Мамин синок

В суботу рано вибігла Михайлиха за поріг хати і заговорила до себе дзвінким голосом: — Ба, не знав, де бахур[1] подівси? Десь воно ландає[2], десь воно нишпорить по дворі, як курка. Ану, ци би ти єго вдержєла у хаті? Зчесала бих бахура, та й нема.

За хвилю пішла до стодоли подивитися, чи коло Михайла нема бахура.

— Ото, в тебе також розум?! Не наженеш хлопця до хати, але коло себе тримаєш на студені[3]. Ходи, Андрійку, до хати, та дам яблуко таке червоне, що аж!

— Не йди, дурний, бо мама бреше, мама хоче чесати, та й тулить[4] тебе,— сказав і зареготався Михайло.

— Цес чоловік, бігме[5], вістарів розум! Таже дитина отут замерзне коло тебе. Не слухай, Андрійку, дєді[6], бо дєдя дурний, але ходи до хати, а я тебе зчешу та й дам булку та й яблуко. Ая!

— Коли ви не дасте.

— Ходи, ходи, бігме, дам.

Та й взяла за руку та й повела до хати.

— Я тебе файно вімию, вічешу, а завтра підеш зо мнов до церкови. Мама таку файну сорочечку і поясок дасть. Всі будуть дивитиси та й муть казати: аді, який Андрійко красний!

— А яблуко дасте, ма?

— Дам, дам, богато.

— А булку?

— Та й булку…

— А до церкови озмете?

— Озму, озму…

— То чешіть.

І мама взяла мити голову Андрійкові. Цятки води спадали поза ковнір, і Андрійко ледви витримував, аби не плакати.

— Тихонько, тихонько, мама так файно вімиє, вімиє! Личко буде, як папірчєк, а волосе таке, як лен. Над усі хлопці будеш найкращий!

— Коли-бо кусає…

— Мама геть вічеше, нічо не буде кусати. Так легенько буде, що ей, де!

— А як вічешете та й дасте булку та й яблуко, то пустите надвір?

— А що ж, уберу тебе, та й підеш геть далеко, геть, геть…

— Добре, я піду до вуйниного[7] Івана.

Мама Андрійка вимила, та й взяла на коліна, та й чесала.

— Ма, а коло деді є кіт, та й таких миший ловить та й душить.

— Бо миші зерно трубять та шкоду робля…

— Нащо шкоду?

— Аби не було що молотити та й молоти,

— А що ж вони їде?

— Таже зерно…

— Як?

— Е, з тобов не договорив би си… Треба, аби ті дєдя увечір підстриг, бо, аді, яке патлате волосе.

— По-парубоцьки, ма?

— Аякже, таже ти у мене парубок.

— Та й видиш, що вже, а ти не хочеш ніколи давати чесатиси. Ану-ко подивиси в дзеркало, як файно?

Андрійко виглядав як скупаний, волосся спадало маленькими білими нивками на чоло і шию. Очі були сині, а губи червоні. Мама дала йому яблуко і булку, він сховав у пазуху.

— Я хочу до вуйни.

— Уперед з’їж яблуко, та потім підеш, бо хлопці відоймуть.

— Я не покажу. Хочу до вуйни.

— То йди про мене.

Вбрала його в чобітки, в свою кожушинку, в татів капелюх та й пустила надвір.

— А дивиси, аби-с упав, а то буду бити…

Сіла в хаті шити.

— Не біси, такий мудрий, як старий. Не мав би си в кого вдати! Вікапаний Міхайло. А зараз упоминаєси заплати за чесане.

І мама всміхнулася і шила далі.

— Коли здоров ріс та чемний. Має три роки та й геть очинашу береси. Такий старогрецький, а такий пустєк[8], що хату догори ногами здоймає. Так не раз допече, що мус бити. Якби не бив, то нічо би з него не було.

Підняла голову, глянула у вікно.

— Це вже вполудне, а Міхайло ще не входить полуднувати. А бахура нема. Десь, певне, чипить[9] на снігу та й ме кашлаги…

Вечором сидів Михайло на лаві та й держав на колінах Андрія. Вогонь палахкотів у печі і освітлював хату червоним світлом. Михайлиха сиділа перед печею та варила вечерю.

— Ти зійшов, старигане, на діточий розум, та лиши дитину в супокою, не підкидай ним, як гарбузом. Йди, Андрійку, до мами.

— Коли я не хочу.

— А ти чий, дєдів чи мамин?— питав Михайло.

— Дєдів…

— А кого меш бити?

— Маму.

— А ти, підвіяний, та я тобі яблука та булки даю, а ти меш мене бити!

— Дєдя тобі купить богато яблук, бо ти дєдів.

— Ой, ци ни.. цес дєдя тобі купить? Ти би ніколи не видів нічо.

— Ану-ко покажи, як ти меш їхати у воську[10] на коні?

Хлопець сів на поривач[11] і брикав по хаті.

— Доста, доста, Андрійку, на тобі солімку та пінку з молока збирай.

Андрій опинився коло печі і збирав пінку.

— Мо, Андрі, а ти що купиш мамі?

— Червоні чоботи.

— А дєдиві?

— Дєдиві нічо не хочу.

— Файний синок мамин.

Михайло взяв його знов на коліна.

— Ти як називаєшси?

— Андрій Косминка.

— А хто ти є?

— Луский радикал[12].

— Добре. А куди ти поїдеш?

— До Канади.

— На чім поїдеш?

— На такі шіфі[13], як хата, великі, таким морем широким, широким, геть, геть…

— А дєдю озмеш з собов?

— Озму дєдю, та й маму, та й Івана вуйного, та й геть поїдемо…

— Йди, йди, не зіціруй[14] хлопця та не бери на акзамент, бо ще всне без вечері.

— Але поміркуй, який бахур мудрий, геть все знає!

[1] Бахур — хлопчик.

[2] Ландати — тинятися, бігати.

[3] Студень — холод.

[4] Тулити — дурити, обманювати.

[5] Бігме — їй-богу.

[6] Дєдьо — батько, тато.

[7] Вуйко — дядько, вуйна — дядина, дядькова дружина.

[8] П у с т є к — пустун.

[9] Ч и п і т и — чатувати, стерегти.

[10] В о с ь к о — військо.

[11] Поривач — кочерга.

[12] Луский радикал — руський, український радикал..

[13] Ш і ф а — корабель.

[14] Зіцірувати — муштрувати.