Розділ III

А тим часом Толябун, наморившись од цілоденної гонитви за Люською, хропів у гущавині, аж гай гудів. Йому снилася повна жахів подорож на повітряній кулі, коли він, здавалося, щомиті міг випасти з кошика, розбитися об стрімкі скелі, потонути в океанських хвилях або ж просто наштрикнутись на гілки дерев. Та куля щасливо приземлилась, і ось він женеться за тим куцохвостиком, а ось уже зайча показує йому з-за дерев язика. Заричавши від образи, лев здригнувсь уві сні й розплющив очі.

Сонце пробивалося крізь верховіття, співали пташки, у повітрі танцювали метелики. Толябун уже був одкрив пащу, щоб заревти на весь ліс, — його все те страшенно роздратувало, — коли раптом до нього долинуло якесь порипування, чиїсь кроки і неголосний хриплий спів:

— Ану-ну, побачимо, хто то такий, — мовив до себе Толябун і, закривши пащу, визирнув із заростів.

Стежкою сунув Вовчисько у ковбойці із закасаними рукавами, в старих вишмаруваних джинсах, з брилем на голові. Він пхав поперед себе візок. На візку лежала бочка.

«Ти ба!» — здивувався лев і, почекавши, поки Вовк проїде, гаркнув йому в спину:

— Грр!

— Ой! — зойкнув Вовк і гепнувсь на землю. Із перехиленої бочки на штани йому хлюпнула вода.

— Здоров, братику! — крикнув лев, виходячи із засідки.

— Привіт! — підвівся Вовк, вдивляючись у незнайомця.

— Я тебе зразу пізнав…

— А я тебе ні, — сухо кинув Вовцюга, обтрусив штани і взявся за ручки візка.

— Стій! Куди ж ти?!

— На кудикину гору, — відповів сіроманець. Як видно, він не дуже був схильний до розмов.

— А що там таке? — спитав лев. — Я теж хочу.

Прилетівши здалеку, він не дуже розумівся на тонкощах тутешньої мови.

— Що треба! — відрубав Вовк. — Тобі яке діло? Іди собі своєю дорогою. Я ж тебе не чіпаю.

— Ах ти ж задрипанцю! — скипів Толябун. — «Що треба!» Та ти знаєш, із ким маєш справу? Я цар звірів!

— У нас царів немає! — Вовк штовхнув візка. — Кожен собі хазяїн.

— Та почекай же, — заступив йому дорогу лев. До такої мови він не звик у себе в джунглях. — Ми ж із тобою начебто родичі, а ти мене так стрічаєш.

— Родичі? — здивувався Вовк. — А ти хто ж такий?

— Я — лев. Чув, мабуть?

— Та чув… Звідки ж ти тут узявся?

— Отож-бо! З Африки самої. Прилетів до нас один, увесь біноклями обвішаний, компасами… Я його з’їсти хотів, але спершу дай, думаю, перевірю, що в кошику лежить, який до повітряної кулі прив’язаний. Заліз здуру, а куля та знялась і залетіла аж до вас.

— З’їсти, кажеш, його хотів? — похмуро перепитав Вовк. — Я теж якось на дівчинку надибав. Як її звали — забув уже: чи то Червоний Каптурик, чи Беретик. Не пам’ятаю. «Я, — цвіргоче, — до бабусі йду, а бабуся в хатці живе. Треба за мотузку смикнути, дверцята й відчиняться». Я й попхавсь туди. Бабцю проковтнув, окуляри її нацупив, лежу — онучку чекаю. А онучка — не в тім’я бита, мисливців навела. Як пальнули з обох цівок! Що там було — страх. Відтоді я людей не чіпаю. Нє-е, нема дурних. І тобі не раджу.

— Еге, бачу, не пощастило тобі, — співчутливо промовив лев. — Ну, а я таки з’їв би отого, та хто ж знав, що куля полетить.

Толябун вирішив не розказувати, як усе було насправді.

— А тепер що ж думаєш робити? — поцікавивсь Вовк.

— Погостювати трохи хотілося б. Добре у вас тут. Не жарко. Та нема де жити, нема чого їсти, — поскаржився Толябун, з надією зиркнувши на Вовка.

«Еге, його пусти! — тим часом думав Вовк. — Такому їжі не настачишся. Он мордяка — хоч об трактор бий».

— Мені багато й не треба, — правив далі левисько. — Хоч би зайчатко якесь чи козенятко, а можна й баранця…

— Охо-хо, баранця, — зітхнув Вовк. — Якось я перестрів одного. А він мені: «Роззявте, — каже, — пащу, я в неї сам стрибну, щоб вам зручніше було». Я, дурний, і роззявив. А він як розбіжиться, як штрикне мене тими рогами. Ой-ой-ой… Що там було! Я відтоді зарікся їх чіпати. Нє-е. І тобі не раджу!

— Ти ба! — здивувавсь Толябун. — Ну й не таланить тобі! Але я буду не я, коли оте кляте зайчисько не спіймаю. Воно мені буде язика показувати! — затрусився він од неприємної згадки. — А тоді можна й додому.

— О, правильно! — пожвавішав Вовк. — У гостях добре, а вдома краще — це всяк знає. Ходімо зараз на ту кулю подивимось. Треба — відремонтуємо. Сядеш на неї і тю-тю додому. Що тобі тут робити?

— Еге, тю-тю! А керувати нею я вмію? А коли ще далі мене занесе, на Північний полюс? До білих ведмедів! Дуже треба. Я вже тут побуду трохи. А тоді й додому, своїм ходом. Ну то як, приймеш?

— Та прийму вже, — знехотя погодивсь Вовк, бо зрозумів, що так просто од лева йому не відкараскатись. — Із радістю. — А сам подумав: «Прилетів же на мою голову і на мою шию ».

— А нащо ти оце воду тягаєш цілими бочками? — поцікавився лев, крокуючи поруч.

— А що ж, відрами? Поки поллєш усе, так ухекаєшся, що ого-го.

— Що поллєш?

— Та город же. Город у мене. Бурячки, петрушка, часник, бодай йому лиха година.

— Город? — аж зупинивсь лев. — Так у тебе город?

— А ти що, глухий? — чемненько озвався сіроманець.

— І ти його поливаєш?

— Поливаю, бодай воно все засохло!

— А навіщо?

— А їсти щось же треба? Траву, може? Чи листя? Повітрям мені харчуватися? Отож і готую борщик, картоплю варю.

— Оце так-так! — проказав Толябун. — А дичина? Та, зрештою, підбіжи до сільця та вхопи курку чи порося яке.

— Е-е, — протягнув Вовк, — були тут поросята. Троє. Зачинились в будиночку, і ніяк їх не візьмеш. Поліз я через димар, а вони казан на вогонь поставили. Я прямісінько в окріп. Ошпарився увесь.

— Та що це в тебе всі пригоди якісь нещасливі? Аж за серце хапає.

— Ти краще вхопив би за ручки та поміг мені, — невдоволено буркнув Вовк.

— А, давай-давай, — погодився лев.

Отак, штовхаючи поперед себе візок із бочкою, вони прибули на Вовкове подвір’я.

— Ну й гидота! — казав лев, наминаючи картоплю. — І як ти їси її?

— А так, як і ти! — буркнув Вовк. — Гидота-гидота, а чавунця як не було.

— Голодний дуже. Ото и їм.

— А я ситий?

— Якби ж оце м’ясця! Свіженьких відбивних чи котлеток пательню, ум-м… Або качечок, запечених у глині.

— Ех-хе-хе, — і собі зітхав Вовцюга. — Де вони, ті золоті часи? Я вже давно вегетаріанцем став. Ти присоли, присоли, воно смачніше буде.

— Ну, я розумію, — мовив по хвилі Толябун. — Я тут тварина нова. Але й то, бач, мало те зайчисько не вхопив. А ти! Ти ж старожил, то чом оце на овочах гибієш?

— Ото ж бо й воно, що нова, — зітхнув Вовк. — Не знаєш нічого. Тут, брат, такі діла, що зарікся я м’ясо й рибу їсти.

— Щодо м’яса — зрозуміло. Ну, а рибу чого ж?

— Та розумієш, лисиця якось піддурила. «Іди, — каже, — на річку, встроми хвоста в ополонку та й наловиш рибки». Я й пішов, а хвіст мій…

— Та годі, годі, — урвав розповідь лев. — Слухати не можу. Знов у дурні пошився. Ну та нічого. Нас тепер двоє. Не хлопці, а орли! Герої! Голодні не будемо. Я собі тут план один прикидаю. Тільки кебету треба мати, а не в окріп лізти. Ще про нас заговорять. Усі в нас отут будуть! — стиснув пазурі в кулак.

«Добре йому поради давать, зайді африканському, — подумав Вовк. — Ще невідомо, до чого мене ця дружба доведе». Але вголос сказав:

— Добре було б. А то вже на смик перепався.

— Хо-го, на смик! — зареготав лев. — Видать, тобі петрушка на користь іде. Здоровий, як бугай.

— Та де там здоровий, — одмахнувсь Вовк, але потай таки зиркнув на свої біцепси.

«Таки є, є ще сила молодецька», — вдоволено подумав.

— Слухай, — мовив, — а що це ти про зайча якесь увесь час торочиш?

— Та розумієш, — зам’явсь лев. — Втекло, капосне, од мене, десь тут бігає. Все одно спіймаю, аби тільки дороги додому не знайшло. Мале, мале, а язика вже навчилось показувати. «Толябун, — каже, — по-нашому значить Толик». Я йому покажу Толика! Я од злості навіть дерево обдряпав. Чекай, а чи по ньому воно не здогадається, звідки ми прибігли, не втече додому?

— Ну, то не біда, — засміявсь Вовк. — Слухай-но.

І хоч поблизу нікого не було, він зашепотів щось левові на вухо.

— О, молодця! — похвалив той. — Здорово придумав! Я ж казав, що вдвох ми — сила. То ходімо!

І обоє подалися з хати.

Бурмосик з Люською обминали просторе поле, що рясніло яскравими квітами.

— Ой, які гарні квіти, — мовило в захваті зайча. — Було б у нас більше часу, я обов’язково назбирала б оберемок.

— Запам’ятай це місце, — мовив серйозно Бурмосик, — і обминай його десятою дорогою.

— Чому?

— Тому що насправді це не поле, а Страшне болото, і сюди ніхто ніколи не потикається. Поглянь он туди, — вказав лапкою Бурмосик.

Вдалині, посеред болота, клубочився і здіймавсь угору густий туман.

— Там, щоб ти знала, живе Болотяник, який заманює в трясовину, тож ніколи не гуляй у цих місцях, якщо не хочеш потонути.

— Ой, як страшно, — притулилась Люська до Бурмосика, — а який він, цей Болотяник?

— Це таємниця, і ніхто не знає її. Та, мабуть, ніколи й не знатиме, бо він не виходить із туману, а тільки вряди-годи квилить — так жалібно й моторошно водночас. Того ж, хто піде на поклик, враз засмокче.

— Добре, що ти попередив мене, — притихла Люська. — Але які гарні квіти, — додала з жалем. Так і хочеться сплести з них віночок.

— Може, зайдемо до нас, і ти поїси? — запропонував Бурмосик.

— Ні-ні, — заперечило зайча. — Ти ще не знаєш, скільки часу я можу бігати, гратись, зовсім не відчуваючи голоду. Ходімо швидше. До того ж, у нас майже повен кошик суниць.

— Так-то воно так, але ж суниці я ніс для Буцика. Та й після того, як ти пригостилася, їх уже не майже повен кошик, а майже півкошика. Ну гаразд, вистачить, — і вони заспішили на посвист Буцикової коси, що вже линув з-за дерев.