Лютень сказав: «якби в батькових літах…»

Дві доби без угаву гуляла віхола. Шарпкий вітер позадував стежки й дороги пухким покривалом. Уволю нароскошувавшись, хурделиця врешті вгамувалася. Нині село вже купається в глибоких снігах.

— Ну й намело! Всі шляхи-дороги в переметах,— заходячи до хати з відерцем води, бубонять самі до себе бабуся.— Насилу до криниці дісталася. Недарма кажуть, що лютий — місяць вітрів і кривих шляхів…

Почувши бабусину балачку, я миттю зіскочив з печі. Похапцем зодяг штанці, накинув куфайчину — і мерщій до дверей.

— Куди це так нафундьорився? — дивуються вони.

— Сніжок повідкидаю,— відказую скоромовкою.— Гляньте, скільки поначіплялося його на ваших валянках!

— Ай справді,— схоплюються бабуся й виходять зі мною в сінці.— Січень міст будує, а лютий його руйнує. Бач, скільки нахурделило за два дні!

— Хай хурделить,— байдуже змахую рукою,— все одно лютневий сніг весною пахне…

— До весни, внуче, ще не один комар носа одморозить. Але як би лютий не лютував, а ведмедеві в барлозі бік пригріває,

Я одшукав дерев’яну лопату й вийшов на вулицю. То там, то там повискували лопати і шурхотіли віники.

Щоб не відстати од сусідів, починаю і я прокладати стежинки. Спочатку одкидав сніжок до криниці, потім до хлівця і наостанок звільнив путівець до сільської вулиці.

Від незвички трохи втомився. Зіперся на держак, задумався: коли ж, нарешті, прийде справжня весна? За календарем тільки початок лютого — найконозішого зимового місяця.

Гарну й точну назву дали йому люди. Справді-бо, останній місяць зими вельми щедрий на морози та хуртовини…

— Що це ти так задумався? — почувся наглий дідусів поголос.

Спохоплююся од несподіванки. Поруч стоїть дідусь, посміхається.

— Оце повідкидав сніжок та й почав згадувати, чому лютий лютим зветься…

— Ну і як, пригадав?

— А що тут гадати,— впевнено відповідаю,— назва сама за себе каже.

— Хочеш, розповім тобі, як звали місяця кривих доріг у давнину?

— Звичайно, хочу…

— Попервах лютим називали сучасного січня. Лише три століття тому теперішня назва закріпилася за останнім місяцем зими. Проте в народі він завжди звався «сніжнем», «крутнем», «зимобором», «бокогрієм», «криводорожником», «меженем» (тобто календарна межа між зимою і весною). У нас, на Поліссі, лютий мав ще одну накличку — «казиброд». Це від того, що казиться погода і доводиться їздити убрід…

— Ходімте до хати,— запрошую дідуся. — Я вже всі стежки попромітав.

— Це ти добру справу зробив,— підхвалює дідусь Тарас— Воднораз і зарядка, і батькам неабияка поміч, та й усіди добре слово скажуть: «Дивіться, який працьовитий у Мотрі онук!»

Вузенька стежина, якою ми йдемо, звернула до яблунь. На одній з них примостилася синичка. Вона щойно поснідала салом, яке я вдосвіта прив’язав до гіллі.

Вона і тепер тоненько попискувала.

Дідусь взяв мене за лікоть, притримав:

— Чуєш, як співає? Якщо синичка зранку пищить, то вночі обов’язково похолоднішає, а коли б горобці цвірінчали, то так і знай: відлиги не минути.

Ми зайшли до хати. Тепле повітря від гоготливої печі приємно нас обгорнуло. Дідусь притулив у коцюбнику свою ковіньку, привітався до бабусі:

— Доброго ранку вам у морозі лютому!

— На лютий добридень,— почулося у відповідь,— березневим — здоровий будь!

— Але лютий, Мотре,— сідаючи біля застільного вікна, продовжує дід,— гостро кутий, хоч і виганяє ковалів із гути. Що б там не було, та коли прийшов лютий і додав до весни охоти, ти ще взувай добрі чоботи. Бо в лютім, кажуть, сонце йде на літо, а зима — на мороз.

— Хто б що казав,— не погоджуються бабуся,— я знаю своє: коли лютий дорогу підгриз — кидай сани, бери віз, бо вже давно варвари ночі украли і дня доточили. Хоч-не-хоч, а зима з весною стрічається. Завтра Стрітення.

Про це народне святце я дещо знаю. Припадає воно на 15 лютого. З давніх-давен у народі вірили, що на Стрітення обов’язково має «важитися зима з весною». В цей день начебто зустрічаються (а від того й назва свята) — дві пори року. Яка з них переможе, та й буде ще до кінця місяця господарювати.

Напередодні Стрітення жінки випікали обрядове печиво, яке називали «жайворонками». Це такі чудернацькі коржики у вигляді весняних птахів. Їх давали дітям, щоб віднесли в садок і накликали весну в гості.

Зі Стрітенням пов’язане й прогнозування погоди. У цей день казали: «Бач, зимо,— дорікало літо,— що я наробило і придбало, то ти все поїла і розтринькала». Протягом дня старші люди стежили за погодою. Якщо на Стрітення півень під порогом води нап’ється, то в травні віл напасеться; коли на Стрітення капає зі стріх, то в липні так капатиме мед. Крім того, спостерігали за бурульками на стрісі: якщо вони довгі, то літо буде «сопливим», тобто мокрим, а коли малі — сухим.

Дідусь все розповідав і розповідав, а я, діставши свого зошита, хутенько записував народні прикмети.

Монотонно шумить зимовий ліс — на тепло.

Хмари йдуть низько — до відлиги.

Хоч і вітряно, але хмари йдуть навпроти,— вночі випаде сніг.

Удосвіта іній вкрив дерева — вдень не йтиме сніг.

Сухі ялинові гілки згинаються — на хуртовину, розпрямляються — на гожу днину.

У морозяний день вода виступає поверх льоду — невдовзі настане відлига.

Лунко потріскує лід — на міцний мороз.

Півні ввечері розкукурікалися — на переміну погоди.

Свійські свині згрібають барліг і ховаються у нього — перед великим морозом.

Голуби туркочуть — тепло віщують.

Доки я писав, дідусь кілька разів підходив до мене і заглядав через плече:

— Якщо хочеш, я тобі подарую одне гарне прислів’ячко. Ти такого ще не чув: «Лютень сказав: «Якби я в батькових літах, то бику-третяку роги вирвав би!» Ну то як?

— Правду кажучи, я не до кінця зрозумів його,— зізнався щиро.

— А що тут розуміти: лютий — останній зимовий місяць. — Отже, сили у нього лишилося небагато…

— Я, Тарасе, знаю трохи простіше прислів’я,— встряють у розмову бабуся.

— Якщо знаєш, то розкажи.

— Лютень сказав: «Якби мені та сила, що в січні, то я б бикові роги вломив!» Але сили в нього не прибавляється, а відбуває, як у нас з тобою, Тарасе…

— О, це правду ти сказала, Мотре,— зітхнув дідусь. Мені нараз стало шкода стареньких. Щоб не подати виду, поспіхом закриваю зошита й ховаю його на покуті. З голови не виходить щойно почуте: «Лютень сказав: «Якби в батькових літах…»

Справді-бо, літа в нього вже лічені і мічені. Хоч на вулиці і намело снігу, але пройде тиждень-другий, і весна таки загляне в наше покутнє віконце.

Варто лише трішки зачекати!