Ой, весно, весно, днем красна

Великдень виявився теплим. Подвір’я рясно вкрилося дрібним моріжком, і мені велено очистити його від сміття. Зготовленим з березових дубців віником я ретельно вишкрібую зеленаві прокльовини; за кілька днів моріжок укриється барвистим килимом, і наше обійстя набере празникового вигляду.

Сьогодні лишень четвер. Через двійко днів відзначатимемо одне з найбільших свят — Великдень, або, як ще називають у нас, Паску. Бабуся сьогодні пектиме обрядовий хліб — сонячні паски; вони і насправді подібні до небесного світила: округлої форми, а зверху змащені жовтком,— справжнісінько так, як усміхається на сході дня і прощається в надвечір’я сонце з нами.

Завтра бабуся фарбуватиме в цибулинному лушпинні свіжі яєчка. Я вже навіть відібрав кілька таких; а що, думаю собі, як вони виявляться добрими моцаками, і я в сусідського Толика, граючись у навбитки, виб’ю всі крашанки. Ото буде дивина, бо він щороку виграє у мене. А ось субота — особливий день. Хоч і кажуть, що субота — не робота, помийсь, помаж і спати ляж, але в цей день треба завершити всі передсвяткові клопоти.

І не тільки лягти на спочинок, а й відбути всеношну. Але то вже стосується бабусі. У надвечір’я вони прикрили кошик, виплетений з вербових дубців, вишитою полотниною, на якій ряснів напис: «Христос воскрес! — Воістину воскрес!», упакували дві паски, кілька крашанок, шмат запеченого сала, кружельце ковбаси та порційку меду. Коли ж стемніло, ми разом з сусідськими однолітками понесли поклажі на посвяту.

Я ще насолоджувався досвітковим сном, як бабуся розбудили мене:

— Очуняйся, внуче. Не гоже проспати великодневий досвіток сонця. Там, біля мисника, у черепниці вода і двійко посвячених крашанок. Умийся джерелицею й потри галунками щоки, щоби і в тебе вони були такими ж рум’яними. А вже потім розговіємось.

Я швиденько вмився, зодягсь у празниковий костюмчик, і ми всією родиною вийшли на подвір’я зустрічати перші сонячні промені.

Бабуся стали на коліна, здолонили руки:

— Сонечко наше красне, світе наш прекрасний, будьте нам у поміч! — мовили так лагідно, мовби до живої істоти, і тричі проказали: «Христос воскрес!», на що я, мама і тато відповідали гуртом — «Воістину воскрес!». Перехрестившись і уклінно схиливши голови до молодого сонця, що вилузувалося з-під горизонту, мовби жовток із яєчка, пішли до хати. На столі було повно смаковитих наїдків — буженина, ковбаси, холодець, пузатилася рум’яна паска і повна мисочка крашанок. Я так зголоднівся за такими харчами упродовж довгого посту, що одразу потягся за шматочком ковбаси.

— Так не гоже робити! — посерйознішав тато. — Спочатку потрібно похристосуватись, помоцакуватися крашанками, скуштувати скибочку свяченої паски, а вже потім їсти все інше.

Тільки-но ми здійснили цей обряд, як на порозі з’явився дід Тарас. Тричі проказавши традиційне «Христос воскрес!», наостанок мовив:

— З Великоднем будьте здорові!

Бабуся одразу ж запросила до столу. Наш добрий погостинник вийняв з кишені дві крашанки й подарував мені, наголосивши, що вимоцокував найтвердіші яєчка.

Добряче розговівшись, я взяв дідусеві та свої яєчка і пішов до сусідського Толика. Тепер, тішив себе, я виграю у нього всі Великодні крашанки…

…Неділя — як на замовлення. Сонячна й тиха, хоч мак сій.

Бабуся зодяглися по-святковому. На них сорочка, вишита давнім поліським узором, рясна у збірки спідниця з двома нашитими зісподу кольоровими окрайками. На голові ще новенька, ні разу не ношена хустина-стрижка.

— А ти чого кублишся? — сердяться вони, позираючи у віконце.— Он і дід Тарас уже йде. Зодягайся швидше!

Я хутенько витягаю зі скрині празникового костюмчика і сорочку. Вони пахнуть рутою-м’ятою. Щороку, тільки-но з’являються городні квіти, бабуся напаковують прискринок пахучим зіллям. Від того одяг наш завжди має свіжий запах і його не зачіпає міль.

За хвилину-другу я зодягся. На вулиці нас уже чекав дідусь.

— Не спізнимося з козами на торг? — пожартував він.

— Доки збереться молодь, то якраз і поспіємо,— одказали бабуся.

Село нараз ожило. То там, то там чути голосні перегуки. Поодинці й парами поспішають на леваду хлопці й дівчата, літні люди. Всі у святковому одязі, з піднесеним настроєм.

Особливо мені до вподоби мої перевесниці. У кожної вишита блузка, підперезана крайкою запаска. На голівках у них віночки з живих квітів, од яких звисають на всі боки різнокольорові стрічки.

— Бач, Мотре, весна прибрала квітами не тільки луки, а й дівчат!

Бабуся довго дивляться на дівочий гурт, що пробіг повз нас, і мовлять:

— Весна, Тарасе, хоч і багата на квіти, а хліб у осені позичає. Та дівчатам зараз не до цього. Вони знають, що в березні поскачи, а в квітні пограй.

— Грай чи не грай, але, кажуть, квітневої роботи на май не одкладай, то їстимеш коровай,— розохотився на приказки дідусь.

— Авжеж,— таки погоджуються бабуся,— хто в квітні сіє, той у вересні віє.

— Уже прийшла та пора,— веде далі дідусь,— коли сон на зиму відклади, а діло в апрілі зроби, бо ластівка в квітні день починає, а соловей кінчає…

За розмовами ми незчулися, як вийшли на леваду. А там — майже все село зібралося. Ще таких масових веснянок за моєї пам’яті не було.

Посеред вигону, взявшись за руки, дівчата водили “Кривого танця”. Він і насправді відповідав своїй назві — петляв, звивався, неначе крутий лісовий струмочок. Юнки повільно ходили, наспівуючи розлогу мелодію:

— Чому танок називається кривим? — питаюсь у дідуся. Він взяв мене за руку, підвів ближче до гурту.

— Назва походить від того,— прошепотів на вухо,— що він і справді кривий. Бач, як поплутався, що й кінця не видно. Якщо вірити переказові, цей танець з’явився дуже давно, коли на наші землі нападали татари. 

Батьки привчали дітей остерігатися ворогів, заплутувати свої сліди, аби по них чужинці не потрапили в село. Для цього і був придуманий “Кривий танець”. До речі, всі веснянки обов’язково починаються і закінчуються саме цим танком.

Доки дідусь розповідав мені про “Кривого танця”, той і закінчився. Далі йшла “Подоляночка”. Старші дівчата зробили велике коло. Всередині нього виникло ще одне, але трохи менше. Його утворили середульші юнки.

— А де ваша подоляночка? — запитав хтось із дівчат.

— Ось вона! — почулося зусібіч.

Посеред кола справді з’явилася дівчинка. Вся вона була прикрашена квітами та молодими вербовими галузками. Навіть важко впізнати, хто за подоляночку.

— Чия ж то така красуня буде,— піднімаючись навшпиньки, запитали бабуся.

Я уважно придивився і таки впізнав свою перевесницю.

— То тітки Ганни дочка,— прошепотів до бабусі, щоб не почули сусідні люди.

— Леся Клименкова? — здивувалися вони.— Ти ба, яка шпетка! Ніколи б і не подумала…

Леся вийшла на горбок, привітно усміхнулася до присутніх і одразу ж присіла. Два кола почали рухатися в протилежні сторони. Дівчата, котрі водили перше коло, заспівали: Десь тут була подоляночка, Десь тут була молодесенька, Тут вона стояла — До землі припала. Дівчата з меншого кола завели своєї:

Леся підвела голову, протерла кулачками очі, як того і вимагали. Потім встала, взялася руками в боки і почала пританцьовувати. Дівчата, що водили коло, присіли. Коли ж Леся закінчила танок, гурт знову заспівав: Ой, весно, весно, днем красна, Що ти нам, весно, принесла?

Подоляночка відповіла тоненьким голоском: Принесла я вам літечко, Щоб родилося житечко, Ще й червонії квіточки, Щоб квітчались дівочки, Коробочку з веретінцями, А скриньочку з червінцями, Старим дідам по кийочку, Старим бабам по серпочку, Малим дітям по яблучку…

Обидва кола знову оживились. Дівочий гурт заспівав жартівливої:

Не встигли ми перекинутися враженнями від побаченого, як хороводи розпалися на кілька груп. Невеличкий гурт дівчат став поруч нас, і задзвеніла давня співаночка:

Дідусь знову нахилився до мене, упівголоса пояснив:

— Ось саме ця пісня, в якій мовиться про Ладо, найбільш давня. Їй, може, тисяча, а то й більше років. Так співали наші пращури.

Я поцікавився, звідки про це відомо дідусеві?

— За кожним словом,— відповів він,— стоїть історія. Іноді досить одного слівця, щоб дізнатися про вік пісні, де і коли вона створювалася…

Згадка про Ладо, як я довідався, також має свою історію. Родовід слова тягнеться з дохристиянського періоду, тобто від 988 року. Саме тоді київський князь Володимир Великий висвятив у дніпровських водах перших християн. До цього вони поклонялися міфічним богам — Ярилові, Дажбогові, Перунові…

Серед них була і Лада — богиня Сонця, злагоди, любові та достатку. Це — одна з найдавніших міфологічних покровительок у східних та південних слов’ян. Про неї мовиться і в іншій весняночці: “Благослови, мати, ой мати Лада, весну закликати…”

Біля скульптур, виготовлених з дерева чи каменю на честь певних богів, язичники влаштовували релігійні обряди. Такі капища, тобто святі місця, існували на всій території Київської Русі. Їм поклонявся і Володимир Святославович. Але згодом, побувавши у Греції і ближче познайомившись з християнським обрядом, він вирішив запровадити його на Русі.

Після приїзду з Константинополя князь наказав придворним слугам викинути язичеських богів у Дніпро. Як згадує тогочасний літописець, кияни бігли берегом повноводої ріки і волали: “Видибай, видибай, наш міцний боже!”

Одна з скульптур начебто і справді пристала до берега. Це місце й досі кияни називають Видубичами.

Пізніше, коли міфологічні боги вже втратили своє первісне значення, словом “ладо” стали пестливо називати своїх дітей, чоловіків, дружин і навіть князів. У Тараса Шевченка є вірш, де він, вустами князевої дружини, мовить: Вітрило-вітре мій єдиний, Легкий, крилатий господине! Нащо на дужому крилі На всі любії мої, На князя, ладо моє миле, Ти ханові метаєш стріли?

У сьогоднішній веснянці, де є слова: “Ой, див, Ладо, витопчем, витопчем!”, йдеться саме про давню богиню Сонця, злагоди, любові та достатку.

За танком “А ми просо сіяли…” пішли інші і не менш цікаві — “Льон”, “Гречка”, “Огірочки”, “Коноплі”…

Дуже цікавою була сценка про журавля, що занадився до бабусиних конопель. Учасниці хороводу імітували довгоногу птицю, яка толочить бабусин посів і нізащо не хоче полишити огородець. Нарешті його таки випроводили з накличкою: “Такий-сякий цибле конопельки щипле!”

За різними забавками та іграми не помітили, як надійшов полудень. Після останньої веснянки хлопці одразу винесли на довгій тичці зиму-опудало. Це була сплетена з соломи велика лялька. Вона чимось нагадувала бабу-ягу. За допомогою непомітних для нас рухів і діалогів опудало ворушилося, наче живе, просило помилування: “Та я ж,— казало,— ще не встигла нарозкошуватися вволю…” — “Годі тобі, зимо, зимувати. Вже весна надворі!” — “Та я ж…”

Але хлопці були непоступливими. Вони швидко підпалили ляльку. Вогонь під дружні оплески миттю “з’їдав зиму”.

Рештки від солом’яного опудала віднесли до річки й кинули у воду. Швидка течія змила останні сліди зими.

Дівчата напрощанок заспівали веселу весняночку. Люди почали розходитися по домівках. За ними й ми втрьох. На радощах, що вперше побачив усі веснянкові дії, я запитав у дідуся:

— Навіщо хлопці спалили опудало?

Дідусь поклав ліву долоню на моє плече, а правою натискав на костура. Так йому було легше йти.

— Солом’яна лялька,— відповів невдовзі,— то мовби зима: ось її і спалюють, щоб більше не поверталися заморозки. Бач, усе довкола роззеленілося, зацвіло. Так наші пращури зустрічали найкращу пору року — піснями, танками, веселими забавами. Зроду-віку молодь у квітні виходила на луки і святкувала відродження природи веснянками, а по-нашому — гаївками. У Західних областях України їх ще називають гагівки або гагілки. Цей обряд справляли по всіх селах України.

— В інших народів є такі ігри? — цікавлюся в дідуся.

— Немає. Веснянки збереглися тільки в нас на Україні.

— Чому саме в квітні, можна було б і в травні святкувати?

— Тому що цвітень-переплітень переплітає трохи зими, а трохи літа,— пояснив дідусь.— Одне слово, це вже справжній весняний місяць, який особливо шанували наші пращури. Тому й назв він прибрав чи не найбільше — “крас-нець”, “лікавець”, “снігогін”, “дзюрчальник”, “водолій”, “березозарник”. І в кожній такій накличці свій зміст, що відповідає удачі другого місяця весни.

А ось і наша хата. Я глянув на неї і очам своїм не повірив. На гребені, прикладеному кроквочками, стояв — хто б ви подумали! — живий лелека! Він зірко стежив за нами чорними пуп’янками очей і наче усміхався.

— Дивіться, дивіться, уже боцман повернувся з вирію! — голосно закричав я.

Дідусь з бабусею глянули на хату.

— Боже ж ти мій! — сплеснули долонями бабуся. — Наш дорогий гість повернувся!

Хвилину-другу ми стояли мовчки. Чорногуз спроквола пройшовся між кроквочками і, змахнувши крилами, повільно над нами зробив три кроки.

— Так, вже й боцман весну почув. Отже, й справді на тепло повернуло. Ану ж бо, онучку, діставай хутенько свого записника.

Черемха зацвітає перед останніми весняними приморозками.

Коли дуб раніше від ясена розпустився — на сухе літо.

Зазеленів березовий гай — пересаджуй дерева.

Грім на початку квітня — буде тепле літо.

Туман стелиться по воді — на ясну погоду, здіймається вгору — на негоду.

Якщо квітневий дощ починається великими краплинами, то ненадовго.

Жаби не квапляться розпочинати свої концерти — ще повернеться холод.

У квітні вітер з південного заходу — чекай тривалої негоди.

Ранній виліт бджіл — ознака, що настане тепла весна.

На цьому й розійшлися. Дідусь пішов собі, а бабуся припали до грядки, щоб нащипати свіжого щавлю.

На радощах, що вже прилетів наш лелека, я біжу до дровітні. Там лежить старе од воза колесо. Як тільки повернеться з роботи тато, ми витягнемо його на хлів і прив’яжемо до причілка. Нехай мостить на ньому нове осідаю — старе за зиму геть розладналося.

У нашому Великому Лісі, як і в інших селах, цих птах особливо люблять. Про них існує чимало легенд і казок. Одну з таких мені й розповіли бабуся.

Коли вперше Бог поселив людину на землю, він доручив їй однести на край світу лантуха, в якому була зібрана всяка нечисть. Перед тим як відправити чоловіка в дорогу, Бог попередив, аби він не розв’язував мішка.

Але чоловік не послухався. Сівши на перепочинок, він таки поцікавився, що там є? Але тільки-но він розв’язав зашморг, як звідтіля розповзлося навсібіч всіляке гаддя — вужі, жаби, гадюки…

“Оскільки ти не послухався мене,— розгнівався Бог,— я перевтілю тебе у птаху, і будеш ти все життя виловлювати випущену на волю нечисть”.

Ось так начебто людина в прообразі лелеки і досі ходить полями та болотами, визбируючи плазунів.

Я розумію, що це лише поетична легенда. І створена вона для того, щоб люди ще більше шанували цю добру птаху, яка завжди селиться біля наших жител і оберігає їх від усього злого. В народі вважають за великий гріх зруйнувати гніздо чи поглумитися над лелекою. Бабуся з цього приводу навіть сказали, що і мене приніс лелека у сповиточку. Я, щоправда, розсміявся, але казочка сподобалася.

А ще кажуть, що боцюни селяться тільки біля добрих людей. Злих і мстивих вони обминають. Кажу це не тому, що птахи облюбували нашу хату. Мабуть, їм у нас найзручніше — високий дах, затишна вуличка і озерце недалечко, де можна упіймати жабку.

Одного разу дідусь поцікавився, якими накличками в народі називають лелек? Мені було відомо лише дві — бо-цюн і лелека. Але, виявляється, їх значно більше: чорногуз, гайстер, бусол, веселик…

І вже було справжньою несподіванкою, коли я дізнався, що лелек навіть називають чоловічим ім’ям — Іван! Пастушки, побачивши поруч себе птаха, обов’язково накликали: “Іване, Іване, скажи, скільки годин залишилося пасти череду?” Це ще одне свідчення того, як люблять у нас лелек. Адже інших птахів чи тварин забороняється називати людським іменем.

Я ще раз пригадав мовлену дідусем накличку: “Перелетів лелека Десну — приніс нам красну весну!” Спасибі тобі, кажу вголос, моя добра птахо, за таку приємну вістку!