Розділ VI

Буцик із Бурмосиком запаслися дровами на зиму і з легким серцем крокували додому, балакаючи про Люську.

— І що найголовніше, — казав Буцик, — ти помітив: останнім часом вона дуже змінилась.

— Таки змінилась, — охоче підтвердив Бурмосик.

— А якою стала роботящою! По хазяйству вже собі раду

дає. А як навчилася готувати! Я думаю, тут велику силу має вплив колективу, тобто нас із тобою.

— Але не тільки це, — озвався Бурмосик.

— А що ще?

— Та бач… — мовив Бурмосик. — Е-е… Ти звернув увагу, що Люська ось уже скільки днів ходить із замотаною рушником головою?

— Каже, бідна, що голівка болить. І ліки не допомагають.

— Так знай же, що ніяка голова в неї не болить!

— Не болить? — здивувався Буцик.

— Ні, — відповів Бурмосик. — Просто я підсунув Люсьці замість її дзеркальця — криве, з того уламка, що мені подарували минулого літа циркачі! І тепер вона думає…

— Ай-я-яй, — урвав його Буцик. — Бідна дівчинка! Ну навіщо ж ти так?

— Бо вона нічого не робила.

— Та ми ж і самі чудово обходились. Бідна дівчинка, як їй гірко! Не чекав я од тебе такого.

— Я ж пожартував. А Люсьці од того тільки користь, бо у неї в голові одні тільки квіточки були. Ти ж сам бачив.

— Сьогодні ж розкажи їй про все, — вів своє Буцик. — Це ж вона, певно, дуже страждає.

— Та я й сам збирався. Тільки розказувати не буду, а підміню дзеркальце і все.

— Хай хоч так, — погодився Буцик.

Люська із обмотаною рушником головою стріла їх на порозі. У хаті була чисто вимита підлога, вікна сяяли прозорістю, з печі смачно пахло.

— Як вам працювалося? — спитала Люська, насипаючи в тарілки.

— Чудово! — відповів Буцик. — Бо знали, що вдома нас чекає така господинька.

— Та що там, — зашарілась Люська. — Гм… А пам’ятаєш, Бурмосику, ти казав, що з неробами може щось трапитись? Нас це, звісно, не стосується. А чи буває так: потім, якщо цей нероба увесь час робить, то з ним трапиться щось навпаки?

— Авжеж, буває, — швидко відповів Бурмосик, зиркнувши краєм ока на Буцика. — Неодмінно.

— А коли? — нетерпляче згукнула Люська.

— Та… Зовсім небагато часу має минути. Здається, тиждень.

— Ой, завтра якраз тиждень, — тільки й мовила стиха Люська.

А вранці, прокинувшись, вона кинулась у першу чергу до свого дзеркальця і на радощах скрикнула. Замість манюсіньких свинячих очок у неї були її, Люсьчині, великі очі, замість щік-пампушок — її акуратненькі щічки, замість рота на всю мордочку — її колишній ротик, і навіть вушка були її — довгі й пухнасті.

О, як зраділа Люська! Вона знов застрибала на одній ніжці, замахала лапками, закричала «Ура!», тричі оббігла довкола хати, тоді швиденько метнулась за хвіртку й сплела собі маленький, ну зовсім маленький віночок; а наостанок ще й заспівала свою улюблену пісню.

Тоді збігала до криниці, набрала води, кинулась у хату, сягнула на піч по чавунець і… Щось блискуче й маленьке впало з печі на долівку.

— О, та це ж дзеркальце! — вигукнула Люська. — Мабуть, Бурмосик приготував його мені в подарунок і поки що заховав.

І вона вже хотіла покласти дзеркальце назад, але не втрималась і заглянула в нього.

Із дзеркальця на сторопілу Люську глянули манюсінькі свинячі очка, під ними висіли щоки-пампушки, замість рота… Та що там казати, ви ж самі знаєте, як усе виглядає в кривому дзеркалі.

 

Бідна Люська обмацала всю себе, відтак вхопила своє дзеркальце…

І тоді зрозуміла, що вона зовсім не мінялась, а завжди була тим самим маленьким, симпатичним зайчам.

«Виходить, вони насміялися з мене, — подумала Люська. — 3 мене, з найврод… Ні, просто зі своєї подружки…»

Понуро сиділо дівча.

наче з самого серця полилися тужливі слова, і великі сльози покотилися з Люсьчиних очей на долівку.

Раптом за вікном щось зашурхотіло, і чийсь улесливий голос запитав:

— Хто це співає таку гарну пісню?

Зайча замовкло. Далі втерло сльози й здивовано зиркнуло на вікно. Але там нікого не було.

Минула якась хвилька, і той самий голос запитав іще улесливіше і ніжніше:

— Хто це такий гарний співає так добре таку чудову пісню?

Люська зиркнула у своє дзеркальце і, ледь усміхнувшись, пискнула:

— Це я!

— Та хто ж, хто? — чулося знадвору, і тоді Люська, забувши про всяку обережність, підбігла до вікна, визирнула й повторила, любенько посміхаючись:

— Це я!

Тієї ж миті могутнє лаписько вхопило її за вушка, висмикнуло з вікна, наче моркву з грядки, і вкинуло в мішок.

І вже звідти Люська почула голосний регіт:

— Ще не так заплачеш, моя пташечко. Ти ще не знаєш, що таке плакати, моя гарнюнька.

Вовк перекинув мішок через плече й побіг у ліс. Куди й навіщо — про це Люська могла тільки здогадуватись, але уява її не малювала нічого приємного.

На приятелеві кроки Толябун підхопився з дивана й кинувсь до дверей.

— Ну як?

— Приніс, — вишкірився у посмішці Вовк. — Піддурив! Ось маєш, — провів лапою по мішку.

Зайча злегка ворухнулось.

— Скількох?

— Що значить скількох? Одне! Зайчисько! Визирнуло з вікна, а я його за вуха — і готово.

— А в хаті ще хтось був?

— Я й не знаю. Може, був, а може, й ні. Хто ж його відає? Через стіни, хе-хе, не видно.

— «Не видно!» Бовдур! — аж засичав Толябун. — То треба було у вікно зазирнути або ж почекати трохи, чи не кинуться її шукати…

— Ага, у вікно зазирнути! Щоб знову лампою гужнули. Красненько дякую. Сам іди зазирай. І взагалі, що це за слова в тебе: «Бовдур»! Я стараюсь, поки ти тут вилежуєшся, страждаю за трьох, а він ще й обзивається. Ніякої культури! Сам бовдур! — витріщився на Толябуна Вовк.

— Та гаразд уже, гаразд, — буркнув лев. — Ну як ти не здогадався! Якщо в хаті нікого не було, то заліз би туди сам і почекав їх. Вони ж нічого не підозрюють. Тільки в двері, а ти їх по тім’ячку. І вся розмова.

— Так-то воно так, але ж у них вікна забиті, ти ж знаєш!

— Що тобі ту дошку одірвати чи вибити! Сокиру взяв би з собою.

— Ага, а вони мене знову гасом.

— Та то ж якби вони були, дурню! Тобто, це… хороший хлопче. О! Та ми зараз і спитаємо, хто вдома був! — зрадів Вовк, глянувши на мішок.

— Правильно! — Лев кинувся у куток, розв’язав мішок і витрусив на підлогу принишклу Люську.

— 3-д-здра-аст, — підвелась вона на ноги. — 3-з-здр-а-аст, То-лику…

— Здрастуй, серденько, — засміявся Толябун. —Ну от і здибались. Приємно, що ти мене не забула. Як живеш?

— Д-д-о-об-р… — прошепотіла Люська і схлипнула.

— Ти вважаєш, що добре? Ти чув? — звернувся до Вовка. — А язика ще не розучилася показувати?—знов глянув на Люську, але та тільки схлипнула ще дужче. —Не розучилась? — повторив Толябун.

— Ні! — раптом вигукнула Люська і, замруживши од страху очі, висолопила язика.

— Ах!.. Ах!.. Ах ти ж!… — аж заціпило Толябунові. — Та я… Та я тебе!… — Він кинувся був до зайчати, але його перепинив Вовків голос.

— Та стривай! Це ти завжди встигнеш! Треба спочатку вивідати в неї дещо… — І він багатозначно клацнув пальцями.

— І то правда, — схаменувсь Толябун і гарикнув:

— Ти була одна в хаті?

— Ні, — одповіла Люська. Вона ж бо чула всю розмову.

— А з ким?

— Із Буциком та Бурмосиком, — вирішило обдурити зарізяк зайча. — До них саме прийшов у гості дядько Кабан і приніс їм нову рушницю, — вигадувала вона. — І вони всі сиділи у сусідній кімнаті, і дядько Кабан показував їм, як із тієї рушниці стріляти.

— Рушниця, — посмішка на Вовковій морді згасла. — Погане діло. Пам’ятаю, раз зустрів я дівчинку, чи то Червоний Очіпок…

— Та облиш ти свої спогади дурні, — урвав його лев. — Знайшов, що згадувати. Ти краще скажи, що то за дядько Кабан.

— Із ним краще не зв’язуватись. Місцевий дзюдоїст. Як ухопить за барки, як кине через стегно…

— І звела ж мене доля з боягузом, — зітхнув лев. — Чого ти трусишся? Ну і який же він, цей дядько Кабан? — блимнув на Люську.

— Здоровенний! — Люська зрозуміла, що вона на правильній путі. — Отакий на зріст. Отакенна шия. А плечі — у двері не влазить.

— Ну і як же він усе-таки до вас уліз? — уже не так бадьоро спитав Толябун.

— А боком. Та й то ми його всі втягували — аж хата тріщала. Коли ступає — дошки на підлозі вгинаються. А ручиська — як ваші три!

— Ну-ну, — замислено озвався лев.

— А рушницю приніс із трьома цівками, — розписувала далі Люська. — Одна стріляє шротом, друга — кулями, а третя — чергами. Як автомат. О! Вони оце побачать, що мене немає, одразу кинуться сюди, і я вже не знаю, що тоді буде.

Люська зовсім розходилася, побачивши, як стривожились її вороги.

Запала мовчанка.

— Ну, я пішов, — першим звівся на ноги Вовк, ухопив відро й попрямував до дверей.

— Ти куди? — підвів голову лев.

— Город поллю.

— Город? Так уже ж смеркає.

— Ну то й що? Треба городець полити.

— А Болотяник? Чи ти вже його не боїшся?

— Не боюся, — відрубав Вовк. — Піду.

— А може… Ага, — здогадався лев, — то ти, може, втекти здумав? — І вхопив Вовка за лапу. — Я тобі дам город! Боягуз! Дезертир! А хто справу до кінця доведе, хто у вирішальний напад піде? — Люська нашорошила вуха. — Втікаєш?

— Ну й тікаю, — зізнався Вовк. — Не хочу, щоб у мене з трьох цівок… І в Болотяника не хочу перевдягатись. І з Кабаном зустрічатись.

— Цить, — гримнув лев. — Ще невідомо, чи це все правда, чи дівчисько не збрехало.

— Все чиста правда, — подала голос Люська.

— А в тебе не питають. Так от що: я зараз гайну до їхньої хати і гляну — вигадки то чи ні. А ти побудь із дівчиськом — от тільки зв’яжу її. — Лев підійшов до зайчати з мотузом. — О! Отак! А коли покінчимо з тими, то всіма трьома й поласуємо. А то що з неї одної — і од землі не видно. А ти дивись, — звернувся до Люськи, — якщо збрехала…

— Як же я один залишуся… — подав голос Вовк. — А якщо вони сюди нагрянуть…

— Ну то біжи ти, — одказав лев, — а я посиджу.

— Е ні, я краще тут побуду, — одмахнувся Вовк.

— Отож, — кинув Толябун і вибіг із хати.

— Ну й поморочилися з тобою, поки спіймали, — розговорився Вовк. — І чого, власне, я на тебе напався? Що ти мені поганого зробила? Із левом щось там не поділили — а мені яке до того діло? Я до тебе завжди ставився добре. В душі. Так що ти, може, теє… Якщо ті з ружжом прибіжать — заступишся за мене? Я навіть одну лапку можу тобі розв’язать. О, — нагнувся над Люською, — отак зручно тобі?

— Заступлюсь, — мовила Люська. — Я й сама дивуюсь, що у вас спільного з тим Толябуном? Ви такий розумний, інтелігентний Вовк — і подружилися з цим грубим невігласом.

— Отож, отож, — запишався Вовчисько, вмощуючись на дивані. — Нічого в мене з ним спільного нема. Це ти правильно підмітила. Сів на мою шию ще й поганяє, живодер. Це він мені наказав тебе впіймати. Хіба ж я сам до такого додумався б? Погрожував мені. А я тебе й пальцем не зачеплю. І навіть відпущу. Точно, відпущу. Біжи собі до своїх друзяток. Ну, а скажи все-таки правду, збрехала ти про Кабана й рушницю чи ні? Скажи, не бійся, я ж Вовк добрий.

Люська зрозуміла: Вовк і не думає відпускати її, тільки правду хоче випитати. Але що задумали ці двоє?

— А якщо я признаюсь, ви розкажете мені про Болотяника?

— А ти звідки знаєш? — вибалушив очі Вовк.

— Із вашої розмови з Толябуном.

— Гаразд, розкажу, коли так, — погодився сіроманець. — То ти…

— Я все збрехала, — твердо мовила Люська, глянувши йому у вічі.

— Невже? — зрадів Вовк.

— Так.

— І нема Кабана?

— Ні. Він уже місяць на змаганнях.

— І рушниці нема?

— І рушниці.

— О, як добре, — усміхнувся Вовк, потираючи лапою об лапу. — Значить, ніхто в мене не стрілятиме. Я дуже добрий Вовк, — глянув він на Люську, — але кровожерливий. Для мене нема нічого кращого, як з’їсти козлика, свинку чи хоча б зайченя. Тож відпустити тебе я ніяк не можу, бо хочу їсти. Сьогодні вночі, значить, тобто вже завтра на світанні, коли сон найміцніший, ми з левом перевдягнемося в Болотяників і нападемо на вас. — Люська здригнулась. — Ну тобі боятися нема чого — ти ж бо тут, — заспокоїв її Вовк. — Ми хочемо зробити з вас святковий обід, бо в лева саме завтра день народження. Але що з тобою зробить Толябун, коли зараз прибіжить?!… Ти ж його обдурила, а він цього не любить.

Вовк витягнув із кишені жменю насіння й заходився лузати його, спльовуючи лушпиння просто на підлогу.

Люська замислилася. Що робити? Як попередити друзів? Звідси до хатки Буцика таки далеченько. А навпростець повз болото — страшно Болотяника. У лісі вже темно… Хоча яка різниця — темно в лісі чи світло, якщо вона все одно не може вирватися звідси. Люська трохи випростала затерпле тіло, і тут щось гостре вп’ялося їй у бік. Зайча вільною лапкою намацало в кишені своє дзеркальце. Дзеркальце! Адже краєм його можна перетерти мотуз! Але як? Он Вовчисько час од часу лупає на неї з дивана ледачим оком. Видно, не судилося їй уже побачити матусю. А які матуся пече коржики! А як готує солодку моркву! А які співає колискові, коли Люська хворіє.

Од тих пісень самі собою злипаються очі…

А якщо спробувати?..

Люська, злегка прокашлявшись собі під носик, упівголоса завела:

— Давай-давай, — підохотив її Вовк, — співати не заборонено. Я навіть люблю, коли співають. У мене дуже ніжна душа. І добра…

тамуючи дрож у голосі, якомога лагідніше виводило зайча.

Скінчивши, Люська одразу ж завела «Ой ну, люлі, люлі», а потім «Ой на кота-воркота» і вже десь на середині пісні помітила, що Вовкова лапа звісилася з дивана й насіння з розчепіреної жмені посипалося на підлогу. Тоді Люська гукнула: «Дядю Вовче!» Той не відповідав. Хутенько вийнявши дзеркальце, Люська взялася до діла, але тупі краї не брали грубий мотуз. Тоді зайча мить подумало і з силою натиснуло дзеркальцем об підлогу. Хруснувши, воно розпалося на дві половини. Люська легко розрізала пута гострим краєм скла і за півхвилини була вільною. Прокравшись навшпиньках у куток, де стояла сокира, вона на всяк випадок вхопила її й так само навшпиньках вийшла за двері. Нічне повітря обхопило Люську прохолодною свіжістю, і зайченя кинулось у темінь. Одбігши трохи, закинуло сокиру в гущавину — «Тепер не знайдуть», — а за мить почуло страшний рев: «У-т-е-к-л-а!!»

То повернувся з розвідки Толябун.

 

У темряві, якої Люська боялась більше за все на світі, кожен кущ ввижався їй левом, кожен лужок — Страшним болотом, а пень — Болотяником. Гілки хапали її за плечі, корчі підставляли ніжки, та й заблукати, зрештою, теж було дуже просто. Куди вона біжить, Люська не могла сказати з певністю. І вже коли на обрії засірів світанок, натрапила на Суничну галявину. На неї війнуло запахом стиглих суниць…

Звідси дорога вже була знайома, і Люська побігла чимдуж, пам’ятаючи слова лева «на світанні». Ще трохи, ще — і зайча мало не зіткнулося зі своїми друзями.

— Люсю! Люсько! — закричали вони й кинулись обіймати й цілувати її. — Де ж ти ходила?

— Пробач, пробач, Люсюню, —бурмотів Бурмосик, шморгаючи носом.  Це все я… Я хотів пожартувати…

— Вибач йому, я нічого не знав, — мимрив Буцик.

— А я й не сердилася зовсім, —розчулено віповіла Люська. — А ви, бідолашні, мабуть, цілу ніч не спали?

— То пусте! Дрібниці!—кричали в один голос Буцик із Бурмосиком.

— Люсь, я забув тобі сказати найголовніше, — мовив Буцик. — Післязавтра ми йдемо шукати твою маму.

— Як добре, — закричала Люська, але враз наморщила лобика. — Стривайте: адже зараз на нас мають напасти Толябун із Вовком.

Друзі кинулися стежкою до хати й зачинили двері.

— Як же ми будемо боронитись? В нас немає ніякої зброї, — стривожився Бурмосик..

— Я знаю, з чого ми зробимо зброю: з Буцикових рогів, — мовила Люська.

— Тобто як це з моїх рогів? — обурився Буцик. — Зріжете їх, чи що?

— Та ні! Ми прив’яжемо до твоїх ріжок гуму й матимемо рогатку. Варто буде лише повернути голову й подивитись на лева чи Вовка, як ті опиняться на прицілі.

— Якось воно несподівано, — почухав потилицю Буцик.

Гуми не знайшли, тож прив’язали Бурмосиків пружинний еспандер, з яким він робив ранкову зарядку.

І тут знадвору почулося: «Болотяник! Болотяник вибрався із трясовини! Здавайтесь усі!» — і дикий Толябунів рев. За мить у двері загупало, аж хата задвигтіла.

— Двері вони не виламають, — заспокоїла Люська.

— А ми їх самі відчинимо, — сказав Буцик. — Тільки чим би це… мене зарядити?

— А ось, — зняла Люська з печі горнятко. — Думаю, підійде.

— Підійде, — одказав Бурмосик і натягнув еспандер.

Люська взялася за ручку дверей, і тільки-но знову загупали, рвучко розчинила їх.

Із свистом прорізавши повітря, горнятко вгатило Вовкові в груди. Щось булькнуло в горлі у звіра, і він повалився з ганку на лева. Але Толябун вчасно відскочив, Вовцюга хряснувся потилицею об землю й завмер.

— Вбили! Друга вбили! Бандити! — заревів лев і кинувся через тин, полишивши вбитого напризволяще.

Та він помилився: друг залишився живий. Відпочивши на землі хвилин зо три, Вовк прочуняв і пошкандибав до тину.

— Ну як ти? — підскочив до нього левисько.

— Ох-хо-хо! Живий! Ледве! А ти теж! Замість того, щоб помогти, п’ятами накивав. Друг називається!

— Та хто ж його знав, що вони вигадають таку гемонську зброю, — виправдувався лев. — Треба помститися їм. Треба щось інше придумати.

— Ти вже думай сам! А з мене досить! Ситий по горло. І все мені дістається, — запхинькав Вовк. — І від мисливців, і від поросят, а тепер іще від оцих, — показав на будиночок.

— О! Розпатякався! Чого ти рюмсаєш? Ми, хлопці, герої чи не герої! Та ми таке можемо! Гори звернемо. — Лев ходив попід тином, і раптом просто з неба впала йому під ноги якась каменюка. Він зиркнув угору й побачив, що кинув її дядько Кажан, але, підсліпуватий, не влучив.

— Киш мені звідси, курка общипана! — крикнув лев. Він ухопив грудку й пожбурив її вгору. Кажан зойкнув — грудка попала йому в крило — й полетів геть.

— О! Бачив? — радів лев. — Отак треба!

— А він зараз усіх звірів скличе, — заскиглив Вовк. — Тікаймо звідси, поки не пізно.

— Нізащо, — бадьорився лев. — Або я, або вони. — І тут погляд його впав на стіжки. — Придумав!—зрадів Толябун. — У тебе сірники є?

— Є, — відповів Вовк. — Дома.

— Ну то мерщій по сірники! Зараз ми їх викуримо.

— Легко сказати, — швидше, — занив Вовк. — У мене й досі в грудях коле.

— У всіх коле, — відказав суворо лев. — Побіг би я, так ти ж усе попсуєш!

— Ну, гаразд, — погодився Вовцюга й покушпелив додому.

— Щось вони задумали, — звернувся до товаришів Буцик. — Один кудись побіг, а другий зостався. Що в нас є з набоїв?

— Двоє горняток, — відповіла Люська, — два чавунці — великий і малий, — три виделки…

— Чотири поліняки, — докинув Бурмосик.

— Немало… Якщо влучно стріляти…

— Погляньте! — крикнув Бурмосик.

Усі кинулись до вікна. Перескочивши через тин, лев ухопив стіжка й поніс його до хати.

Випущене з рогатки горнятко бухнуло просто в стіжок.

— Га-га-га! — зареготав лев. — Стріляйте, стріляйте, хоч десять років.

— Дай-но поліно, — гукнув Буцик.

Поліно мелькнуло в повітрі, але не влучило і зникло десь у кущах.

Лев тим часом кинув сіно під хату, метнувся назад і вхопив другий стіжок.

Тарілка вдарилась об стіжок, і знов почувся голосний Толябунів сміх.

— Ану, спробуймо виделкою, — підказало зайча.

По тому, як завищав і застрибав на одній нозі Толябун, друзі здогадалися: виделка влучила в ціль.

Накульгуючи, лев усе-таки пожбурив свій вантаж під хату і чкурнув за тин. Там витяг із лапи виделку й став чекати Вовка.

Незабаром прихекав і той з коробкою сірників.

— Тепер слухай, — мовив лев. — Он бачиш — під стіною два стіжки. Сухісінькі, як порох. Досить кинути сірника — і вся хата піде з димом. Наші друзі, звісно, не будуть чекати, поки згорять разом із нею, і вискочать. Отут ми їх і в мішок. Просто і геніально! Ну, гайда!

— Що гайда? — затремтів Вовк. — Ризикувати своїм здоров’ям, а може, й життям? Я не хочу! Мене й так мало не вбили.

— Лізь, боягуз нещасний.

— Не полізу, — затявся Вовк.

— А свіжину щодня їсти хочеш? А панувати в лісі теж хочеш?

— Не хочу!

— Уже забув усі наші плани, зрадив?

— Не забув, але здоров’я дорожче.

— Тут порядок наведемо, до мене гайнемо, в Африку, як на курорт. Там здоров’я, знаєш, як прибуває. Щохвилини!

— Гаразд, — повагавшись, відповів Вовк. — І звела ж мене лиха година з тобою.

— Давно б так, — мовив лев. — Диви! Бери стіжок і під його прикриттям підповзеш до хати. Там підпалиш разом із моїми двома. А я не забарюся з торбою.

Вовк припав до землі.

Вдарилась перед ним і розбилася на друзки тарілка, пролетіла над головою виделка. Ховаючись за стіжок, звір помалу просувавсь уперед.

— Все! — мовив Буцик. — Стріляти більше нічим.

За кілька метрів від хати Вовк під палив сіно.

— Він і нас зараз спалить! — вигукнула Люська.

Але раптовий подув вітру підхопив полум’я й кинув його просто на Вовка. Завивши від болю, той кинувся навтьоки.

— Ну й нездара! — вилаяв його лев. — Доручай тобі що-небудь. Давай сюди сірники!

Хутенько перетнувши двір, він поклав ще один стіжок поруч із першими двома й черкнув сірником.

— Все!—заплющила очі Люська.

— Тікаймо! — гукнув Бурмосик.

Та нараз якась тінь майнула по дворищу, і згори просто левові на голову гепнувся великий мішок. Ще мить — і такий самий мішок накрив Вовка.

Друзі задерли мордочки. Здавалося, просто на них спускалася здоровенна повітряна куля.

— Ой! — скрикнула Люська. — А якщо це ще один лев із Африки?

Але то був не лев.

Куля спустилася донизу, і з кошика вийшов якийсь дивний чоловічок — гладенький, у капелюсі з широкими крисами і коротеньких штанцях, весь обвішаний біноклями, компасами, годинниками й планшетами. А за ним, за ним Люська побачила таке, од чого серденько її забилося-затріпотіло в грудях, і крикнувши: «Мамо!» — зайча кинулося з хати.