* * *

Зовсім недавно лежав на березі своєї річечки, обмілілої й розімлілої під літнім сонцем, знічев’я пересипаючи в долонях камінчики. Вода текла рівно, без сплеску, і від берега до берега перепиняли течію широкі й рівні сяючі смути, немов і справді прикипіли до води сонячні промені. А ще Іван знав, що коли подивитись на них згори, то вони схожі на довгі золоті мечі, які поскидали в ріку велетні;

Про це розповів йому батько, коли привів ще малим вчити плавати. Тоді зупинилися вони на ось тому березі, який, здавалося Іванові, вивищувався над усім світом, і річка текла десь унизу, куди без батьківської помочі йому ніколи не зійти. Та вразило його інше, бо вигукнув, тепер уже не пам’ятає — чи в захваті, чи з переляку:

— Тату, тату, на річку сонце впало… Вона тепер тверда и гаряча, еге ж? По ній бігати не можна, бо обпечешся?

Батько підхопив його на руки, засміявся:

— Ох, і вигадник ти у мене! Уже в нього вода серед літа потвердішала. А хочеш, я тобі казку розповім?

— Казку? — озирнувся навкруг, видивляючись недовірливо і вивчаюче, ніби приміряючись, чи є тут біля нього щось незвичайне, приховане, з чого може народитися досі ним не помічене. Хоча й було усе знайоме, але після батькових слів враз мовби змінилось. Глянув на стару вербу — вона змахнула покрученими руками-вітами і ступнула ближче до води, змовницьки зашепотіла-зачаклувала. Зиркнув в інший бік — поле, раніше рівне і безпечне, гойднулося, збурунилось, потекли по ньому золоті хвилі, а в далекому мареві ледь пробивалися крізь сліпуче сяяння вітрила, щогли… Простягнув руку Іван, прошепотів, стримуючи дихання:

— Глянь, глянь, ось там… він усе ближче… Який він великий і легкий… аж прозорий… Бачиш?

— Бачу, — теж притишив голос батько.

Іван пильно подивився йому у вічі й повірив, що той знає справжню казку, дозволив:

— Тепер розповідай!

Батько сів на самому краєчку крутизни, примружив очі, ніби пильнуючи щось вдалині, мовчав. Іван терпляче очікував, боявся сполохати казку. Йому здавалося, що вона десь близько, літає невидимим птахом, і якщо сидіти тихо, то вмоститься на батькових руках, і тоді почнеться творитись диво. Якщо заплющити очі, то казка може стати лебедем, підхопити тебе на крила і понести-понести. «Сидітиму тихенько-тихенько, ще й очі заплющу, може, за це тато дасть казку-птаха хоч трішечки потримати», — аж зіщулився, а сам крізь примружені вії стереже, вичікує, щоб піймати мить, коли приб’ється до батькових рук та казка.

Та не вгледів, батькові руки уже торкнулися невидимого дивного птаха, бо він усміхнувся і почав розповідати:

— Поглянь, яке глибоке річище, які круті береги. Колись між ними плюскотіли повні води. Пливли вільно й безборонно ними такі ж великі кораблі, — озирнувся на поле, за ним Іван теж туди погляд перевів — білі вітрила вигойдувались на сліпучих хвилях. — Ріка була глибока і широка, тому усім вистачало місця. Жили ось тут, на цих берегах, і наші далекі родичі…

— Як це — далекі родичі? — Іван забув, що збирався сидіти тихесенько.

— Це виходить, що твій дідусь, дідусевий дідусь, а в того теж був дідусь…

— І усі вони були з довгими білими бородами, в яких заплутувались бджілки?

Батько не стримався і розсміявся:

— Що, у діда на пасіці недавно побував, з бджілками познайомився? Не вжалили?

Іван похитав головою:

— Вони ж добрі, мед носять, він такий солодкий-солодкий. Та я й руками не розмахував, стояв собі та тільки за ними дивився… Розповідай далі…

— Отож жили наші з тобою предки ось тут, землю орали, хліб сіяли та збирали, коней вигулювали, пісень співали, нікого не зачіпали, ні на чиє добро не зазіхали. Тільки стали навідуваться в цей край вороги. Та усе частіше, та усе численніші та лютіші. Обороняться від одних напасників, а за ними уже інші сунуть.

Тривожні, непевні часи настали на цих берегах. Звідусіль могли напасти вороги: то на великих човнах в сутінках з верхів’їв ріки зненацька наскочать, то на світанку зі степів налетять, спалять, порубають, у полон заберуть. Билися наші предки з ворогами мужньо і хоробро, але сили були нерівні, меншало їх щоразу після запеклих січ.

І настав час, коли зосталися лише малі діти та жінки. От зібралися вони і прийшли сюди, на цей стрімчак, де стояла хатинка такого старого і мудрого чоловіка, що усі вважали його чарівником і ворожбитом. Казали, що він має таку силу, яка може ріку зупинити. А ще достеменно було відомо, що риба сама припливала на його голос, та він її не ловив, а тільки годував, і темної ночі зірки купчились навкруг хатини, а ворожбит брав їх до рук і щось нашіптував. Після цього, як переказували, усе щедро родило і росло.

Прийшли люди до цього дивного мудреця, стали плакати і благати, щоб допоміг від ворогів порятуватись… Вислухав їх, потім суворо запитав:

— А де ж воїни? Хто візьме зброю до рук?

— Усі чоловіки полягли у битвах з ворогом, — сколихнувся натовп. — Нема кому вже і зброї тримати. Порятуй!..

— Хто ж без зброї здобуває перемогу? — спитав мудрець. — Хіба відступить лютий ворог, почувши ваші невтішні ридання і благання?

Вмовкли люди, безнадія і розпач охопили їх. Тоді чарівник пішов до своєї хатинки і через якийсь час виніс меча, згодом ще одного, потім ще і ще, аж поки на крутому березі не виросла їх ціла купа. З недовірою і навіть острахом обступили її люди, бо були всі мечі великі й довгі, до того ж -такі блискучі, що сліпили очі, ніби лежало на зеленій траві сонце, розбите на уламки. Дивились на них люди і лише хитали головами:

— Хто зуміє підняти такий меч? Під силу ця зброя тільки велетням… Нема нам порятунку, загибель чекає на нас усіх…

Слухав їхні розпачливі вигуки та нарікання старезний дід, а потім гукнув, та так дужо, що дерева зашуміли, а трави похилилися:

— Слухайте мене, матері, будуть і ваші сини велетнями, які не відатимуть страху і переможуть ворогів… Ось перед вами ріка, скільки в ній сили нестримної? Вона наша, за неї полягли наші воїни, тож мусить нам допомогти, напоїти своєю силою. Слухайте, матері! На світанні, коли перший сонячний промінь упаде на землю, нехай ваші сини припадуть до ріки й нап’ються ранкової води. Запам’ятайте, тільки в цю мить вода має чарівну силу, яка вливатиметься у тіла ваших синів. Тому кожна з вас повинна стати перед сходом сонця ось тут, на цьому березі, підняти над собою меч і, як тільки торкнеться його леза перший промінь, подати голосом знак своєму синові.

Щоранку стояли матері на крутому березі і, зібравши усі сили, тримали важкі мечі, чекаючи на схід сонця. Лунали їхні чисті голоси в світанковій імлі, будячи синів. Ті пили холодну воду і з кожним ковтком наливалися силою і відвагою. Повертались до матерів, брали з їхніх рук мечі, йшли на битву з ворогами. І ніхто не міг їх перемогти.

Відтоді завжди, коли наставала небезпека, ріка напувала силою своїх синів, і вони ставали непереможними. А коли поверталися з походів, знесилені й зранені, то кидали мечі в ріку, а самі орали й сіяли, ростили дерева і будували гарні оселі.

Давно це почалося і тривало довго. І часто матері ловили мечами ранкове світло сонця, а сини пили воду з ріки. Тому вона нині така мілка стала, тільки видніються мечі, кинуті на бистрині велетнями…

Коли закінчилась батькові оповідь, Іван довго мовчав, видивлявся на сліпучі спалахи, що пересмуговували ріку. Потім випручався з батькових рук, підійшов на самісінький краєчок стрімчака:

— Я теж… теж можу напитись із річки. Ти не бійся, тату, я не засплю…