Травнева роса краща од вівса

Бабуся увійшли до хати, заклопотано подивилися на мене.

— Ти уроки повчив?

— Так. А що?

— То, може, збігаєш до глинищ? Хотіла оце змазати призьбу, а рудої глини нема. Щойно пішов з відерцем дід Тарас. Разом і накопаєте…

Я швидко перевдягся, забіг у поклітець, одшукав старе відерце та невеличкого заступця, що зберігся ще з війни. Його залишили нам солдати, коли вигонили німців із села.

Дідуся я наздогнав біля самих глинищ. Їх розкопали на околиці села ще тоді, як зводили перші житла. Глина потрібна була селянам для будівництва печей, нею мастили тільні стінки в оселях, змазували земляні долівки та призьби понад хатами.

Ми нашвидкуруч накопали в’язкої, неначе пластелін, рудої земляниці. Понакидали у відра.

— Відпочинемо перед дорогою? — запропонував дідусь. — Хоч і невеличкі у нас ноші, але сира глина важка…

— Не завадило б,— погоджуюся залюбки, бо добре знаю, що розмова буде цікавою.

Ми відшукали на узбіччі стежки два задавнілі пеньки, присіли на них.

— Як швидко спливає час! — похитав головою дідусь Тарас — Наче, недавно веснянки справляли, а вже травень — останній місяць весни.

На узліску одгукнувся соловейко. Затьохкав потихеньку, боязко, а потім сміливіше й азартніше… Дідусь уважно прислухався. На його обличчі нараз спалахнула лагідна усмішка.

— Соловейко хоч і мала пташка, а май знає,— почав з прислів’ячка дід Тарас — Радий, мабуть, що зранку дощем землю покропило. Наче й невеличкий пройшов, а як зазеленіло все! Хоч і кажуть, що весняний дощ, як вдовиний плач, проте коли в маю випадуть три добрих дощі, то дадуть хліба на три роки.

— Травневий дощ,— згадав і я бабусину приповідку,— все одно, що з грибами борщ!

— Воно-то так, але травнева земля спрагла: з корця дощу лише крапля болота…

— Дощ уранці — що бабині танці,— прийшла на думку інша бабусина приказка.

— Як у травні, хлопче, дощ надворі, то хліб у коморі,— вів своєї дідусь. — У маю ти пня збери — і він красним буде. Щоправда, травень хоч і багатий на квіти, а хліб у вересня позичає…

— Дідусю,— я підсовуюся ближче до нього,— а чому кажуть, що травнева роса краща од вівса?

Він спочатку подумав, а тоді мовив:

— Є ще й таке прислів’ячко: якби не роса, то не було б і вівса. Роса, знацця, а особливо травнева, дуже корисна. Ти коли-небудь бачив, як коні качаються в росі?

— Ні,— пожалкував я,— ніби не доводилося спостерігати…

— Е, багато втратив. Сходи на конюшню й придивися, скільки задоволення отримують тварини. Як тільки коней виженуть зі стаєнь, вони одразу ж припадають до землі і починають качатися через спину, приємно пофоркуючи. Таким чином коні лікують всілякі парші на шкірі.

— Росою? — дивуюсь я.

— Так, росою, особливо весняною. І не тільки тварини. Люди також користувалися цими ліками. У нас на Поліссі навіть був звичай “збирати росу”. Обряд співпадав зі святом Юрія, тобто 6 травня. Якщо хочеш, то можу розказати про нього, бо теперішня молодь уже не знає про це…

…Звичай “збирати росу” давній, ще язичницький. На початку травня, коли заврунювалась озимина, селяни виходили “збирати росу”. Як правило, вдягали святкову одіж, брали їжу і вдосвіта сходилися до одного з сусідів. Щойно за край-хатою прокидалося досвітнє проміння, вирушали в поле.

Йшли лише попарно — чоловік і дружина, хлопчик і дівчинка. Дорогою, за звичаєм, не розмовляли, а як траплялися стрічні, то віталися лише поклоном.

Біля ниви розстеляли скатертину й виставляли сніданок. Господар, взявши до рук вишитого рушника з хлібиною, запрошував усіх тричі обійти житні сходи. Потім скроплювали один одного росою, бажаючи міцного здоров’я та щастя.

Дітям окремо приказували: “З роси та з води вам!” Тоді ж збирали в долоні росу і зливали в пляшечки, щоб вигоювати нею рани.

Як сонце висушувало росу, батьки пропонували дітям “покачатися вруном, щоб густо й повнозерно вродили жито та пшениця”.

Дітлахам цього й треба було: схопивши один одного навхрест, досхочу качалися в траві. То звідси, то звідти лунала пісенька:

— Дідусю, а навіщо людям було це робити? — цікавлюся.

— Це суто хліборобський обряд. З давен селяни жили горопашно. Статки їхні залежали від ниви: вродить — буде чим прохарчуватись, а ні — то мусили йти у позички. Отож і перебирали земельку по грудочці, додивлялися, який буде врожай. Для того й влаштовували такі обряди, щоб задобрити природу.

— А роса тут до чого?

— Чи то я так невтямно розповів, чи ти через вуха слухав,— трохи розгнівався дідусь. — Здавна росу вважали за лікувальну. Щоб не пріли ноги, треба зароситись до схід сонця. Або таке: покалічив косар пальця — неодмінно промиє рану росою. Колись дівчата спеціально вибігали вдосвіта, щоб обмити нею обличчя…

— Навіщо? — не відстаю зі своїми запитаннями.

— Щоб рум’яними були щоки і прищі не схоплювалися. До речі, ти ж мого онука, Сергійка, пам’ятаєш. Він у місті по кільканадцять разів на зиму застуджується. Хоч як лікували, а все намарно. Тоді й порадив один чоловік одвезти хлоп’я в село. Нехай, каже, ціле літо босоніж ходить по росах. Одлітував торік Сергій у мене і після цього жодного разу не застудився. Я його щоранку навмисне ганяв на город рвати зелень. Повернеться, було, до хати з цибулиним пір’ям, увесь забрьоханий, аж ноги сині. Але жодного разу не кашлянув. Кажуть же: хто ходить босяком — не хворіє чиряком. Ось звідси й походить прислів’я, про яке ти казав,— травнева роса коням краща од вівса!

— Цікаво як! — зірвалось у мене з вуст.— Тепер і я ходитиму босоніж по росі…

— І не пожалкуєш. Я хоч старий, а щоранку протопчу слід босоніж через моріжок. Люди не випадково на день народження, бажаючи іменинникам найкращих гараздів, кажуть: “З роси тобі та з води!” Роса, знацця, здоров’я, а вода силу дає.

Сонце вже зачепилося за крайні хати.

— Підемо помалечку, бо доки доплентаємося, то й споночіє.

— А про походження місяця не хочете розказати?

— Це ми дорогою зробимо!

На Україні останній місяць весни довгий час називали “май”.

— Про походження первісної назви є кілька гадок. Найпереконливіша з них — од імені давньоримської богині весни Майї. А ще вважається, що місяць пішов од титула римського царя Тарквінія — “маєр”, тобто “старший, вищий”. Оскільки цар вельми шанував старійшин, його й називали пошанівшим епітетом. Крім того, травень у Стародавньому Римі символізував довголіття мудреців.

Коли на Україні відбулася “націоналізація” місяців, то найбуйніший весняний період назвали “травнем” — всюди вже зеленіли луки і левади. Подібні наклички зустрічаємо і в більшості слов’янських народів — поляків, чехів, словаків, болгар.

Поруч з цим у народі користувалися і місцевими назвами — “пісенник”, “місяць-громовик”. Але найпоширенішою була назва “травник”. Це від того, що переважно в травні заготовляли лікарські рослини. Був навіть спеціальний день їх збору — на Симона Зілоту. Зібрані 23 травня лікарські рослини вважали найкориснішими. Заготовляли їх лише до схід сонця. Нині вже доведено наукою, що саме в цей час трави мають найбільше корисних речовин. Тому травники і досі дотримуються цього звичаю.

Сучасні маївки теж пов’язані з травнем. Вони запозичені від наших пращурів, котрі проводили гулі серед природи. Це були колективні ігри, дитячі та юначі розваги на лісових галявах.

Одне з найулюбленіших моїх свят — Трійця, чи, як його ще називають,— Зелені празники. Мені так здається, що народна назва більш правдешня. Під цю пору зелена природа справляє весілля: цвіте садовина, буяють квіти на вгородах та луках. І хоч це свято, як і Великдень, “не гледить числа” (це бабусин вислів), а кожного року пересувається на кілька тижнів то вперед, то назад, але завше співпадає, коли буйно квітнуть різнокольорові півонії. Це найулюбленіші бабусині й мої квіти. Їх у нас навіть забагато — обіч пішника, біля призьби та в садку.

Надвечір у суботу бабуся обов’язково зробить пишну букетницю, наллє води в гладущик і, впакувавши різноцвіт, поставить його біля покутя. Мені ж велено зробити дві роботи: нарвати пахучого татарського зілля на грузьких берегах Великого болота, розіслати його на долівці й при закутках оселі та наламати кленових гілячок, якими маю обмаяти хату, сінці, вхідні ворота й одвірки; щоправда, бабуся веліла принести і кілька осикових дубців, щоб убезпечити корівника та хвіртку й ворота з тильної сторони.

— А це для чого? — пойняли мене невтямки.

— Щоб відьма не крала молока у Рябої…

— І ви вірите в них,— крадькома усміхаюсь. — Вам хоч раз доводилося бачити живу відьму?

Бабуся наразі суворішає.

— Ти ще молоде-зелене, а ми вік прожили. Вони, відьми — а в нашому селі такі є,— найчастіше видоюють корів напередодні та під час Зелених свят…

Уже почало сутеніти, допоки ми впоралися з передсвятом. Під цю пору завітав до нашої оселі дідусь.

— Ого, який гарний запах у вашій хаті! І півонією пахне, і татар-зідлям і кленом умаєно хату…

— Це внучок допоміг мені,— пофальбувала бабуся.

— Тобі, Мотре, добре — є помічник,— притихлим голосом одгукнувся гість. — А в нас нікому. Мені, старому, ніяк не випало сходити до болота за лепехою, а тим паче — за кленом.

— Не переживай,— заспокоїла бабуся. — І лепеха залишилась, і кленове галузяччя також. Візьмеш, як йтимеш додому…

Набалакавшись уволю, дідусь уже зібрався йти додому. Бабуся шепнула мені на вухо: “Допоможи гостеві віднести трійчанську зелень”. Я залюбки зголосився.

— Бач, як прихорошилися хати й наша Забудська вулиця, що аж любо подивитися.

— Дідусю,— нагло запитую у нього,— а для чого це свято проводять?

— Бачиш,— трохи подумавши, відгукнувся дідусь,— весна вже в розповні. Все буяє, все квітне, тому й кажуть, що Зелені празники величають маківку весни — найкращу пору року. А ще мовиться: “Трійця трьома святами багата: квітами, травами й рум’яним літом”.

— Під цю пору,— вів далі дідусь,— буяє природа, але й оживають мерці, особливо русалки…

— Я чув, що такі паторочі є,— докинув і своє слівце. — Бабуся казали, що впродовж усього наступного тижня не можна ходити в поле, бо русалки залоскочуть. А хто ж такі русалки?

— Це ті дівчатка, що померли нехрещеними. Тому вони сердяться на всіх…

— А я лоскоту не боюся!

— Еге, не побоїшся,— мовив наостанок дідусь. — Одні лоскотатимуть п’яти, інші — під пахвами, а решта шкрябатиме груди.

— Та я одіб’юся від них! — забігаючи поперед діда, хвацько помахав кулачком.

— Не одіб’єшся,— хитрувато усміхнувся Тарас. — їх багацько, а ти один. Краще не ходити в поле, де квітує жито.

… Додому вертався в присутінках. За хлівом ледь-ледь пошелестував густий житостій. І хоч знав, що його бавить тепловій, але не наважився довго стояти: може й справді там бавляться русалки? Краще подалі від гріха,— і, змахнувши рукою, швиденько побіг до хати.

З травнем пов’язано чимало й народних прикмет. Усіх я не запам’ятав. Від дідусевої розповіді залишилися в пам’яті лише найцікавіші.

Соловейко співав усю ніч — перед гожим днем.

Як жайворонок багато і довго співає — втримається ясна погода без опадів, коли ж мовчить уранці — бути дощеві.

Горобці і ластівки гніздяться з північного боку — на жарке літо. Озерна жаба вилазить на берег перед дощем.

Якщо в’юн клює добре — на дощ, а піднімається на поверхню й кружляє — напередодні грози.

Багато хрущів — на сухе літо.

Веселка віщує зміну погоди: вечірня обіцяє погожу, а ранкова — дощову днину.

Тиха й світла ніч без роси — наступного дня неодмінно занегодить.

Соковито пахтить м’ята — невдовзі збереться на дощ.

Пізня весна дарує гоже літо.

Додому повернулися з сутінками. На краю городу мене з нетерпінням чекали бабуся.

— Що це ви там робили допізна? — почувся їхній суворий докір.— Це, мабуть, дід Тарас тебе байками заворожив?

Я мовчу собі. Ось завтра, як тільки встану, піду в садок, нарву букетик квітів, подарую їх бабусі і скажу: “З роси вам та з води!” Напевно, їм буде приємно почути таке побажання в день народження. Як ви думаєте?