Розділ II

У вівторок двадцять сьомого липня, а може, то було двадцять восьме липня, йшло собі лісом зайча. У прегарному настрої дибало воно лісовою стежкою і лизькало цукрового півника на паличці — вранішній гостинець від матусі. Час од часу зайча замислювалось над такими важливими питаннями: якщо лизати півника один раз на кожні п’ять кроків, то чи стане його на дорогу до лугу в кінці лісу, де ростуть такі гарні квітки, або ж на скільки лизів взагалі стане того півника.

Безперечно, то були дуже важливі питання, і, поринувши з головою в складні обчислення, зайча й незчулось, як у руках у нього лишилась сама тільки паличка.

«Ой-йо-йой», — подумало воно, з жалем позираючи навкруги, мовби цукровий півник міг спурхнути з палички й сховатися десь у кущах. І раптом воно вздріло неподалік якусь здоровецьку білу кулю, що видніла поміж дерев. Куля та, трохи поморщена, шарпалась од подувів вітру, сіпалась то вгору то вниз, але заплуталась безнадійно в гілках і не могла вже злетіти.

«Ух ти!» — подумало зайча і, згораючи од цікавості, пострибало до кулі.

Воно вже встигло уявити, як гарно буде гуляти з такою кулею на мотузці, аж раптом побачило просто перед собою якогось незнайомого величезного жовтого звіра з довгим хвостом. Він лежав на траві із зв’язаними передніми лапами і дививсь на зайча.

— 3-з-д-д-ра-а-с-т… — пробелькотіло зайча і зупинилося про всяк випадок на безпечній відстані.

— Здрастуй, здрастуй, серденько, — ласкаво озвався звір. — Як живеш?

— Д-д-я-а-к-у-у… Д-д-ообр… — відповіло зайча. Не те, щоб воно злякалось, ні, просто в нього була така звичка — в деяких випадках трошки заїкатись.

— Чудово! Це справді чудово! — вигукнув жовтий звір. — Я дуже люблю, коли хтось добре живе. Я й сам живу непогано, але оце трапилася зі мною халепа! — Тут він ображено замовк і зволоженими очима подивився перед себе.

«Бідний», — подумало зайча, підступаючи ближче, і спитало:

— Яка халепа?

— Бачиш… До речі, як тебе звати?

— Люська! — сказало зайча. — Я вже скоро піду до школи.

— Яке гарне ім’я, — розчулився звір. — І як воно тобі личить!

Люська ледь порожевіла.

— Так-от я, бачиш, великий друг усіх африканських звіряток.

— То ви, значить, аж із Африки! — здивувалась Люська.

— Еге ж, прямісінько з неї.

— А як ви опинились у нас? Це ж дуже далеко.

— Ще б пак! — погодився жовтий звір і злегка рикнув.

— Ой! — відскочило зайча. — Чого це ви?

— Згадав своїх друзів, — відповів той. — У мене їх дуже багато. Сумують, мабуть, без мене. І Жирафеня, і Мавпочка, і опецьок той, Бегемотик, смачненький такий…

— Хто смачненький? — насторожилась Люська.

— Хіба я сказав «смачненький»? Маленький! — поправився жовтий звір. — Усі маленькі звірятка мене дуже люблять, бо я їхній найперший друг, товариш, брат і захисник.

— Значить, і нашим будете захисником? — спитало довірливо зайча.

— А від кого вас захищати?

— Та ніби нема від кого. Був у тутешніх лісах Вовк, та й того перевиховали.

— Значить, ви тут усі нелякані? — зрадів жовтий звір.

— Ні.

— Неполохані?

— Ні-і.

— Це добре, добре. Не те, що в наших лісах. Усі аж трусяться, як мене побачать.

— Чому? — поцікавилась Люська.

— Та на радощах. «От, — кажуть, — іде наш найперший друг і захисник». Еге ж, так прямо і кажуть. О! Хочеш, буду і твоїм другом?

— Хочу! — пискнула Люська.

— Ну от! А звуть мене Толябун.

— Толябун? Це по-нашому, мабуть, буде Толик?

— Толик? Х-хе. Хай так.

— І від кого ж ви їх захищаєте? — мовило по хвильці зайча.

— Ого! Багато, знаєш, є всяких звірюг, які тільки й мріють когось скривдити. От, наприклад, трирогий пацюк або отой, з двома пащами, ах, забув, як зветься, — потряс головою Толябун.

— Як це — з двома пащами? — роззявила рота Люська.

— А так: одна спереду, а друга ззаду, і в кожній по сімдесят три зуби, — брехав далі Толябун.

— Вони ж, ма-буть, страшні, — знову почала заїкатися Люська. Така вже в неї була звичка.

— ТТТе й які! — ствердив лев. — Але мене бояться. Я їм кажу: «Ви тільки зачепіть кого-небудь! Матимете справу зі мною». І не чіпають. Е! Це ж вони мені й помстилися. Життя, Люсю, суворе. Підіслали до мене шпигуна в окулярах, із сонними таблетками і, коли я заснув, зв’язали й відправили на цій кулі. П’ять діб носило мене в повітрі, і ріски в роті не мав. Ух, я їх, хай-но повернуся!

— Як же ви повернетесь, Толику? — співчутливо запитала Люська. — Може, я вам чимось допоможу? Адже ви хочете додому.

— Ще й як! Замість того, щоб бігати рідними джунглями і шукати собі здобич, я лежу тут, казна-де, голодний і зв’язаний.

— Чого ж це я стою! — спохопилося зайча. — Бідний Толик. — І, підбігши до лева, почало розв’язувати міцні пута. — А про яку здобич ви говорите: про їжу?

— Еге, про їжу.

— А що ви любите їсти?

— А ти? — ухиливсь од відповіді Толябун.

— Моркву!

— І я моркву. От і доводиться її добувати. Поки знайдеш дерево, поки залізеш на нього…

— На дерево? Хіба морква росте не в землі? — сплеснула лапками Люська.

— Ти розв’язуй, розв’язуй, — поквапив лев. — Це певно, у вас росте в землі, а у нас на деревах, — викрутивсь він, бо й уявлення не мав, що то таке «морква».

— А капуста теж на деревах? — розпитувала Люська.

— Ні, капуста на кущах! Я її теж люблю, — додав поквапливо. — Ех, зараз би капусточки пожувати…

— А я вас пригощу. У нас є, — пообіцяла щиросерда Люська. — Ну от і готово! — мовила, розв’язавши останній вузол.

— Але понад усе я люблю знаєш що? — спитав хижий Толябун, ступаючи ближче до зайчати.

— Що? — перепитала Люська, довірливо дивлячись йому у вічі.

— Таких пухнастеньких маленьких дурненьких зайчаток, як ти! — заревів лев і кинувсь на неї.

Не встигла Люська навіть і злякатись, як ноги вже несли її геть, а за нею мчав страхітливий Толябун.

— Стій! Кому кажу! — кричав він. — Усе одно спіймаю. Стій, бо гірше буде!

Але Люська не уявляла гіршого, ніж бути з’їденою, і мчала навмання прудкіш од вітру. Поминувши верболіз, обоє вибігли в поле. Скільки тривала та гонитва, ніхто не зміг би сказати. Певно, Толябун легко наздогнав би Люську, якби в нього не затерпли лапи, що були довго зв’язані. До того ж звір дуже підупав на силі, бо п’ять днів нічого не їв.

Надвечір попереду за виднів якийсь чужий ліс. Зайча поминуло перші дерева і озирнулось: лев уже не біг, а шкандибав із останніх сил. І тут Люська зрозуміла, що врятувалась.

— Гей ти! — крикнула вона. — Ось на тобі! — й показала левові язика. Тоді дременула в ліс і зникла за деревами.

Дивлячись їй услід, Толябун од люті дер пазурами якогось стовбура.

Одного погідного сонячного дня песик Бурмосик, добряче поснідавши, взяв кошика й подався збирати суниці для свого найкращого друга цапка Буцика. Адже Буцик найбільше в світі любив солодкі суниці, що ростуть на галяві біля озерця. Де міститься та галява, ніхто, крім песика, в лісі не знав, а він про неї не дуже розводився: адже суниця на ній росла не така, яку ви звикли бачити, а куди більша. До того ж і родила ціле літо поспіль. Цю суницю Бурмосик виростив сам і дуже нею пишався. Була вона солодка, як мед, і навіть Буцик частенько казав: «Такої суниці мені ще не доводилося їсти. Ти, Бурмосику, — справжній мічурінець».

Та цього разу, вийшовши на галявину, Бурмосик зрозумів, що хтось на ній господарював. Тут були об’їдені ягоди, там прим’яті листочки, а на землі — сліди чиїхось лапок. «Ну от, — подумав він. — Я так і знав». Поставив поруч свою лапку: ні, його слід був більший, а цей і на Буциків не схожий. Хто ж це міг бути? Отак роздумуючи, він заходився збирати ягоди. Майже наповнивши кошик, песик раптом помітив: з-під куща ліщини витикається чийсь хвостик. Бурмосик ступив ближче й побачив, що то спить зайченя. «Так от хто їв мою суницю», — здогадався Бурмосик і злегка загарчав. Чи то загарчалось йому голосніше, ніж хотілося, чи в того зайчати був дуже хороший слух, але воно миттю скочило на ноги і стрибнуло за кущ, кліпаючи зі сну великими очками. Та, побачивши перед собою досить симпатичного песика, навіть спромоглося на посмішку і запитало:

— Ти хто?

— Я Бурмосик. А ти?

— А я Люська.

— Так ти дівчисько! — розчаровано вигукнув Бурмосик.

— Не дівчисько, а дівчинка, — виправило його зайча. — Що це за слова в тебе? Ти що, в лісі виховувавсь?

— Таки в лісі, — ствердив песик.

— Ой, ну що це я питаю! — засміялась Люська. — Певне ж, у лісі. Це просто так говориться, коли хто не дуже вихований.

— То я, по-твоєму, не дуже вихований? — засмутився Бурмосик.

— Ні-ні-ні! Це я спершу так подумала, — відповіла Люська. — А тепер бачу, що ти дуже навіть чемний. Слухай, — насторожилась вона, — а ти тут поблизу нікого не стрічав? — і глянула довкола.

— А тут нікого бути не може, бо цю галяву знаємо тільки я і мій друг Буцик.

— А тепер, виходить, і я знаю вашу галявку?

— Виходить, що так. Але як же ти тут опинилась?

Тоді Люська вийшла з-за куща і розповіла Бурмосикові все-все: і про цукрового півника, і про велику кулю, і про хитрого Толябуна.

— А якби ти знав, — закінчило зайча, — як він ревів од люті, коли я показала йому язика. Люба матуся, якби вона не навчила мене так прудко бігати… Люба матуся, —повторила Люська і заплакала.

— Ну, не треба, — розгублено мовив Бурмосик, підступаючи до неї. —Перестань-бо!

Та Люська не вгамовувалась.

— Лю-ю-ба-ба…

— Яка баба? — спитав Бурмосик.

— Лю-лю-ба-ба ма-ма-туся, —проривались крізь плач Люсьчині слова. — Д-де-де ти-ти те-те-пер?

— Та де ж, як не в вашому лісі, — запевнив її Бурмосик. — Чекає на свою донечку.

— А до-до-донечка д-де-де? — схлипнула Люська.

— Та де ж, як не в нашому лісі, — одказав Бурмосик.

— А ма-матуся ж не-не знає, що лі-ліс цей тут і що я-я-я в ньому.

— Та й справді! — вигукнув спантеличено Бурмосик.

— А я ці-цілий д-день б-бігала куди очі ба-ба-бачать і не-не знаю, д-де мій ліс.

— Та й то правда! — ще більш спантеличено вигукнув Бурмосик. — От халепа!

Він підійшов до дівчинки й погладив її по голівці, — одне вушко в Люськи опустилось на лоба, друге стирчало.

— Знаєш що, — мовив Бурмосик. — Я саме збирався на косовицю до Буцика — помогти йому запастися сіном на зиму. Ходімо й розповімо йому все-все. Може, він зарадить твоєму лихові. А поки що візьми-но підкріпись трохи. — І песик простягнув Люсьці кошик із суницями.