Стороною дощик іде

Цього разу дідусь навідався під вечір. Я з бабусею якраз закінчив підсипати картоплю, і ми сіли перепочити.

— Прийшов липень до хати — нема коли спочивати,— дідусь почав розмову з приказочки.— Натомилися, певно?

Бабуся в одвіт:

— І натомилися, і напеклися під сонцем.— Витираючи спітніле обличчя, важко зітхнули.— Але кажуть: хто в липні жари боїться, той узимку немає чим погріться, бо липневе літо маківкою повито.

— Але, Мотре, чого липень не доварить, того і вересень не досмажить.

— Авжеж,— погодилися бабуся,— проте липень-пеклиця таки на зиму робить, тільки ж зима все з’їдає…

— Для зими, як і для Прокопа, запасок нема,— посерйознішав гість.— А на Прокопа, кажуть, приготуй плечі до снопа.

Якби ж то тільки плечі! Прокіп зразу спитає, чи нав’язав сім кіп. Уже ж, Тарасе, скоро й Прокіп, мабуть?

Дідусь подумав трохи, тоді мовив:

— Ще два тижні зосталося до початку жнив. А коли точніше, то Прокіп припадає на двадцять перше липня. Правда, все залежатиме від погоди. Якщо задощить, то жнива відтягнуться до серпня. Бо часто виходить так, як у тій приказці: дощ іде не там, де просять, а де жито косять…

Розмова між ними затягнулася. Їх особливо цікавило, як пройдуть цього року жнива. Літо видалося-таки дощовим. А тому старенькі почали згадувати прикмети. Частину з них я і запам’ятав.

Бджоли сидять на стінках вуликів — на спеку, а коли виграють вранці — на нестерпну жарінь.

Ластівки, літаючи низом, граються — на дощ та вітер.

Кроти нарили високі купини — буде тепла і ясна погода.

Золотиста вечірня зоря на ясному небі — утримається добра погода.

Мерехтять зорі — кілька днів буде ясно й сухо.

Потяглися хмари смугами — буде дощ.

Небо в баранцях віщує гарний ранок, але пізніше занегодить.

Коли павук виліз з гнізда і тче нову павутину або ж на видноті робить іншу з довгими нитками — буде гарна погода.

Перед дощем вовна на вівцях м’якшає й випростовується.

Якщо кіт згорнувся в клубочок і лапками приховав писок — похолоднішає, й коли вмивається, довго полизуючи лапку,— на суху погоду.

— А тепер з тобою розберемося,— посміхнувся до мене дідусь.— Я приготував тобі цікаву загадочку. Якщо розгадаєш — гостинця матимеш: сонце пече, липа цвіте, день одбуває — коли це буває?

Я напружив пам’ять. Сонце найсильніше пече, здається, в липні. У цьому ж місяці починає квітувати липа і довшають ночі.

— У липні! — відповів упевнено.

— Таки вгадав,— покуйовдив моє волосся дідусь.— Отже, доведеться-таки розповісти тобі про середульший місяць літа.

— Я вже дещо знаю про нього,— фальбую перед дідусем.

— Коли знаєш — прошу, розказуй!

— Цю назву йому дали тому, що цвіте липа! Дідусь загадково усміхнувся.

— На таку відповідь багато розуму не треба. До речі, в цьому році липа зацвіла ще в червні, щоб ти знав.

Я знизав плечима. Тоді ж від чого пішла сучасна назва?

Дідусь розповів, що широколиста липа повсюдно на Україні починає цвісти переважно з кінця червня. Тому в південних слов’ян — сербів та хорватів — шостий місяць року називають “липань” та “липан”. Проте в чехів (“ліпен”) , поляків (“ліпец”) і білорусів (“ліпень”) другий місяць літа подібний нашому.

І похибки в цьому нема. Крім широколистої, у нас росте й дрібнолиста липа. А саме вона й починає цвісти серед літа.

Крім офіційної, на Україні було чимало народних назв. Серед них найбільш відомі — “косень” і “сінокіс” (пора заготівлі сіна), “білень” (якраз вибілювали полотно), “липець” (час викачування липового меду), “елевей” чи “ілюх” (од свята Іллі).

У художній літературі, зокрема в творах І. Коцюбинського та Т. Шевченка, зустрічається й “іюль”. Ця назва походить од імені давньоримського державного діяча Юлія Цезаря. Саме він 46 року до нашої ери запровадив новий, так званий юліанський календар.

— Ти не пам’ятаєш, яке сьогодні число? — зненацька запитав дідусь.

Я загадково подивився на нього.

— Шосте липня…

— Воно щось тобі нагадує?

— А,— усміхаюся вдоволено,— завтра свято Івана Купала. Сьогодні сільські хлопці вже збирали по людях сухі дрова для купальського вогню…

— Отож-бо,— підморгнув дідусь.— У ніч з шостого на сьоме липня молодь завжди святкувала Купайла. Сходи сьогодні на леваду. Не пожалкуєш!

…Повечеряв я швидко. А тут і сусідський Толик забіг. Він також зібрався на купайлівське свято.

Невдовзі ми були на леваді. Всюди молодь, співи. Посеред вигону лежала велика купа дров. Навпроти стояли хлопці. Біля них стирчала в землі висока тичка з прив’язаною вгорі солом’яною лялькою. Це і було Купайло.

З другого боку гуртувалися дівчата. У кожної на голові віночок з кольоровими стрічками. Вони тримали вербову гілляку, оздоблену живими квітами та стрічками. Називалася вона Мареною, або Собіткою.

Нараз один з парубків витяг із землі тичку, проказав голосно:

Інші хлопці відповіли:

— А тепер,— мовив той же хлопець,— будемо Купайла підпалювати!

Невдовзі лялька пойнялася вогнем. Хлопці однесли її до дров, підпалили сухостій. Дужий вогонь освітив довкола. Дівчата заспівали:

Вогонь поволі згасав. Найсміливіші хлопці почали перестрибувати через нього. Потім до них долучилися й дівчата.

Спостерігати за такою забавою було вельми цікаво. Адже не всім щастило вдало перестрибнути багаття. Дехто навіть потрапив у суприсок. Але все обійшлося гаразд.

Як вогонь вже майже пригас, ми з Толиком також спробували щастя. Кілька разів ми перестрибнули чималеньку купку жару. Спочатку було трохи лячно, але коли озвичаїлись — робили це залюбки. Вважається, що хто в цей день не перестрибне через вогонь, того підстерігатимуть невдачі.

Коли багаття ущухло, почали розбирати свою Собітку дівчата. Робили вони це під супровід купальської пісні:

Хлопці в цей час намагалися облити водою дівчат. Не лишалися осторонь і юнки; вони також хлюпали з долонь на парубків холодною джерелицею. Так уже велося зроду-віку: прийшов на Купайлівське свято — то мусиш змокнути до нитки.

Ми з Толиком також обілляли один одного річковою водою.

Нарешті дівчата розібрали свою Марену. Гілку однесли до річки й кинули у воду.

— Водяник, Водяник утопився! — вчинили галас хлопці.

Тим часом дівчата побігли до річки. У кожної на віночку горіла свічечка. Вони обережно опускали їх на воду. Плесо зарябіло безліччю вогнів. Створювалося враження, начебто річка спалахнула. Видовище було казкове.

Прудка течія одразу відносила віночки зі свічками у глиб ріки. Кожна дівчина уважно стежила за своєю долею. Якщо віночок приставав до берега, то це вважалося, що його власниця вийде заміж. А коли одпливав далі — ще цілий рік дівуватиме. Траплялося, що вінок приставав до протилежного берега. В таких випадках дівчині судилося вийти заміж у сусіднє село.

Не стояли осторонь і хлопці. Вони намагалися “привернути” віночки до свого берега, кидаючи поперед них камінчики.

Свято тривало допізна. Лише тоді, як позагасали свічки й зникли віночки, всі почали розходитися. Дівчата заспівали завершальну пісню:

І справді, нічне небо обснувала хмара, засіялася дрібна мжичка. Довелося йти додому.

— Хлопці, а сьогодні вночі папороть цвіте! — згадав по дорозі Толик.— Кажуть, як зірвати цю квітку, пощастить знайти підземний скарб…

То, мо, збігаємо в Ярчище, там цієї папороті-і! — запропонував я.

— Е, нема дурних. У лісі в цей час виють сичі, з’являються всілякі примари, спалахують блискавиці…

Ми увійшли в село. Тепла липнева ніч пасла густі сутінки. То з одного кутка, то з іншого долинала купальська пісня, яка запам’яталася на все життя:

Стороною дощик іде…