім весіллі, для цього навіть циганську халяндру вивчив на току.

— Мовчи вже зі своєю халяндрою, причмелений,— витріщились на нього.

Оверко злякано викруглив волові білки очей і обома руками охопив шапку з п’ятаком у денці.

До Артемона підійшов прибитий соромом і зажурою батько, під його червонястими, немов кінський щавель, вусами ворушився горілчаний дух.

— Як, сину?

— Погано, ой, погано, тату,— зітхнув й одразу ж прикусив нижню губу — хай і не подумають оті, які понасходились, що не зможе вихлюпнути свого злощастя.

— Між людьми буває і гірше, без горя не зживеш віку,— пожалів батько свою норовисту дитину, і з доброго дива йому згадалася Тетянка, її уста, що пахли чорнобривцями, її ноженята, що приносили йому шматки пахучого вересня. Та весільні гості і клопоти одразу ж підкосили давній вересень, і його зорі, і підсинені трави..» Щось же треба робити. Але що? В такій халепі і найрозумніший стане Оверком.

Заскрипіла хвіртка: на їхній сором ще прийшли гості і навіть не з порожніми руками. А он і голова колгоспу, Туровець, проїхав. Цей, на щастя, не зупинив коня. Який глум, яка напасть упала на їх подвір’я. Довго доведеться печінкою видихати це весілля.

Вони мовчки йдуть до оселі, перед ними розступається рідня, і тільки кудлатий Бровко, повискуючи, кидає на груди Артемону намерзлі лапи і сніг. Хоч хтось знайшовся, що пожалів його. Уже втрьох вони входять до хати, де перемішалися пахощі м’яса і смальцю, городу і саду. На застелених столах, як живі, вилежуються печені поросята і в звужених крихких повіках чаять насмішку до його весілля. У полив’яних мисках і полумисках чекає гостей продимлена в комині шинка, лискуча веприна, кільця ковбас, нагорблена індичатина, сліпоокий од жиру холодець, золоті злитки линини і застигла юшка з обезголовлених в’юнів. Їх навіть представники з району хвалять, запиваючи скаженою слив’янкою, від якої пересікається дух. А скільки ще варива мліє у печах, вигрівається на печах та мерзне в коморі. Кому достача, а кому один розор.

Окинув молодий оком усе добро, скинув шапку і неждано побачив на ній весільну воскову квітку. Спочатку хотів її розтоптати ногою, та передумав, поклав на божницю: не буде ж вік молодикувати він, а далі налив чарку батькові і собі.

— Намерзся за ніч.

— Воно й не диво,— понуро кивнув головою старий і вмочив у горілку вуса,

— То ваше здоров’я, тату… Ох, і дурним же був, що не послухався вас.

— Може б, з гостями випили?

— З гостями, тату, ми сьогодні не будемо пити,— відрізав Артемон і, прикусуючи скло, пожадливо перехилив чарку.

— Чому ж, сину? — здивувався Давид і поставив свою чарку на стіл.

Артемон з ненавистю глянув на подвір’я, де купками чорніли гості:

— Було б весілля — їли б, пили, веселилися; нема весілля — не будемо пускати на з’їжу добро.

— А що ж ти робитимеш із ним?

— Оце зараз винесемо геть-чисто все на ярмарок.

— І навіть смажену капусту?

— Навіть смажену капусту. Бо як усякне копійка наша, то й доля зведеться на старцювання.

— А що ж будем робити з горілкою та слив’янкою?

— Що? — прикладає руку до серця, щоб одірвати од нього каламуть.— Притримаєм до другого весілля, коли першого не було.

— Хоч як гірко нам, треба було б посидіти з людьми…

— Не можу, тату.

— Чого?

— Люди питимуть мою горілку, а я свою отруту. Скажіть їм щось, та й хай розходяться.

— Ні, це вже ти скажеш…

По-різному гості сприйняли таку новину: одні засміялися, другі обурилися і почали чортихатися, а найближча рідня з мисками, з полумисками, з макітрами, з ваганами подалася продавати весільні наїдки.

Ярмарок буйним сміхом зустрів несподіваних торговців, а несамовиті Шаламаї заграли їм з того дива марш.

Хоч яке недоладне вийшло весілля в Артемона, а закінчилося воно, як справжнє — веселощами, правда, не в хаті, а на торгу, де всі зійшлись на тому, що скупий Артемон і мертву копійку поставить руба.

Прямо з ярмарку Артемон пішов у контору колгоспу, над якою розгіллясті груші-глеки тримали свої срібні корони. Це знову боляче нагадало про весілля. Перед кабінетом голови непокоївся довгов’язий каміннолиций продавець Анань Шпитько, живими на його виду були тільки пожмакані калитки повік, що заховували мідяки очей. Ананя люди звали то гешефтярем, то слизькоязиким, бо язик і мозок його завжди безпомилково повертали туди, звідки віяв вітер. А якщо вітер за день міняв двічі напрям, то це саме з заповзяттям робили і язик, і мозок Ананя.

Побачивши бригадира, продавець благально прогугнів:

— Артемоне, шепни Хворостенку, щоб він ішов до мене. Я його по лінії торгівлі запросив на обід.

— А чого ти сам не скажеш?

— Аби ж там не було Туровця. Ти ж по собі знаєш, який він ідейний. Все називає мене то гнучкошиїм, то махлярем,— і Анань по-гусячому витягнув довгу шию, озлобився.— Сам би спробував піти по лінії торгівлі, не такої б заспівав.

У кабінеті голови Артемон застав Максима Туровця і голову райспоживспілки Костянтина Хворостенка; зараз його кругле, як підрешіток, обличчя було кладовищем веснянок: взимку вони вмирали, залишаючи по собі мерхлий розпад невиразних ієрогліфів.

Звикши мати справу з торговельним гріхоплутовством і крутійством, Хворостенко мало не в кожній людині вбачав запечатаного злочинця і навіть своїй жінці не довіряв ні у видатках, ні в любові. Його практичність не довіряла й духу, бо різні там сочинителі мають собі легкий хліб, а своїми художествами тільки розтривожують душу. На норму б перевести їх! На норму! Тоді б одразу поменшало різної критики, любові і всякого лібералізму-гуманізму, а прийшла б суспільно потрібна діловитість.

Селянина ж Хворостенко бачив наскрізь і мав для нього всеосяжне слово: стихія! На це визначення, в залежності від обставин і настрою, нанизувалися різні уточнення: підступна стихія, обмежена, дрібнобуржуазна, індивідуалістична, егоцентрична і анархо-синдикалістська. З цих уточнень Костянтин Прокопович не знав лише, що означає анархо-синдикалізм, але саме по собі слово було настільки довге і пригноблююче, що гріх було відмовитись од нього. Ось, наприклад, не підписується в підопічному селі якийсь упертий дядько на визначену йому суму позики. Виконавці й викликають його вночі до Костянтина Прокоповича. А той спокійнісінько починав розпитувати про життя-буття і щось нотує та нотує собі на папір’ї, а потім зітхне, викривить недовірливі губи і одразу накриє мокрим рядном.

— Усе воно, може, й так, якби не гірше: у нас, голубе сиз, є перевірені сигнали, що ти потихеньку займаєшся анархо-синдикалізмом.

— Чим, чим? — торопів і одразу блідне селянин«

— Анархо-синдикалізмом!

— А з чим його їдять?

І тут Костянтин Прокопович стільки набере в прозеленкуваті очі паморозі, що й гарячий прохолоне:

— Його не їдять, а видихають! І видихають не в своїй хаті, а десь далі,— кудись покаже рукою.— Отож підписуйся, поки не пізно,

І хлібороб підписувався і так тікав з кабінету, неначе оце гемонське слово гадюкою сичало в нього під ногами.

Зараз Костянтин Прокопович, складаючи доповідну, мають у зелених з памороззю очах не холод, а гумор, постукують пером у денце чорнильниці-невиливайки і журять голову:

— Хіба це чорнильниця! Це катзна-що, а не чорнильниця! От у інших голів чорнильниці! В Новоселицького — з білого мармуру, а очі її закриваються золотими, як шапка Мономаха, коронами. А в Горільченка чорнильниця з червоного граніту і займає увесь стіл. По боках стоять на лапах ведмеді і п’ють з пляшок молоко. Це нагадує всяким нестійким елементам, що їм теж треба пити молоко, а не вкидатись у горілку.

— Ідейна чорнильниця! — посміхнувся Туровець, і на його припухлих устах, і під його темно-сірими очима вибились віяла передчасних зморщечок.

Непомічений Васюта похмуро зирить на голову. І з якого тільки джерельця він ще добуває посмішку і сміх? Іншого давно б зароганили всі догани, та попередження, та нагінки, що сиплються, мов із коша. А цей не тільки тріпається, а ще й борюкається і мало не навкулачки б’ється з Хворостенком. Іншому головування розширює щоки чи живіт, а їхній скощавів, наче лелека весною, дмухни — полетить.

Артемон так само недолюблює Туровця, як і той його, мріє сколупнути з посади, але вітається шанобливо й у відповідь перехоплює зухвалу насмішку.

До кабінету входить вдова Соломія Громишина, що має розлетисті брови й дивовижно звабливий погляд: між повіками її таємничо волохатиться чи то сон, чи півсон, що одразу нагадає ранню весну чи квітку сон-трави. Глянув Туровець на Соломію — прояснів, Васюта ж насупився, а Хворостенко крекнув.

— Що, Соломіє, у вас? — лагідно питає Туровець.

Ця лагідність пересмикує Васюту: що воно у них? Не зальоти, бува?

А вона як убралась! Наче на посиденьки прийшла! Чи давно, мов зачумлена, ходила?

Вдова ближче підходить до голови:

— На лісовому ставку треба повидовбувати ополонки, бо задихнеться риба.

— Добре, зараз же пошлю хлопців. Як бджоли?

— Спокійно зимують, не сердяться,

Жінка виходить, і з обличчя Туровця зникав посмішка.

«Таки щось в в них»,— твердо вирішує Артемон і починає бідкатись своїм:

— Пропажа в нас вийшла, Максиме Павловичу,— сідав біля столу і кладе на зігнуту в лікті руку щелепасту голову.

— Пропажа? — дивуються потріскані вуста Туровця, за куточками яких дихають дві крихітні ямки.— Давно ми не чули про таке в нашому селі.

— На все приходить час,— глибокодумно мовить Артемон, не спускаючи погляду з довгастого обличчя, на якому господарює кібчастий упертий ніс. «Який розум, такий і ніс. Доберуться до твого розуму, то й ніс похнюпиться. А добратися вже пора».

— Що ж у нас пропало?

Артемон зітхає:

— Кінь, Орлик!

— Орлик! Хто ж його вкрав?! Конокради?! — дивується голова і засовує руку в притолочений, як переспіле жито, чуб.

Васюта набирав в очі туману:

— Аби ж конокради,— то не так жалко було б, а то навіть говорити соромно — Ярина Безкоровайна!

— Твоя наречена украла коня? — чіпким недовірливим поглядом обмацує Васюту Хворостенко, прикладав руку до задернілого підборіддя і одразу ж щось занотовує: така звичка в чоловіка — усе брати на замітку.

— Яка вона моя наречена,— відмахується рукою Васюта і непокоїться: що записав собі про нього Хворостенко? — Аби вона була моєю, то коня б не вкрала. Ще й годину вибрала собі — саме після дівич-вечора.

— Де ж вона, бідолашна, може подітися в хуртовину? — В Туровця одразу зажурилися і очі, і зморшки під ними.— Хоч би не замерзла в дорозі.

— Не замерзне — в кожушку поїхала,— буркнув Артемон.— От коня може занапастити. Та якого коня! Ви, Максиме Петровичу, складіть з понятими акта і за легкохода справте гроші з її матері.

— З матері? Який же ти проворний! — накібчилось усе обличчя Туровця.— Може, вона, мати, брала коня з стайні?

— Коня брав я…

— То ти й приведеш. А він, бач, на матір звалив! Тобі її за свої штучки на колінах перепросити треба.

Артемон розгнівався:

— Натаганьте ще чогось на мою голову та беріть під захист винуватців. Я їздив на коні до Ярини з житейським наміром, а вона втекла з розбійницькою думкою і підривом колгоспної економіки. Хочеш утекти від жениха, утікай пішодрала, а не кради коня. А ви ще й судите не її, а мене.

— Суща правда! — підтримав Васюту Хворостенко.— Не можна в один день двічі судити постраждалого.

Артемон з вдячністю поглянув на голову райспоживспілки, підвівся, уклонився йому.

— Виходить, маємо судити наречену? — круто повернувся Туровець до Хворостенка.

— А хоча б і діву Марію,— спокійно відповів той.— Інтимність є інтимністю, а колгоспне тягло не чіпай. Але я думаю, ні кінь, ні молода нікуди не задінуться і діло обійдеться без відповідних параграфів.

— І вдруге вам спасибі.— Артемон ще запобігливіше вклонився голові райспоживспілки, недобре покосував на Туровця і вийшов з кабінету.

— Артемоне, ти сказав Хворостенку по лінії торгівлі? — одразу ж навис над ним довготелесий Анань і вичавив запобігливу посмішку.

— Не було як.

— От біда. Прочахнуть різні потрави,— зажурився продавець, зігнувся і одним оком заглянув у замкову щілину.

На дворищі Артемона вже очікував настовбурчений Омелян. Він з недоуздками в руках розкарякувато стояв біля тину, а за його спиною приємно посміхалися свіжі синьоокі жереби.

— Ніяк не хотіли видати без твоєї записки,— Омелян спиною ворухнув у бік коней.

— Бо порядок. Що збираєшся робити?

— Як що?! — ошкірився увесь вузький вид Омеляна.— Шукати Ярину! Не голка ж вона!

— Де ж ти думаєш шукати?

— Поїдемо аж до Надії. Отам і застукаємо її, наче пташину в гнізді.

— Щось мені вже й шукати не хочеться.

— Здрастуйте вам! — аж засудомило Омеляна.— Значить, подаруєш їй і свою ганьбу, і навіть сережки?

— Тоді їдьмо! — підійшов до коня Васюта. «Що там не буде, а свої сережки треба справити з молодої».

Виїхали на шлях і знову зустрілися з підпилими Шаламаєнками. Побачивши молодого, вони весело перезирнулися, схопились за інструмент, заграли «до скоку».

Коні схарапудились і понесли вершників у сніги.

VIII

На розгорнуту книгу снігів опустився вечір і місячний підсмуток. Дорога звісила колії вниз і впала в підсинений полумисок долини, на дно якої хтось висипав пригорщу хат; їх, напевне, зовсім би завіяло снігами, аби не місяць — він примореними долонями і наколисував, і підтягував угору напівзабуте сільце.

Знеможений Богдан, як у воду, опускався у вечорове малювання, у напівпрозору повінь, на тлі якої хати здавалися і меншими, і легшими. І тривожилось, і вірилось, і не вірилось, що тут він знайде Ярину. Що ж тоді він скаже їй? Що?.. І вже тепер слова, як жорнове каміння, змовкали в ньому. Він тільки скаже, що хотів побачити її, та й більше нічого. А вона здогадається — і вжене в його душу насмішку, як ніж. Але чого насміхатись над його болем?.. Він знову й знов шеретує свої думки, на яких не тримається навіть пилок надій. Та не кожен з надіями йде до кохання, ідуть і з мукою. І хоч болить, та не дрібніє серце від цього: на болях його проростає і людяність, і незрадливість, і скарби душі. А що дісталося легко, легко й сходить. Як вода по камені.

— О, до нас новенькі прийшли!

— І наче загубили щось…— лагідно хльоснув його стриманий сміх.

Хлопець од несподіванки аж здригнувся, зупинивсь. Збоку, підпираючи ворота, стояв гурток дівчат і весело підводив місяцем уста і зуби.

— Добрий вечір, щебетухи,— розгублено вичавив посмішку, придивляючись до свіжих, у рамці барвних хусток облич.— І де ви повиростали такі?

— Які саме? — підсміювались і набивалися на жарти.

— Та гарні ж.

— Ось тут, у долині, при річці… У нас дівчата ростуть, як тополі,— зацокотіли, загойдались. І справді, щось по-тополиному гнучке і співуче обізвалось у них.— Ви до нас учителювати приїхали?

— Ні, я до вас у гості.

— Спасибі й за це.

— А до кого ж ви?

— До Надії Стрепет.

— От фортунить молодиці! — скрикнули, засміялися дівчата.— Одні гості з хати, а другі до хати.

— Усе тепло виринають.

— Хто ж у неї гостював? — шпигнув неприємний здогад.

— А хто їх знає… Приїжджало двоє верхи на конях. І з’явилися із хмарою на плечах, і поїхали із хмарою на виду.

«Омелян і Артемон. Виходить, нема тут Ярини. Аби ж була, навряд чи повернулися б скоро назад».

— І ви чогось хмаритесь,— стрельнуло однією лукавістю миловиде дівчисько з такими косами, неначе випросила чи позичила їх у сонця.— Правда, хмарно вам?

— Та ні. У нас люди трохи сумніші, ніж у вас.

— Справді? — чи то здивувалося, чи то повірило дівчисько.— То переселяйтеся до нас. Тут саме вчитель виїхав, а на свіжого ще рознарядка не прийшла.

— Я ж не вчитель, а… кооператор.

— А не схожі. Та нам і кооператора молодого треба, щоб гарний крам привозив, бо теперішній дбав лише про старих,— втрутилась струнка чорнявка.

— Отак і станеш черницею,— золотокоса на мить обметала своє личко смиренністю і піснотою, та одразу ж чмихнула й почала так приміряти вії до хлопця, ніби вже сохла за ним. Дівчата дивились на цю гру і штовхали одна одну під боки.

Богдан зітхнув:

— Весело ви живете.

— Аби ж у нас був молодий кооператор, ще веселіше б велося нам.

— Марійко, май сором у лиці,— хтось шепнув золотокосій, і вона одразу ж притихла, тільки жаль недограної ролі залишився на устах.

— Де ж, дівчата, живе Надія Стрепет?

Подруги споважніли, одразу повернули квітчасті голови до денця долини:

— Ось так ідіть прямо та прямо, перейдете міст біля млина, перейдете й другий, а за ним біля четвертої хати будуть прочинені ворота — отам і живуть Стрепети.

— Повечеряйте у них в’юнами і приходьте до нас.

— А чого ж в’юнами?

— Бо Григорій Стрепет і крізь лід винишпорить, де зимують в’юни,— знову засміялись дівчата.

По їхньому сміху він іде зі своїм смутком, і все йому здається, що колись уже був тут, що так само тоді вечір затоплював долину синюватим чаром і напатлував над хатами парубоцькі чуби димів.

Попереду забриніли шум і зітхання лотоків. Біля мосту тінився невеликий млин, до його боку притулилось велетенське колесо; обкипаючи піною і памороззю, воно витягувало з води і ронило у воду розкришене срібло, місячне снування і тіні. Колись біля такого самого млина Богдан міг висиджувати цілі години, прислухатись до мови лотоків, до гупання ступ, придивлятись до несамовитого шумовиння колеса, до недоброго зеленого ока води, куди сивими бородами стікало це шумовиння. Тут під колесом водилися чорти, і коли мельник знався з нечистою силою, вони йому і в безводдя мололи борошно і товкли в ступах.

Шматок дитячої казки, яка вже ніколи не повернеться в порозумнілі світи, війнув над ним, і він зупинився біля дерев’яного колеса, яке доживало свій вік, але й, доживаючи, шумувало життям і старалося людям на теплий хліб.

Негадано з цієї казки виплеснувся голос Ярини… Ні, це не з казки, а з невеликого млина, якого судомило невгавуще колесо. Богдан нагнав од себе згадки, прислухався. У млині знов обізвалося її слово, її сміх. Але чому ж сміх? Хіба їй тепер до веселощів? А чого ж? Позбулася нелюба — і знов оживає собі. Може, отут, у млині, і прибилась до свого кохання.

Через лотоки він добігає до сивих од снігу і борошна дверей, входить у неспинний дрож млина і в нерівному світлі бачить кремезного мельника, який для чогось викохав собі жолобчастий віник бороди, а на неї поклав товстенні вуса. Не здоровкаючись, Богдан застигає біля дверей, ловить здивований погляд мельника, ловить нерівний струмок муки, втоплює очі вгору, де лихоманиться кіш і не вірить собі: тут, у тінях, з порожнім мішком у руці, стоїть вона. Усе гудіння млина переходить йому в скроні, в жили, в душу, де наростає і аж натягується біль.

«Ярино! — хоче гукнути, але сум’яття перехоплює подих, голос, і знесилене слово не долітає до неї.— Ярино!»

Вона глянула на нього, здивувалася, гойднулась, і гойднулась навколо її ніг буденна з лиштвою спідниця.

— Ярино! — покликав її до себе, водночас дивуючись і непокоячись: щось незвичне було в обрисі її притемненого обличчя. Ось вона посміхнулася, поправила волосся, поторгала ногою верхню сходинку.

— Богдане, ти не впізнав мене? — спускається східцями, несе до нього в налукавлених ямках на обличчі і посмішку, і насмішку.

Тільки тепер Богдан упізнав: до нього сходинками спускалася Яринига сестра.

— Надіє! — зітхнув розчаровано.

— А ти, хлопче, й зажурився, що не Ярина? Правда? — піднімає вії молодиця.

— Га-га-га! — нарешті обізвався, мов у ступи загупотів, мельник.

Надія навхрест охоплює Богдана, притуляється до нього, зазирає у вічі:

— Як же ти прибився до нас? Чи з дому, чи з інституту? Може, вчителювати приїхав?

Йому ніяково говорити правду, та й дітись нема куди. Одвертаючи очі, шепче кудись убік:

— Де там учителювати. Прийшов, Надійко, до вас, шукати Ярину.

Молодиця зирнула на нього, і здивувалась, і зажурилась, і зітхнула.

— Ой Богдане, Богдане… Чом же ти раніше не шукав її? Чи дівка гарна тоді, коли засватана?

— Напевне, так.

— Не раз вона згадувала про тебе, а ти, бач, коли згадав…

Він подумав, що Надія втішає його.

— Не приїжджала Ярина до вас?

— Ні. Тільки Васюта з Омеляном приїжджали. Мабуть, вона до Бориса подалась. І де тільки заподілося її щастя? — Молодиці хочеться ще щось запитати в парубка, але делікатність вдачі стримує жінку,— Ти почекай мене, Богдане! — вона крутнулась, підійшла до мучника й почала вибирати борошно.

— Знову гості приїхали? — на жолобчасту бороду мельник натрушує хитруваті здогади.

— Знову приїхали,— рівно відповідає молодиця.— От ми їм і галушок наваримо.

— І мельника запросимо,— набивається в гості бородань.

— А мельника не запросимо, бо в нього жінка ревнива, ще вікна поб’є, а в нас немає скляра.

— То я з жінкою прийду.

— Тоді й дітей прихопіть — їх у вас цілий запічок, ще й на печі трохи,— безжурно відповідає молодиця і набирає повні ямки сміху.

— Ох, Надійко, Надійко…— зітхнув мельник, наче ковальський міх.

— Чого вам? — вигрібає мливо і з-під руки зирить на свого залицяльника.

Мельник озирається і стишує голос:

— За самі твої литочки не один буде пектися у пеклі.

— А ви їх і крізь халяви бачите?..

— Та бачу, все привабливе ще манить мене.

— Тож недарма кажуть — у старій печі дідько палить… Богдане, берися за мішок!

— Уже й запрягла гостя,— удавано зітхає мельник і вибиває борошно з жолоба бороди.

— До побачення, дядьку.

— Бувайте здорові. Заходь же частіше.

Надія і Богдан виходять із млина, і тут, біля обкипілого шумовинням колеса, парубок відчув, що Надійчині коси так само пахнуть лугом, як пахли колись Яринині.

Вони мовчки минають два містки, під якими і тепер не спить вода, і заходять на просторе подвір’я, де кудлатого Рябка надвоє роздирають злість до гостя і радість до господині.

— Годі, годі, бачу, що добрий, такий уже добрий, далі нікуди,— молодиця рукою заспокоює вірного сторожа і підходить до замкнених дверей.— А мій водяник ще з річки не приходив. І як можна там висидіти цілісінький день? — перегинаючи стан, дістає зі схованки дерев’яний ключ і одним порухом долоні відмикає сінешні двері.

Коли у хаті заколивався світ, на Богдана зі стіни подивилась Ярина, на розкритих устах, на віях, у очах її стояла довіра до всього світу — тоді й не думалось, що він зможе окривдити її.

— Яка ж вона гарна у мене,— торкнулася його плеча молодиця, зітхнула й пішла палити в печі. Коли вогонь лизнув сухі дрова, запитала: — Богдане, ти дуже голодний?

— Ні.

— Як дуже, то я щось зараз зготую, а пі — почекаєш мого водяника. О, чи не він скрипить ворітьми? — згадала щось і засміялась до себе.

— Чого ти, Надіє?

— Чого? Та згадала, як ото колись він усе викликав мене нашими ворітьми. А тепер, коли не приходить додому, вискрипує своїми.

До хати увійшов високий горбоносий красень. Він з порога поздоровкався з гостем і, виправдуючись перед жінкою, мовчки підняв угору намерзлу торбу.

— Піддобрюєшся? — взялася в боки молодиця, та за лукавістю в її очах чаїлася любов.— Знову самі в’юни?

— І окуні, і краснопір є,— простуджено заскрипів чоловік.— А якого, жінко, щупака випустили…

— Найбільшого? — насмішкувато сплеснула руками.

— Таки найбільшого.

— Одразу й повірити тобі?

— Як хочеш — діло хазяйське,— чоловік приніс із сіней ночовки, висипав у них улов, залюбувався ним і спитав Богдана: — А ви не рибалка часом?

— Рибалка.

— Може, завтра разом подамося на річку? Я вже на льоду й вікна подовбав.

— Завтра мені треба до міста.

— Студент?

— Студент із нашого села,— гордо пояснила Надія.— А в нашій школі, Григорію, він учився разом із Яриною.

— Де вона тепер, бідолаха? — задумався Григорій.— І чого було не прибитися до нас?

— Васюти і Омеляна побоялась.

— Я їм, скритовбивцям, вкоротив би ікла! — На щоки чоловіка повиходила злість. Він відсипав риби у менші ночовки і поніс сусідам. А коли повертався од них, знову поторгав скрипливими ворітьми, а Надія потягнулася вухом до цього скрипу, неначе до музики…

Богдану і вночі крізь сон скрипіли ворота Стрепетів і вчувалося, що хтось в’їжджав на подвір’я і розпрягав коня.

Ще тільки заносилось на світ, як чиясь лагідна рука торкнулась до його чуба, і він крізь сон почув голос Ярини:

— Богдане, вставай, бо вже ранок шкребеться у вікна.

— Ти?! — згадалось, як хтось уночі в’їжджав на подвір’я. Притримуючи ковдру, він підхопився з лежанки.

— Ні, Богдане, це я,— вгадала його думку Надія…

Усе було переговорено, перегарикано, перемелено на жорнах досади. Разом вопи впилися не так горілкою, як образою і тоскним болем, тому й мовчки ішли, неначе з похорон. Еге ж, кожна людина за свій вік наковтається і радості і печалі. Але чого ту радість одважує не щедра господиня, а скупий лихвар?..

І навіть Артемон, який не вмів ні творити, ні приносити комусь радість, норовив для себе видерти з її тіла більший кусень. Та от не подужали руки чи не додумав чогось казанок… Узяв би її силою, то й мав би собі жінку, мов княгиньку. А що не було любові, то дарма — і вона б знайшлася потім чи на постелі, чи біля колиски. Пішла ота краса (чи шматок долі), наче вода через греблю, тільки шум полишила, і до якого берега приб’ється, і до кого пригорнеться вона? Артемонові стало так важко, що комусь дістанеться його ж добро, та ще й з сережками чистої води, що він аж зупинився, болісно заплющив очі й прикрив обличчя рукою.

— Не побивайся, Артемоне, не побивайся,— поклав йому на плече клешнясту руку Омелян. І вночі його ворушкі очі були схожі на пуголовки.— Ще не все загублено. Краще зараз же гайнемо на той Донбас. Ми її і з шахти, як з пекла, вихопимо, їй-бо.

— З пекла? — ще невидюще подивився на Омеляна, та одразу взяв себе в руки і розсудливо сказав: — Коли вона добилась до шахт, то нічого нам не пособить.— І повернув на підсинену стежку, що вела до кладовища: звідси ближче до його хати.

Заскрипіла охоплена піддашшям хвіртка, скинула зі своєї наволохаченої брови кілька сніжинок та й знов стала очікувати не так живих, як мертвих, та назбирувати паморозь на підморожені медалі лишаїв.

З усіх сторін їх обступили цвинтарне дерево і хрести, на деяких із них пораненими птицями ворушились приморожені рушники. І навіть зараз Артемон, коли йому вже не треба було виривати хрести, за звичкою вихоплював з них оком ті, які могли б піти на паливо: він, як золотоординець, тягнувся лише до того, що могло принести йому вигоду чи копійку. Коли вони підійшли до мармурового янгола з надбитим крилом, Артемон раптово зупинився. Досі цей янгол не привертав його уваги: яку можна мати користь із нього? А тепер нагло зупинив. Артемон, загрузаючи в снігу, ступив крок і другий до янгола, глянув йому в невидющі, завіяні снігом, очі. І на камінному волоссі янгола трималася снігова шапка.

— Гарний? — запитав позаду Омелян. Йому хотілось протерти янголу очі, як протирав у церкві іконам.— Правда, гарний?

— Нічого,— відповів Артемон, який мало що тямив у красі.— Матеріал неначе добрячий.

— Дорогий. Кажуть, з Італії каменосічці привезли брилу, а тесали вже тут.

— Аж з Італії? Ти баї Скільки ж це коштувало? — здивувався Артемон, ще ступив крок, обома руками вчепився в надбите крило янгола і рвонув його до себе.

— Що ти робиш, навіжений?! — злякано скрикнув Омелян і відтягнув Артемона від янгола.

— Тобі каменю шкода? — хотів ще підійти до нього, та Омелян двома руками зв’язав Артемона у сніп.

— Не чіпай. Не каменю шкода, а святого крила. Нащо воно тобі?! — Й оторопіло заглянув у вічі Артемону, опасаючись, чи не відбіг той розуму.

— Я з цього крила чорнильницю зроблю.

— Що ти мелеш?! — жахається в душі Омелян.— Яку чорнильницю? І нащо вона тобі?

— Подарую Хворостенку. Він хоч і нічого не петрав в землі, та полюбляє коні й різні та всякі чорнильниці. Коня ж йому не подаруєш, а чорнильницю можна.

— Ох, і налякав ти мене, несамовитий,— Омелян витер піт з чола.— Я вже подумав, чи не скапустився ти на любові. Ну, а чорнильницю Хворостенку ми роздобудемо, коли він має таку слабість. Неодмінно треба піддобритись до нього. Тільки янгола більше не чіпай.

— Аби не чорнильниця, то він мені без надобності.

На шляху зафоркали копі, заскрипіли сапи і зупинилися біля цвинтаря, з них поволі підвівся чоловік. Стоячи на санях, озирнувся навсібіч, скочив на дорогу і нахилився до візника:

— Спасибі, що довезли. Тут уже я дійду,— й дістав з кишені гаманець.

— Воля ваша,— відказав машталір і сховав у кишеню гроші.— Підохотився їхати з вами, а вже й ніч заходить. Коли-то доберуся додому?

— Доберетесь, зараз місячно, зоряно,— поглянув на небо, зітхнув.— Бувайте здорові.

— І ти будь здоровий, коли добра людина,— повернув машталір коні, з яких клубами вилітала пара.

— Свят-свят-свят,— злякано прошепотів Омелян. Він усім тілом потягнувся за приїжджим, який, озираючись, обережно попрямував до греблі.

— Хто це? — пошепки спитав Артемон.

— І сам не знаю: сниться чи не сниться? Коли ні, то це Мирон Снігурський.— Омелян, спинаючись на кінчики пальців, пішов до цвинтарної хвіртки.

— Снігурський?! Твій сотник Снігурський?! — не повірив Артемон.

— Коли не ввижається, то мій колишній сотник Снігурський. От непорадна година.— Омелян виглянув із засніженої хвіртки, як пацюк із борошна.

— Так він же за кордон утік!

— Та втік же, втік, але все ж у руці божій… І голос його, і хода його.

— Тепер і подумай, що робити,— в Артемона на чолі вибилось снування зморщок.

— Ходімо назирці за ним,— рішуче сказав Омелян.— Коли поверне до хати Софії Петрівни, то, значить, він. У них така любов була, яка тільки в книжках описується, та що з того?

— Тому й досі Софія Петрівна ходить у святих?

— Мабуть.

— Ні собі, ні комусь користі,— махнув рукою Артемон.

Вони, не зачиняючи хвіртки, вийшли з цвинтаря і, скрадаючись, пішли за невідомим. Той, почувши попереду голоси, стишив ходу, повернув од греблі на ставок, а далі взяв праворуч, у вуличку з плакучими вербами, за якими жила Софія Петрівна.

— Він! — уже впевнено сказав Омелян.— Маємо ж гостя у себе!

Невідомий, озирнувшись, увійшов на подвір’я вчительки, постояв біля темного вікна, потім обережно постукав у шибку, далі підійшов до дверей і зник за ними. Згодом у хаті засвітилось, погасло і знову засвітилося світло.

— Чи вона, чи гість світить? Що ж тепер, Омеляне, робити з твоїм командиром і другом? — запитав Артемон.— Бачили ми його чи, може, не бачили? Мабуть, поки не пізно, розійдемось тихцем по норах, щоб потім по районах та інстанціях не ходити.

Відповідь Омеляна, який не дуже таївся зі своєю неприязню до влади, здивувала й спантеличила Артемона.

— Ти про які нори заговорив, коли до нас, може, ворог прийшов?

— Так я ж знаю, що ти не дуже голосуєш за теперішню власть.

— Я не дуже її вихваляю, бо в молодості і по дурості думалось про іншу. Але всяка влада від бога і Радянська — теж.

Артемон недовірливо покосував на Омеляна: чорнить, петляє, вививається, хитрюга. А для чого?

— Щось ти свічки за неї ніколи не ставив.

Омелян зміряв його пуголовками очей, які затверділи, наче в кригу вмерзли:

— Свічки я за Радянську владу не ставив, це правда, але зараз, може, і життя поставлю: маю спіймати ворога. А ти як собі хочеш — можеш і в нору залізти, тобі, як бригадиру, видніше.

Васюта перелякався: от тобі й Омелян! От тобі й спільник! Він зможе і Снігурського спіймати, і на нього, Артемона, тицьнути пальцем.

— Та що ти, Омеляне, то я пожартував.

— І я теж ніби пожартував,— так вимовив і так щось недомовив, що на спині в Артемона завовтузився клубок шершнів. І він відчув, як до Омеляна, що досі ходив під ним, почала переходити влада над ним.

— Що ж тепер нам робити? — спитав запобігливо, як ніколи раніше не запитував.

— Що? — аж підростав Омелян.— Я зараз же піду до Софії Петрівни, ніби по книжку, їй-бо.

— Почекай,— запопадливо виявляє турботу.— А коли замість книжки одержиш кулю?

Омелян зітхнув:

— І це може бути. Зате люди знатимуть, що я не такий, яким видавався їм.

«Отак можна й набити собі ціну, ще й когось уцінити. І чого я, дурень, до цього не додумався?» — дедалі більше гнівався на себе Артемон.

— То я пішов, а ти зразу ж біжи до правління, бери людей — і сюди! — Омелян обернувся і рівно, щоб бачили його хоробрість, пішов до оселі вчительки.

Артемон і тут позаздрив йому: іде так, наче й справді має взяти книгу. Що тільки надрукується в ній? Ще, гляди, доведеться над ним чи свічку ставити, чи псалтир читати…

Страх прийшов до Омеляна тільки тоді, коли поклав руку на солом’яний дідух, що охопив двері, й почав намацувати клямку. «Поки знайду клямку, він відтягне курок». Та силою волі чоловік причавив боягузтво і потягнув на себе хатні двері, що по якійсь дурості були незачинені. От і стає Омелян біля порога, набирав в ноги, в душу дрижаків, а в нього з опаскою ввірчує насторожений погляд вилицюватий Мирон Снігурський. Правда, ніякої зброї в його руках не було.

— Добрий вечір вам, чоловіче! — ніби не впізнає його Омелян.— А наша вчителька дома?

— Ні, її немає,— не спускає з нього викруглених очей Снігурський і опускає руку в кишеню.

«От і кінець!» — блідне Омелян, хоче кинутись на Снігурського, та раптом відчуває, що ноги його не несуть, що втратив усю сміливість, яку в молодості мав. Він відхиляється і приростає спиною до дверей: що буде, те й буде. І жаль йому стає себе і свого життя: пропетляло чорт зна по якому.

— Ти дуже перелякався, Омеляне? — криво посміхнувся Снігурський і вийняв з кишені цигарки.— Закуриш?

— Ой! Так це ви, пане сотнику?! — ніби тільки зараз пізнає його Омелян, і починає виходити з криги страху, і знову перепитує: — Це ви, пане сотнику?

Снігурський зібрав докупи кущі брів:

— Ні, Омеляне, пан сотник помер п’ятнадцять років тому.

— А хто ж ви тоді будете?

— Кооператор. Комерсант!

— Комерсант? То ви, виходить, повернулися з-за кордону і сумирно десь проживаєте собі? — прокинулось розчарування. А він даремне і се і те шеретував у голові.

Снігурський поморщився, закурив ненаську цигарку і втомлено сказав:

— Знаєш, Омеляне, я зараз прибився до своєї жінки і хочу говорити тільки з нею, а більше ні з ким.

— А де ж вона? Я прийшов до неї по книжку.

— Її немає. Не знає, що так мало часу в чоловіка.

— То вона й не знає про ваш приїзд?! — знов ожива надія, що цього вечора йому посміхнеться фортуна. Хоч би тепер вчепитися за її поли, хай навіть переступивши через чиєсь життя.

* * *

Захекавшись, Артемон увірвався до кабінету Туровця і всім рукавом тернув по росі, що вийшла на чоло.

— Що, за тобою сто вовків гналось? — відривається од паперів голова.

— Гірше, Максиме Павловичу, набагато гірше! — дихає, мов ковальський міх.— У нас об’явився шпигун! І ми його з Омеляном вислідили. Діла!

— Ти з Омеляном? Це з перепою? — на повних потрісканих устах Туровця, в його темно-сірих очах і навколо кібчастого носа затанцювала насмішка.— Ось хто найпильніший у нашому селі! А ми й не знали. Діла!

— А ви не дуже насміхайтесь,— образився Васюта.— Ви мали геройство за громадянську війну, а геройство може бути й тепер. Бо поки ми теревенимо, Омелян, можливо, й душі позбувся.

Але й це не розжалобило Туровця, він так само насмішкувато сказав:

— Людина не може позбутися того, чого в неї немає.

— І ви туди! — витирає чоло другим рукавом.— Багато хто грішить на Омеляна, але сьогодні доведеться їм міняти пластинку. Омелян оце щойно, життя не шкодуючи, сам на сам пішов на шпигуна.

— Де ж він такого дурня знайшов?

— Коли скажу, не повірите: у хаті нашої вчительки, у хваленої вашої Софії Петрівни Снігурської, якій вірять і довіряють усі. Зараз же подзвоніть у район, та й біжімо на допомогу Омеляну.

Відповідь Туровця приголомшила Васюту.

— Ти ввесь час хвастаєшся за своїм Омеляном, допомагай йому й зараз.

— А ви не будете?

— Ні.

— Ви відмовляєтесь?! — Артемон незрозуміло і навіть перелякано поглянув на голову.

— Як бачиш.

— Оце так! Не чекав такого! — обурився, але одразу чогось і зрадів Артемон, вискочив з кабінету й бігцем подався на пошту, де молодесенька телефоністка, нахилившись над романом, переживала чиюсь любов.

— Ой, це ви? — злякано поклала руку на роман.

— Зараз же з’єднай мене з Хворостенком! Тут таке робиться! Диверсія! — одним духом вихекнув Артемон.

Дівчина, розпашіла від чужої любові, кинулась до своїх патронів, щось злякано заальокала і через хвилину подала йому трубку.

— Прошу вас! — В очах її одразу почав виростати образ Васюти.

— Що там, Васюто, в тебе? — почув напівсонний голос Хворостенка.

— Костянтине Прокоповичу, дорогенький, у нас, у селі, значить, об’явився закордонний шпигун!

— Що? Шпигун?! — Артемон почув, як з голосу Хворостенка обтрушується сон.

— Істинно так! Ми його культурненько вистежили з Омеляном Безкоровайним!

— З Омеляном Безкоровайним? — недовірливо перепитав Хворостенко.— Та він же бандит бандитом.

— Він, Костянтине Прокоповичу, перебудувався. Ось і зараз, ризикуючи життям, пішов до хати виполошити скритника, шпигуна, значить. А я кинувся до нашого голови, хваленого Туровця. Але він одмовився допомогти нам. Тоді я до вас, бо до кого ж інакше? Тільки ви нам один світите і грієте,— не пошкодував хвальби, бо нею своєї каші не зіпсуєш.

— А хто ж цей шпигун?

— Колишній петлюрівський сотник Мирон Снігурський. Він з якимсь наміром прибився до своєї жінки. Вона, видно, теж… Словом, наскочили на клубок.

Якийсь час Хворостенко мовчав, потім крекнув і сипнув у провід кашель і сміх:

— Ну, Артемоне, дорогий, порадували мене і ти, і Омелян. Не думав, не гадав, що ви такі завзяті. Порадували! Правда, в Снігурського є офіційний дозвіл побачитись із дружиною. Він приїхав до нас із делегацією закордонних кооператорів. Але ви — молодці! Про вашу пильність повинен знати наш район. Передай сердечний кооперативний привіт Омеляну.

Голос замовк, і Артемону стало невимовно жаль, що Снігурський має офіційний дозвіл. Але й так, видать, вони з Омеляном відхоплять якусь жменю чи пригорщу слави. Навіть дорогим назвав його… Кому-кому, а Омелянові в цьому ділі он як поталанило,— бо сам Хворостенко похвалив, а в нього мало хто заживе похвали. Тепер, дивись, з підсудного Омелян сам статте суддею над кимсь.

На пошту тихцем увійшов Омелян, в його очах перемежовувались і ніяковість, і непевність: та влада, яку він годину тому відчув над Артемоном, одразу ж зникла, коли Снігурський показав йому один документ. Оттак ускочити в халепу. А тепер остерігайсь: Артемон не забуде, як він хотів узяти гору над ним, і неодмінно десь підчепить рогом.

— Що сказав Хворостенко?

— Назвав тебе і мене молодцями.

Це вже щось важило, та Омелян удав, що їх зобидили, зітхнув:

— Тільки й того?

— І говорив, що про нас мав знати весь район.

— Оце добре. Може, я хоч тепер стану комірником,— не важив на велике для себе Омелян, він більше дбав про дружка й прошепотів йому на вухо: — От, може, й виспів твій час сколупнути Туровця. Коли не вміє сам раювати, дай іншим, їй-бо…

Ідучи наосліп вулицею, Артемон місив ці слова, як місять тісто на коровай, і підіймались вони теж, як добре тісто, і трохи приглушували той біль, що залишила йому Ярина. Куди тільки викинути його і її заразом? Кажуть, жінку найкраще забути через жінку. То чи не забратись кудись на пухові подушки, що линяють без чоловічої голови?

На краю села, за обмерзлим мостом, блиснув вогник у хаті Соломії Громишиної, потягнув до себе Артемона і нагадав йому гріх голодного року, що приніс йому не тільки гроші, а й непевні любощі.

…Того весняного дня за цвинтарем стояв голодний ярмарок, на якому мучились люди й худоба: тут за безцінь збувалась і пам’ять дідизни, й остання сорочка; тут темніло сонце в людських очах і темніли старого письма боги та й за відро бараболі переходили в чужі руки.

Через цвинтар до Васют приходили й приходили нужденні покупці. Усі вони мали однаково страдні обличчя, та не однакові ноги: в одних вони були підсушені, а в других роздуті голодом. А коли передвечір’я перервало ревище худоби і торг, до них у хату зайшла Соломія Громишина. Голод вибілив її обличчя, провів синці на повіках і під ними, а між повіками навісив підволохачений сон чи півсон.

Глянув Артемон на молоду вдовицю, що притулилася косами до одвірка, і здивувався, і подякував долі, що вона послала йому такого покупця. Він торкнувся рукою кишені — там лежали ключі від комори — і побачив себе з нею в коморі, де їстівне тепер дурманило людей.

Похитуючись, Соломія підійшла до столу, за яким сидів він, і підняла на нього свій блакитнавий сон чи півсон і сірий голод. Ось, як прив’ялий квіт, розтулились її уста, і застогнало не слово, а середина її. А в нього саме негадано брязнули ключі. Вона здригнулась, злякано вмовила, бо чула цей самий брязкіт у руках його батька.

Не знаючи, як звернутися до неї — на «ти» чи на «ви», він нарешті запитав:

— Ви хочете щось купити?

Жінка болісно звела докупи чорні розлетисті брови, похитала головою, що здавалася завеликою на висохлій шиї.

— Артемоне, твій батько не хоче зарятувати мене. То, може, ти зарятуєш?

І він так по-дурному запитав її:

— Чим же я зарятую вас?

— Коли можеш,— картопелькою, а ні — хоч пір’ям цибулі,— і повела своїм болючим поглядом на вікно, за яким, як рута, зеленіла, двоїлася в очах цибуля.— Я не хочу дурно. Я відроблю, Артемоне.

І йому стало совісно, що така краса вигинається перед ним, як беззахисне стебло, але й злодійкувата радість прибувала від неї. Він підійшов до Соломії, поклав руку на вишитий полик, що процвітав давнім, неголодним днем, і почув, що під ним стояло не тепло, а холод. Саме в цей час заскрипіла хвіртка, і на подвір’я всунувся батько. Артемон скривився і, крадькома обміряючи вроду жінки, прошепотів:

— Я увечері прийду до тебе… не зачиняйся.

— Ой, не треба, Артемоне! — сахнулася вдова, і сон чи півсон поширився у її очах.

— Чого ж не треба? Не можу я тобі зараз пособити, бо он батько. Я прийду…— Він похапцем дістав з-під настільника скибку чорного хліба, подав Соломії.

Вона лячно зиркнула у вікно, обома руками вхопила ту скибку, вдихнула її пахощі і поклала в пазуху, де, зчавлені голодом, спали нерівні перса.

«Чи раніше вони теж були нерівними, чи це від голодування?» — не міг одвести очей од її пазухи і злився на батька, що невпору притарганився додому.

До оселі ввійшов нахмарений Давид, неприязно глянув на вдову:

— Знову ці самі гості в цю саму хату? Хіба я тобі не все сказав?

— Та не все голод почує,— прикрила повіками свій біль і пішла в сіни, що теж пропахли їстівним,— там стояли діжечки з кислим сиром і маслом, бо в льосі тепер їх було небезпечно тримати. Щось згадавши, здригнулась, заговорила до Давида: — Дядьку, я відробила б вам.

— У мене відробітків уже на три роки нахапалися. Іди з богом. Собака прив’язана…

І Соломія, похиливши голову, понесла у двір сльози і тихий схлип.

Увечері, крадькома від батька, Артемон поклав у торбину трохи вже пророслої картоплі, буханець чорного хліба, шматок сала і, щоб ніхто не побачив, левадами подався до мосту, за яким жила вдова.

— Боже мій! Це ти? — злякано стріла його Соломія. Освітлена місяцем, вона боса стояла посеред хати і щулилась під його поглядом.

Він ступив до вдови, злегка пригорнув її, і вона застогнала:

— Ой, не чіпай грудей…

Рука спала з її пазухи.

— Що ж з ними?

— Болять. Ой, мабуть, так і в чотирнадцять років не боліли. Чи то голод, чи вже й смерть зайшла в них.

— Яка смерть, перестань! Я ось тобі хлібця, картопельки приніс, — він поклав хліб і сало на стіл, а картоплю висипав під лаву і знову пригорнув Соломію.

Вона заплакала.

— Ти чого?

— Невже ти мене, голодну, зачепиш? Це ж смертельний гріх.

Артемон махнув рукою, тією, яка приторкнулася до її охололих персів:

— Хіба людина проживе без гріха?..

Соломія підійшла до столу:

— Коли дозволиш, я хлібця поїм. Вже один його дух дурманить, божевільною робить.

Борючись зі своїм почуттям, він бачив, як вона надрізала хліб, не прикладаючи його до грудей. І в ньому прокинулась жалість до неї, до її болючих персів.

— Я тобі сала вріжу, воно в нас м’яке, пахуче — на кукурудзяній муці росло.

— Воно до картопельки піде… Ти тільки нахились — як пахне хліб! — тримала на долонях скибку, немов скарб.

Він прихилився, понюхав хліб, відчув кислість його, та й більш нічого, і поклав руки на її міжпліччя, що одразу зіщулились. Його била дрож. Вона помітила це, зітхнула.

— Ти чого?

— Коли вже люди стануть людьми?

Він обізлився:

— Ти і вмираючи думаєш над цим?

— Хтось має думати і над цим,— твердо сказала вона.

— Ти краще про свої груди подумай, щоб не боліли вони. До лікарів не ходила?

— Що лікарі, коли це з голоду.

— Я тобі несолоного гусячого сала принесу.

— Це ж для чого?

— Натреш ним перса, хай підживляться, бо вони ще твоїм дітям знадобляться.

— А вони ж будуть у мене?

— Неодмінно будуть, та ще такі гарні, як ти…— сказав переконливо. І цим переміг її. Та мало мав радості, бо багато було сліз. В інших голодних вода вступала в ноги, а їй, видно, підтопила очі…

От і пройшовся вже час по тих вечорах, та не забувались вони, як не забувся блакитнавий сон чи півсон у її очах.

Він підійшов до Соломіїної хати, обкожухованої снопами немолоченого гороху. Вже одне це говорило, що в хату ввійшов сякий-такий достаток… Як і в голодний рік, двері були незачинені. Чи не очікує когось? А чого ж? На такий вогник, на такі очі і з домовини можна встати.

— Хто там? — сполохано запитала Соломія, коли він напіввідчинив хатні двері.

— Це я. Не чекала?

Вдова здригнулась, кинула на лаву шиття, підвела на нього очі, в яких і зараз стояв сон чи півсон, тільки він, здається, був тепер не блакитнавим, а синім.

Жінка з тугою повернулась не до нього, а до вікна і запитала його:

— Чого тобі треба? Чого?

— Ти мене чи вікна питаєш?

— Тебе ж, немилосердний. Чого тобі?

— І сам не знаю,— зніяковів Артемон, бо що скажеш на таке? — Певно, минувшина покликала.

В її очах прокинувся гнів:

— Твоєї минувшини не було в моїй хаті!

Артемон похмуро здивувався:

— Так швидко забулося все? А що ж тоді було тут?

Соломія простогнала:

— Тут було моє горе, моя мука, моє нещастя. Йди звідси, безсовісний.

— Женеш?

— Хоча б і так! — розгнівана стояла проти нього, а високі ожилі груди її бриніли жагою материнства.

Він поглянув на них, спостеріг, що таки вирівнялись вони, і криво посміхнувся:

— Тепер твої груди не болять?

Соломія зітхнула:

— Душа, усе болить, коли бачу тебе.

— І що ж ти робиш тоді?

— Проклинаю той рік, яким гендлював ти і твій рідний батечко.

— Якби господь вважав на людські прокльони, то вже й людей не було б. Те, про що варнякаєш ти,— дурниці, їх вигадують оті, що книжки пишуть. А життя, воно таке: як не візьмеш його за роги, воно візьме за печінки. Заміж треба тобі.

— Що ти говориш? — простогнала вона.— Хто ж мене візьме, коли я була з тобою?

— Так який же дідько знає про це?! — обурився Артемон.— Тільки ми одні.

— І той має знати, хто захоче сватати мене. Як же можу не признатися йому?

Артемон перелякався:

«Це така простота, що й справді може роздзвонити все і прижити мені ще одного ворога».

— Це вже чорті-що, Соломіє. Нащо собі та й комусь каламутити минулим і спокій, і життя? Хай п’є твій хміль без дурних клопотів. А виходити заміж тобі треба,— знов пожадливо зиркнув на її груди.

Відповідь жінки приголомшила його:

— Приходять до мене і старости, і женихи, але боюсь усіх, боюсь сказати про свій гріх з тобою… Я могла б вийти заміж тільки за тебе.

— Що ти говориш?! Ти ж зовсім не любиш мене? — аж скрикнув Артемон.

— Так дітей любила б. І не були б вони в мене такими, як ти…

Розгублений, прибитий її мовою, він одвів погляд од її синього підволохаченого сну, од її грудей, що бриніли жагою материнства. От і зрозумій після цього, що таке лапка? А може, й справді вдарити лихом об землю й одружитися з нею, за таку хоч боятися не будеш ні в полі, ні в дорозі…

І, може б, ця думка взяла гору, аби не та близькість, яку він вирвав у голодний рік.

X

Він іде порожнім коридором, а той охоплює йому ноги гудінням. Богдан у подиві зупиняється. Ага, сьогодні ж вихідний. Десь далеко-далеко тріскотить друкарська машинка. То, напевне, Маргарита Іванівна підробляє, як підсміюються студенти, на панчішки й рукавички. Оті старшокурсники, які мають розуміння, що таке жіноча стать, кажуть, що ноженята Маргарити Іванівни саме з тих, які прихиляють донизу чоловічі очі й серця.

Богдан відчиняє двері інститутської канцелярії, де справді Маргарита Іванівна проворними пальцями розстрілює тишу.

— О, це ви, Богдане? — радісно дивується Маргарита Іванівна, та посмішка відразу ж згасав на її напіврозквітлих, як пуп’янок, устах,— Богдане, ви хворі?

— Ні, здоровий,— невпевнено відповідає студент.

— А що ж з вами?! І де ваші очі?

— Очі? На місці.

Маргарита Іванівна — це худе, добре оленятко, що чомусь прибилося до канцелярських лісів, відводиться з стільця, і її довгі ноженята, і струнка постать, здається, розганяють тіні низького зимового дня.

— В глибини позападали ваші очі. Але в які глибини. Знову ночі за книгами чи ходите вантажити на вокзал?

— Ні, я здорожився. Саме в заметіль вирвався додому, насилу дочапав.

Маргарита Іванівна безнадійно похитала отією голівкою, біля якої, мов бджоли, гуділи студенти.

— Навіжений, як і всі, хто пише вірші. Ви, напевно, застудились?

— Наче ні.

— Та хіба ви скажете? — вона приклала руку до його чола.— Температури наче нема, а нерозсудливість аж шелестить. Я вам завтра сушеної суниці й липового цвіту принесу. Сама сушила.

— Тоді я зразу одужаю.

— Боже! — сплеснула руками дівчина і засміялася.— Навіть наш Богдан спромігся на комплімент. Який прогрес! За це я вам завтра принесу подвійну порцію суниць і цвіту.

— Не треба, Маргарито Іванівно. Я сьогодні виїду.

— Куди?

— Далеченько, в зв’язку з домашніми обставинами,— зніяковів хлопець.— Я можу вам залишити заяву? Передасте завтра Домбровському.

— Що ж робити з вами, передам,— чогось зітхнула Маргарита Іванівна і крадькома закинула око в дзеркальце, що було трохи більшим за її вологе оленяче око.

Богдан забрався в куток, сів біля вікна і почав думати над заявою. А в цей час тихенько-тихенько прочинилися двері і в них злодійкувато просунулась циганська, з оберемком кучерів голова його друга Івана Соколяненка. В чорних очах хлопця, як на тальковій вазі, легковажились лукавство і веселість.

— Маргарито Іванівно, до вас можна? — кидав жагучий шепіт.— Як ні, то ми підемо.

— А хто це ми? — строго питається Маргарита Іванівна.

— Ми — це я, один, як місяць у небі.

— Як місяць у часи затемнення? — патякає на циганський вид студента.

— Точнісінько, Маргарито Іванівно,— не бентежиться Іван.— Коли я з’являвся на світ, то мав бути білесеньким, як пшеничне тісто, а тут саме почалось затемнення і зробило з мене брюнета. Я вже й наждаком шпарую свою пику, а, вона ніяк не вибілюється, прийдеться до жіночих мастил вдатися.

— Іване, а у вас затемнения вийшло. тільки на виду чи й під кучерями?

Іван одразу вмостив сум на приступець нижньої широкої губи:

— Спочатку — було на виду, а як побачив вас, то й у голові почалося повне і довгочасне затемнення.

Друкарка впала на стілець і почала витрушувати на стіл сміх і сльози.

— Маргарито Іванівно, струсіть і мені в руку пару сльозин. Я їх візьму в оправу.

— Ви прямо неможливий, Іване. Завжди я маю од вас і сміх і сльози.

Міняю їх на своє затемнення. Боже, боже, які ніжки! А в мене такий циркуль, хоч поросят проганяй крізь нього. О Маргарито Іванівно! — трагедійно підняв догори очі.

— Що, Іваночку? — заграла бровами, віями й очима дівчина. І це виходило в неї.

— На погибель собі, я мушу навести вам перевірені статистичні дані: ви краса й окраса усіх теперішніх областей, що входили колись до складу Подільської губернії! — Неждано він побачив Богдана і, не вірячи своїм очам, придивився, потім запитав: — Ти?

— Я, Іваночку.

— То чого ж ти мовчав досі?! — обурився хлопець, скинув з обличчя легковажність і заклопотано підійшов до друга.— Що з тобою? Де ти зник? Чого перепався на смик?

— Про це довго розповідати.

— Невже любов? — крадькома зиркнув на Маргариту Іванівну.

— Хто його зна.

— Виходить, і тебе не оминуло це стихійне лихо,— задумливо сказав Іван.

— Виходить.

— А позавчора тебе розшукувала синьоока красуня.

— Хто ж вона? — вп’явся очима в друга.

— Не сказала ні імені, ні прізвища. А була ж вона така, як весняночка. На санчатах з села приїхала сюди і дуже зажурилась, що не застала тебе.

— Куди ж вона подалася?

— Теж не сказала,— зітхнув Іван.— Вона?

— Вона. Я їду розшукувати її.

Іван набурмосився:

— Щось недоладне виходить у вас: то вона тебе розшукує, то навпаки.

— Ось подасиш завтра заяву Домбровському. Я через два дні повернуся.— І він швидко вийшов з канцелярії.

Іван розгублено постояв з заявою, пробіг її очима й метнувся за Богданом.

— А гроші?

— Які гроші? — нерозуміюче поглянув на друга.

— Які? — перекривив Іван.— Мальовані! На дорогу ж вистачить тобі?

— Не знаю.

— Я так і думав! Хвалити бога, вже вивчив свою пустопорожню клієнтуру. Ану витрушуй свої рокфеллерівські скарби!.. Так їх же й на один квиток не вистачить.— Іван поліз до кишені, вийняв щось із неї, віддав Богданові.

— Іваночку, це ж останні?

— То й що? До стипендії якось дотягну. А тобі, може, доведеться її хоч морозивом чи зельтерською частувати,— він стиснув плечі друга.— За такою дівчиною можна і на край світу! Бувай, великий Марко Поло!..

* * *

За вікнами ніч, нескінченна зимова ніч. Інколи з неї вихопиться острівець вогнів, і знову темінь, і качиний перестук коліс, і сумовитий посвист вітру-скрізняка. Під цей качиний перестук їде сон третього класу, їдуть лозові кошики, схожі на колиски, їдуть сонні матері, на руках у яких замовкли білі вузлики немовлят, їдуть печалі навколо стиснутих уст і їдуть надії на всміхнених лицях. А ти самотньо нагріваєш вікно головою, підкидаєш до мозку дровець, і він аж гуде від огню і чаду, і крутить, і крутить, і крутить оту стрічку спогадів, що має тільки один образ і одну синяву очей.

— О боже! — злякано прокинувся замиршавлений дяк, схопився за кишеню, вичавив з неї брязкіт і полегшено завершив: — О всемогутній!

— Так-так-так,— відповіли йому колеса, і руда дякова кіска похилилася в сон.

Заплакало дитинча.

— Що, моє щастячко? — заворкотіла мати, розкрила пазуху, і достиглі груди випорснули в напівтемряву. Молодиця, як богоматір, нахилилась над дитям, і воно заспокоїлось, припавши до свого першого джерела життя.

І хіба це не повне щастя: мати не у вівтарі, а біля себе таку богоматір, довіру її чистих персів і немовля під ними?

— Що тебе мучить, сину? — прикривши вишиванкою груди, співчутливо запитала Богдана, як сина, хоча була старша за нього на якихось років десять.

— Печаль моїх степів,— згадав рядок свого вірша.

— Ти, напевне, вчишся на агронома?

— Ви вгадали.

— Вивчишся, приїжджай до нас на Кіровоградщину. Ти ніде не знайдеш таких гарних і таких вірних дівчат, як у наших степах. А ти сам родом із лісів?

— Невже видно? — здивувався він.

— Авжеж, бо ліс лишає свою тінявість людині. Мій теж із лісів, а що вже полюбив тепер стени…

— Спочатку, напевне, степовичку?

— І мене теж,— погодилась молодиця і щасно заворкотіла дитині:

Ой ходила журавочка
Да по комишу,
А я свою дитиночку
Да заколишу.

А де ж тепер ходить його журавочка? І невже вона приїжджала до нього? Тоді!.. Прокидались надії і згорали на тих дрівцях, які сам підкидав до мозку.

Із сивого досвіту почав виходити Донбас, його вогні, його згаслі й незгаслі, охоплені димами, вулкани. Це була для Богдана нова країна, романтика якої малювалась залізним сплетінням, териконами, вибухами вогнів і козацькою Савур-могилою, на яку, віки тому, поставили Морозенка з вирваним серцем:

Тепер дивись, Морозенку,
На свою Вкраїну…

І стояв мертвий Морозенко біля свого вирваного серця, щоб ми у віках не гнулись, як не гнувся живий Морозенко.

Машина, яку Богдан знайшов на станції, проїхала недалеко від Савур-могили. Вітер, неначе кобзар, перебирав її засніжені струни, озивався віками, і в’южили віками сарматські степи, а в них двадцятим віком курилися вулкани териконів і дихали огнями залізні велети.

Ось з полумиска степів вигулькнуло шахтарське селище. Богдан підходить до центру і вражено зупиняється: розсовуючи плечима Дошку пошани, до нього білозубо усміхається статурний веселоокий парубійко — Морозенко вугільного краю. Під ним стоїть підпис: Борис Безкоровайний.

«От він постукає у Борисові двері, а на порозі стане Яринка. Може ж таке бути?»

Через якихось півгодини він добирається до будинку, де живе Борис, переводячи подих, довго стоїть на порозі, прицілюється до темного ока дзвоника. Може, через хвилину побачить її очі. Богдан обережно натискує на око дзвоника, воно десь далеко розриває тишу старечим «бррр», а на це «бррр» в коридорі задріботіли чиїсь черевички.

«Яринка!.. Як він покаже їй невмивану пику? Може, хоч шапку насунути на очі?»

Він так і робить, а очі його стають безпорадними, наче в розгубленого хлопчака. Ось кроки зупинилися, в чиїйсь руці брязнув ланцюжок, і двері відчиняє круглолиця красуня, що, видно, любить картоплю — вона передчасно назбирує на підборідді вагу. Красуня приязно посміхається йому мрійними очима, що, очевидно, знають собі ціну.

— Ви до кого? — зітхнув її голос, а від пухких з ямками рук повіяло напівзабутими пахощами герані.

— Я до Бориса Безкоровайного.

— І ви до Бориса? — сплеснула руками й похитала золотою куделею зачіски,— А їх і нема.

— До ж він? — мало не скрикнув Богдан.

На округлому обличчі жінки прокинувся жаль:

— Вони виїхали в Кузбас передавати досвід.

— Надовго?

— Вважайте, назовсім, бо там і вчитись будуть в інституті. Ми з чоловіком уже тиждень, як перебралися в їхню квартиру, а й досі відчиняємо та відчиняємо Борисовим друзям двері, і дівчатам теж,— стрельнула мрійними очима,— А вчора його сестра приїжджала.

— І де ж вона?

— Напевне, виїхала, бо казала, як не виїде, прийде ночувати. Але не повернулась. Поїзди в нас часто ходять…

Не прощаючись, він обертається од її здивованих мрійних очей і, наче у мареві, починає спускатися зі східців. Його наздоганяє співчутливе зітхання і напівзабутий повів герані…

Другого дня, теж вагоном третього класу, він добирається до свого міста і прямо з вокзалу йде до бібліотеки Академії наук, бо в інститут уже запізнився. В бібліотеці, як завше, осяйним темнооччям стрічає його добре дитя Італії — бібліотекарка Лючія. Вона й досі носить жалобу по своєму чоловікові, закатованому за наказом дуче.

— О Богдан! — мелодійно говорить і прислухається: їй дуже подобається його ім’я.— Ви забули ваші книги і Лючію.

— Сеньйоро Лючіє, я в боргу перед книгами і вами,— говорить спокійно, раче видобуває слова не з болю, а з звичного щодення.

На гарячих, прогрітих південним сонцем устах заграла гарна посмішка:

— Борг мені я прощаю вам, а чи простять книги?

— Я ночами молитимусь перед ними.

— Ви, напевно, і зараз ночами сидите: по очах бачу.

— Що ж, скоро сесія.

— Я вам відклала деякі журнали, де пробилася і справжня лірика, правда, на широкому фоні предметної. І чула, що скоро навіть вийде вибране Єсеніна.

Богдан сідає на своє улюблене місце біля вікна, а сеньйора Лючія приносить йому з десяток свіжих журналів і два листи з редакції. Від них він не чекає нічого втішного, навіть приблизно знає, які будуть відповіді. І майже не помиляється. Літконсультант картає його за селянські образи, за нікому не потрібні тепер пейзажі і метафори і радить писати тільки предметну лірику, хоча б про опорос на колгоспній фермі. Свої міркування він підкріплює Верхарном, який теж писав про свиней. Правда, літконсультант одразу ж застерігає не захоплюватися фламандською густотою образів, а більше думати про агітаційну цілеспрямованість поезії.

Другий лист написав поет, який уже мав дві книги. Він щиро признався, що щось невловиме хвилювало його, коли читав Богданові поезії, і туманно визначив: щось у них є, та чогось і немає. Друкувати не будемо, але працюйте над собою.

І це вже після багатьох то безапеляційних, а то й грубих відповідей було підтримкою.

І знову на турботах буднів, на сувоях метелиць, на повені сонячних вітрів потягнувся ланцюжок днів. Дні належали інституту, вечори — бібліотеці й поезії. Зрідка приходили листи з далекого села, де скрипливі, ворота іноді нагадували про чиюсь любов. Надія повідомляла, що є звістка від Ярини, пише — жива-здорова, але чомусь свою адресу не дає, напевне, й досі побоюється Артемона.

Не радували й редакції. Тоді він послав кілька поезій до одного місячника, що друкував напрочуд безпомічні твори як відомих, так і невідомих авторів. Але й звідти одержав негативну відповідь. Отже, треба було на щось зважитись — досить переводити папір.

І він зважився: напровесні зібрав усю свою писанину й, коли нікого не було в гуртожитку, кинув до груби. Але ні вогонь, ні попіл не дали полегшення. Він одягнувся і вийшов з гуртожитку в березневу темінь, де вже густіше вицокували дівочі каблучки і частіше пробивався насичений таємничістю провесня сміх. Ішла весна, ішла любов. Над містом, трохи нижче зірок, обізвалися дикі гуси. І їхнє гелготання чи їхні крила знову повернули думки до образів, дарма що вони щойно горіли і розпадалися на вогні…

XI

З бічної вулички вилетіли вітроногі коні, на їхніх димчастих шкурах мало не подзвонювали мальовані срібні карбованці. До цих коней не раз і прицінювались, і підцибрювались молдавські цигани, на них з заздрістю подивлялись і колишні ліверанти, і теперішні керівники, яким належалось мати кінний виїзд.

Костянтин Прокопович Хворостенко розбирався у конях, цінував і любив їх більше, ніж людей. Хоча він ніколи через плоскоступ’я не служив в армії, але чомусь вважав себе завзятим кіннотником і вдома на стіні тримав козацьку шаблю свого старшого брата. Коли хтось цікавився її історією, він багатозначно і туманно відповідав:

— Було колись, було!

З минувшини він інколи відколупував шматок братового заповзяття і вірогідно переносив на свою особу, бо хто з нас, грішних, не любить покупатися у проміннях слави? Од брата до нього й перейшла конеповага. Старший і молодший Хворостенки стояли на тому, що і в майбутній війні ніякі мотори і мастила не зможуть замінити мотор в одну кінську силу і овес.

Довгощокий, непорушний машталір натягнув віжки — обірвав чмокання коліс і копит, а з воза обережно почав зсовувати ноги, живіт і самовпевненість Костянтин

Прокопович Хворостенко. Ось він торкнувся вологої землі, поморщився і бридливо почав скидати її із свіжоначищених чобіт. Костянтин Прокопович не любить землі ні на чоботях, ні взагалі, він тільки любить її дари і в готовому вигляді, і в напівфабрикатах. Але волею свого становища він мусив крутитися біля землі, більше того, він володарював над нею і вибивав із неї не так урожай, як сльози. Так, земля не раз плакала перед сліпцем, що дорвався до якогось керівництва, зловживав ним у міру всіх своїх недалеких талантів.

Костянтин Прокопович б’є кулаком по хвіртці й довго вишуровує підошви чобіт на млиновому колі, що вляглося біля порога, а Туровець думає: чи хоч раз Хворостенко так очищав душу, як чоботи. Таки страшно, що той, хто має бути твоїм однодумцем, стає твоїм ворогом, ще й під це ворогування підводить ідейну базу. А робити це Костянтин Прокопович умів, бо мав у грудях двох звірів: підозру і самовпевненість. він усе бачив наскрізь, крім свого примітивізму.

Нарешті Хворостенко, який уже встиг натягнути на обличчя свіжу сітку ластовиння (вона так відслоювалась, що, здавалося, її можна було зняти, як здіймає свою сітку пасічник), вносить у хату лискучі чоботи, зелену недовірливу хитрість в очах і самоповагу иа обличчі.

— Господарю, здрастуй! — говорить владно, рішуче кидає вперед куцувату з жирком руку і, зупинивши очі на підвіконні, вражено каже: — О!

— Що вас дивує? — Туровець незрозуміло прицінюється до обличчя Хворостенка, яке теж було схоже на велике й роздуте «о».

Костянтин Прокопович оглядає на вікнах, на столі, на припічку і лавах ящики, слоїки, макітри, де лежить або проростає зерно. Подив його осідає, і замість нього в зеленкуватих з памороззю очах в’їдливо прокльовується насмішка:

— Сякий-такий музей організував у домівці? Га?

— Пі, роблю сякі-такі досліди…

— Хочеш заново винайти велосипед? Це все кустарщина і самодіяльність! — впевнено відрубує Хворостенко.— Для дослідів є учені, лаборанти, а для нас, господарників, є свій практичний графік. Богові — богове, а кайзеру — кайзерове.

— Кесареві — кесареве,— поправляє його Туровець і шанобливо схиляє голову.— Спасибі за цінні вказівки.

Але в цій шанобливості Хворостепко вчуває глузування і в сітку ластовиння впускає недовіру.

— Ти, звичайно, як і завжди, не погоджуєшся зі мною? Ох, Максиме, Максиме, страшно тобі давати і владу, і науку,— натякає на заочне навчання голови.— Там у різних феодалізмах сидиш?

— Сиджу.

— А зі мною про досліди не погоджуєшся?

— Ні, погоджуюсь і дивуюсь.

— Що тебе дивує? Не про логарифми ж я казав.

— Дивує ваш всеохоплюючий талант,— ще підсміюється Туровець, але й побоюється, що скоро буде не до сміху.— Я над своїми дослідами порпаюся п’ятий рік, а ви ва п’ять хвилин звели їх до кустарщини —і я прозрів.

— Коли не прозрів зараз, прозрієш завтра; не все зразу приходить до людини,— примирливо мовить Хворостенко і нахиляється до підвіконня: — Це в тебе жито?

— Ячмінь.

— А це правда, що в тебе аж двадцять три діляночки ярової пшениці?

— Правда.

— А для чого тобі така розкіш?

— Бо поки що вчені не сказали, які мені із ста сортів ярової пшениці найкраще посіяти в наш ґрунт, що відрізняється від ґрунту навіть сусіднього села.

— Сто сортів ярової пшениці! І нащо так багато? — здивувався Хворостенко.— Треба знайти один, всеохоплюючий. Ну, теорія — діло темне, перейдемо до практики. Ти чув: наші сусіди з Дубової тишком-нишком підсунули нам свиню.

— Яку?

— Вони сьогодні, випередивши весь район, почали сівбу ярових. О!

— Це ж самогубство! — скрикнув Туровець і спаленів, бо здогадався, чого приїхав гість.

Хворостенко докірливо похитав головою.

— Не самогубство, голубе, а ініціатива передовиків. Ініціатива! Уже сьогодні про них заговорило місцеве радіо, що вони відкрили весну. Уміють же сказати: відкрили весну!

— А чим вони відкриють літо? Пересівом як бур’янами? — засумував погляд Туровця.

Хворостенко на мить задумався, навіть зітхнув, і за його теперішнім владним обличчям вгадалися риси колишнього Хворостенка, який ще не розкидався ні долею зерна, ні долею людей. Та він стер ці давні риси і рішуче сказав:

— Нащо тобі вдаватися у селянський дрібновласницький песимізм? Ми люди діла і твердого графіка. Отже, завтра теж починаємо сіяти!

— Нізащо! — стиснув уста Туровець.

Тепер почервоніло і гарбузисте обличчя Хворостенка. Криво посміхнувшись, він поліз до кишені напіввійськової гімнастерки, вийняв папірець:

— Я твої деякі настрої передбачав. Я тебе, Максиме, наскрізь і глибше бачу, тільки не все доповідаю про тебе. Ось пророби телефонограму, і, може, підпис на ній дещо нагадає тобі.

Туровець пробіг очима папірець, зітхнув: от відразу і вбито його весну і надії. Доки ж ми будемо обкрадати і себе, і державу?

В хату тихенько ввійшла Марія Безкоровайна, привітавшись, вона почала поратись біля дослідних ящиків і слоїків. Не звертаючи на неї уваги, Хворостенко запитав:

— І чого так переживати? Починається оранка — ти переживаєш, починається сівба — теж, урожай — та сама картина. Такого навантаження і мотузяні нерви не витримають. Побережи і себе, і їх — знадобляться надалі. Ну, навіщо тобі мати стільки тривоги?

— Одна розумна людина сказала про хліборобів: кров наша — із жита і сонця, тому так і тривожиться вона, коли зобиджають зерно.

— Цьому розумнику треба було відповісти науково: кров наша складається з червонокрівців та білокрівців, а тривога йде від нервової нестійкості.

Туровець подивився на Хворостенка так, неначе той упав з іншої планети, і, охопивши голову руками, з болем заговорив:

— Уявіть собі картину. Зима, навколо завіяло, замело, як на водохреща. І от прямо в сніги трактори тягнуть сівалки, і закутані башликами сіячі починають сіяти ярову пшеницю чи просо. Що б ви зробили з такими сіячами?

— Я їх, башличників, одразу віддав би під суд! Відразу! — позлішав Хворостенко, але схаменувся — здогадався, що його підсиджують.

— Тоді і нас, і автора телефонограми треба відразу віддати під суд.

— Що?! І автора телефонограми?! — це найбільше вразило Хворостенка, і він пронозувато, з підозрою промацав обличчя Туровця.— Ти зовсім з глузду з’їхав? Я про цей випад поки що не казатиму авторові телефонограми, але якщо ти завтра зірвеш сівбу, заговорю всюди. І побачимо, хто стане перед судом. А суд не буде церемонитись, він і орлині крила підріже до кістки. «І автора телефонограми»,— вже пробурмотів для себе, примовк, але ще якось навскіс пропік підозрою Туровця, а згодом спокійніше запитав: — Не розумію, ніяк не розумію — невже тобі не хочеться вискочити в передові, в газети, в радіо, в пошану?

Туровець мало не зойкнув:

— Яка ж може бути пошана до людей, що свідомо кидають зерно в могилу? Ви ж бачили: і сьогодні орачі виорювали кригу з поля, та й земля паморозилась уранці.

— Це сьогодні,— погодився Хворостенко.— А коли через два-три дні пригріє сонце і все обійдеться?

— Так і посієм через три-чотири дні.

— І через три-чотири дні ми аж загуркочемо зі своїх посад! — Хворостенко нервово заходив по хаті.— Ото буде весело! Особливо мені.

— Так, вам не можна без посади,— похитав головою Туровець і дав волю своїм думкам.— Бо що ви вмієте без посади? За плугом не підете, чобіт не пошиєте, хати не збудуєте, дерево не прищепите. Ви на свою посаду вискочили, коли соціалізм мав труднощі в кадрах, і замість того, щоб учитись, розледащіли і почали повчати і залякувати всіх. І це вийшло у вас, і потягнули ви селянина з соціалізму в індивідуалізм.

Хворостенко оскаженів, кров почала затоплювати його обличчя, тільки на приступці носа чогось вибилась п’янкувата синява.

— Це я, персонально, тягну селянина в індивідуалізм?

— Ви і недоумство ваше. Ось такі знавці сільського господарства щоденно руйнують і розмах, і красу спільної соціалістичної праці.

— Поясни, поясни це! — вже забігав по хаті Хворостенко.

— А що тут пояснювати? Кинемо зерно в домовину, і вся надія людей перейде з широкого поля тільки на свою латку городу, на яку такі плановики, як ви, накинули всі податки — від молока, м’яса, вовни і шкури до моркви, квасолі, цибулі і маку.

— Ага, значить, ти і проти наших податків виступаєш?!

— Ні, тільки проти вашої персональної дурості.

— Ні, ні, це підкоп під ідеї! Під ідеї!

Хворостенко, як за рятівне коло, обіруч хапається за шапку, іде до дверей, але, щось згадавши, нагло зупиняється,

— Про все це ми поговоримо в іншому місці, а зараз розпишись на телефонограмі.

Туровець розписався, а Хворостенко знову пішов до дверей. Тримаючись за клямку і чавлячи гнів, сказав:

— Дискусію ми продовжимо там,— тицьнув пальцем угору,— а сіяти маємо тут. Я зараз же сам попереджу бригадирів, але хочу знати: від тебе не буде ні активного, ні пасивного опору?

Туровець розпачливо махнув рукою:

— Який може бути опір, коли все без мене вирішено.

— От хоч у чомусь ти маєш рацію. Жаль, що мені треба сьогодні виїжджати в область. Але завтра я звідти пришлю кореспондента. Так що не здумай схитрувати! — і хропнув дверима.

Безкоровайна зітхнула і сказала сама собі:

— Коли немає богів,— божки богують,— і після мовчанки додала: — Камінна баба!

Туровець, решетуючи свої журні думки, здивовано запитав:

— Хто камінна баба?

— Та він, що оце дверима грюкнув. Хіба ж я його ще прикажчиком не знала?

— Але чого він камінна баба?

— А що в ньому є живе? Один крик і кендюх. Точнісінько така баба у нас на могилі в степу стояла, і обличчя таке округле було, і черево. Тільки та хоч мовчала, не заважала людям. Хіба і його не можна поставити на могилу? Хоча б сторожем? Тоді б у нас і зерна, і ідейності побільшало.

— Ідейності? — не повірив своїм вухам Туровець.— Тітко Маріє, а що таке, по-вашому, ідейність?

— А ти ніби не знаєш? Ідейність — це правильність і душевність і до людини, і до зерна, і навіть до худобини чи птиці, а не стук кулаком чи грюк дверима. Стукати і грюкати навіть макоцвітний зуміє. Та від стуку ні розум, ні хліб не вродить.

— А що ж, тітко, з сівбою робити?

Стара втомлено поглянула на нього:

— Хто ж його знає? Жаль і тебе, жаль і людей, і зерна жаль, як дитини. А забастовки ж сам собі не зробиш.

— Ох як вірно! А що з недоумством робити?

— І що робити з недоумством — не знаю. Раніше його ременем чи лозиною вибивали, але зараз ремінь визнали пережитком. А коли вже недоумство стане пережитком?

І хоч як важко було на душі, Туровець посміхнувся, та й знов узяв голову в руки, щоб утихомирити мозок, що в весни, з надій ускочив у зиму.

А тим часом Хворостенко розшукав Артемона Васюту, взяв його під руку й довірливо заговорив:

— Ти, Васюто, це поки що поміж нами, помічаєш, що ваш голова не туди гне лінію?

Васюті ці слова — оливою помазали давні виразки, але він стримав себе і невиразно сказав:

— Партизан він. І досі партизанить,

— Не партизанить, а чортзна-чим займається.

— Анархо-синдикалізмом! — піддобрився Артемон.

— От завтра маємо розпочати сівбу — розпорядження в.

— Коли є, то й почнемо!

— Аби ж так і Туровець думав, як його бригадири. Він усе каже, що земля мерзла, а вона аж жвяхкотить. Правда, я його таки вламав, але він і передумати може, а я маю в область їхати. Прямо не знаю, що буде тут, коли я буду там? Тому і надіюсь на тебе, Васюто. Стань моїм оком тут, коли я буду там.

— Я оправдаю вашу довіру! — з вдячністю сказав Артемон.

«І таки оправдає»,— подумав Хворостенко, бо знав, що іноді краще спиратися на тих, хто має у біографії якусь пляму чи гріхоплутство… Вони не думають — вони виконують…

XII

Настала нора мінливого сонця і мінливої води, коли, прокидаючись, блакитнаво задихала земля, кали над нею у лісах і яругах святими німбами засвітився ліщиновий пилок, а в небі обізвалися журавлині сурми. В таку пору фарбами золотого Відродження малюються підволохачені ранки і фіолети надвечір’я, а вечори озиваються пташиними крилами, дівочими голосами і бентежно-задумним чаром кохання…

Гай, гай, коли то воно було? Коли-то і йому з вечорів висявали підведені вогким золотом місяця очі і виколисувався дівочий голос:

Коло млина калина,
Там дівчина ходила,
Ромен-зілля копала,
Свою неньку питала:
«Кого, мати, чарувати?..»

І справді, за водою, коло млина, стояла собі, наче в малюванні, хатка-білянка, була побіля неї і калина, і жило в тій хатці босоноге чорнобриве дівчисько, в якого не було ні батька, ні матері, тому й не мало з ким порадитись, кого чарувати…

А розмай-зілля чи ромен-зілля все одно мусить прийти чи обізватись у дівочих вечорах, у незайманщині сподівань. І озвалося, коли вони якогось надвечір’я в’їхали на ніч у село.

Досвідченіші вояки метнулись до багатших осель, а він повернув у напівзабуту вуличку, де під копитом сполоханим дзвоном розбивались і зітхали калюжки, де, взявшись за руки, стояли в зелених спідничках верби-підлітки, за вербами входила в марево чи сон хата-білянка, а за нею в рахманну землю вгрузало сонце.

Він зупинив коня біля сивих ворітечок, за якими щулилось босоноге сполохане дівчисько і віями-вінцями прикривало очі. «Які-то вони в неї?»

— Гей, подоляночко! Приймеш на постій чи на покій?

Вона, не підводячи вії, навстіж відчинила скрипливі ворітця і сказала їм чи йому:

— Їдьте, коли на багатших не натрапили. Сіно знайдеться, картопля теж, а хліба нема…

І хто його зна, чи то картопля, чи то чари варились тієї вечорини в її чепурній хатинці, бо того ж вечора затривожилось серце молодого бурлаки, що півпарубком подався у Летичівські ліси до партизанів Ткаченка…

Ще на світ не заносилось, коли сурма покликала партизанів у ліс. Прощаючись з Василиною, він запитав:

— Які ж у тебе очі?

У дівчини затремтіли вінчики вій:

— Як приїдете колись удень, побачите.

— Неодмінно приїду чи прийду до тебе.

— Я чекатиму вас…

І як вона тільки виглядала його з вечорів, із дібров і туманів, як боса вистоювала на холоді та росі, як розсипала пінковий сміх, коли він зігрівав її задубілі ноженята своєю шапкою, як побивалась, коли знову збирався в дорогу.

— Кинув би ти бомби, Максиме,— з опаскою торкалась до його широкого пояса, на якому висіло з півдесятка з роздутими пиками смертей, вироблених по Англіях та по Германіях.

Тоді він клав руку на їхні тьмяні насторожені морди і питав у неї:

— А хто, люба, має битися з імперіалізмом?

— Хай би собі старші бились.

— Дістається і їм тепер.

Вона зітхнула.

— Ти чого? — припав устами до її коси, яка пахла ромен-зіллям і на яку лягав відсвіт зорі.

— Уже, Максиме, й мені починає діставатися.

— Тобі? — здивувався, не повірив.— А це ж з якого боку?

Василина оглянулась на село, що чаїлось за її плечима в туманах.

— Переказують, щоб не стрічалася з тобою, бо останеться одне тіло без душі.

Він розгнівався:

— Це переказують оті чорноязикі, у яких ти і досі не заробила чоботят?

— Різні, Максиме, різні. Налякане тепер село всілякими властями, бо що не день, то власть, а то і по дві міняється. І кожна тільки розстрілювати норовить.

— Дарма, незабаром останеться тільки одна власть!

— Чия ж?

— Наша, революційна!

Василина обережно повела рукою, ледь торкаючись його пояса:

— І тоді ти бомби скинеш?

— Скину, тільки одну лишу.

— Це ж для чого?

— Про всякий випадок. Коли лягатиму, то в узголов’ї, як свічку, поставлю. А ти через ці нашіптування дуже мені зажурилася?

Вона знову зітхнула і ошелешила його своїм розважливим словом:

— Журбою не здивуєш нас: ми родились і живемо в ній; не відстає вона від нас, як ото в гнізді відстає від птаха мамина шкаралупа,— і сумно поглянула на ті зорі, що з віків долетіли до її пахучої коси.

Він посміхнувся і зрадів, що знайшов собі таку дівчину. От дістане їй чоботи, навчить грамоти та й… Що буде після того «та й» — не знав і нахилився над нею:

— Ти, Василинко, прямо філософ!

— О! — здивувалась незвичному слову.— А що це таке «філософ»?

Він споважнів, зібрав на чолі усі зморшки і почав назбирувати в голову все, що чув у лісах про давніх чудернацьких учених.

— Філософ — це людина, яка має дуже велику голову, багато в ній лою і різних думок, найбільше проти царів та капіталістів, і живе собі в бочці.

— У бочці?! — жахнулась Василина.

— Еге ж, у великій, сорокавідерній,— зі знанням справи ствердив він.

— От кому не позавидуєш,— поглянула на свою хатку-білянку, що, як біле гуся, тулилася у вишняку і давала притулок ластівкам.— І чобіт філософи теж не мали?

— Про чоботи брехати не буду, не знаю. Завтра ж спитаю в комісара. А що ти будеш завтра робити?

Вона поглянула в далину, де за весняним туманом дрімала четвертинка її сирітського поля.

— Буду червону пшеницю сіяти.

— Дукачам, людям чи собі?

— Собі, Максиме,— посміхнулася, притягнула його чубату голову до себе і ніяково зашепотіла: — Як буде все гаразд, то з цієї пшениці коровайниці випечуть нам коровай.

Він також побачив за туманом ту латку далекого поля з червоною пшеницею, що виколихає йому зерно і коровай, і навіть почув жіночі голоси на їхньому весіллі:

Коровайниці п’яні
Усе тісто забрали,
То в пазухи, то в кишені —
Своїм дітям на вечерю.
А як підійшло тісто,
То й в пазусі тісно.

Охоплений добрими любощами, вдячністю, він пригорнув дівчину, поцілував її уста, на яких теж лежав одсвіт далекої зірки.

І тепер, коли він приходив із лісів до Василини, одразу ж питався:

— Як там наша пшениченька?

І вона посла йому на зволожених устах тиху довірливу посмішку:

— Уже й зазеленіла…

— …Уже й стебло вибиває…

— …Уже й колос викинула…

— …Уже й зерно наливається…

* * *

Стояло літо з високим сонцем, з високим небом, з високими надіями. Максима викликали до себе командир і комісар, трьома очима і однією пов’язкою обміряли з усіх боків, поторгали його вінок бомб, розреготались.

Bin знав, що це був добрий сміх, бо в останніх боях його почали звати то одчайдухом, то героєм, то… махновцем. Махновцем за те, що відбив бандитську тачанку з сороміцькими написами. На її передку було написано: «Чорта втечеш», а на задку: «Біса наздоженеш». Та Максим наздогнав її, захопив коней, і тачанку, і кулемета на ній. То й мас за це якусь славу і прізвисько до неї.

Бритоголовий, з чудернацьким прізвищем і одним оком командир насмішкувато запитав:

— Для чого тобі, Максиме, цей вінок бомб? Утікати ж буде важко.

— А я, батьку, не збираюсь мастити смальцем п’яти. Хай імперіалісти мастять.

— І все-таки — для чого так багато?

Максим знав завзяту і веселу вдачу командира, тому й сміливо звів свої очі на його одне:

— Щоб ворожити на них: любить — не любить,— і підняв на поясі дві довгорукі з роздутими мордами бомби.

І комісар, і командир з того дива отетеріли, далі розсміялись, потім похитали чубом і лисиною і запитали:

— А таки любить?

Він принишк, одвів погляд у куток просторого куреня, де жужмом лежали новісінькі ремінні шкірянки — мрії напівроздягнених партизанів.

— То любить?

— Та не без того…

— Ромео! — сказав комісар.

— Що-що? — не зрозумів незвичного слова.

— Кажу: Ромео і Джульєтта!

— А що воно таке? — насторожився, чекаючи якоїсь насмішки і готуючись гідно відповісти на неї.

Та комісар обійшовся без насмішки, чогось одразу розкис, пригорнув його з усіма бомбами до себе і сказав командирові:

— І в мене точнісінько такий зух росте. Все з батька насміхається, що той по землі ходить.

— А ваш у морі плаває? — запитав Максим.

— Гірше,— зітхнув комісар.— У небі на фанері і полотні літає. Вже двічі збивали його з небес.

То Максим і втішив комісара:

— Дарма. Скільки он ми збиваємо архангелів і святих з неба, а вони собі живуть.

Командир і комісар так розреготалися, що довелося на щоках пекти раки. Висміявшись і витерши очі, командир паче підріс і урочисто сказав:

— Вітаю тебе, Максиме, зі святом.

І хоча справді щось святешне обізвалося в ньому, одначе насторожився, щоб не пошитись у дурні.

— Це ж із яким святом?

— З великим, Максиме… Чого б ти зараз побажав?

— Для міжнародності чи для себе?

— Для себе.

Він замислився і розквашеним носком чобота почав колупати долівку куреня.

— Говори ж, вояче!

— Говорити не штука, а ви знову почнете насміхатись, а я знов почну пекти раки, і коли вийду од вас, хлопці скажуть, що від мого виду можна прикурювати цигарки.

— Кажи, кажи, Максиме!

І йому набігли на очі і озеречко червоної пшениці, що нагойдалося собі за літо, і хата-білянка, і оте чорнобриве дівчисько, що босе жде його на вечірнім порозі й назбирує на косу відсвіт далеких зірок і від якого пахне материнкою та ромен-зіллям.

— Та оце не завадило б мені гарні чоботятка, дівочі.

— Дівочі? — перепитав командир і з подивом глянув на його розквашені чоботи.

— Еге ж, бо маю собі таку красу, що гріх буде застудити її на холоді.

Командир посмутнів, торкнувся своєї пов’язки, яка заміняла йому око:

— От чого не маємо, того не маємо.

— У якогось христопродавця роздобудем! — утішив комісар не зовсім партійним словом і приязно посміхнувся Максимові: — Бо не можна застуджувати чи нівечити красу… Запам’ятай, Максиме, це і після одруження. Ми ж такі лобуряки: перед дівчиною мало на коліна не стаєм, а жінку по коліна в землю вганяємо. А про свято командир вірно сказав: за хоробрість вище командування нагородило нас орденами і… шкірянками. От і вибирай собі орден чи шкірянку. Що тобі?

Дурним же він, дурним був тоді, не знав, що таке орден, а одягнутись не було в що, і несміливо сказав:

— Мені б шкірянку.

Він побачив, як одразу нахмурився комісар, а командир крекнув, обернувся, через плече тицьнув пальцем у куток і невдоволено буркнув:

— Вибирай, яка на тебе дивиться. А як почне пересихати, рициновою олією змащуй.

«Чого вони відразу перекапустили і собі, і йому свято на будень?»

Відчуваючи невдоволення і командира, і комісара, він зрозумів, що їм або шкода шкірянки, або він ще не заслужив її, і, покопирсавшись у купі, схитрував:

— Усі вони завеликі, нема на мій зріст.

— Ти, Максиме, в сорочці родився! — розпогодився комісар.— Ти ще не знаєш, що таке орден!

— Та, мабуть, не знаю,— погодився він і долею випадку став одним із перших орденоносців усієї губернії.

А через якихось три тижні партизани напали на зашкірну крамницю проскурівського лавушника і роздобули Максимові театральні червоні чобітки, що аж стікали масним сонцем. Принесе ж він їх Василині, удавано зітхне і скаже:

— То взувайся, дівко. Тепер уже не грітиму в шапці твої ноженята. І, нарешті, скажи, які в тебе очі.

А вона йому, напевне, одкаже: «Приїдеш колись удень, то й побачиш». Коли вже той день настане?

Зоряним вечором, що бринів свіжими стернями і смутком передосіннього туману, не йшов, не біг — летів до свого кохання. Бомби оббивали йому ноги, а на плечах солодко тюкали чобітки. Вже добігаючи до хати-білянки, побачив у її вікнах світло, і йому чогось стало моторошно. Прислухаючись до вечорини, до подиху туману і городу, де солодко прив’ядали дині-татарки, він, як тінь, добирався до хатини, де літували ластівки і де очікувала його ластівка.

Тиша стояла на її подвір’ї, у її вишняку, у її хаті, навіть чути було, як туман з долоні літа переходить в осінь. Але раптом він помітив темно коло мовчазних людей і завмер. Серце калатанням відлічувало час, але з людей ніхто навіть не поворухнувся. Він скрався до них і нарешті полегшено зітхнув: край подвір’я, ближче до огороду, стояли не люди, а снопи червоної пшениці, що мас піти їм на коровай.

— …Уже й обжалась,— заграє тиха посмішка на її вогких губах.

Притримуючи довгорукі бомби, він добрався до віконця, припав до нього обличчям і, чуючи, як обривається серце, пожадливо ковтнув повітря, застогнав, а голова його сама сповзла з шибок. У хаті він побачив домовину, в ній, посеред осіннього квіту, зі складеними руками на грудях, як жива, лежала його Василина.

Заточуючись, падаючи на бомби і знов заточуючись, він наосліп увійшов у хату, де читав псалтир хлопчак років десяти, а невдалік од нього на лаві куняв ще менший золоточубий пуп’янок.

— Що ви робите, діти? — не голосом, одним болем запитав.

— Я над убієнною читаю псалтир,— злякано поглянув на нього старший хлопчак.

— Над убієнною?.. Хто ж її убив?

— А ніхто цього не знає. Тільки кажуть люди, що убито її за любов.

Він здригнувся:

— За яку любов?

— А піхто цього не знає? Тільки кажуть люди, вона партизана любила.

— Дядьку, а це не ви будете тим партизаном? — прокинувшись, довірливо-довірливо запитало меншеньке дитя.

— Та я…

Діти підвели на нього голови, а він, стискаючись, меншаючи, підійшов до Василини. Тепер на її косі лежав відблиск свічки, а на вустах не було вологості. За довгими, ще довшими ніж у житті, віями назавше заховались її очі, яких він ні разу не бачив удень. В її босих ноженятах, які він більше ніколи не нагріє, теж лежали живі квіти, але й вони, збираючись у могилу, вже пахли воском чи бджолами. Він поцілував її, припав чолом до сухої, як скрипка, домовини і заплакав, не чуючи, як на плечах здригалися її чоботята. Скільки отак простояв, не пам’ятав, тільки трохи прийшов до тями, коли хтось торкнувся до його пояса, на якому бомби тримали смерть.

— Дядьку партизан, а йому читати над убієнною псалтиря? — питалося менше хлопча.

— Чого ж хтось із старших не читає?

— Старші бояться, щоб знов не стрелили у вікно. Дядько Громко завів сюди Тарасика, розкрив псалтиря, сказав, де читати, а сам тричі перехрестився і пішов додому. Коли буде тихо в селі, він ще прийде.

— А як тебе звати?

— Богданом Романишиним.

— Іди, Богданчику, додому.

— Як хтось замінить Тарасика, ми підемо. Ми з самої весни дружимо з ним.

У хату обережно-обережно увійшла жінка і зашепотіла з порога:

— Утікай, Максиме, бо в селі бандити. Вони вже нахвалялися тебе вбити і викинути вовкам на м’ясо.

Він упізнав Ганну Романишину, витерши рукою сльози, зняв з плечей чобітки:

— Взуйте її, тіточко, мертву, коли живою не мала в що взутись.

— Війна…— зітхнула жінка.

— Тіточко, а які в неї були очі?

— У кого? — не зрозуміла жінка.

— У Василини.

— А ти не знав? — жахнулася молодиця.— Що ж то за любов була?

— Любов була, яку послав час… Я ж тільки вечорами бачив її.

— Золотисто-карі були в неї очі… Як зорі…

Тишу розірвало п’яне галайкання і тупіт коней.

Він зірвав з пояса бомбу, готуючи її на тих, хто гасив очі, як зорі…

Це все за одну хвилю пройшло в очах і душі Максима Туровця, коли він зупинився перед піснею: «Коло млина калина, там дівчина ходила».

Хтось низьким голосом тихенько-тихенько співав, тільки для себе, а пісня водою і прибилась до мосту, на якому стояв Туровець. Він пішов на пісню, на той дивовижно низький голос, що одразу хапав за серце. В садочку Соломії Громишиної між деревами самотіла темна постать, видно, орудувала граблями і тішила себе веснянкою.

— Добрий вечір добрим людям!

— Ой! — зметнувся жіночий голос.— Налякали!

— Чим же налякав? — переступив невисокий перелаз і підійшов до вдови.

— І сама не знаю,— випросталась, посміхнулась, обперлась на граблі.

— Що ж ти поночі робиш?

— Ет…

— А все-таки?

— Та розгрібаю квітник. І вдові треба якусь квітку посадити,— голос її був звичайний, без цієї глибинної, із щемом низини, що одразу ж хапає за серце.

— Соломіє, це ти щойно співала «Коло млина калина»?

— Ой ні! Хіба ж удові можна співати дівочу? — І навіть у темряві було видно, як змінилось її розпашіле обличчя.

— А хто ж тоді співав?

— Не знаю,— безпомічно, когось шукаючи, озирнулась.

— І нащо тобі чаїтися з таким скарбом, ще й когось обманювати? — добряче засміявся.— Мені саме такий голос потрібний.

— От і спіймали на шкоді, хоч людям не скажіть,— посмутніла вдова.— Для чого ж вам потрібний такий голос?

— Для того, щоб до людей приходило більше порядності, задуми, сердечності теж.

— Ти диви! — здивувалася вдова.— А я собі думала, що ви тільки одними планами живете: як вивезти, як завезти, як зібрати, як віддати. Чи так у вічі не можна казати голові?

Туровець спохмурнів, згадав свої турботи і неужитки:

— Говори краще у вічі, аніж поза очі. А без планів також не обійдешся, коли розумні вони.

Вдова похитала головою:

— Люди теж так кажуть, і все одно чогось, незважаючи на них, і сьогодні плуги лупали землю із кригою. А завтра по плану і зерно вкинуть у мерзлу домовину.

— Ти що, ворожбитка? — здивовано запитав і навіть з якоюсь опаскою глянув на вдову.

— Чого це ворожбитка? — образилась Соломія.

— Так ти ж читаєш, що в мені написано.

І вдова, мов обухом, вдарила по голові:

— Для кого ж там написано? Тільки для вас чи й для людей?

От тобі й тиха вода, от тобі й пісня про калину. І він позаздрив Соломії: їй усе здається простішим, ніж воно чогось вийшло з селом. Але чого? Чого і він, голова, не може зробити те, що очевидячки треба робити? І чому часто глузд пасує перед безглуздям?

— Ви, кажуть, сьогодні переїдали собі серце з Хворостенком? — уже співчутливо запитала Соломія.

— Та переїдав.

— І даремно, бо не пособиться. Це ж не людина, а тільки процент виконання.

— Як ти добралась до нього?

Вона загадково посміхнулась і відігнала якусь думку:

— Люди добрались. Може, підвечеряєте в мене, коли дома кращого немає?

— Де воно краще візьметься у вдівця?

— Що ви говорите?! — аж скрикнула Соломія.— Який ви вдівець?

— Так мав же я наречену. Лише кілька днів не дожила вона до весілля,— знов постала перед очима давнина.

Соломія зітхнула і мовчки повернула до хати. Пагілля дерев чіплялося за її одежу, хустку, яка і в темряві процвітала квітом, і вона їх притримувала рукою, щоб не вдарити несподіваного гостя. Із стріхи обізвався лелека. Вдова підняла голову до птиці і заспокоїла її:

— Спи, чорнокрильцю. Це він прокидається, коли хтось незнайомий приходить.

— А часто вони приходять? — І щось защеміло всередині чоловіка.

— Як коли,— відповіла наче безтурботно.

У хаті жінка засвітила світло, скинула тіснуватий сачок, і вивільнені груди піднялися вгору, забриніли жагою материнства, а в очах колихнувся сон чи півсон. І знову прокинулось те саме запитання: чого вона й досі не виходить заміж? Туровець знав, що не один сватався до Соломії, та нічого не виходило з того сватання. А всіляких залицяльників гнала, як могла. І все одно заздренні жіночі язики не жаліли її — сікли, як мечами. Кого ж очікує вона?

Вогонь од печі освітив проворну постать вдови; коли вона нахилялась, її груди більшали, а по виду справді проходило-мінилося щось од чарівниці. Орудуючи рогачами, вона обернулась до Максима і неждано спитала:

— Ви за моїм голосом чи за штрафом прийшли?

— За яким штрафом? — незрозуміло подивився на її розпашіле обличчя.

— А хіба Хворостенко не наскаржився на мене?

— На тебе? Ти його батькувала?

— Трохи.

— Де? На людях?

— Ні, вдома.

Це неприємно вразило Туровця.

— Чого він приходив до тебе?

— Казав, що води напитись,— і їдуча насмішка обвела її наміцно стулені уста.

— Напився?

Соломія безневинно подивилась на Туровця, але що стояло за цією безневинністю, що ворушилось у очах, у їхньому півсні?

— А чого ж? У нас вода некупована.

— І ти виказала йому?

— Як на сповіді. Сказала: хай він продає собі хамсу чи одеколони, а нашу землю не калічить, бо для цього багато розуму не треба.

— Що ж він?

— А що йому? — повела плечем удова.— Розсердився, розбризкався, узяв мене на замітку і сказав: «Ось уписую тебе в папір. Після цього не бути тобі…» А де не бути мені — не сказав.

— Дурисвіт! — вилаявся Туровець і задумався. Загадала ж йому задачку вдова. І те, що давно нагрівало між ним і Хворостенком, мабуть, вибухне скоріше, ніж думалось. Та було тут одне «але». Коли він у свої вісімнадцять-дев’ятнадцять років гасав на коні, то не сумнівався у перемозі. А зараз, коли йому доручили сотні коней, тисячі гектарів землі, він часто терпить поразку перед Хворостенком, перед його владним криком, перед його телефонними зв’язками, нахрапистою демагогією і дикою впевненістю, що, мовляв, «з кожної голови треба знімати мірку». Після цього можна дійти до того, що й голову треба здіймати. А може, він хворий на голову? Та ні. В торгівлі ж розбирається. Хай би там і крутився. Так йому хочеться усіх повчати. Ось тоді й стає в пригоді чи крик, чи стук, чи підозра, що вписується в чистий папір.

Соломія поставила на стіл пряження, куліш, огірки.

— Ви як будете вечеряти — насухо чи з чимось?

— А як у тебе їв Хворостенко?

— Він тільки воду пив,— стулила уста, а навколо них знову затанцював сміх.

— Ох і перцю ж багато в тобі.

— Вдові не можна без перцю,— неждано посмутніла вона.— Ви самі наріжете хліба?

— Та ріж ти.

Вона взяла в руку буханець і, не прикладаючи до грудей, почала незручно різати.

Туровець не витримав:

— Чого ти не прикладаєш хліб до грудей, як і мати моя різала? Так він смачнішим здається.

— Як не вгодно вам, ріжте самі! — поклала перед ним ніж і хліб.

Він з подивом побачив у її очах, у їхньому півсні причавлений біль. Чим же він міг образити її? Чи це колишня робота якогось дурня?

— Може, в тебе груди болять? — спитав із співчуттям.

— Мовчіть про них, бо прожену і вас,— засичала вдова, а на хаті вже зі сну зірвався лелечий клекіт.

XIII

Розвалювалась темрява, з-під неї виходила земля, вибігала вода і вилітав жайворонок. Ах, як йому, провісникові весни, хотілося скоріше побачити сонце і поєднати в доброму звучанні землю і небо. Долетівши до середини між ними, він повис у досвіті, дрібно-дрібно затріпотів ще вогкими з туманцем крильцями, вдарив у невидимі цимбали та й пролляв, ще й розбризкав струмок срібла і зачарував ним ще сизе небо, ще чорну землю і свою сіреньку дрібну жіночку, що пригрілася грудьми до борозни і втішалась — який у неї славний муж, і думала, які в них у житечку виростуть гарні та співучі дітки. Їй теж хотілося злетіти в небо, покупатись у тому сріблі, що видобував чоловік, та мала земні турботи: отут у борозенці треба будувати гніздечко, і так будувати, щоб не помітила їх ні людина, ні злодійкувата сорока, ні отой яструб, що два дні сумовито виквилював над цим полем, не давав мужу співати, а їй зносити в дзьобику те, що люди називають будівельним матеріалом.

Отак із жайворонка й почався невеселий райок Туровця. Коли він не був головою, то більше міг прислухатися до птиці і степу, до води і лісу. А тепер було стільки клопоту, потрібного й непотрібного, що більше вже думалося не про красу природи, а про господарчу потрібність її: коли б уже дощ пішов чи випала погода на сінокіс. Ось так різне нікольство день за днем і вимолочує з тебе душевність. А що ж говорити про тих, хто навіки прив’язав себе до одного столу чи стільця? Як їм потрібний цей жайворонок чи той заєць, на якого тепер, немов ординці, накинулись усі, кому не ліньки вбивати живність. І скоро будемо мати собі того зайця тільки в казках, а не в лісі. Жайворонку любий, чи не видно там з високості, яка до нас іде погода? Може, справді вже весна переважить зиму і дідуга мороз не забреде на беззахисні сходи? Та не про це говорять минулі роки. Він вергав їх у пам’яті, наче каміння, і не знаходив відради, і стишував кроки, бо як погляне сівачам у вічі? Ховай їх від людей, а вони, проклинаючи тебе, поховають, а не посіють зерно.

Кахикання позаду хльоснуло, мов батогом. Туровець оглянувся. До нього поспішав Хворостенко, несучи на підрешітку обличчя урожай ластовиння і заклопотаності. Теж не проспить зайвої години. Хоча міг би. Ще чорти навкулачки не б’ються, як він схоплюється на ноги і до ночі не має спочинку ні його плоскоступ’я, ні його підлеглі.

— Ну що? — питає він голосом і підмороженою зеленню очей, у яких і за якими стоять ображена гордість, недовіра і причавлена злість.— Прочумрався після вчорашнього?

— Де там, чад заліг у голові. Ви ж іще звечора збиралися в область. Чом не поїхали?

Хворостенко звів товсті повіки, до яких не добрались коноплини ластовиння, щось невиразне буркнув і посварився куцим пальцем не то на голову, не то на вінець сонця, що саме вималювався на блакитнаво-рожевім з прозеленню полотні неба.

— А ти, хитрий дядьку, не догадуєшся, чого я не поїхав?

— Звідки вже нам таку догадливість мати.

— Не люблю, коли ти починаєш просторікувати. А не поїхав я знову-таки через тебе.

— Так полюбляєте мене?

— Усе насмішечки виколупуєш? — Хворостенко набичився.— А коли хочеш, то й любов треба теж перевіряти щодня,— і гіркота пішла по душі, бо згадав свою дружину.— От погарикались, переїлись ми вчора з тобою, одначе все вирішили про сівбу, зібравсь я в дорогу, та в голову вдарила думка: а що буде тут, коли я буду там? — він тицьнув пальцем на окраєць сонця, зітхнув.— І вирішив залишитись тут. Але щойно дзвонили, що обов’язково маю бути там. Хоча й жаль, та сівбу розпочнеш без мене.

— Для чого тільки цей поспіх? Земля ж іще сонця не напилася, і родить вона один раз на рік.

— О, знову за рибу гроші! Знову дрібновласницькі пережитки!

Вони підійшли до колгоспного подвір’я, де саме про щось тихенько говорили насуплені сівачі. Побачивши Туровця і Хворостенка, вони одразу ж примовкли.

— Стоять неначе змовники,— насторожився Хворостенко, зупинився біля воріт і тихцем запитав Туровця: — Ти часом не підігрівав їхні настрої?

— Я не знаю, як свої охолодити.

— А чого ж вони такі? — повів головою на сівачів.

— Ви ж забрали в них радість. Учора ще були господарями, а сьогодні почувають себе гірше за поденщиків, бо мають убивати свою ж працю, своє зерно.

— Не мели зайвини. Зрештою, коли й пропаде щось, то пересіємо!

Туровець прошив його недобрим поглядом:

— Пересіємо? Але чим? Насінням третього класу, відвійками, мишоїдом? Отак і вбили ви радість весни, надії літа, тільки залишили страх перед зимою.

— І все одно сіяти будемо! Я не вірю в твої прогнози! У свої вірю!

Рішуче пішов до сівачів і недовірливо запитав:

— Ви орати чи сіяти зібралися?

— Та сіяти, коли велять,— неохоче обізвався Василь Романишин.— Тільки не знаємо, кому це треба?

Хворостенко впиляв у нього звужені очі, бо треба одразу підрізати бунтарську стихію.

— Що ви хочете цим галагаганням сказати? — націдив підозри в кожне слово.

— Та нічого, коли не здогадались,— поглянув Романишин на свої великі, мов коряки, руки й сказав не Хворостенку, а комусь невидимому: — Отак наша сила через декого і проростає безсиллям.

У Хворостенка на підрешітку обличчя вискочили завбільшки з горобенята жовна.

— Ваш син учиться в інституті?

— Вчиться.

— То глядіть, щоб через такого батька не захурчало за ним.

Обличчя Романишина стало вапняковим, а Хворостенко, підкинувши людині їжака під мозок, обернувся і пішов до Туровця.

— То скільки маємо сьогодні засіяти?

— Ви ж записали: сто сорок гектарів.

— А якби ще накинути десяток гектарів? Уявляєш, як би ми но району прогриміли?

— Постараємось.

— Оце ділова розмова,— аж розпогодився, вписав у папір нову цифру і довірливо сказав: — Так уже хочеться захопити перше, принаймні друге, місце у зведенні! Преміальне! Ну, тепер їду туди,— тицьнув пальцем уже на все сонце,— із спокійною душею.

Коли за Хворостенком забриніли дощані ворота, сіячі обступили Туровця.

— То що, Максиме Павловичу, є наказ згноїти зерно в землі? — запитав золотовусий Саливон Литвинчук.— Коли є, то чого наш дядько не зробить: навіть зерно занапастить, а за це йому ще й паличку — трудодень — запишуть, то й плач, дядьку, за хлібом і радій паличці чи спирайся на неї, як старець на костур.

— Про костур, Саливоне, ви даремне заговорили,— сказав Туровець.— Про інше нам треба громадою говорити і думати.

— От, ідучи сюди, я свіжу сорочку одягнув, діточок, поцілував і мало не заплакав,— обізвавсь ошатний Дорохтей Грицай,— Бо йду наче не сіяти, а ховати когось.

— І кому б це втолкувати, що ми хоч і гречкосії, але люди державні, а не казенні?

— Може, Максиме Павловичу, почекаємо з сівбою?

— А за це Максима Павловича і візьмуть за шкірку, та так візьмуть, аби тільки витримав. Ситуація!

Печаль житніх степів стояла в очах хліборобів, і вони ніяк не могли збагнути, для чого їм треба було поховати свою святиню — зерно. Звісно, графік є графіком, але ж і їм, і державі головне мати не графік, а хліб. Навряд чи той, хто поперед батька вихоплюється з цими графіками, сіяв колись хліб.

— Що ж робити, Максиме Павловичу?

— Досить галайкотіти, бо наше діло теляче: що скажуть, те й капай,— обізвався Омелян Безкоровайний.

— Ви б краще йшли до церкви, аніж галакати про телячі діла,— розсердився Туровець.

— І піду! — закусив вудила Омелян.— Все буду ближче до бога!

Омелян, розмахуючи клешнястими руками, пішов до воріт, а Туровець звернувся до сівачів:

— От і дожились ми до того дня, коли наче й сіяти треба, але й не можна сіяти.

— Та в папірець,— підказав хтось збоку.

— Але не в усякому папірці є державний інтерес. То зробимо так, вийдем у поле і зерно вивезем, складем при дорозі, а сівалки пустимо по ріллі порожніми. Хто не придивиться, подумає, що ми конаємо графік.

Люди мовчазно скинули очі на Туровця, освітили його своєю тривогою, вдячністю, і тільки хитрий Грицай поліз до потилиці й запитав сам себе:

— А що потім буде з нашими озаддями?

На подвір’ї вибухнув регіт, не сміявся лише Грицай, і його втішив Литвинчук:

— Ти краще думай не про казенне місце, а про голову…

Це був перший день у його хліборобському житті, коли він не міг дивитися на сівбу, яку можна було назвати злочином. Це вже залежало від того, хто як розуміє життя і суд над ним. Утомлений душею, він пішов не на поле, а в ліси, де очеретяний плетінь затишно обкільцював пасіку і бортяницю. Тут між двостінними вуликами орудували дід Володимир і Соломія Громишина. Вони, окутані пахучим димом, саме ворожили біля безматочної сім’ї — приєднували до неї з другого вулика неклеус*. Робота була пильна, Максим не наважився порушити її навіть словом.

А довкола, за своїми законами, ішло медвяне життя. Одні бджоли, мов крихітки сонця, несли у вулики першу поживу з ліщини, другі збирались у громади на жолобчастих дошках поїлок, і добре гудіння, здавалося, погойдувало ліс і оту хатку, що всередині пахла цвітом і медом, а зісподу обзивалася неспокоєм джерельця. Нарешті безматочна сім’я має нову господиню. Пасічник закриває вулик і наказує йому:

— Живи!

Тепер можна й запитати, як живе старий.

— Та нічого — перебули зиму,— і радісно повідомив: — Вже скоро й медуниця зацвіте.

— Підсівати щось думаєте?

— Буркун і шалфей. Пришли нам коні через тиждень. Самі посіємо.

— А що зараз маєте робити?

— Вибраковувати непотрібні та старі рамки, бо в старих дрібніють соти, а через те дрібніє бджола.

І тече тиха, як весняна година, розмова з господарчими клопотами, з добрими згадками, приколисує його більші турботи і завтрашні чвари. Він теж, як не вхопить хапун, після свого середньоліття, подасться у пасічники. Та ні, це тільки думка летюча, спересердя на тих, що в графіки, як у кайдани, забивають землю. А життя він мав і мав неспокійне, звик до цього і крутитиметься в ньому, якщо не вхопить хапун. Ох, той проклятий із казки хапун…

Утрьох вони пішли до хати, під якою здригалося і зітхало серце джерельця. Туровець зачудовано став на те місце, під яким озивалась вода.

— Володимире Гнатовичу, а взимку вона ущухає?

— Ні, невгавуще воно: круглий рік гомонить, нуртує, утішає старого.

— І спати не дає?

— Тільки навесні, саме тоді, коли в небі журавлі закурличуть. Чи це дружба між ними? А так воно спокійне у мене, як дитя, що бавиться саме з собою.

— Глядіть, це дитя ще хату знесе вам.

— Як не знесе її лиха людина, то джерело не знесе. Соломіє, ти, може, заглянеш у піч?

Жінка метнулась до печі, потім почала накривати стіл і знову різала хліб не біля грудей, а в руці. Він ніби й не бачив цього, порпаючись у дідовій бібліотеці.

— Ти нічого не збираєшся у ній забороняти? — примружився старий.

— Або що?

— Хворостенко хотів заборонити усіх поміщицьких письменників.

— Це яких саме?

— Почав з Тургенєва…

От і знову надщербилась рівновага, знову насунувся на очі завтрашній день: куди тільки він поверне його? А в розчинене вікно на пахощі меду зліталися бджоли, сідали на щільник, на дідові руки, а за вікном потріскували, зітхали берези і висипали зі свіжих шпарин солодкі сльози. А за березами важніли хмари, не знаючи, куди занести дощ. Тут вічність дивилась людині у вічі, і добріли вони.

* * *

Увечері аж з області подзвонив Хворостенко.

— Так що воно і як у тебе?

— Усе чин чином.

— Говори мені не фольклором, а діловою цифрою. Скільки засіяли га?

— Сто п’ятдесят чотири і двадцять п’ять соток,— відповів, не моргнувши оком.

— Скільки?! — не повірив спочатку.— Молодці! Вписую в папір сто п’ятдесят чотири без соток.

— А чого ж без них? — виявив невдоволення Туровець.

— Округлюю! Отже, ми по району дали найбільше! Ні, старина, із тебе ще будуть люди, коли подолаєш селянську стихію. Бери її за горло, інакше вона придовбнить твою голову.

— Може,— погодився Туровець, повісив трубку і засміявся: ніколи не доводилося так вискакувати в передові.

Цього ж вечора, не в силі приховати зловтіхи, Артемон Васюта на якомусь задрипаному грузовику добирався в район. Міг би гайнути й на своєму жеребі, але тоді б Туровець одразу догадався, хто подав сигнал. Хіба ж Васюта не знає, що сигнал має повзти тихо, як вуж, а жалити може й з громом? Тепер за обман і зрив посівної Туровець аж загуркоче зі свого стільця. От хто тільки змоститься на ньому? Якось не зумів він, Артемон, згуртувати навколо себе людей. Одначе рідня, горілка і товариш Хворостенко повинні допомогти. Тоді він не буде таким дурнем, як Туровець, тоді, як скажуть, він і на водохреща організує сівбу. От якби тільки знову Туровцю не допоміг орден Червоного Прапора.

Розплатившись з водієм, Артемон бадьоро попрямував до Хворостенка, який всюди ратував за комунальні квартири і вигоди, але сам чомусь жив без цих вигод в одноповерховому, обвитому диким виноградом будиночку. На делікатний стукіт Артемона за дверима весело задріботіли чиїсь черевички, і на поріг розгонисто винесла копичку неприкритого волосся, напівприкриті груди і чортенята в очах насмішкувата Хворостенкова жінка, якій господар не довіряв ні у видатках, ні в любові. Еге ж, маючи таку жінку, небезпечно їздити у відрядження.

— Добрий вечір, Броніславо Михайлівно,— шанобливо вклоняється Артемон, і по його ятаганистих щелепах проходять лінії догідливості.

Броніслава Михайлівна відкидає назад гнучкий стан і копичку волосся.

— Це ти, Васюто? — питається так, наче він щонайменше одягнув сорочку навиворіт.

— Хіба спочатку не впізнали?

— О, твої щелепи до смерті не забудеш! — не знати, чи хвалить вона щелепи, чи насміхається з усього нього. Але якби хвалила, то повинна б говорити про очі, брови, а не про те, чим жуєш. Хоча хто розбере їх, що мають у собі веселу польську кров? От, може, вона й очікує, щоб гість пригорнув її, а він стоїть як телепень і опасається отих чортенят, що викупуються в ополонках очей. У таких ополонках і втопитися можна.

— То спасибі вам за добру пам’ять,— бадьориться Васюта, а Броніслава Михайлівна починає сміятись. Її сміх йому більше подобається, аніж голос, від якого так і сподівайся якогось їжака.

— Ти приїхав до мого ортодокса? — анічутінку не жалує свого чоловіка, що, видно, в оселедцях більше розбирається, аніж в любові.

Та Васюти не підманиш такими вченими слівцями, і він говорить з гідністю:

— Я приїхав до нашого вельмишановного Костянтина Прокоповича. Вони тепер спочивають чи бодрствують?

— Вони оце були присутні, але зараз відсутні,— почала говорити в тон Васюті, але відразу пирснула, розсипала сміх по всьому подвір’ї, збудила ним у сусідській голуб’ятні голубів і прислухалась до них.— Воркують!

— А що ж їм робити, коли мають у житті не клопоти, а саму любов,— кинув наздогад буряків слівце: може, Броніслава Михайлівна і вчепиться за цю ниточку, тоді й він посміливішає, і хто ще зна, яка буде торгівля у Хворостенка, а які прибутки в нього?

Та Броніслава Михайлівна не вхопилася за цю ниточку, а запитала:

— Що ж у вас?

— Маю справу до Костянтина Прокоповича.

— Термінову? — споважніла вона.

— Дуже!

— Мені можна довірити її?

— Та звісно, Броніславо Михайлівно, бо ж ви і Костянтин Прокопович — це одно.

— Ні, двоє,— зітхнула вона.— Ходімте ж, третій, до хати.— І понесла в будиночок розтріпану копичку волосся, і спокусливі лінії, і литчасті, трохи завеликі для неї, ноженята. Але як вони звабно несуть-погойдують її стан.

В оселі вона посадила його за лискучий старовинний стіл напроти якогось потемнілого від часу портрета, що мав не мальовані, а живі очі. Вони темним судом подивилися на Артемона, і тому той почав вивчати не обличчя, а одяг і взуття портрета.

Броніслава Михайлівна помітила Артемонову увагу й запитала:

— Вам подобається портрет?

— Дуже!

Це здивувало і зацікавило жінку:

— А що вам тут найбільше подобається?

— Чоботи. Матеріал, видать, такий, що зносу не буде.

Броніслава Михайлівна так розреготалася, що на ній затанцювала і копичка волосся, і одежа, і все, що під нею окреслювалось. Пересміявшись, вона витерла очі й запитала:

— Що вам, чаю, кави?

— Спасибі.

— Спасибі «так» чи спасибі «ні»?

— Спасибі, ні. Ми делікатних напоїв не вживаємо, ми більше — натуральні.

— Тоді розказуйте! — наказала вона, запалила сигаретку, і дим почав охоплювати її розпатлану копичку, що насправді пахла сіном. Вночі біля такої голови здасться, що ти на лузі.— Розказуйте!

— Сьогодні ми мали почати в себе сівбу…— прокашлявся Васюта.

Броніслава Михайлівна безцеремонно перебила:

— Це я чула від свого ортодокса.

— Костянтин Прокопович якраз горою стояли за сьогоднішню сівбу, вони хотіли першими вскочити в зведення, на що були всі реальні возможності, бо і машини, і худоба в нас на рівні. А як тільки ваш Костянтин Прокопович вийшли з колгоспного подвір’я, наш Туровоць обманним способом відмінив сівбу. І сьогодні ми не засіяли жодної сотки. Жодної. І тут іде друге преступленіє: Туровець, теж обманним способом, передає Костянтину Прокоповичу, що план не тільки виконано, але й перевиконано. А друге преступленіє тягне за собою третє: завтра наша брехня з’явиться у вашій газеті, а потім прийде наказаніє. То треба ж негайно виправляти становище!

— І ви приїхали виправляти становище? — щось від портрета перейшло в її очі.

— Мусив, бо для мене слово Костянтина Прокоповича — закон. Я проти всякого анархо-синдикалізму.

— Боже! Що ви мелете, Васюто?! — сплеснула вона руками.— Ви хоч знаєте, що таке анархо-синдикалізм?

— Мені досить, що його знає Костянтин Прокопович. Я на курсах різних теорій не вивчав.

— Шкода. Ви б з Костянтином Прокоповичем і в теорії навели порядок.— Вона загасила цигарку, втопила бісики в очах і строго запитала: — Васюто, ви хоч трохи, хоч на макове зерно, розбираєтесь у сільському господарстві?

— Теж мені питаннячко! — образився Артемов.— Я в десять років уже ходив за плугом. На цьому живемо.

— А хоч один рік сіяли ви чи ваш батько в мерзлу землю зерно?

Васюта зітхнув, заперечно повів головою:

— В індивідуалізмі не сіяли.

— А чого ж тепер сієте? Невже ви загубили жаль до зерна? Ще й з доносом приїжджаєте на людину, яка хоче зломити безрозсудство таких мудрагелів, як мій чоловік, що нічого не тямить у сільському господарстві. Ви, може, хочете зайняти місце Туровця? То займіть його працею, розумом, без доносів, без колінкування перед Хворостенком. Ви зрозуміли мене? — чогось перейшла на «ви».

— Трохи зрозумів,— почув, як гарячі спалахи потекли по щелепах і щоках… А ще й пригорнути думалось її.— Але зрозумійте й мене! Я виконую наказ, як солдат.

— Який же з тебе солдат? — сікла і шаткувала його очима, в яких уже замість дрібних чортиків сидів сам сатана.— Ти не солдат, а мародер, що грабує і державу, і землю! — І враз вона зажурилася: — Державу і ти, і мій ортодокс можете підманути, а землю — ні.

Артемон почув, як у голові його побільшало крові:

— За кого ж ви нас маєте?

— Я вже сказала за кого,— втомлено прикрила повіками очі й постаршала.— А тепер іди звідси й не попадайся мені на очі.

Він вийшов з її оселі, як обмолочений сніп, і з жалем подумав про Хворостенка: з такою відьмочкою і весільна ніч здасться пеклом…

Хоч як це дивно, а цілих чотири дні минули спокійно, і в зведенні вони вийшли на перше місце. А на п’ятий день, коли почали сіяти овес, до нього примчав розпашілий од гніву й обурення Хворостенко. Тут же на людях, зриваючи голос, накинувся на Туровця:

— Так що це?! Саботаж?!

— Ні, сівба,— відповів якомога спокійніше.

— Яка сівба?! Контрреволюційна?!

Туровець поблід:

— Коли я іще раз почую це мерзенне слово, то хтось із нас залишиться на полі!

Хворостенко злякано позадкував:

— Ти що?! І тут заговорив, як злочинець?

— Це ви, як злочинець, вбиваєте людську віру, розтоптуєте чобітьми нашу гідність, тримаєте нас у страсі…

— А вас і треба тримати в страсі! Без цього, замість дисципліни, піде вільнодумство і всяка анархія! Сьогодні ж покладеш партквиток! — Хворостенко скочив на воза, і вітрогонні коні, граючи срібними карбованцями, понесли його в район.

Через пару годин на поле приїхав заступник голови райвиконкому Іван Васильович Марущак. У віспинках його шершавого, мов осінній соняшник, обличчя темніло невдоволення. Та все одно це порадувало Туровця: знав розважливу вдачу Івана Васильовича, який не терпів ні гарячковитості, ні крику. Якщо хтось і вибухав у нього емоціями, він дзенькав олівцем по карафці з водою і спокійнісінько радив:

— Ти, чоловіче, або водички випий, або збігай на ярмарок. Там сьогодні такий голос у ціні.

Марущак спочатку походив за сівалками, поговорив з сівачами і тільки тоді підійшов до Туровця, похитав своїм осіннім соняшником:

— Переживаєш?

— А що ж мені лишається робити?

— І якого ти дідька, розумнику, все лізеш і лізеш на рожен? У нас мало клопоту з відсталими колгоспами, щоб іще з тобою воловодитись?

— Так Хворостенко і нас зробить відсталими.

— Не знаю, що він зробить із вашим колгоспом, а з тобою щось зробимо. Це факт.

— То ви краще з ним щось придумайте.

— Голубчику, цю саму пісню я нещодавно чув від Хворостенка. Цю саму!

— Він давно мені хоче прищемити хвіст.

— Аби тільки хвостом обійшлося. Хвоста йому можна віддали — хай бавиться. Та б’є він, Хворостенко, по мізках… Не минеться тобі, що пошив нас у дурні. Це факт.

— Кого ж я пошив у дурні? Тільки Хворостенка і зведення?

— А що скаже увесь район, коли ти завтра з першого місця захурчиш на останнє?

— Іване Васильовичу, хай район скаже своє слово після жнив. Більше я нічого не прошу, тільки питаю: нащо ми цими графіками обманюємо державу і людей? Нащо ми заганяємо свої недоліки собі ж у печінки? Як розростуться вони там, то потім не ми їх, а вони нас здолають.

Іван Васильович наморщив повісплене чоло:

— Співай, співай, наче це тільки ти один знаєш. Теж оригінал! І що мені робити з тобою? Га? Догану ми тобі сьогодні ж вліпимо, щоб завтра більшого не відхопив.

— Виносьте, Іване Васильовичу,— зрадів у душі Туровець.— Тільки заберіть Хворостенка звідси.

— Заберіть! Та це такий дідько, що я його сам побоююсь,— щиросердно признався Іван Васильович.— Енергійний дурень на посаді — це стихійне лихо. Та аби ж він, Хворостенко, орудував криками та сигналами. А він ще в області й руку має. Це перевірений факт. Ти ж тепер із шкури вилузуйся, щоб перекрити свої фокуси. Інші голови зробили мудріше.

— А знайшлися такі?! — зрадів Туровець.

— Думаєш, тільки ти, розумнику, грішиш на деякі графіки й мудрування? Рано чи пізно ми позбудемося їх. Але краще було б — рано. Старайся, чоловіче!

— Спасибі вам.

Іван Васильович похитав думною, шершавою, мов осінній соняшник, головою, розуміюче поглянув на Туровця:

— Дожились, господарю: хапаємо за свій біль догану, ще й дякуємо.

— Це ще не гірше. Може, заглянемо до мене та щось перекусимо?

— Та який у тебе, нежонатого, пожиток: кандьор або яєчня?

— У мене й риба зі свого ставу є.

— Ти краще собі рибоньку знайди,— значуще накинув посмішку на всі віспинки.— Одружуйся, гарячко, бо вже хтось пустив у районному масштабі чутку, що ти безталанний до жінок. А, гляди, якійсь ти і потрібний, як місяць у небі, навіть з усіма своїми доганами потрібний. О, щоб не забутись! Ти зараз мотнися в область, бо за твій гріх якийсь спритняга і відхопить вашу машину, то й вийде, як у приказці: мій батько горів, а хтось руки погрів. По цій мові бувай здоровий,— і поніс на шлях свою уперту голову, яку не жалувала ні віспа, ні війна, ні голод, але ніщо не вибило з неї людяності.

Туровець довго дивився услід і Марущаку, і навіть машині, яка повезла його. Через якусь годину, захопивши документи, він поїхав в область. Отримавши машину, заскочив перекусити на вокзал і тут неждано зустрівся з Яриною.

— Оце так! — розгубився, зрадів, підійшов до змарнілої дівчини і пригорнув її.— Знайшлася нарешті пропажа. Де ж ти тепер, Яриночко?

— Проти неба на землі,— збентежилась дівчина.

— От і добре, що на землі, бо з неї все починається. Може, я тебе додому завезу?

— Ой ні! — перелякалась Ярина.— Тільки, як зможете, передайте матері привіт.

Туровець оторопів:

— Ти й від неї ховаєшся?

Очі Ярини лячно відлинули в минуле, а з нього вибилось дві сльозини.

— Я від своєї долі ховаюся.

— Що ти, мала! Твоя доля вся попереду! — І защеміло серце в чоловіка: згадались йому далекі вечори, згадалися вечірні, з одсвітом зорі, коси. Вони такими ж були, як і в Яринки.— І чом ти не сказала мені, що тебе силують за Артемона? Я одвадив би його від твоєї вроди.

— Хіба про таке говорять начальству?

— Це й погано, що не говорять. Ти думаєш, у нас, окрім кампаній, нічого немає в голові?

— Та в багатьох, окрім кампаній, таки немає нічого,— відповіла з гіркою розсудливістю.

Туровець мерзлякувато повів плечима:

— Значить, за ці місяці зачерпнула біди?

Тіні осмути колихнулись на дівочому мальованому обличчі. Які тільки малярі ворожили над ним?

— Зачерпнула, бо втікала від свого весілля без папірця. Не здогадалася виписати у вас. А без папірця мало хто йме віри людині.

— їдь до нас, мала,— заговорив, як до своєї дитини.— Тепер я тебе обережу від напасті.

— Від напасті й любові не обережеш,— нарешті посміхнулася Ярина.

— Від любові не обережеш! — погодився він.— А від напасті можна. Чи, може, десь прибилась до тебе любов?..— І неждано йому забринів низький голос, що співав за мостом:

Коло млина калина,
Там дівчина ходила.

— Ні, до мене тільки прибилась нова робота.

— І де ж ти працюєш?

— В лісах.— Подивилась так, наче вбирала своїм синьоцвіттям оті невідомі йому ліси.— Такі там добрі люди трапились, повірили не папірцеві, а душі людській.

— Хоч підвезу тебе.

— Обійдеться, Максиме Павловичу, обійдеться,— дівчина попрощалася, зметнула темними косами і загубилась у вокзальній збірноті. А до нього знову прибилось із пісні оте деревце, що зросло собі коло млина калиною, і ота принада, що так рано повдовіла…

XIV

Ці дні він справді вилузувався із шкіри, і вже поночі, обсіяний всіма вітрами, приносив додому дзвони в ногах, у голові й землю у куточках очей. Так само поночі приходили з доброю утомою і сівачі. Спасибі їм, покрили його своєю турботою і працею і закінчили сівбу не гірше за людей. У те надвечір’я вони в травнім придолинку під ожилими вербами напекли картоплі, розсілися кружка побіля багаття, випили з ним добру чарку і заспівали оту селянську, де є і житечко, і овес, і надія:

Зберімося, родино,
Щоб нам жито родило,
І житечко, і овес —
Зберімося, роде, ввесь.

Отак і сиділи, і темніли в сутінках ріднею, перекидали думки в літо: що скаже воно, аж поки не над’їхав, не затанцював від обурення, не заклекотів, як вода в ключі, Хворостенко. Зараз він мав злості повні кості й поруйнував сівачам добру душевність.

Люди мовчки, як гриби в траві, прислухалися до Хворостенкових вивержень і не могли второпати, чого вони недовиконали. А коли він закінчив їх розносити, враз усі, наче за командою, зареготали. Це було так несподівано, що Хворостенко підвів голову, мов схарапуджений кінь.

— Чого ви регочете? Чого?

— Коли й скажемо, товаришу з районної поживспілки, мабуть, не зрозумієте,— розважливо відповів чепурний Дорохтей Грицай, який кожного дня на сівбу одягав чисту сорочку.— Ви от іще трохи погриміть, то, може, й дощ піде, а його так треба нам.

Сівачі знову розсміялися. А Хворостенко нетямущими очима озирнув їхнє коло, вхопився за блокнот і почав туди вписувати Грицая.

Дорохтей підвівся, через Хворостенкове плече заглянув у писання, запитав:

— Ви ж не забули, як мене по батькові?

Хворостенко крутнувся і під регіт людей здимів у темряві.

— І де воно тільки назбирувало неотесаність: на болотах чи в дебрях? І хто йому вгодить, окрім гробаря? — глибокодумно запитав сам себе Грицай.— І чим воно собі должность здобувало? Сиджу якось я торік на призьбі, сонечком любуюсь, до зозулі прислухаюсь, а воно ж іде вулицею, намурмосене, нелюдиме, як лихо і напасть заразом. Я й посміхнувся, не йому ж, а собі. А воно й вирячилося зизом: «Чого посміхаєшся на призьбі?» Я й одказую: «Де сиджу, там і посміхаюся, бо увесь мій рід веселогубий».— «Ти про свій рід помовч, скажи, чого сам зуби скалиш?» — так наганяє мені страху зеленими очима, що починають вони стрибати, пробачте, мов жабенята. Я й кажу: «Як не посміхатись, коли день стоїть, наче молода, коли бджола саме виходить із вулика, а свиня із хліва?» Ох і ганьбив же після цього він мою біографію. Найбільше йому чогось не сподобалася свиня. Може, він з турків і сала не вживає?..

— Властитель дрібних посад! — мов печатку, прибив Василь Романишин.

А могутній глинокоп Трохим, який на сівбу, косовицю і жнива покидав свої глинища чи розшуки їх, підняв чарку до місяця:

— Ну його, дутеля**. Вип’ємо краще за сонечко і місяць, за дощ і роси, що будуть нам в’язати врожай.

Вже вечір ворушив на леваді чуби туманів, коли Туроведь повертався додому. Між вербами і вільхами схлипувала, зітхала вода, а за водою слалися дівочі веснянки, за якими стояли віки печалі й кохання, віки очікування й сподівань, і посвисти ординської шаблі, і одсвіти татарських вогнищ. Як багато було сподівань і як мало було щастя на землі! І ти, як можеш, маєш добувати його, щоб люди хоча б не сиділи без хліба, щоб привітніше дивились одне на одного і не за звичкою, а за душевною потребою зичили одне одному доброго здоров’я і не вкорочували його лихим словом чи спідленим папірцем.

Біля кладки, яку тепер поторгувала прибутня вода, він зустрівся з Богданом Романишиним, і зрадів йому, як своїй дитині, і зітхнув, пригадавши той вечір, коли побачив біля труни Василини білоголового пуп’янка, що вже став студентом. Як летять літа. Як тільки летять літа! Яких вони тільки скакунів сідлають?

— Добрий вечір, Богданчику!

— Я, Максиме Павловичу, і досі для вас дитина? — посміхнувся парубок і по-дитячому загойдався на гнучкій кладці, заворушив навколо неї зорі.

— Ти вгадав, Богдане, бо дивлюсь на тебе, а давне згадую. Приїхав до батьків на вихідний?

— Приїхав на мамині пампушки. То вже закінчили сівбу?

— Тільки просо і гречка залишились. Пам’ятаєш, як ти колись жебонів: «А у гречки чорні вершечки»?

— Здається, нічого не люблю так робити, як косити гречку.

— Косовиці в нас вистачить. Приїдеш на жнива?

— Неодмінно!

— А куди ж далі, Богдане, після інституту?

— Це вже куди пошлють,— прислухається до веснянки з села, до води під кладкою.

— Гарно співають? — запитав Туровець і почув, як пісня Соломії почала підмивати його.

— Ніде не чув таких веснянок. Жаль тільки, що їх скоро не буде. Уже й зараз не почуєш: «Чого рано спустошано, ромен-зілля іскошано». Викошує час не тільки погане, а й добре.

— Іноді час, а іноді байдужість чи безрозсудство,— подумав про Хворостенка, який найбільше сушить голову тим, що б іще можна заборонити.— Ти б записав, Богдане, усі до однієї наші веснянки. Ще згодяться вони й дітям нашим.

— Неодмінно запишу,— Богдан понизив голос майже до шепоту.— Максиме Павловичу, ви Яринку бачили?

Туровець підвів голову на хлопця. Він, поблідлий, так само стояв на кладці, але вже не вигойдував її, і біля неї заспокоювались зорі. Оце, може, і стоїть Яринчина доля, страждаючи, як і вона десь страждає.

— Бачив, Богдане.

— Як вона? — стрепенувся хлопець.

— Змарніла. Уся пережурена, та ще гарніше світить очима. Які тільки малярі малювали їх? — І зітхнув, бо подумав ще й про дивовижні очі Соломії. Кого тільки очікують вони?

— Ви не спитали, де вона тепер? — бринить жалем і надією парубочий голос.

— Тільки й сказала: в лісах. А де шукати ті ліси? Чи в нашій області, чи в сусідній?

Після цього хлопцеві одняло мову. Туровець не знав, чим утішити його, лише поклав руку на плече. Отак мовчки постояли вони на краю кладки, провели головами табунець качок, що пролетів над левадою, потиснули один одному руку й розійшлися — Богдан до рідні, що жила в закуті села, а Туровець до того мосту, за яким так стривожив його низинний голос.

Ось і міст, звичайний міст з двома поручнями, щоб на них могли спочити руки людини, а під ним живе відлуння і теж непокоїться вода, торкає коріння і явора, і калини, і тиші. За мостом на відділі ледь-ледь бовваніла неосвітлена хата Соломії. Він прислухався до оселі, та не почув ні в ній, ні біля неї жодного голосу. Певне, занесло його до сусідів чи в сон. Весна ж! Натомляться руки, натомляться ноги. О, чи не засувка обізвалася? Ні, то на хаті спросоння клацнув дзьобом лелека. І ти чогось засумував, як лелека після жнив. У молодості входиш у кохання, наче у весняний шум, пізніше —як у повінь, не знаючи, куди вона занесе тебе.

На скільки Соломія молодша за нього? Років на десять. Для села — це забагато, для міста — терпимо. Ні, чоловіче, повертай голоблі назад, щоб менше сорому захопити… Щось справді є від чарівниці в її притінених очах, у розлетистих бровах, що, на погибель чоловікам, вихопились аж на скроні. Але чого вона і досі не виходить заміж? Траплялися ж і добрі, і красиві люди. Чого ж чекати, поки звітріє краса! І чого не ріже хліб до грудей, як різала його мати? Адже так гарно і затишно, коли жінка ріже хліб до грудей… Найшов чим турбуватись! Лізе всякий непотріб у голову, коли не знаєш, де подіти себе.

Щось тривожне, і святешне, і непевне підійшло до нього і так само може відійти, як під мостом вода, що поторкує коріння явора, калини і тиші. Це вже, певне, все у її, у Соломіїній, волі. Коли ж таку силу взяли над ним її очі, її вії, уся постава, що так і дихає материнством?

Не день і не тиждень придивлявся до неї, щось тягнуло і щось гнітило його. А що? Десь, більше за все — непевність; немало крутилося біля неї залицяльників, отих, які приходять до хати ніби напитися води. Це ображало його, наче жінка була винна, що мала принаду. Одначе говорили: відбивалась Соломія від тих залицяльників нещадимо. І ніхто у їхньому селі з чоловіків не міг похвалитися прихильністю вдови, тільки деякі жіночі язики сікли її, мов сікачі. Ох ті заздренні та безжальні сікачі, що вміють усіх страшним судом судити, тільки не себе.

За чоловіком Соломія гордо несла красиву, з тяжкими косами голову і в село межи люди, і в церкву межи богів. Та прибила в лісі деревина кароокого Громишина і пригнула голову й плечі Соломії. Відтоді минули роки, трохи розправились її плечі, а в грудях дозріла жага чи туга материнства. От він прийде до неї. А що скаже їй у свої літа? Не молодик же він, розучився заглядати у вечорову книгу кохання.

І зажурився чоловік, а під ним не журилася вода, жебоніла, бурчала, пересварювалась у своєму клопоті і підступно підмивала коріння і явора, і калини, і тиші.

І враз летючою зіркою спалахнув, пройшовся по хаті Соломії вогник. Він поснував, поснував між вікнами, потім заспокоївся, притих. Іти чи не йти? Чоловік забирає з собою голос води, що розмиває коріння, та не може розмити біль, і пошепки говорить темряві: «Я люблю тебе».

Він перейшов хиткий вербовий місточок, зупинився перед Соломіїними воротами і з острахом відкинув стан: на вдовинім подвір’ї стояли темні мовчазні постаті, як стояли колись у дворі Василини. Невже недоля знов подає йому свої знаки? Мовчали постаті, мовчав і він. Чи це теж снопи із червоної пшениці, що добрим людям іде на коровай? Ні, це були не снопи із зерном, а давно обмолочені околоти. У них, коли й знайдеться щось живе, то вже проросте на стрісі колоском чи волошкою.

Повз околоти, як повз свою печаль, він дійшов до вдовиної хати і не рукою, а всім ваганням, усіма сумнівами постукав у двері. За ними почув шелест, а потім стривожений голос:

— Хто це?

— Я, Соломіє!

— Хто «я»?

— Максим.

Хвилинка тиші і потім:

— Почекайте, я зодягнусь.

Як довго вона шукає ті одяганки, грюкає лядою скрині, як, напевне, грюкала не одному залицяльникові. От уже й ревнує до них, а очі ревниві заглядають далі, аніж соколині. Нарешті Соломія відчиняє двері. У темряві він бачить її незвично напружене, сполохом обведене обличчя.

— Заходьте, заходьте,— тихо забринів її голос. Вона проводить його в оселю, де на столі в глечику розцвітає медуниця. «Напевне, в цьому році будемо з медом»,— до всього ще й господарські турботи озвались,— засох він на цих турботах.

Вона бере з його руки шапку, щулиться, підводить і боїться підвести очі. Він вдивляється — що стоїть у них: болі чи замкнена хитрість? Ні, жіноча туга й полохливість застигли у них. Певно, догадалась, чого принесло його.

— Не чекала? — питає пересохлими устами.

— Не чекала,— знову прокинувся той низинний голос, що жив тільки у її пісні.

— От я й прийшов,— говорить так, наче вона не бачить цього.— Непроханий.

— Сідайте.

— Ти хату збираєшся перешивати? — говорить зовсім не те, що треба.

— Збираюсь, бо протікає,— якась частка напруги зійшла з обличчя, і воно ніби аж повеселіло.

І це було так: Соломія, побачивши Максима на порозі, відчула, що недарма він прийшов, і так перелякалась, що стала кам’яніти. А раптом він скаже їй те, що вже говорили інші? От і добре, що помилилась вона… Правда, не зовсім добре, але краще, коли буде так…

— Вшивальника найняла?

— Найняла,— вже спокійніше говорить і навіть освітлюється посмішкою. А він хмарніє од неї.

— Я міг би прислати,— говорить таке, за що можна язика вирвати, і з тугою відчуває: тут не люблять його.

— Може, вам вечерю зготувати?

— Зготуй, Соломіє, зготуй, дорога, тільки не насухо.

— Це що у вас? — здивувалась і знов насторожилась молодиця.— Закінчили сівбу?

— Закінчили.

— Набідувалися за ці дні?

Він підходить ближче до неї, боячись взяти її руку.

— Оце не знаю, що зараз буду мати: біду чи, може, радість? Це вже тобі судити чи розсудити.

Вона лячно затремтіла, поширила повіки, і очі її стали беззахисними, наче в дитини. Це вразило його, назавжди запам’яталось йому.

— Що з вами? Що ви? — сахнулась од нього Соломія. Те, чого вона так чекала і так боялась, напевне, прийшло. Але краще б воно не приходило. Проклятий Артемон, як нещастя, як біль, як тяжкий гріх, став поміж ними, втопили б його мої сльози. Вона могла б промовчати, втаїти свою непорадну чи безпорадну годину. Та чесність жінки була такою, що й у думці не дозволила б приховати перед чоловіком те, що приховують інші, які мають більше щастя за неї і, не розуміючи цього, розвіюють його на скороминучий дрібов’язок, на почуття-одноденки. При всій своїй святості вона вважала себе страшною грішницею, і той голодний рік, в який вона поварила навіть бульби жоржин, не виходив з її мук. Хіба ж хтось зможе це зрозуміти? А насміятись усякий зуміє.

Максим, не розуміючи, що робиться з жінкою, потягнувся за нею, взяв її руки в свої:

— Соломіє, коли бажаєш, коли хочеш, будь моєю. Ти дуже дорога мені.

— Чим!? — так вигукнула, паче він знав її гріх, і перелякалась, і вихопила свої руки, міцно притулила до обличчя і затремтіла в мовчазному плачу; він перегойдував нею, мов стеблиною, та не міг більше вирвати ні зойку, ні стогону. Але й без цього в Максимовій голові прокинулись дзвони.

— Ну от…— вкрай розгубився, обм’як, мов помервлене стебло.— Хіба ж я тебе так зобидив?

Між її пальцями з’явилися сльози. Туровець витер їх рукою і вже якось одерев’яніло сказав:

— Їй не плач. Розтривожив я тебе, та й себе не менше. Я нічого не хотів тобі поганого: думалось, у тебе немає чоловіка, у мене жінки, то можна й породичатись.

— Не кажіть такого. Нам не можна, не можна!

— Чого не можна? — Він пригорнув жінку, торкаючись однією рукою її грудей. Соломія не помітила цього.— То чого ж? Невже усі осоружні тобі? І я теж?

Вона вивинулась з його рук, витерла очі, в яких і сльози не зменшили півсон.

— Усе не те, Максиме, усе не те,— вперше назвала його по імені і вже цим якось обнадіяла.

— Яка ж гризота в тебе?

Соломія здригнулася, глянула чи то в далечінь, чи в минуле.

— Не треба про це. Ідіть, Максиме, ідіть, дорогий,— вона подала йому шапку, з нею в руках він вийшов із хати, несучи в голові тупі дзвони.

А коли зачинилися двері, він знесилено сів на перелазі, чогось придивляючись до околотів та прислухаючись до тих дзвонів, що дзвонили по любові. А він, дурень, ще й залітав інколи в думках, що принесе їй відраду, а то й саме щастя. Та й приніс, що не знаєш, як винести. І неждано до нього прибилось якесь схлипування. Чи то вода печалилась за хатою, чи Соломія в хаті? І враз схлипування перейшло у таке ридання, наче в хаті когось ховали. Чуючи провину в душі й прокляті дзвони в голові, Максим кинувся до дверей, загупав кулаком у них.

— Соломіє, відчини! Відчини, чуєш!

Ніхто не відповів йому, і він загупав ще сильніше, не боячись, що хтось з дороги почує це.

— Чого вам іще треба? — нарешті обізвався її голос.

— Я не можу чути, як ти плачеш. Відчини!

І вона, вже розпатлана, уся в сльозах, відчинила йому і нахилила до нього коси, що відділились од високих грудей.

— Іди, Максиме,— попрохала його.— Бо як хтось почує нас…

— Не можу, Соломіє. І хай увесь світ чує,— дарма. Чого ти караєшся і мене караєш? Що в тебе? Коли бридкий тобі, тоді піду…

— Тобі не треба знати, Максиме,— застогнала вона.— Це так страшно, так страшно…

— Чого ж тобі страшно? Любові чи подружжя? Я так хотів, щоб ти мені дружиною була. Чим я зобидив тебе?

— То не ти, інший,— увійшла в минуле, як у чорну хвилю, і стуманіла уся.

— Інший? Ти любиш його?

— Ні.

— А що ж у тебе?

Обличчя і очі її стали одним болем, а груди заболіли, як боліли у голод. Ніхто ж ні з чоловіків, ні з жінок не зрозуміє її. Може б, рідна мати це зрозуміла, та нема її.

— Говори, Соломіє,— сказав з такою мукою, що повірила йому, як нікому. А може, справді він так любить її, може, справді йому, єдиному, можна довіритись? Тільки що буде після? І вона, чуючи, як сама розчахує себе, заговорила, давлячись словами, схлипуванням, сльозами:

— Я, Максиме, мала страм од нього. В голодний рік, коли вже вмирала, прийшов до мене…

Страшне зізнання вибило з голови дзвони, оголене страждання прибило і його.

— Мовчи. Я це знаю, Соломіє,— наказав, щоб зменшити її муки, хоча нічого не знав досі, а зараз скипів ненавистю до того вовкулаки. Як же він, сатанинський виродок, міг зобидити цю правдивість?

— Звідки ж це… знаття? — лячно поглянула на нього: що тільки думає він про неї тепер, що подумає потім?

— Мовчи, більше ані слова про це. Хай воно терном заростає! Терном і терниною!..— І поклав їй руки на плечі, торкнувся ними її грудей, що заболіли, як у голодний рік, і все одно мали жагу материнства. Він поцілував її очі, уста.

— Вийдеш за мене?

Вона підвела на нього правдивий біль, правдиву муку.

— Я, Максиме, буду любити тебе, як душу. Тільки ніколи не суди мене, бо вже судив той рік.

— Я не суддя, Соломіє. Я твій муж,— і, щоб якось утішити, перейшов на буденне: — І зараз же, як мужу, готуй вечерю!

Вона припала до його рамена, схлипнула вже від вдячності до своєї долі й до нього і, вірячи й не вірячи, спитала:

— Чи не привиділось, чи не наснилось?

— Привидиться й насниться потім. Я вже не піду з твоєї хати.

І вона знову злякалась:

— Не треба сьогодні, хай пізніше.

— Чого ж пізніше?

— Може, ти передумаєш?

— Я саме боюсь, щоб ти не передумала,— знов якось підбадьорив її.— І вже сьогодні хочу почути, як наді мною заклекоче твій лелека.

— Боже мій! — опустила вона руки і не знала, що сказати.

— Не божкай, а готуй вечерю, коли придбала чоловіка.

І тільки тепер вона повірила тому, що сталось. Їй би треба щось таке жіноче, довірливе сказати йому, та не знайшлося те слово, і вона, соромлячись, як мужу, прошепотіла:

— Максиме, я тобі чоботи скину,— і злякалась, щоб він не подумав, що принижується вона.

— От цього вже не буде! — нічого недоброго не подумав Максим.— Чоботи я тобі скидатиму! Сідай на стілець, спробую, чи вийде,— він скинув з неї чоботи, провів рукою по литці.— А ноженята в тебе такі, що не одне око прилипатиме до них.

— Безсовісний ти! — низинно заклекотів її голос, схожий зараз чи то на клекіт води під мостом, чи на клекіт лелеки на хаті…

Удосвіта його розбудив не лелека, а Соломіїні сльози.

— Ти чого? — спросоння обома руками потягнувся до неї, до її тепла, до її грудей.

— Це я так, Максиме,— витерла очі.— Що тільки тепер люди скажуть?

— А що їм казати? От одягайся, і зараз же підемо в сільраду.

Вона посміхнулась:

— Навіть не снідаючи?

— Коли ти приготуєш щось, окрім сліз,— притягнув її до себе, поцілував.

Помолодівши, вона кинулась до скрині й низинно заворкувала йому:

— Одвернися, Максиме.

— Це з якої радості?

— Я соромлюсь тебе.

Вранці вони й розписались. Максим наказав Соломії зготувати добру вечерю, а сам пішов до правління. В його кімнаті, де торішнім літом пахла пашниця, вже сидів Хворостенко. Побачивши Туровця, він невдоволено скинув на нього прозелень очей і заморозив своє кругле, мов підситок, обличчя.

— Костянтине Прокоповичу, не лякайте мене з самого райку,— весело посміхнувся Туровець.

— Тебе треба було лякати ще звечора, щоб не кидався в розпусту,— відрізав Хворостенко.

— В яку розпусту?! — розгубився, кліпнув віями, наче школяр.

— А хто по молодицях ходить: я чи ти? — і не думав відтанути Хворостенко.— Хто ночами гупає у їхні двері, домагаючись під п’януруч поживи натурою? Яке страмовище!

Туровець поблід, потім підійшов до столу, вхопив Хворостенка за барки й потягнув до дверей.

— Ти що робиш? — злякано зойкнув той.

— Витурюю звідси, витурюю і з села. Іди до грому!

— За що?!

— За те, що твоя душа не підіймалась вище підозри.

— Я тебе!..— заборюкався Хворостенко.

А Туровець оскаженів:

— Ходім, ходім, бо відчиню двері твоїм животом! Ось так! — потурив за поріг.— Прощавайте, не забувайте і хоч десь прикупіть як не розуму, то хоч звичайності.

Наляканий і лихий, Хворостенко вилетів у сіни, наскочив на Артемона Васюту. Той здивовано глянув на нього, підлесно привітався:

— З празничком вас, Костянтине Прокоповичу!

— З яким празничком? — ще більше розлютився Хворостенко: подумав, що над ним насміхаються.

— А ви хіба не знаєте? З весіллям нашого голови. Яке то воно буде? — зажурився Артемон, бо хто знає, що наговорить на нього ота чесна дурепа.

І тільки тепер Хворостенко зрозумів, що йому пора покинути шефствувати над цим селом. Що тільки станеться тут, коли він буде десь?

XV

За річкою червень виклепував коси, їхній бентежний передзвін і повів перших петрівчанських копиць і петрівчанських пісень залітав у вікна інституту:

Та мала нічка
Петрівочка,
Не виспалась
Наша дівочка.

На ранніх зорях уставали, на пізніх зорях закінчували в петрівку роботу дівчата, з-під їхніх рук, як шоломи велетнів, виростали стіжки. На них удень сідали лелеки, до них увечері приходили хлопці, і в пахощах ярої рути, ромашки, пижми, татарського зілля притихали чи сплітались в очікуванні чогось великого голоси.

Та мала нічка
Петрівочка,
Не виспалась
Наша дівочка.

А як же і виспатись могла молодість, коли петрівочка вдосвіта йде з косою і граблями, а ввечері — з коханням та сподіванням? І тільки старість біля вечірніх петрівчанських вогнищ спокійно варила куліш та перегортала, наче згасаюче вугілля, спогади чи згадки, що починались мало не від мужицького царя Тимка, як земля була тонка…

Прокинувся, задеренчав передостанній твій дзвінок в інституті. Богдан струшує з себе чари петрівчанських вечорів, занесених передзвоном далекої коси, і виходить у простуджений коридор. Тепер і він, і стіни інституту, і червонокорі вишні під ними, і плескіт річки за ними — усе це стало невимовно дорогим перед прощанням. А що лежить за тим прощанням? Які шляхи, які люди, які очі? І знову Яринині проглянули з далекої глибини петрівчанських вечорів.

— Ти спиш чимось? — запитує Іван.

— Майбутнім, Іваночку, майбутнім. Воно вже за порогом стоїть.

Іван запускає руку в кучеряву коловерть чуприни:

— Отак і збігли роки, як зелений шум. Аби ж нам обом та в один район попасти! — Він за ці дні напруженої роботи загубив навіть своє баляндрасництво.

Назустріч їм іде оте високоноге оленятко, що зветься Маргаритою Іванівною, її видовжені очі зверху песуть посмішку, а в підоснові чаять печаль.

«Хто ж тебе зобидив, оленятко?»

Воно зупиняється перед випускниками і не знає, що йому робити: чи журитись, чи посміхатись.

— Уже й відлітаєте од нас?

— Відлітаємо, Маргарито Іванівно,— береться вечірнім оксамитом Іванів голос, і він переводить його на піаніссімо, тільки для дівчини.— І на свої крила ще когось можемо взяти, як журавель бере ластівку над морем.

Та Маргариту Іванівну не зацікавила співдружба птахів, її довгасті очі зупинили полохливість на Богдановім обличчі:

— Богданчику, ви б мені на прощання щось написали, бо поїдете собі…

— Вигадай щось, не думаючи,— підштовхує Іван.

— Я ж не вмію так.

— А ти спробуй!

Богдан морщить чоло і випалює:

— Я напишу присвяту Маргариті — найкращій дівчині у світі!

— Браво! — сказав Іван.

— Як банально,— зітхнула дівчина.

— Це ж, Маргарито Іванівно, в жарт,— почав виправдуватися Богдан.

— А ви спробуйте всерйоз, може, вийде,— і вже один смуток понесло оце довгоноге оленятко, що заблудилося в канцелярських лісах.

— Що з нею? — здивувався Іван.— Де вона пересміхи загубила? Чи не зобидив дівчину якийсь лобуряка з наших? Тепер, закінчуючи інститут, багато хто кидається на любовні авантюри. А вірша ти їй склади, чуєш?

— Це так неоригінально, Іваночку.

— Для тебе. А для неї? От станеш ти поетом, а я впевнений у цьому, вона згадуватиме й згадуватиме тебе. Людина не може жити без чагарників згадок: треба ж у чомусь заблудитися! — Та й знову почав гудіти й тіпати чуба, мов куделю.— І куди це призначать нас? Заженуть у якусь діру. Ти не боїшся її?

— А чого? — нічутінку не журиться Богдан.— Я на педпрактиці був у справжній дірі, робив, як щирий віл, і це навіть подобалось мені.

— Віл є волом, а дурень — дурнем,— назбирує сум на товсті губи.

— Чому ж дурень? Я переконаний, що в так звані діри і треба посилати саме таких, як ми, бо ледаще там одразу розпустить патьоки й накиває п’ятами.

Іван обурився:

— То ти мерщій біжи до комісії і виклади їй свої геніальні ідеї. Хай найкращі місця захоплюють мамині смоктунчики. Оце порадуєш їх і їхню рідню, що вже давно оббиває ректорський поріг,— і загугнів давниною: — «В році 6573 пішов Святослав на Ростислава до Тмутаракани. Ростислав вийшов геть із міста…» Бач як було, а ниньки мамин смоктунчик хоче залишитися тільки в місті. Біжи пособляй йому.

— До комісії я не побіжу, але й з найгіршого місця, коли там будуть люди, не втечу.

— Це я знаю. Ой Богдане, Богдане, як мені буде важко без такого романтичного дурня, яким єси ти. Де я такого персонажа знайду? — бубонить Іван.— Заярмують тебе без мене, мов щирого вола, і вірші покинеш писати.

— Нащо такої сумної тягнути? — дрогнув голос у Богдана, і йому теж стало жаль друга: хто зна, куди занесе свої несамовиті кучері, насмішку і любов.

З канцелярії видибав посивілий на секретарстві Домбровський, він був схожий на старого обережного журавля в окулярах. Ось секретар побачив Богдана, на мить насторожив журавлиного носа, потім загадково посміхнувся і вже офіційно сказав:

— Богдане Васильовичу, добрий день. А вас викликає ректор.

— Ректор? Не знаєте чого? — розгубився Богдан.

— А там дізнаєтеся,— повів носом на двері, й за масивними окулярами загадковість змінюють інші турботи.

— Або в найгіршу діру почнуть агітувати, або високо підскочиш,— пояснив Іван.— Коли високо, то тримай бога за бороду.

Ректор, людина невисокого зросту, з м’якою інтелігентною посмішкою, зустрів Богдана привітно. Біля нього сиділа незнайома жінка, на її напрочуд білому виді виділялися чорні вогнисті очі, а голову невідомої вершив грайливий капелюшок. Ректор познайомив Богдана з жінкою — вона була завідуючою обласного бібколектора,— запросив сісти і скоса поглянув на якийсь папірець.

— Богдане Васильовичу,— вперше назвав його по батькові,— як ви уявляєте собі ваш подальший життєвий шлях?

Богдан, подумавши, відповів:

— Майже так, як написав один поет: школа, дві акації, і дні, і вечори за працею.

— Ви дуже хочете вчителювати?

Якась тінь чи передчуття недоброго налягли на Богдана, він стривожено обвів поглядом ректора і жінку.

— Я мріяв про це. Я міг вступити в інший учбовий заклад, але мене тягло тільки до вас… тобто до вчителювання.

Ректор знову зирнув на папірець.

 — Я думав, що порадую вас, а тепер засумнівався. Є розпорядження наркома освіти залишити випускника Романишина в нашому місті на посаді старшого літконсультанта бібколектора.

— Тут, Богдане Васильовичу, врахувалося ваше знання літератури,— спалахнув гарячий веселий південь в очах жінки.— Перед вами розкривається чудесна перспектива: ви залишаєтесь у місті і зразу ж потрапляєте в царство книг, які так любите. Та й зарплата ваша буде вищою, аніж учителя. Ну, а коли проявите себе, в чому немає сумнівів,— подарувала посмішку,— через рік-два ви станете завідувачем бібколектора.

— Тобто виганяєте Антоніну Григорівну з її затишного місця,— уточнив ректор.— Як вам така перспектива?

Богдан благально поглянув на ректора:

— Я дуже прошу вас послати мене в будь-яке село вчителем, у будь-яке.

— Але чого? — здивувалась Антоніна Григорівна.— Перед вами відкриваються такі можливості.

— У бібколекторі я буду відбувати службу, а в школі мене чекає люба робота,— твердо відповів Богдан.

— Це все романтика,— похитала грайливим капелюшком Антоніна Григорівна.— Я сама була сільською вчителькою. Там вас чекає не тільки школа, а й куткові збори, виконання хлібозаготівель, податків, позики, усі кампанії на полі, погано освітлена кімната, нестача книжок, а ви ж так цікавитесь літературою.

Тепер уже Богдан з жалем подивився на колишню вчительку.

— Все одно я хочу в школу, в село. Я не ідеалізую його, але інститут і держава готували з мене народного вчителя, і я хочу бути ним.

— Отже, питання з вами лишається відкритим,— сказав, прощаючись, ректор, а колишня вчителька з сумом подивилася на Богдана.

У коридорі, хвилюючись, сновигав Іван. Вислухавши друга, він невдоволено забурмотів:

— І коли вже ти скинеш комплекс неповноцінності? Підставив бог свою бороду, то чіпляйся за неї. Зараз же лети до ректора і скажи, що перебудувався.

— Я, Іваночку, не з тих, що скоро перебудовуються.

— Неперебудований чудило! Хоч би тепер сказав ректору, що хочеш зі мною в один район.

Та призначили їх у різні місця: Богдана в його рідний район, а Івана ближче до румунського кордону.

— Туди, де більше кукурудзи, бринзи, вина і чорнооких красунь. Був там Коцюбинський, побуваю і я,— відповідав усім Іван і кожну вільну хвилину заглядав до канцелярії, де Маргарита Іванівна двома обоймами пальців розстрілювала тишу.

Богдан, придивляючись до біганини друга, запитав:

— І чого так часто вирипувати двері?

— Спокушаю її молдавською бринзою.

— А вона?

— Каже, що бринзи з дитинства в рот не бере. На якому ж вона меню сидить?

— Тебе тільки меню турбує?

— Тільки воно — я гурман. Питалась, коли ти щось напишеш їй. То вже назви її соловейком та порівняй уста з напіврозквітлою трояндою чи щось інше вихопи з ботаніки…

Коли закінчився випускний вечір, Маргарита Іванівна, розпашіла від танців, неждано підійшла до Богдана і пошепки сказала:

— Ви ж проведете мене додому? Я сама боюсь — живу аж на старому місті.

Богдан пошукав очима Івана.

— Ні, ні, тільки ви,— вгадала його думку і чогось зіщулилась.

Вони непомітно вийшли з інституту, що виспівував молодими голосами. Але в Богдана було таке відчуття, що за ним тихенько-тихенько ступає будівля інституту. Це він відчував уже кілька днів, прощаючись у думках з рідним гніздом.

Спускаючись сходами до річки, за якою підіймалося старе місто, Маргарита Іванівна запитала:

— Це правда, що ви прийшли по науку до інституту босий?

— Не в інститут, а в педтехнікум,— уточнив Богдан.

— Як же це було? Розкажіть, Богдане.

— Нема про що,— зітхнув хлопець.— То злидні наші босими ішли в науку. Аж не віриться, що вже й інститут закінчив. У роботі я не пожалію себе.

— Хоч пожалійте тих, хто буде біля вас,— загадково сказала Маргарита Іванівна.— Це ви мене за очі назвали довгоногим оленятком?

— Та я.

— Спасибі. Ви, крім літератури, ще й зоологію любите?

— Про оленів читав.

Закарлючистою, що вгризлась у пагорб, дорогою вони увійшли в передранковий сон старого міста, що, по суті, було не містом, а селищем, з садами, з городами і зеленоокими копанками, де водилися лини і в’юни. Якийсь ранній косар уже розкошував світанок — чути було вологий шелест коси, а рани трав вточили в досвіт свої пахощі.

— Трави і умираючи пахнуть.— Маргарита Іванівна повернула до невидимого косаря підведену досвітом голівку і спитала Богдана: — Чого ж ви відмовились залишитись у бібколекторі?

— Кожному своя ноша.

— Ноша чи хрест?

— Не треба так трагедійно. Я говорю про добру ношу, яку мас нести кожна людина. Ось хто, наприклад, гнав у шию цього косаря? Інший відлежував би спину і боки до самого сонця, а потім, прокинувшись, ще й гарикався б із жінкою за сніданком, а цей поніс у досвіт завзяття і має радість од своєї праці.

Маргарита Іванівна здивовано подивилася на Богдана:

— Звідки ж ви знаєте, що він має радість?

— Бо чую, як косою веде, як мантачкою витягає з неї передзвін. Лінюх не так коситиме, не так видзвонюватиме.

— Романтику мій, тільки скажіть, що буде з вами через кілька років? — чи то з захопленням, чи то з жалем запитала.

— Я теж не знаю, чи вийде з мене гарний учитель. Як не вийде, піду працювати в колгосп, бо знаю і люблю селянську роботу.

— Ви божевільний, Богдане.

— Чого ж божевільний?.. Не кожна людина знаходить любов. Але кожна людина в нас повинна знайти любу роботу. Для чого ж інакше гортати своє життя, як чужу нецікаву книгу, і дрібніти, і тупіти, і обізлюватися в своїм невдоволенні?

— І невже б ви пішли у колгосп, на такі убогі тепер трудодні?

— Пішов би і вилузувався б із шкіри, щоб і трудодні стали багатшими і щоб в очах селянських менше було смутку,— він ніяково посміхнувся: — От бачите, як розрекламував себе? Хоч етикетки вибивайте на лицях.

Маргарита Іванівна притулилась до його плеча.

— Ось і моя хата,— вона обережно дзенькнула клямкою хвіртки, і вони ввійшли на зелене, сизе од роси подвір’я; посеред нього стояв стіжок петрівчанського сіна.— У нас, як на хуторі: і верби, і тополі, і корови, і півні, і копанки. Як хочете, подивіться на нашу.

— І щось живе є в ній?

— Самі лини. Колись братик мій наловив трохи линят і кинув у копанку. Відтоді й водиться у нас своя риба.

Вони підійшли до копанки, що стояла під охороною кількох плакучих верб. І тільки тут, коли дівчина притулила коси до верби, він помітив, як у неї незвично побіліло обличчя.

— Ви, Маргарито Іванівно, втомились?

— Який ви догадливий,— з гіркотою сказала дівчина, і на її примхливих устах вибився біль.— Богдане, ви дуже любите свою Ярину?

Він здригнувся:

— Хто вам сказав? Іван?

— Іван. Ви не хочете говорити?

— Я не знаю, що сказати… Це любов без відповіді, без надії, навіть без адреси.

— І навіть без надії любите?

— Очевидно, так.

Дівчина потягнулася до нього, притулилась головою до його грудей, і не встиг він отямитись, як сказала:

— А тепер ідіть, Богдане, благаю, йдіть скоріше, щоб не побачили моїх сліз.

Та вони наздогнали її слова, і він побачив їх, і збентежився, і розгубився, і не зрозумів, за що і як могла полюбити його така дівчина, за якою стільки побивалося хлопців.

— Маргарито Іванівно… не плачте,— не міг нічого розумнішого сказати, і невимовно жаль стало тих сліз, що обривалися з він і падали в копанку.

— Ідіть, Богдане. Ви ж напишете мені?.. А коли й вам буде дуже тяжко, приїжджайте до мене… Я ждатиму вас, теж без надії. Ідіть.

І він з вагою жалів пішов повз її верби, повз петрівчанський стіжок, ближче до дзвону коси, подалі від чийогось кохання. А з ним ішли її сльози і збентеження перед дівочою таїною. Це ж уперше неждано розкрилась вона перед ним, це ж уперше дівоча голова торкнулася його грудей, це ж перша сльоза впала на його світання. Усе було в нього ще першим…

* * *

У гуртожитку його очікував Іван. Він очима ждав розповіді, та, не дочекавшись, запитав:

— То що тобі Маргарита Іванівна казала?

Богдан одвів погляд від друга:

— Нічого. Дякувала, що провів.

— Про мене і не згадала?

— Ні.

Іван зажурено похитав головою:

— Напевне, довго мені доведеться парубкувати через свій сіранодебержераківський ніс. От не знав природа, де треба підменшити краси.

Посумувавши, Іван вирішив ударити лихом об землю:

— У тебе ж якісь копійки знайдуться, щоб поснідати?

— Копійки знайдуться, з карбованцями гірше — мало не вся стипендія на відрахування пішла.

Підвівши убогий баланс, Іван сказав:

— Як балювати, то балювати: підем у привокзальний буфет, там я вчора бачив оливки, з Греції привезли. Треба ж і нам спробувати це аристократичне їдло. А з буфету — я прямо на поїзд.

— А на квиток у тебе є?

— А для чого на світі існують буфери? — безтурботно відповів Іван.

На вокзалі їм справді подали оливки, що на той час були дивом. Спробували друзі це їдло — і зсудомило їх од нього.

— Як тяжко бути аристократом: навіть їсти треба не по-людськи,— відсунув від себе оливки Іван і стиснув обома руками кільця кучерів: — Який жаль, що не будемо разом. Ти ж перед тим, як нагрівати грубу віршами, присилай мені. Домовились?

— Домовились.

Іван поглянув на годинник:

— От мені й пора.

Друзі вийшли на перон, обнялися, й Іван побіг на другу колію, де стояв товарний поїзд. Через кілька хвилин поїзд рушив, і між двома вагонами на буферах Богдан побачив усміхненого друга.

Він помахав рукою:

— Бий телеграми дрібним почерком!..

Богдан теж добрався додому «зайцем», тільки на вантажній машині, що везла вугілля,— скочив на ходу і зіскочив на ходу. В хаті він застав матір, що саме прийшла з поля. Глянула вона на сина, сплеснула руками і заплакала.

— Ви чого, мамо? — перелякався він.

— Боже, як ти почорнів у тих науках! Лице ж на тобі стало зовсім чужим.

Глянув Богдан у дзеркало, засміявся.

— Це, мамо, я так за дорогу вугільним пилом присмалився. Ось зараз знову буду білий, як гусак на річці,— і нахилив голову під умивальник.

— Як же ти перепався, одні кістки всюди стирчать, а боки аж позлипались,— бідкалась мати, поки він умивався.— Може, тобі на підвечірок вареники з вишнями чи суницями зготувати?

— Можна і з вишнями, і з суницями.

— А ти ж закінчив інститут, чи де там?

— Закінчив, мамо.

— Тоді, може, півня вкинути в чавунець?

— А півень хай ще кукурікає.

— І як же ти закінчив той інститут?

— Добре, мамо. Так уже хвалили, що в мене кирпа ще більше вгору задерлась.

Мати засміялася, поцілувала сина у вогку щоку і зажурилася:

— Та й знов кудись поїдеш од мене?

— Я недалеко, в нашому районі буду.

— От чиясь мудра голова зважила на мої сльози. То я за старим побіжу — він косить на леваді.

— Не треба, мамо. А в тата є друга коса?

— Є, ще германська, з їхнім орлом. А для чого тобі?

— Піду завтра допомагати татові.

— Відпочив би та хоч мотузочками позв’язував кості, щоб не порозсипались.

Богдан засміявся, вліпив матері за насмішку поцілунок і сказав великооким мальвам, що слухали їх за вікном:

— Ось я і дома.

Мати пішла в хижку, всипала муки в підситок, і він затанцював у її руках.

— Скоро і варенички будуть. Може, гукнемо на них Туровця? Він уже не раз перепитував, коли ти приїдеш. Гарну маєм людину!

— Можна і Туровця. Як він живе в Соломією?

— Душа в душу. Соломія тепер землі не чує під собою. А от Ярина Безкоровайна і досі не вернулася в село.

Він спаленів, крадькома поглянув на матір: чи догадується вона, чи так сказала? Та обличчя матері було непроникним, а очі втупились у підситок, що аж хурчав у її руках.

«От я і дома»,— вже сумом обізвалася думка.

— А де ж, мамо, наша друга коса з німецьким орлом?

— В закомірку. Та ще встигнеш із нею.

— Хіба ж я не ваша дитина?

Він пішов до комори, розшукав немудрі косарські обладунки, загнав у колоду бабку й почав виклепувати косу. Вона вихоплювала з надвечір’я призахідні крихти сонця і славно бриніла-гула, ще й вимовляла йому: «От я і дома, от я і дома», та не могла одігнати смуток, що прийшов од материного слова.

Вулицею проїхав Артемон. Почувши передзвін коси, він зупинив перед ворітьми тонконогого відгульня, побачив Богдана й присвиснув од подиву:

— Це ти клеплеш косу?!

— Та наче я.

— Диво дивне! І для чого тобі мужицька турбація? Невже, закінчивши інститут, думаєш з дядьками косити?

— Думаю.

— А-а-а, підеш у лісництво, заробиш батькам на зиму сіна? — здогадався Артемон.— Там вигідно: косять за третю копицю, можна й за половину вихитрувати.

— Ні, я піду косити в колгосп.

Артемон так подивився на Богдана, немов той звалився з місяця, потім заклекотів смішком чи насмішкою:

— Що ж, іди. Трудодень я тобі за ідейність запишу.

— За ідейність я сам подбаю, а ти запишеш мені завтра два трудодні за працю.

— Що, надієшся викосити аж два трудодні? — пожвавішало щелепасте обличчя Артемона.

— Не менше! — Богдан підійшов до Артемона, понизив голос: — Про Ярину нічого не чувати?

— Завіялась десь, навіть матері не дає адреси. Боїться за мої сережки, що прихопила з собою,— у голосі його пробився жаль: — А які то сережки були! Дворянські!

Та все одно колись поверну їх! — позлітав Артемон, вдарив коня закаблуками і здимів у сутінках!

Богдан повернув до дровітні клепати косу.

«От я і дома. От я і дома»,— знову забриніла вона.

А з левади долинув низький дівочий голос, повний древнього вечорового поклику:

Та мала нічка
Петрівочка,
Не виспалась
Наша дівочка.

Де ж тепер його дівочка? Чи десь на лужку завершує стіжок, чи під ним і роїнням зірок виглядає свого косаря? «От я і дома…»

* Н е к л е у с — маленька бджолина сім’я.

** Д у т е л ь — порожній горіх.