Розділ VII

Як же сталося, що природолюб Буртіус — а це був він, — замість того, щоб їсти спечені його матусею пундики з повидлом, опинився в лісі, далеко від рідної домівки?

Розпрощавшись із африканськими звірятками, яких він урятував від Толябуна, Буртіус збагнув: хоч би куди занесло лева на повітряній кулі, він усюди буде однаково небезпечний для людей і звірів. Зрозумівши це, мандрівник засів за обчислення. Він визначив напрям вітру і виміряв його швидкість. Підрахував, скільки кілометрів пролетіла б куля порожня і куля з Толябуном. А обчисливши все те, він обвів на карті кружечком район, де, за його розрахунками, мав приземлитися лев, і, поглянувши на компас, рушив у дорогу.

Він дуже поспішав. Він їхав на верблюді, на віслюкові й коні, машиною, поїздом і пароплавом, літаком, вертольотом і велосипедом і зрештою натрапив на свою кулю. Від неї вели кудись у степ ледь видимі сліди Люсьчиних лапок і Толябунових лапищ, а поруч сиділа згорьована Люсьчина мама.

Наповнивши кулю летючим газом, що був у балоні в кошику, Буртіус разом із Люсьчиною мамою вирушили на пошуки. Два дні літали вони над лісами і на третій день надибали наших друзів саме в скрутну для них хвилину.

— Познайомся, мамо, — сміялася Люська, — це мої нові товариші. Тільки завдяки їм я врятувалась у цьому Зовсім Чужому лісі. Проте ні, адже з такими чудовими друзями ліс уже зовсім не чужий для мене.

— І ти познайомся, донечко, з дослідником, який урятував усіх вас, — крізь сльози радості проказала мама.

Зиркнувши краєм ока в уламок дзеркальця, — чи не дуже зарюмсана, — Люська підійшла до незнайомця.

— Великий дослідник і природолюб Буртіус, — мовив той, скромно посміхаючись. На очах у нього теж блищали сльози.

— Яка чуйна людина! — закричали всі навкруги. На Буцикове подвір’я саме зібралися на поклик Кажана всі лісові жителі. — Він плаче від радості за мале зайча та його маму.

— Так, я дуже радію, — схлипував аматор Буртіус, — але водночас і дуже сумую.

— Сумуєте? — здивувались усі. — Чому ж ви сумуєте?

— Я сумую, бо, дивлячись на цю зворушливу сцену, згадую свого любого татуся, дуже великого дослідника і природолюба Буртіуса-старшого. Вже три роки, як він полетів кудись на своїй повітряній кулі (у нас це спадкове, дідусь теж літав) і не повернувся. Де не шукав я його: і на Північному і на Південному полюсах, і в Австралії, і в Новій Зеландії — ніде не можу знайти. От чому я радію і сумую водночас.

— Бідний дослідник, — прокотилося в гурті.

— Дарма, — випростався зігнутий горем природолюб. — Я вірю, що обов’язково знайду його. — І витер очі носовичком.

— Авжеж, знайдете, — погодились усі. — Неодмінно.

— А тепер, — він глянув на Вовка з левом, — давайте вирішимо, що робити із оцими двома.

Жалюгідні, із зв’язаними лапами, ті кліпали очима.

— Пожаліти, пожаліти, — квилив Вовк. — Це він мене підбивав, пройдисвіт африканський! Очі б мої його не бачили! І хату підпалити примушував! На курорт звав!

— Ні, це все він, — валив на Вовка лев. — Хто казав, що м’ясо хоче їсти й панувати у всіх лісах?

— Посадити їх у клітку! — загукали звірята. — Хай у нас буде свій зоопарк.

— Гаразд, придумаємо для них покарання потім, — запропонував Буртіус. — А зараз прив’яжіть-но їх до дерева. А нам,

гадаю, всім треба відпочити. Адже декому скоро йти до школи, — і зиркнув на Люську.

— Декому—це значить мені ? — запитала та. — І я вже піду до школи, правда, мамо? Виходить, я вже зовсім велика?

— Правда, доню.

— І мене навчать читати, і користуватися компасом, і визначати сторони світу?

— І ще багато чому, і навіть трошки розуму, люба, — всміхнулася мама.

— А… А як же мої друзі? — озирнулась Люська на Буцика з Бурмосиком.

— Я піду вже в третій клас, — поважно мовив Буцик.

— Ну от, ти в третій, а я тільки в перший, — насупився Бурмосик. — Я теж хочу в третій.

Але тут його почали втішати й казати, що третій клас — це дуже скоро, одразу після другого, а природолюб Буртіус подарував йому кольорову карту світу і свисток, і Бурмосик заспокоївся.

— Що ж, друзі, вже стемніло, вам і справді слід відпочити після всіх пригод, — мовив мандрівник-любитель. — Та й мені перед дорогою не завадило б.

— Перед дорогою? — перепитала Люська. — То ви завтра їдете?

— Мушу їхати, — пояснив учений, — адже і я давно не бачив своєї матусі. Але вранці, перш ніж вирушити, я обов’язково покатаю всіх бажаючих на своїй повітряній кулі. Тільки встати треба буде дуже рано.

— Ой як добре! — заплескали всі бажаючі в долоні (а небажаючі не плескали). — Ми ще ніколи не каталися на повітряній кулі (небажаючі не каталися теж).

— Ну от. Завтра вас чекають цікаві враження, — мовив Буртіус. — А поки — на добраніч!

— На добраніч! До завтра! — загукали бажаючі й небажаючі в один голос і стали потроху розходитись.

Прив’язані до дерева, стояли в місячному сяйві Вовк і лев.

Наступного дня друзі прокинулись іще вдосвіта. Та хоч як рано вийшли, великий природолюб уже порався коло своєї кулі, а поруч висів на гілці дядько Кажан.

— Доброго ранку, шановний Буртіусе! Доброго ранку, дядьку Кажан! І ви з нами?

— І я, і я, діточки. Хоч подивлюсь, як воно літає без крил. Може, й комарця якогось уполюю заодно.

З’явилась на ганку й Люсьчина мама.

— Ти поїдеш із нами, мамусю? — спитало дівча.

— Ні, люба, їдьте вже самі. А я тим часом приготую щось смачненьке вам на обід. Ось, візьміть із собою дещо на дорогу.

І вона простягнула Люсьці кошик із харчами.

— Прошу, — мовив природолюб. — У мене все готове.

Він одкрутив кран балона, і летючий газ із свистом почав наповнювати кулю. Та здригнулась і трохи піднеслась над землею.

— Ой!—скрикнула Люська. —Здається, полетіли. Може, досить надувати, бо ще лусне?

Але Буртіус тільки всміхнувся.

Все вище й вище здіймалася куля над ранковим лісом.

— Як страшно, — притиснувся Бурмосик до Буртіуса. — А й справді, вона не. лусне? Було б прикро упасти з такої висоти.

— А хоч і лусне, — втішив дядько Кажан, — можна ж буде стрибнути з неї й полетіти самому.

— Так то вам можна, а ми ж літати не вміємо, — сполошилася Люська.

— Не бійтесь, не бійтесь, — заспокоїв усіх Буртіус.

— А я взагалі нічого не боюсь, — хоробро мовило зайча.

— А Толябуна? — спитав Буцик.

— А Вовка? — додав Бурмосик.

— А темряви? — кинув цапок.

— А Болотяника? — поцікавився Кажан.

— Я маю на увазі — т е п е р уже нічого не боюся, — відповіла Люська. — Ой, дивіться, як усе-таки гарно навкруги.

Навкруги й справді було гарно. У білих променях сонця мчала куля. Внизу поблискувала роса на моріжках, і видно було далеко-далеко.

— Ой, диви, наша хатка! — радо скрикнув Бурмосик.

— А он дерево дядька Кажана, — вказав Буцик.

— Дивіться, то ж наша Сунична галява, — раділа Люська.

— А просто під нами… — гордо почав дядько Кажан, але друзі так і не довідалися, що знаходилося просто під ними, бо Кажан заплющив очі й захропів.

Та от іще трохи, і вони пізнали Страшне болото. Над ним клубочився, підіймався й опадав густий туман.

Усі принишкли.

— Бідний Болотяник, — зітхнула раптом Люська. — Йому там, мабуть, зовсім холодно.

— Який це Болотяник? — поцікавився природолюб. — Я вже вдруге чую це ім’я.

Друзі коротко розповіли йому про найстрашнішого в світі Болотяника.

— Ми мусимо спуститися і все розвідати, — рішуче сказав учений.

— Яка благородна людина! — прошепотів Буцик. — Чого тільки не зробить заради науки!

— А я думаю, все це вигадки, — озвався Бурмосик.

— І я, — докинула Люська, але на всяк випадок полізла під лавку.

— От зараз ми й пересвідчимось у всьому, — мовив професор Буртіус і сіпнув за спеціальний мотузок. Летючий газ почав виходити з кулі.

— Я так і знав, — промимрив Бурмосик. — Зараз ми впадемо в болото.

Але, трохи спустившись, куля полетіла далі. Даремно вдивлялися всі в довколишній туман: ніхто нічого не бачив.

— Я ж казав, що то все вигадки, — похвалився Бурмосик.

— І я, — докинула Люська, вилазячи з-під лавки.

І в цей час десь зовсім поруч почулося:

— Агов! Сюди! Сюди!

Крик линув із самої середини болота.

— Знаєте, мені вже набридло кататися, — першою подала голос Люська. — Давайте повернемося додому.

Та дослідник-аматор, здавалося, не чув її — мовчки дививсь уперед.

— Дерева! — остеріг Буцик. Дослідник крутнув кран балона. Куля підстрибнула, і раптом внизу, за деревами, які, здавалося, росли просто з води, всі побачили невеличкий острівець. Якась постать у білому підстрибувала на ньому, вимахувала руками і щось кричала.

— Мамо! — сказала Люська.

Буртіус смикнув спеціальний мотузок — куля почала спускатись. Він підніс до ока підзорну трубу, якусь мить вдивлявся в постать, а потім заплющив очі і впав на самісіньке дно кошика.

— Болотяник!—вигукнув Бурмосик. — Летімо назад! Навіть найхоробріший у світі дослідник знепритомнів од страху!

— Хочу додому, — хлипала Люська. — Я не хочу туди.

Але вже було пізно. Куля швидко спускалась.

Друзі затамували подих.

Раз, і другий, і третій кошик легко вдарився об землю і завмер, а до нього біг, і кричав, і сміявся чоловік у білому, сивий і в окулярах — дуже схожий на аматора Буртіуса.

— Раді вас бачити, шановний досліднику Буртіус-старший, — привітався Буцик і перший вистрибнув із кошика.