Зниклі мініатюри

1

Діпак і Дінеш снідали. Тітка Мала наливала їм у чашки чай, а дядько Даяль гортав ранкову газету.

— Мало, а тут є дещо цікаве для тебе! — раптом озвався він.

Дружина неуважливо кивнула, а тоді покликала служницю, щоб та принесла ще трохи молока.

— Про колекцію мініатюр, — додав дядько Даяль.

— Справді? — відразу стрепенулась тітка Мала.

— Зроду не повіриш! — проказав дядько Даяль. — Але тут пишуть, що поміж мініатюр, подарованих навабом Сахібганджа картинній галереї, виявилося чимало фальшивих.

— Фальшивих? — вигукнула тітка Мала. — Не може такого бути! Не може!

— В газеті написано, що коли мініатюри почали прочищати й заносити до каталогів, експерт виявив чимало підробок. Тоді він повідомив про це інших знавців, ті зійшлися й одностайно визнали, що то не оригінали, а копії.

Тітка Мала взяла в чоловіка газету й перебігла очима замітку.

— Ні, ніяк не можу повірити, що це правда, — нарешті мовила вона. — Я добре знаю наваба й певна, що він на таке не здатен.

— Не виключено, що він зовсім не такий, як думають про нього люди. Хіба неймовірно, що оригінали він спродав, а копії подарував картинній галереї? Адже так він міг і грошики заробити, й доброї слави зажити. Мовляв, он який я ціну- вальник мистецтва!

— Не вірю я в таке! — заявила дружина.

— Тепер ці наваби та князьки не такі багаті, як колись. Тож і їм, певно, часом хочеться більше грошей. І нічого дивного, якщо вони продадуть рідкісні мініатюри за певну суму. А перш, ніж спродати мініатюри, він зробив із них гарні копії, які й подарував галереї. Мабуть, не сподівався, що фахівці так швидко розкриють обман.

— Ти завжди думаєш про людину найгірше! — дорікнула йому дружина. — А я знайома з навабом і знаю, який він інтелігентний та шляхетний. Ні, він такого не зробить!

Дядько Даяль нічого не сказав на це і знову взявся до газети.

Невдовзі тітка Мала висловила припущення:

— Може, то хтось із тих, хто його оточує, підсунув йому підробки? І він цього не помітив? Бідолашний наваб від щирого серця подарував мініатюри картинній галереї, нічого не підозрюючи. Тільки так я можу це пояснити.

Хлопчаки, які уважно дослухалися до розмови, нарешті не витримали.

— Тітусю Мало, — мовив Діпак, — а хто б це міг таке підлаштувати?

— Будь-хто, а надто той, кому наваб особливо довіряє і хто має доступ у його музей. Хтось такий, хто, поза його підозрами, тихцем узяв справжні мініатюри й поробив із них копії. Припустімо, що то людина, яка працює саме в тому музеї.

— Хлопці, час до школи! — підвівся дядько Даяль. — Я проведу вас.

— Ти згоден з моїм припущенням? — спитала тітка Мала.

— Не певен… Сьогодні я трохи затримаюсь.

Діпак і Дінеш доводилися один одному двоюрідними братами. Батько Діпака працював у експертній фірмі і зараз перебував у Нью-Йорку. Сина він залишив у свого брата, щоб той докінчив навчальний рік. Тож Діпак і жив тепер у дядька Сіпаша Даяля та його дружини Мали, які мали сина Дінеша, того Ж віку, що й Діпак.

Надвечір, коли обидва хлопчаки прийшли зі школи, тітка Мала саме розмовляла з кимось по телефону.

— Дуже вам вдячна, — казала вона, — але ми не. хочемо завдавати вам зайвого клопоту.

Співрозмовник тітки Мали на тому кінці дроту, певно, взявся переконувати її в чомусь, бо вона зрештою відповіла:

— Тоді гаразд. Ми будемо у вас післязавтра, годині о п’ятій.

Вона поклала трубку і аж тоді помітила хлопчаків;

— Телефонував містер Сінх — ви з ним якось зустрічалися в картинній галереї. Він запрошує нас до себе подивитися його антикварну крамничку. Я прийняла запрошення.

— Ой мамо! — вигукнув Дінеш. — Ти ж знаєш, що нас не дуже цікавлять всілякі там старожитності. Та й містера Сінха ми не дуже полюбляємо.

— Негарно казати так, — дорікнула йому мати. — Він так добре ставиться до всіх нас. Я знаю, вас не дуже захоплюють антикварні речі. Але ж нечемно й відмовити містерові Сінху, коли він щиросердо запрошує нас.

— Гаразд, мамо, — скрушно зітхнув Дінеш. — Ми підемо з тобою.

Через два дні Діпак, Дінеш і тітка Мала справді пішли в антикварну крамничку містера Сінха. Крамничка виявилася чималенькою, і хоч надворі стояв сонячний день, вікна в ній були щільно зачинені й завішені шторами. Отож, оскільки в крамничці було темно, доводилося вмикати електричне світло. Вся вона була заставлена різноманітними абищицями; важко було навіть повернутися, щоб не зачепити чогось. Хлопчаки боялися й ворухнутись, а сам господар, хоч і був досить солідної статури, пересувався на диво нечутно й легко. Він показав бронзові вироби з південної Індії, а також старовинну зброю, оздоблену коштовним камінням. Показав і розкішно вишитий паланкін, розповів, як люди колись у ньому подорожували. Він розповідав досить цікаво, і хлопчаки зачаровано слухали.

Потім містер Сінх повів їх в іншу кімнату, де всі стіни були обвішані картинами й мініатюрами.

— Яка у вас колекція картин! — не стрималася від вигуку тітка Мала. — Майже така, як у наваба Сахібганджа.

Містер Сінх промимрив щось невиразне у відповідь, а тітка Мала не вгавала:

— Бачу, що і ви неабияк цікавитеся живописом. Тож і радила б вам поглянути на ті картини, які має наваб у своєму музеї.

Містер Сінх нічого не відповів на те, а взяв зі столика зеленаву чашечку й звернувся до хлопчаків:

— Цю чашечку зроблено з нефриту. У давнину царі та імператори вважали, що страва в такій посудині міняє за- барву, якщо вона отруєна. Тож коли вони підозрювали, що їх хочуть отруїти, то спершу накладали страву до цієї чашечки, аби перевірити, отруєна страва чи ні.

— Як цікаво!— вигукнув Діпак, обережно беручи в руки нефритову чашечку.

Обдивився її, а тоді поставив назад на столик. А тітка Мала, яка тим часом роздивлялася картини й мініатюри, раптом захоплено сказала:

— До чого ж вона чудова! Я б страшенно хотіла мати таку!

Хлопчаки й собі поглянули на картину, яка сподобалася тітці Малі: то була мініатюра, яка зображала жінку, котра дивилася на папугу в клітці. І вбрання жінки, і її прикраси вигравали свіжими, живими барвами, як і сам зелений папуга. Обом хлопчакам теж сподобалася мініатюра, а Дінеш навіть попрохав матір:

— Мамо, купи її! Вона справді гарна.

— Таки гарна, — підтримав його Діпак. — І напрочуд підійде до вашої вітальні, тітко Мало.

Містер Сінх здійняв зі стіни мініатюру.

— Ви мусите взяти її, шановна госте! — мовив він.

Та аж ніби злякалася:

— О ні, ні, містере Сінху! Я не можу взяти її! Така чудова мініатюра коштує, певно, прірву грошей.

— Не прірву, шановна леді, а лише тисячу рупій, — заспокоїв її антиквар.

Діпак із Дінешем були вражені.

— Тисячу рупій за таку маленьку картинку? — здивовано промовив Діпак. — Чи не забагато?

— Ні, мій любий хлопчику, зовсім небагато, — озвався містер Сінх. — Особливо якщо врахувати, що намальована вона майже чотири століття тому.

— Невже вона така стара? — не витримав уже Дінеш. — Важко повірити. — Він придивився до мініатюри уважніше й визнав: — Хоч барви й видаються яскравими та соковитими, але папір, видно, старий і аж пожовк.

— Цю мініатюру намалював за часів імператора Акбара його придворний художник Басаван. Мініатюра унікальна, цілковито унікальна, моя люба леді. Іншої такої немає, не існує! Це не якась там сучасна масова мазанина, — пояснив містер Сінх.

— Може, й унікальна вона, але викидати такі гроши на неї я собі не можу дозволити, — скрушно зітхнула Мала.

— Довго я вас не переконуватиму. Оскільки й ви тонка цінувальниця мистецтва, то я загадую вам остаточну ціну: можете її брати лише за сімсот п’ятдесят рупій.

— Ні, навіть такої суми я не можу вам дати, — відмовлялася жінка.

— А я б дуже й дуже радив вам купити цю мініатюру, — наполягав містер Сінх. — Ні, я не допущу, щоб ви відмовилися! Подивіться лишень, яка тонка робота, як виведена кожна деталь! Вона ж унікальна, неповторна — і ви мусите її купити!

І вже не слухаючи заперечень тітки Мали, він став загортати мініатюру в коричневий папір.

— Ось, беріть! — подав пакунок.

— Та в мене ж і грошей таких немає з собою, — слабо опиралася тітка Мала. — Не можу я взяти цієї мініатюри!

— Про гроші не турбуйтеся, віддасте трохи пізніше, — заспокоїв її антиквар. І відразу повернувся до хлопчаків: — А вас я запрошую в свій кабінет, де ви виберете, що кому до вподоби. Домовились?

Збентежені, Діпак і Дінеш рушили за містером Сінхом до його кабінету, де побачили щось зовсім незвичайне: їх чекали різноманітні солодощі та ласощі. Господар, приязно посміхаючись, припросив:

— Заходьте, любі мої хлопчики, беріть, що кому до смаку. Не соромтеся. Я добре знаю, які зголоднілі можуть бути діти.

Вдруге просити їх не довелося.

Згодом, коли вже гості збиралися йти додому і подякували за пригощання, містер Сінх мовив до тітки Мали:

— Мені страшенно припали до душі ваші хлопчики, шановна Мало, тож я просив би вас, щоб ви дозволили їм з’їздити на мою дачу в Джітпурі. Це якихось п’ятнадцять кілометрів від Делі.

А тоді обернувся до хлопчаків:

— Ви не розкаєтеся, якщо приїдете до мене в гості в Джітпурі

Діпак, який ще не позбувся відчуття неприязні до містера Сінха, спробував відмовитись:

— Дякуємо, але в нас скоро іспити і нам треба готуватися до них.

— Це не страшно! — вигукнув містер Сінх. — Ви цілком можете готуватися і в Джітпурі!

Антиквар так наполягав, що тітка Мала таки мусила пообіцяти, що відпустить сина й небожа погостювати в Джітпурі. А вдоволений містер Сінх на прощання додав:

— Тож чекаю вас наступної неділі у себе вдома, любі мої хлопчики! Коли зійдете в Джітпурі з автобуса, то спитаєте будь-кого, і кожен вам скаже, де мій будинок.

2

Діпак і Дінеш поїхали у Джітпур незадовго до свята холі. Будинок містера Сінха був найбільшим і найпомітнішим у всьому селі. І вийшло точнісінько так, як і казав містер Сінх: кожен справді знав його, тож хлопчаки без особливих труднощів знайшли той будинок, великий і обнесений цегдяною огорожею. Щойно Діпак і Дінеш увійшли в чималі ворота, як помітили й господаря: той сидів на веранді в кріслі.

Містер Сінх напрочуд приязно зустрів юних гостей і відразу повів у будинок, де познайомив зі своєю родиною: дружиною, двома синами і молодшим братом. Його сини, Раджа й Мунна, близнюки років шести, були настільки схожі один на одного, що годі було їх відрізнити.

— Раджо й Мунно, — звернувся до малюків містер Сінх, — мені треба ненадовго вийти, а ви поки розважайте гостей.

Близнюки хитнули головами на знак згоди, і містер Сінх пішов. Діпак і Дінеш тільки розгублено переводили погляди з одного близнюка на іншого. А ті, вибухнувши веселим сміхом, кинулися до матері.

— Мамо! Мамо! — загукали вони. — Хлопчики не можуть розпізнати, хто Раджа, а хто Мунна!

— Ну годі, годі, не пустуйте! — прикрикнула на них мати.

— А ми можемо погратися з ними в свято холі? — спитав Мунна.

— Яке ще холі! До нього ж іще цілий тиждень, — відповіла мати.

— Але ж вони доти не будуть у нас гостювати, — втрутився й Раджа. — То чому не можна погратися з ними у холі зараз? Ми хочемо випробувати нові бризкавки, які нам купив татко.

— Раджо, Мунно, не набридайте. У мене своєї роботи вистачає.

І мати заклопотано подалася на кухню.

Близнюки скрушно зітхнули, а тоді звернулися до гостей:

— А хочете піднятись нагору? Звідти все село видно як на долоні!

— Атож, — погодився Діпак. — Ходімо.

Вони рушили за близнюками широкими сходами, які привели їх до великої зали. З одного боку її тяглися довгі веранди, а до кожної веранди прилягали кімнати. З веранди справді відкривався чудовий краєвид на село і поля. Видніли купки хатин з вузькими звивистими вуличками/а за ними зеленіли поля, поборознені невеличкими рівчаками. Віддалік ряхтіло сліпучими зблисками озерце.

Діпак і Дінеш не могли одірвати поглядів від довколишньої краси, хоч близнюків той краєвид мало цікавив — вони бачили його щодня безліч разів.

— А давайте випробуємо наші нові бризкавки! — запропонував Мунна.

— Давайте, якщо ви не заляпаєте нас фарбою, — погодився Дінеш.

— Хіба ви не любите гратися в холі? — неабияк здивувалися близнюки.

— Чого ж не любимо, — заперечив Діпак. — Але зараз ще не холі.

Та близнюкам несила було чекати, поки настане холі. Вони мерщій кинулися сходами вниз і невдовзі повернулись із бризкавками, наповненими чистою водою. І ті бризкавки вони жартома спрямували на своїх гостей.

— Обережніше! — гукнув Діпак. — Не намочіть нас! Ми ж не маємо в що перевдягтися!

— А ми зовсім трішечки! — нетерпляче засміявся Раджа.

— Краще не треба, — втрутився і Діпак. — А то мало приємного ходити мокрим.

Проте близнюки не могли вгомонитись. Вони підскочили ближче і стали бризкати водою. Діпак встиг відвести убік бризкавку Раджі, але Мунна тим часом почав бризкати на нього. Намагаючись уникнути струменя, Діпак відскочив назад і вдарився в якісь двері. Двері розчинилися, і Діпак з розгону влетів у кімнату.

Відразу почувся грюкіт, немов хтось сердито відсунув стілець, а за ним і чийсь голос:

— Кого ще тут носить!

Діпак, болісно кривлячись, підвівся з підлоги. А той самий голос допитувався:

— Ти хто? Чого тобі треба? Як опинився тут?

Діпак збентежено потирав рукою потилицю, бо ще й вдарився об стіл. Очі його помалу звикли до сутінків у кімнаті, і хлопчик помітив, що на нього неприязно дивиться худий літній чоловік у поношеному, брудному одязі.

— Даруйте, що потурбував вас, — став вибачатися Діпак, — але близнюки штовхнули мене, і я несамохіть налетів на двері.

Чоловік сердито глянув на нього почервонілими очима:

— То це близнюки штовхнули тебе сюди? У тебе тільки й вистачило глузду, що пустувати з ними? Ти ж набагато старший за них!

— Атож, я старший, мені вже пішов дванадцятий рік, — з гідністю відповів Діпак.

— А я гадав, що хлопці твого віку мають трохи більше глузду! — докинув чоловік і провів рукою по довгому, сивуватому волоссю.

За Раджею і Мунною слід загув, щойно Діпак влетів у чужу кімнату, а Дінеш, почувши розмову, обережно -заглянув у двері.

— Ми не хотіли з ними гратися, вони самі почали на нас бризкати, — пояснив він. — От Діпак і заточився, наштовхнувся на двері. Ви вже нам вибачте.

— О-о, та тут іще є один такий! — згукнув чоловік. — Хто ви і як опинилися тут?

— Ми — гості містера Сінха, — відповів Діпак. — Оце запросив нас погостювати в нього.

Це пояснення чомусь страшенно розсмішило чоловіка, і він вибухнув реготом.

— Ха-ха-ха! То, виходить, ви гості містера Сінха? Так я зрозумів?

Хлопчаки непевно кивнули, не можучи второпати, що ж тут смішного. А чоловік раптом урвав свій сміх:

— Якщо містер Сінх справді запросив вас у гості, тоді все гаразд. Зрештою, він тут хазяїн. Тож із прибуттям вас у Джітпур! А я, щоб знали, приятель господаря дому і його компаньйон, точніше, його молодший партнер. Я художник, звати мене Біпін Біхарі.

— Дуже приємно!

Вони роззирнулися по кімнаті, досить просторій і з високою стелею, але такій захаращеній, що годі було в ній ступити хоч крок, не зачепивши чогось. Втім, кімната скоріше скидалася на занедбану крамничку. Стояли тут столи, поламані стільці, гарне різьблене ліжко, валявся старий гумовий шланг; тут же були іржава помпа, якою, певно, колись качали воду, розкішна люстра й дорога, пишна попона для слона. Було чимало рідкісних дрібничок.

В одному кутку кімнати стояли звичайний стіл і стілець, на столі — таця з рештками їжі й пляшка. Ліжко біля столу покривала брудна ковдра.

— Так, це моя і їдальня, і спальня, — озвався господар, помітивши подив хлопчаків. — Оце і є мій барліг!

«Таки справді барліг!» — подумав Діпак, ще раз кинувши оком на непідметену підлогу й рясне павутиння, що темніло по кутках і звисало зі стелі.

— Моя кімната здається вам украй неохайною, авжеж? — мовби прочитавши Діпакові думки, спитав Біпін Біхарі.

— Ні-ні, що ви! — квапливо заперечив той.

— Не бентежся, хлопче, я й сам це бачу… Але все одно — ласкаво прошу до господи! Гості містера Сінха — це і мої гості. Почувайтесь як удома, хлопці, вмощуйтесь, кому де подобається.

3

Біпін Біхарі відійшов у другий куток кімнати, до свого ліжка, стола і стільця. А хлопчаки озиралися довкола, шукаючи, де б його сісти.

Господар, здавалося, вже й забув про них. Він тримав у руках пензель і робив ним мазки на папері, закріпленому на мольберті. Мольберт хлопчаки побачили лиш тепер, хоч і стояв він на видноті, біля стола.

Діпак і Дінеш несміливо підійшли ближче. Світло з віконця вгорі падало якраз на мольберт, хоч у самій кімнаті були сутінки. Хлопчаки стали й задивилися, як Біпін Біхарі малює.

А він малював мініатюру, придворну сценку: імператор сидить на своєму троні, а придворні розташувалися довкола нього. І раптом Діпак, на свій превеликий подив, помітив, що Біпін Біхарі не самотужки малює ту мініатюру, а перемальовує з іншої, давнішої, яка стояла на столі поруч. І те, що перемальовував художник, можна було назвати першокласною копією — здавалося, найменшу деталь оригіналу було перенесено на копію.

Діпак не стримав захопленого вигуку:

— Яка чудова копія, містере Біпіне Біхарі! Навіть папір, на якому ви малюєте, майже не відрізняється від справжнього, він такий же давній і пожовклий.

Він гадав, що його слова потішать художника, але вийшло навпаки. Біпін Біхарі раптом пожбурив пензля й сердито обернувся до Діпака; очі його ще дужче почервоніли.

— Що ти цим хочеш сказати? — різко кинув він.

Хлопчаків так уразила ця несподівана переміна, що вони не знайшли що відповісти.

— Чого мовчите? Хто вас прислав підглядати за мною? — вже мало не кричав Біпін Біхарі.

— Підглядати? — здивовано перепитав Діпак. — Навіщо?!

— А звідки ж ви тоді знаєте, малюю я нову картину чи копіюю стару? І чому це я не можу собі зробити копії зі старовинної мініатюри? Га, скажіть мені?

— Ми зовсім не хотіли розсердити вас, — вибачливо мовив Діпак.

— Он як! Не знаю, що ви мали на увазі, але твоє зауваження мені не до вподоби, — все ще супився господар.

— Я… я… Ви вже вибачте мені! Якщо дозволите, то ми підемо. А то містер Сінх, певно, вже шукає нас, де ж це ми, мовляв, запропали?

— Ідіть, ідіть собі! — роздратовано буркнув Біпін Біхарі. — І дайте мені спокійно попрацювати!

Хлопчаки вийшли з кімнати, а художник сердито грюкнув за ними дверима.

— Він часом не божевільний? — поглянув на Дінеша Діпак.

— Схоже, — озвався той. — Принаймні поведінка його надто дивна.

Хлопчаки спустилися сходами вниз і побачили, що містер Сінх уже чекає на них.

— То як, мої любі друзі? — зустрів він їх. — Чим ви тут займалися? Гадаю, мої близнюки трохи розважили вас? Ви не нудьгували?

— Зовсім ні! — визнав Діпак. — Раджа й Мунна повели нас нагору й показали з веранди сільський краєвид. Видовище справді неповторне!

— А ще ми бачили містера Біпіна Біхарі! — похвалився Дінеш.

— Біпіна Біхарі?! — здивувався господар. — І як же це вам удалося? Адже він украй неохоче приймає відвідувачів!

І хлопчаки навперебій розповіли, як випадково познайомилися з художником.

— Так, він дуже вправний і здібний художник, — докінчив розповідь Діпак. — І саме робив чудову копію з мініатюри про придворне життя. Кожна деталь, кожен штрих у нього відтворені надзвичайно точно. Навіть папір, на якому він малював, не відрізняється від оригіналу — такий же давній і пожовклий. І його копію дуже важко відрізнити від справжньої мініатюри.

Містер Сінх кинув на Діпака гострий погляд.

— А ти спостережливий, мій любий хлопчику! Ти помічаєш усе!

— Але Біпін Біхарі чомусь несподівано розсердився, коли Діпак спробував похвалити його, — докинув Дінеш. — Трохи дивно…

І детальніше розповів про безпричинний, здавалося б, спалах гніву художника.

Містер Сінх уважно вислухав його, а тоді пояснив:

— З ним справді все дуже непросто, тож ви не особливо засуджуйте його. Він забагато випиває, а тому часто-густо не усвідомлює, що говорить чи робить. А коли його ще опосідає гнів, то він взагалі стає різким і нетерпимим до всього. Ось чому я і волію не знайомити його зі своїми гостями.

— Тоді можна вважати, що нам пощастило, — озвався Діпак.

— А ця пиятика дуже шкодить йому, — провадив містер Сінх. — Колись він був непоганим художником, замолоду навіть влаштував кілька виставок своїх картин у Делі, Бомбеї та Калькутті. І навіть у Європі та Америці! А потім запив, а це до добра не доводить. Його тверезості вистачає хіба що на одну картину, а це вкрай кепсько. Пиятика руйнує його, робить дратівливим і недружелюбним. Не одному довелося скуштувати від отакої його раптової люті.

— Тепер зрозуміло, чому Біпін Біхарі видався нам трохи дивним, — виснував Діпак. — Це така в нього вдача.

— Він був у напрочуд тяжкому стані, коли я зустрів його одного вечора на Конаут-плейс в Делі, — розповідав містер Сінх. — Те сталося, здається, минулого року. Він був схожий на кістяк, хворий. І серце моє переповнив жаль до нього. Я привів його до себе додому, осюди, в Джітпур, виділив йому кімнату. А все через те, що колись він був моїм другом. Я дав йому деякий підробіток, і він почував себе майже щасливим, бо знайшов собі діло. Це зовсім не значить, що я хотів мати від нього якусь вигоду собі, якийсь зиск… Бо ви слушно помітили, що зараз він здатен хіба що зробити копію з картини. А хто витрачатиме гроші на ту копію в наш час?.. Та годі про це. А тепер ходімо, мої маленькі любі друзі, я покажу вам свій город, — перемінив містер Сінх тему розмови. — Цього року я сподіваюся на щедрий врожай з нього, тож варто поглянути.

Діпак і Дінеш рушили через пшеничні й горохові поля, зриваючи по дорозі свіжі стручки зеленого гороху й кидаючи горошини в рот. А надвечір, добряче-таки натомившись, коли треба було рушати додому, вони попрощалися з містером Сінхом та його родиною. Хлопчаки справді чудово розважилися того дня.

4

Якось опівдні раптом задзеленчав дзвоник над дверима, і Діпак кинувся відчиняти. На порозі стояв високий, ошатно вдягнений незнайомець.

— Тут живе Мала Даяль? — чемно запитав він.

— Так, — відповів Діпак.

— Я її давній друг і хотів би побачити її.

— Заходьте й сідайте. Я її зараз покличу.

— Скажіть, що прийшов Мір Саламат Алі, з Сахібганджа, — додав незнайомець.

Діпак сказав про гостя тітці Малі, і та відразу заквапилась до нього.

— О-о! — вигукнула вона. — Страшенно рада вас бачити, навабе! Як це чудово, що ви вирішили провідати нас!

— Та чого вже там! Адже ваш батько і мій батько були великими друзями, тож мій святий обов’язок — провідати вас.

— А ви давно в Делі, шановний навабе? — поцікавилася тітка Мала.

— Я тепер уже не наваб, а просто Мір Саламат Алі, — уточнив гість.

— Для мене ви так і лишитеся навабом, — заперечила Мала. — Але ви не відповіли на моє запитання!

— Завтра ввечері я вже вирушаю на південь, — мовив Мір Саламат Алі.

— Ви мусите поснідати чи пообідати з нами! — раптом вирішила тітка Мала. — Коли вас більше влаштовує — вранці чи ввечері?

— Не турбуйтеся, — чемно відмовився гість. — У мене обмаль часу, бо маю чималий клопіт з отими мініатюрами.

— Ви маєте на увазі підробки з сахібганджської колекції? — перепитала жінка.

— Так, — сумно проказав гість. — Вкрай прикрий випадок, який кинув тінь на ім’я мого батька.

— І як же воно, гадаєте, могло статися?

— Хтось, певно, поробив копії зі справжніх мініатюр, а потім підмінив ними справжні мініатюри. А оригінали позабирав. Так я гадаю. І той хтось або вже продав їх, або збирається продати, щоб погріти на них руки. А мого батька незаслужено зганьблено.

В голосі Саламата Алі бриніло обурення.

— І хто ж це міг зробити?

— Певно, один із тих, хто поза підозрою. Хто має доступ до музею, але не викликає найменшої підозри.

— Хоч би хто це зробив — все одно він мерзенний шахрай і негідник! — обурено виснувала тітка Мала.

— Правда, в мене є певні підозри щодо однієї людини, — признався Мір Саламат Алі. — Але прямих доказів поки що не маю. Зараз саме цим я і займаюся. І доки тих доказів не зберу, не можу сказати, кого саме я підозрюю.

— Атож, — погодилася тітка Мала.

— Втім, я припускаю, що то може бути і хтось інший. І хоч мій батько зовсім непричетний до цього всього, люди бувають різні. Дехто схильний думати, що він свідомо подарував галереї фальшиві мініатюри. Може, й ви вірите таким чуткам? — звернувся гість до господині.

Тітка Мала заперечливо похитала головою:

— Ні, я в таке не вірю. Бо добре знаю шляхетність і чесність вашого батька, знаю, як він закоханий у мистецтво. Своєму чоловікові я так і сказала: це хтось зробив поза спиною вашого батька.

— Тож зараз мене обходить тільки одне, — рішуче мовив Мір Саламат Алі. — Змити ганьбу з батькового доброго імені. Я вже навіть пообіцяв винагороду тому, хто подасть будь-яку інформацію про злочинця і сприятиме його викриттю.

Перш ніж піти, Мір Саламат Алі таки прийняв настійні запросини господині прийти завтра вранці на сніданок. Коли з роботи повернувся чоловік, тітка Мала розповіла про цей несподіваний візит. А тоді додала:

— Треба запросити на сніданок містера Сінха та ще кількох цінувателів мистецтва. Гадаю, нашому сьогоднішньому гостеві буде приємно зустрітися з такими ж любителями прекрасного, як і сам.

Тітка Мала почала дзвонити по телефону, але він мовчав. Тоді вона написала коротеньку записку й попросила сина й небожа:

— Збігайте до антикварної крамнички містера Сінха і передайте йому цю записку.

Коли хлопчаки передали записку, містер Сінх уважно прочитав її, не приховуючи втіхи. Потім написав відповідь і подав хлопчакам:

— Шановна Мала пише в записці, що на сніданку будуть кілька цікавих людей. А не знаєте, хто саме?

— Одного знаємо — це Мір Саламат Алі, син і спадкоємець наваба Сахібганджа, — мовив Дінеш.

Містер Сінх ніби збентежився на мить, але відразу ж опанував себе:

— Як це чудово, що твоя мати здогадалася запросити й мене на зустріч з навабом, мій любий хлопчику! Безмежно буду радий познайомитися з ним.

Вже на вулиці Діпак раптом запитав:

— Дінеше, а ти помітив, як містер Сінх знітився, коли почув, що на сніданок запрошений і Мір Саламат Алі?

— Так, і я помітив це. Хоч ніяк не второпаю, чого боятися такої приємної й ввічливої людини, як син наваба! — дивувався Дінеш.

— Трохи дивно все це, — докинув Діпак. — Тобі не здається?

— Ладен побитися об заклад, що цей містер Сінх завтра не з’явиться на сніданок до нас! — вихопилося у Дінеша.

— Коли щиро, то і в мене таке передчуття, — признався Діпак.

Наступного пообіддя хлопчаки, прийшовши зі школи, спитали, як пройшов сніданок.

Тітка Мала відповіла:

— Та взагалі непогано, от тільки бідолашний містер Сінх пропустив таку рідкісну нагоду.

— А що сталося? Чого він не прийшов? — вигукнув Діпак, значущо поглянувши на Дінеша.

— Вранці подзвонив і сказав, що не зможе прийти, бо звалилася вкрай термінова робота. І дуже бідкався, що втрачає таку виняткову нагоду познайомитися з сином наваба.

Хлопчики перезирнулися знову, а тоді Дінеш не витримав:

— Ми так і знали!

— Вийшло по-нашому, — підтвердив Діпак. — Ми були певні, що містер Сінх не прийде на сніданок. І він справді не прийшов.

— Що це ви там знали! — озвалася тітка Мала. — То чому ж містер Сінх не прийшов на сніданок?

— Цього ми точно ще не знаємо, — мовив Діпак. — Але ще вчора ми були певні, що містер Сінх не прийде. Мабуть, не хотів зустрічатися з сином наваба.

— Це ж чому він не хотів з ним зустрічатися? — здивувалася тітка Мала.

— В нього для цього є якісь свої причини, — докинув Дінеш. — Свої особисті причини.

— Дурненькі ви ще в мене! — засміялася тітка Мала. — Яка може бути причина у містера Сінха мати щось проти сина наваба? Та вони ж ніколи й у вічі не бачили один одного! Навпаки, у них спільні інтереси, і їм знайшлося б про що поговорити. Адже обоє так цінують мистецтво!

5

Одного травневого надвечір’я містер Сінх подзвонив до Даялів. Тітка Мала розповіла йому про визіт навабового сина й про те, як Мір Саламат Алі переживає, що чимало подарованих галереї мініатюр виявилися фальшивими.

— Я запрошувала на сніданок і вас, містере Сінху, — сказала на закінчення тітка Мала, — але, на превеликий жаль, того дня ви не змогли приїхати. А мені так хотілося, щоб ви зустрілися, щоб познайомилися. Мір Саламат Алі така приємна людина, з ним вам було б так цікаво поговорити!

— Справді прикро, що не пощастило тоді вирватися до вас, — скрушно мовив містер Сінх і раптом поцікавився: — А як там поживає мій маленький друг Діпак?

— Він зараз заклопотаний і дещо збуджений, — відповіла тітка Мала. — Бо чотирнадцятого числа збирається летіти в’ Нью-Йорк.

— Он як! — невимовно здивувався містер Сінх.

— Ось так! — підтвердив і сам хлопчина.

— Який збіг! — вигукнув містер Сінх. — Просто дивовижний збіг! Адже і я збираюся до Нью-Йорка і теж — чотирнадцятого числа! Я ж нібито розповідав вам, що в Нью- Йорку живе мій брат? І оце я надумав провідати його.

— Але ж ваш брат, здається живе в Джітпурі? — зауважив Діпак.

— Один брат і справді живе в Джітпурі, але то молодший. А старший живе в Нью-Йорку. От я і зібрався до нього в гості.

— Це просто чудово, що ви летите одного дня, містере Сінху, — раділа тітка Мала. — Наглядайте там трохи за хлопчиком, бо, що не кажіть, ми таки переживаємо. Адже оце вперше йому доводиться летіти самому.

— Та звичайно ж, звичайно! — охоче погодився містер Сінх. — Я наглядатиму за ним, шановна Мало. Не треба й просити мене про це. Бо ви ж самі знаєте, як я прихилився душею до вашого Діпака.

Коли містер Сінх пішов, Діпак звернувся до тітки Мали:

— Тітусю, я не хочу, щоб містер Сінх наглядав за мною. Я й сам дам собі раду, не маленький.

Дядько, що саме увійшов, почув останні слова хлопчини і засміявся:

— Та звісно, звісно, що даси собі раду, Діпаку! Але ми самі почуватимемося певніше, коли знатимемо, що хтось із знайомих летить з тобою.

Але за п’ять днів до відльоту Діпак одержав телеграму з Нью-Йорка. В ній батько повідомляв, що матір довелося терміново покласти в лікарню на операцію, тож Діпак мусить відкласти свій відліт.

Діпак страшенно розстроївся. Дядько Даяль заспокоював його — мовляв, з матір’ю все буде гаразд, вона невдовзі поправиться.

— Я перезамовлю твій квіток на перший тиждень червня, — пообіцяв він. — А на той час мати твоя видужає, я певен.

— Але ж це аж через три тижні! — сумно проказав Діпак.

— Я розумію твій стан, але нічого не вдієш, — мовив дядько Даяль.

Дінеш, що доти дослухався до їхньої розмови, не витримав і собі:

— Не переживай, Діпаку, не переживай! Сам подумай, як тобі буде приємно летіти без містера Сінха!

— А й справді! — відразу повеселішав Діпак.

Наступного дня всі четверо подалися до каси на літаки й переоформили квиток на шосте червня. А по дорозі назад Заглянули до антикварної крамнички містера Сінха: той саме трудився в поті чола, тримаючи в одній руці велику шматину, а в другій — невеличкий саквояж.

— О-о, я так радий вас бачити! — зустрів він їх вигуком.

— А знаєте, містере Сінху, нам довелося переоформити квиток Діпака на шосте червня, —повідомила тітка Мала.

Містер Сінх здивовано скинув брови:

— Справді, шановна Мало? Але й тут, бачу, винятковий збіг! Бо вчора я теж відклав свою поїздку і теж на шосте червня. Підвернулася нагальна робота, тому й не можу вилетіти раніше. А чого мій любий Діпак вилетить аж шостого червня?

— В нього занедужала мати і зараз лежить у лікарні. Тож і доведеться хлопцеві трохи затриматися тут.

— От бачите, як буває: причини, щоб відкласти відліт, різні, але мені й Діпакові, видно, так уже й судилося летіти разом, — не вгавав містер Сінх. — Просто неймовірний збіг! Просто дивовижний!

А вдома Діпак та Дінеш збуджено втупилися один в одного.

— Я переконаний, що містер Сінх придумав усе в останню хвилину! — впевнено заявив Дінеш.

— Ти маєш на увазі те, що він летить шостого? — уточнив Діпак.

— Звичайно! І чого він так прагне летіти з тобою?

— Гадки не маю, але все це виглядає досить дивним, — зробив висновок Діпак. — Тобі не здається?

Увійшла тітка Мала й почула останні слова.

— Що виглядає досить дивним? — поцікавилася вона.

Коли син і небіж розповіли їй про свої здогади, тітка Мала засміялася:

— А ви й справді чомусь настроєні проти бідолашного містера Сінха! І в усьому, що б він не робив, вбачаєте щось підозріле. Та з якого це дива він може так прагнути летіти з тобою, га, Діпаку?

Діпак почервонів:

— Я цього не можу сказати достеменно, тітко Мало. Але ж, погодьтеся, що це виглядає досить дивно; він мав летіти зі мною чотирнадцятого травня, а коли мій відліт відклався, то, виявилось, що і він полетить шостого червня. Невже це проста випадковість?

— Ні, за цим таки щось приховується, — впевнено додав і Дінеш.

— Ви, хлопчаки, надто полюбляєте в усьому вбачати таємниці, — іронічно всміхнулася тітка Мала. — А мені здається, що містер Сінх просто дуже любить вас обох. І ніяк не можу збагнути, чого ви так незлюбили його.

 

Проте і шостого червня Діпак не зміг вилетіти до батьків у Нью-Йорк, бо за два дні до відльоту в нього раптом піднялася температура. Відліт довелося перенести на двадцяте червня. Діпака це вкрай гнітило, він почувався найнещаснішою людиною в світі. Дінеш як міг намагався розвеселити його.

— Ну сам подумай, Діпаку, — переконував він, — це ж навіть краще, бо містер Сінх тепер не супроводитиме тебе. Та про краще й мріяти годі!

Діпак лише кивнув мовчки і відчув себе трохи краще. Бо й справді, куди ліпше подорожувати самому, аніж під чиїмось наглядом. Особливо під наглядом отого містера Сінха, який весь час стовбичитиме над тобою і без кінця промовлятиме оте своє «мій любий хлопчик». І не спускатиме з тебе очей…

6

І от нарешті настало двадцяте червня. Діпак прокинувся рано, поснідав і вже був готовий вирушати в аеропорт. Дінеш допоміг піднести до машини речі, а тітка Мала й дядько Даяль тим часом замикали дім.

— Стривайте! — раптом загукав до них Діпак. — Я ж забув свого ключа! Дайте я візьму його!

— Де ж це ти його залишив? — спитав дядько.

— Та у вітальні на столі! Зачекайте Мене хвилинку!

Тітка Мала дала Діпакові ключа від будинку, і хлопчак відімкнув двері. Ключ справді лежав на столі біля лампи. Діпак узяв його, і раптом його погляд несамохіть упав на мініатюру «Жінка з папугою», що висіла на стіні. Діпак аж застиг від захвату. Та за мить похопився: треба поспішати, машина чекає.

— А тепер їдьмо! — гукнув він, підбігши до машини.

Аеропорт зустрів їх просторими й світлими залами, метушнею, натовпами пасажирів, яких проводжали друзі та родичі. Службовці були поважні й зосереджені. А Діпак нетямився від радості: нарешті він летить у Нью-Йорк, до батьків! Одного ще тільки хотілося йому зараз — щоб разом із ним летів і Дінеш.

Аж тут брат штовхнув його ліктем:

— Поглянь — ось і він! Він таки летить разом з тобою!

— Хто летить? — не зрозумів Діпак.

— Містер Сінх, хто ж іще! — буркнув Дінеш. — Он там, біля дверей. Поначіпляв на себе всякої всячини… От уже до нас простує!

І справді, до них квапливо наближався містер Сінх.

— Як приємно бачити, що й ти тут! — звернувся він до Діпака, щойно підійшов. — То ти, виходить, не полетів шостого? Ну, тоді полетимо разом. А що ж тебе затримало?

Діпак мовчав, тож відповіла тітка Мала:

— Бідолашний хлопчина, певно, трохи перегрівся на сонці. Тож і довелося відкласти виліт.

— Прикро таке чути, дуже прикро, — співчутливо мовив містер Сінх. — Але я радий, що все обійшлося і тепер ми полетимо разом. Бо нам наче й справді судилося летіти разом, адже так, Діпаку?

Тут утрутився дядько Даяль:

— Ходімо, Діпаку, бо ще ж треба пройти митницю, оформити необхідні папери. А де твій квиток?

Діпак показав дядькові квиток і паспорт. Містер Сінх тим часом стояв поруч; його ручний вантаж складали дорожня сумка, два фотоапарати, пальто й великий пакунок, загорнутий у коричневий папір і перев’язаний.

— А в тебе, Діпаку, я щось не бачу ручних речей, — раптом заговорив містер Сінх. — Чи не допоможеш мені понести ці книжки? Га, мій любий хлопчику?

І, не чекаючи, що скаже на те Діпак, тицьнув йому в руки пакунок.

— Ці книжки я везу своєму небожеві, він теж живе в Нью-Йорку, — пояснив він. — Ти зможеш дорогою почитати їх, якщо захочеш, мій любий хлопчику.

І відразу кудись побіг від них.

— Як тобі це подобається, Діпаку? — прошепотів Дінеш. — Чи не здається тобі, що все це аж надто підозріле? Містер Сінх знову опиняється в одному літаку з тобою!

— Підозріле? — перепитав Діпак. — І зовсім не підозріле! Він собі все так і планував.

— Але навіщо? — губився у здогадах Дінеш. — Чого він цим добивається?

Дядько Даяль, що чув їхні перемовляння, аж ніби розсердився:

— Та цим літаком летить понад дві сотні пасажирів! І так уже вийшло, що й містер Сінх — один з них. Я ніяк не збагну, що в цьому може здатися підозрілим!

Діпак підійшов до столика, за яким сидів митник.

— Чи маєте ви щось для заявлення? — спитав митник.

— Не маємо, — відповів хлопчак.

Митник попросив валізу і сумку.

— А це що в тебе? — спитав раптом митник, вказуючи на пакунок в руках Діпака.

— Це? Це дитячі книжечки!

Митник попросив Діпака розгорнути пакунок — там справді були книжки для дітей. Митник поглянув на них, узяв шматочок крейди, щось черкнув на валізі — її можна було вантажити. А з сумкою і пакунком у руках Діпак піднявся по трапу в літак.

Літак уже мав вирулювати на зліт, коли з’явився задиханий містер Сінх. На його лисій голові блищали великі краплини поту.

Діпак здивувався: невже можна так спітніти у. добре провітрюваному, прохолодному салоні?

Втираючись хустинкою, містер Сінх заговорив:

— Ху-ух, трохи затримався, бо хотів сидіти неподалік від тебе, мій любий хлопчику.

Літак почав вирулювати на злітну смугу. Потім піднявся в повітря, і Діпак побачив унизу велике місто, що пропливало.

— Ми летимо! Ми вже летимо! — захоплено вигукнув він сам до себе.

7

— Вітаю, Сінху! Дуже радий побачити тебе! — раптом почулося позаду них.

Діпак і містер Сінх озирнулися: там був миршавий, невеличкий чоловічок в окулярах з товстими скельцями і з сивіючим хвилястим волоссям.

Містер Сінх неуважливо ковзнув поглядом по ньому, але чоловічок поклав йому на плече руку й поцікавився:

— А ти ніби вже й призабув мене, га?

— Вибачте, але не пригадую, щоб десь вас бачив, — кинув містер Сінх, неприязно дивлячись на чоловічка.

— Та що ти! Невже справді забув Сундарлала, дантиста? — вигукнув чоловічок. — Це ж усього років п’ять минуло, як ми разом жили в Сахібганджі! Ти ще був наглядачем у музеї наваба, а я — зубним лікарем, лише зубним лікарем.

Оскільки містер Сінх мовчав, чоловічок заторохтів знову:

— Невже ти забув, як однієї ночі тобі розболівся зуб, а я написав тобі рецепт? А ліків годі було десь знайти, бо надворі стояла ніч і всі аптеки були зачинені! Пам’ятаєш? Проте в мене був знайомий фармацевт, він мусив відчинити свою аптеку і дати нам потрібні ліки.

Містер Сінх неохоче визнав, що таки справді знав колись якогось дантиста. Це щиро втішило чоловічка, і він радісно вигукнув:

— От бачиш — згадав! Та й не міг забути мене, особливо після тих вечорів, проведених разом, коли ми сперечалися про політику, про мистецтво та всіляке інше. А ти трохи змінився, полисів, розповнів, хоч я впізнав би тебе будь- яким і будь-де.

Містер Сінх байдуже кивнув, але чоловічок не вгавав:

— А що за чудові часи тоді були в Сахібганджі! Я тепер знайшов собі більше й краще місто, маю велику практику. А оце лечу в Рим, на симпозіум дантистів. Та ніде й ніколи я не почував себе краще, як у Сахібганджі!

Містер Сінх раптом пожвавішав:

— То в Рим, кажеш, летиш?

— Так, це перша моя закордонна подорож, — мовив Сундарлал. — І я багато чого покладаю на неї.

— Гм-м! — непевно гмукнув містер Сінх.

Чоловічок, здавалося, зовсім не помічав холодного ставлення до себе колишнього приятеля.

— А де тепер інші друзі? — допитувався він. — Хоч би той художник, Біпін Біхарі? Ви ж були нерозлийвода. Ти, певно, знаєш, де він?

Містер Сінх уривчасто заговорив:

— Біпін Біхарі у Джітпурі… Не заперечуєш, якщо я подрімаю?.. Був страшенно стомливий день… У мене розболілася голова…

Містер Сінх і справді заплющив очі, хоч Діпак ладен був побитися об заклад, що це просто привід відчепитися.

Його дивувало, що містер Сінх анітрохи не радий цій випадковій зустрічі; адже Сундарлал — нібито приємний і товариський чоловік. Та й знає містера Сінха давно, був навіть його приятелем. Чому ж так холодно той із ним повівся?

Дивувало Діпака й те, що містер Сінх ніколи не згадував про Сахібгандж, де колись жив. Та ще й працював наглядачем у навабовому музеї! Ось чому, певно, довідавшись, що Мір Саламат Алі, син наваба, збирається завітати на сніданок до Даялів, знайшов приключку не з’явитися. Чому містер Сінх так боїться говорити про Сахібгандж? Що за цим криється? Чому він неприязно зустрічає свого знайомого по Сахібганджу? Навіщо приховує, що був там? Що стоїть за всім цим?

Діпакові страшенно закортіло, щоб поряд був Дінеш — тоді він утаємничив би його в свої підозри та здогади.

 

Діпак прокинувся, коли літак став приземлятися в Римі, і ніяк не міг пригадати, коли ж саме здолав його сон.

Сундарлал зібрав свої речі, попрощався з містером Сінхом. Той у відповідь тільки холодно кивнув.

А коли літак знявся в повітря, настрій у містера Сінха враз покращав.

Внизу пропливала Швейцарія. Діпак глянув в ілюмінатор і побачив далеко внизу червоні дахи маленьких будиночків, крихітні озерця із крихітними човниками. Його зачарувало це видовище, і він бігав од ілюмінатора до ілюмінатора, щоб побачити якомога більше.

Біля одного з вікон він побачив дівчинку, приблизно одного з ним віку. Вона була в червоному пальтечку і з двома довгими кісками, що метлялися ззаду. Погляди їхні зустрілися, і обоє всміхнулися одне одному.

— Ти вперше летиш? — спитав Діпак.

— Ні, — відповіла дівчинка. — У мого батька невеличкий ресторан у Нью-Йорку, тож я вже кілька разів літала цим маршрутом. Мені страшенно подобається так подорожувати.

Хлопчик кивнув, мовляв, цілком тебе розумію; він радів, що зустрів ровесницю, з якою можна відверто поговорити.

— А як тебе звати? — знову спитав він.

— Рекха. Рекха Шарма. А тебе?

— Діпак Даяль.

Якийсь час вони розмовляли, поки мати дівчинки не покликала її.

— У мене ще є маленький братик, — пояснила Рекха. — Його звати Бунті, і він страшенно пустотливий. Тож я мушу допомагати матері доглядати за ним.

Дівчинка вже хотіла йти, але Діпак зупинив її:

— У мене є дитячі книжечки; вони належать одному пасажирові, що летить цим літаком. Але, гадаю, він не заперечуватиме, якщо одну з них я подарую тобі.

— Дякую, — мовила Рекха. — Я справді дуже люблю читати книжки.

Та коли Діпак спитав у містера Сінха дозволу взяти якусь книжку, той відразу спохмурнів.

— Ні, мій любий хлопчику, — сказав він. — Я не можу дозволити цього. Книжки я везу своєму небожеві й роздавати їх будь-кому не збираюсь.

Розчарований, Діпак підійшов до дівчинки:

— Перепрошую, Рекхо, але я не можу подарувати тобі книжку. Той чоловік, якому книжки належать, не дозволяє.

— Та не переживай ти! — підбадьорливо згукнула дівчинка. — Тим більше, що й Бунті сьогодні пустотливіший, ніж звичайно. Тож почитати щось мені навряд чи довелося б, навіть якби той добродій дозволив.

Потім Рекха познайомила Діпака зі своєю мамою, а та лагідно всміхнулася доньці:

— От і добре! Тепер ти знайшла собі товариша, Рекхо!

Літак приземлився в Лондоні, і їм оголосили, що всі пасажири тут заночують. Діпакові кортіло сказати містерові Сінху, що він більше не нестиме його пакунок у коричневому папері, та перш ніж він наважився, той заговорив про це сам:

— У мене надто багато речей назбиралося, мій любий хлопчику, тож я поки не можу забрати в тебе свого пакунка з книгами. Прошу, понеси його, мій любий хлопчику!

— Гаразд, — неохоче відповів Діпак.

Узяв свою сумку й пакунок з книгами й став спускатися по трапу з літака. За ним ступав і містер Сінх.

8

Коли пасажири пройшли митницю та всі інші формальності, їх вивели на приаеровокзальну площу, посадовили в автобуси й повезли до найближчого готелю, що належав авіакомпанії.

Діпака оселили в одному номері з містером Сінхом, на шостому поверсі. Рекха з матір’ю розмістилися через коридор навпроти них. Діпак пішов обідати разом із ними, надавши містерові Сінху гайнувати свій час, як тому заманеться. Складалося враження, що містер Сінх має чимало знайомих і в Лондоні, бо відразу обріс цілим гуртом їх. А повернувся він пізно ввечері, коли вже Діпак міцно спав.

Коли хлопчик прокинувся, надворі займався ранок. Було досить прохолодно, тож містер Сінх вдягнув костюм, збираючись знову кудись іти. Побачивши, що Діпак прокинувся, він заговорив до нього:

— Займайся тут уже сам, чим можеш, а я ненадовго вийду. Тим часом спакуй речі, бо ж на другу годину мусимо бути в аеропорту, щоб летіти далі.

Діпак сидів на постелі, не знаючи, чим зайнятись. Неуважливо роззирнувся по номеру. Раптом його погляд упав на стіл, де стояв пакунок, обгорнутий коричневим папером, і він вирішив почитати, щоб швидше пролетіли ці п’ять годин до вильоту. Розв’язав пакунок, розгорнув його і взявся перебирати книжки, досить великі й на вигляд надзвичайно дорогі.

Хлопчик вибрав собі книжку про подорожі під назвою «Подорож Марко Поло» й почав читати. Прочитав кілька сторінок, а тоді подумав, що непогано б і скупатися.

З книжкою в руках увійшов у ванну й відкрутив гарячу воду. А поки велика, блискуча ванна наповнювалася водою, він сидів на краєчку й не міг відірватися від книжки, яка дедалі більше захоплювала його.

Невдовзі ванна наповнилася паркою вогкістю, і Діпак завважив, що стало трохи важче читати. Він підвів голову й помітив, що дзеркало у ванній геть запітніло. Скрушно зітхнув, бо ж треба було відірватися від цікавої книжки й починати купатись.

Він уже хотів закрити книжку, як раптом помітив щось незвичне в ній. Папір із внутрішнього боку обкладинки на верхньому ріжку трохи відклеївся, певно, від вологої задухи в ванній, і, на свій превеликий подив, Діпак побачив під ним не коричневий картон, а якусь картинку, що вбирала погляд свіжими барвами.

Цікавість пересилила острах, і хлопчик трохи більше відклеїв папір; він піддавався легко, відкриваючи невеличкий малюнок, точніше мініатюру. То була «Жінка з папугою»!

Діпак не міг отямитись від подиву; він не вірив своїм очам. Як мініатюра могла опинитися в книжці, заклеєною в палітурку? Адже саме цю мініатюру він бачив перед від’їздом у вітальні тітки Мали! Ще й добре пам’ятає, що там вона висіла на стіні в дорогій рамці.

Він не зводив погляду з мініатюри, ніяк не можучи второпати, чи то їх існувало насправді дві, а чи одна: у вітальні тітки Мали і ось тут, вклеєна в обкладинку книжки, яку він зараз тримав у руці.

І раптом пригадалися відвідини антикварної крамнички містера Сінха, коли той запевняв тітку Малу: «Цю мініатюру намалював за часів імператора Акбара його придворний художник Басаван. Мініатюра унікальна, цілковито унікальна, моя люба леді! Іншої такої немає, не існує. Це не якась там сучасна масова мазанина». То як же тут опинилася іще одна «Жінка з папугою»?

Вражений до краю, Діпак вирішив поглянути і на обкладинку в кінці книжки. І там папір трохи відігнувся на ріжку. Хлопчик потяг за нього, і його очам стала відкриватися інша мініатюра, яка зображала царевича та його почет верхи на конях: вони полювали на лева…

«Дивно, дуже дивно, — подумав він собі, — що мініатюри повклеювані в обкладинку книжки. А як же з іншими книжками? Чи нема у них всередині таких мініатюр?»

Треба було перевірити здогад. Діпак поклав «Подорож Марко Поло» на стіл і взяв з пакунка іншу книжку. Зайшов у ванну, проте вода там уже охолола, парко не було. Діпак витяг затичку й випустив холодну воду, а тоді знов пустив гарячу. Невдовзі в ванній знову стало парко. Помалу ріжечок паперу на обкладинці почав і на цій книжці відставати, відкриваючи мініатюру. Коли Діпак ще більш відігнув папір, то побачив, що мініатюра зображала молоду жінку на гойдалці.

9

Все це видавалося вкрай незрозумілим і дивним. З якоїсь, поки ще не зовсім зрозумілої причини мініатюри опинилися в обкладинках дитячих книжок. Хто ж це міг зробити? Сам містер Сінх чи хтось інший? А якщо хтось інший, то чи знав містер Сінх про це? Але якщо не знав, то чого так переживав за книжки? Чому не дозволив хоча б одну із них подарувати дівчинці?

І тут Діпакові враз сяйнула думка. Він, здається, знайшов відповідь на все! Він здогадувався — ні, він був певен! — що містер Сінх задумав вивезти мініатюри з Індії за кордон, аби продати їх там удесятеро дорожче! Тому й повклеював мініатюри в обкладинки дитячих книжок — адже там їх ніхто не шукатиме. Та ще й коли ті книжки нестиме хлопчик!

Ніде правди діти: задум містера Сінха — геніальний. Він точно розрахував, що митники не так ретельно оглядатимуть речі Діпака, як його власні. І справді, він, Діпак, швидко пройшов митницю, зате багаж містера Сінха митники оглядали ретельно й прискіпливо; він з’явився в літаку майже в останню хвилину, спітнілий і захеканий, бо затримався на митниці. Певно, митники здогадуються або й напевне знають, чим займається містер Сінх. Та й сам містер Сінх передчував, що його вантаж пильно оглядатимуть. Оцим і пояснюється те, що він ніяк не хотів відчепитися від Діпака, поки врешті-решт не підбив його нести пакунок із краденими мініатюрами, про які він, Діпак, і не здогадувався.

Виходить, він і Дінеш слушно підозрювали, що містер Сінх недарма прагне летіти з Діпаком одним рейсом.

Поки Діпак розмірковував над цим усім, йому спало на думку, що,певно, саме в тітки Мали містер Сінх міг цікавитися, коли має летіти Діпак. Тож давно вже виношував задум використати хлопчика в своїх корисливих цілях. Тому й запросив їх обох до себе в Джітпур та в антикварну крамничку — хотів більше прихилити до себе.

Двічі Діпак міняв дату свого відльоту в Нью-Йорк, і двічі те ж саме робив містер Сінх. А все через те, що хотів, аби Діпак ніс його дитячі книжки з безцінними мініатюрами в палітурках. Тепер воно й не дивно, чому містер Сінх так категорично відмовився подарувати хоч одну книжку Рексі.

Хлопчик задумливо дивився на мініатюру, яка зображала молоду жінку на гойдалці. Барви були свіжі й соковиті. І здогадався, що і ця мініатюра безцінна й унікальна. І вирішив: нізащо не можна дозволити, аби містер Сінх спродав їх.

Він підійшов до телефону й набрав номер Рекхи.

— Негайно зайди до мене! Є важлива справа! — коротко сказав хлопчик.

Поклав трубку і став чекати.

Невдовзі зайшла Рекха з малим братиком на руках.

— Що сталося? — задихано мовила вона.

Хлопчик подав дівчинці «Подорож Марко Поло» й мовив:

— Поглянь на цю книжку й скажи: вона не видається тобі трохи дивною?

Рекха опустила братика на підлогу й почала гортати сторінки.

— А що в ній дивного? — здвигнула вона плечима. — Книжка, видно, цікава, і я б не проти коли-небудь прочитати її.

Тоді Діпак показав обкладинку, в яку була вклеєна «Жінка з папугою».

— Взагалі-то дивно бачити малюнок усередині обкладинки, — визнала Рекха. — Але в цій книжці взагалі багато малюнків, тож, може, воно так і задумано…

— Не вигадуй, Рекхо! — перебив її Діпак. — Ти, звичайно, не знаєш, що перед тобою не малюнок, а мініатюра, унікальна мініатюра. Єдина в світі! І намальована вона чотириста років тому.

Рекха недовірливо всміхнулась:

— Тобто за часів Марко Поло? Це ти хочеш сказати?

— Ні, за часів імператора Акбара. І намалював її його придворний живописець Басаван. Це дуже давня мініатюра, і тітка Мала купила її в містера Сінха за сімсот п’ятдесят рупій. І ще позавчора, коли я відлітав з Делі, вона висіла на стіні у тітчиній вітальні.

— То як же вона опинилася тут? — здивувалася Рекха. — Ти, мабуть, помиляєшся, що бачив її у своєї тітки. Може, ти бачив її десь в іншому місці?

— Ні, я не помиляюся! — переконано відповів Діпак.

І розповів дівчинці, за яких обставин бачив мініатюру у вітальні тітки Мали перед самим відльотом.

— І як же ти тепер усе це пояснюєш? — вислухавши хлопчика, поцікавилась Рекха.

— Я й сам не перестаю думати про це, — признався Діпак. — Гадаю, що у вітальні тітки Мали висить копія, а ось це — оригінал. Причому копія напрочуд вдала, і лише фахівець може помітити, що це майстерна підробка.

— А як ти здогадався?

— Певності, звичайно, немає. Просто здогадуюсь, що це може бути оригінал.

— І чому ж ти здогадуєшся?

— Оригінал давній і коштує чимало грошей. А оскільки містер Сінх будь-що намагався вивезти її з Індії, то я й припускаю, що це — оригінал, а в тітки Мали — копія.

Діпак розповів дівчинці про всі перипетії з відльотом і про те, що вони з Дінешем були певні — містер Сінх летітиме тим же літаком, що й Діпак.

— То ти кажеш, твоя тітка купила точнісінько таку мініатюру? — ще раз перепитала Рекха. — Але хто міг робити містерові Сінху такі майстерні копії?

І несподівано для самого себе Діпак уже знав відповідь. Бо враз пригадав будинок містера Сінха в Джітпурі, напівтемну кімнату нагорі, де Біпін Біхарі знімав копії з мініатюр. Як раптом художник роздратувався, коли Діпак похвалив, що дуже вдала копія, що навіть папір виглядає давнім і пожовклим, як і на оригіналі.

Тож зараз хлопчик уже був певен, що саме Біпін Біхарі — той художник, який робив копії для містера Сінха. А той у свою чергу копії продавав в Індії, а оригінали вивозив за кордон, де продавав за величезні гроші. Містер Сінх давно, очевидно, продумав усі деталі цієї оборудки, тож і був незадоволений, коли дізнався, що Діпак і Дінеш побували у кімнаті Біпіна Біхарі.

Діпак відчував, що містер Сінх — головний заводій усього, тоді як художник — безвільний виконавець його волі; любитель спиртного, він навряд чи був здатний на щось більше. Тож і був тільки «молодшим партнером» містера Сінха, як висловився про себе сам художник.

Діпак розповів усе це дівчинці.

— Певно, ти маєш слушність, — збуджено заговорила Рекха. — Але ж де той Сінх роздобув оригінали? Невже вкрав у когось?

— Цілком можливо, — погодився Діпак. — Або мініатюри належать йому, і він робить з них копії, щоб знову і знову продавати їх.

Бунті повзав по підлозі, а Рекха і Діпак, захоплені розмовою, не звертали на нього уваги. Лише коли він узяв черевик Діпака й потяг до рота, Рекха злякано кинулася до нього й відібрала черевик.

— Неслухняне хлопчисько! — вигукнула вона. — Що це ти виробляєш?

Бунті зайшовся плачем і ніяк не хотів вгамовуватись.

— Бідолашний хлопчик! — співчутливо мовила Рекха. — У нього ріжуться зубки, і він вередує.

— Якщо йому дошкуляють зубки, то чого мати не поведе його до зубного лікаря? — неуважливо кинув Діпак, думаючи про своє.

— Не кажи дурниць! — засміялася Рекха. — Хто ж водить дитину до зубного лікаря, коли в неї ріжуться зубки?

— А знаєш, — раптом стрепенувся Діпак, — розмова про зубних лікарів нагадала мені про одного дантиста, Сундарлала. Ось де криється розгадка цієї таємниці! І як я до цього раніше не додумався!

— Що ти маєш на увазі? — допитливо глянула на хлопчика Рекха.

— Зараз я тобі все поясню, — мовив Діпак. — Але я не можу, коли малюк так галасує. Віднеси його, нехай трішки побуде з матір’ю.

Рекха понесла братика в свій номер. Діпак вийшов слідом за нею в коридор і став чекати. Щойно дівчинка повернулася, він квапливо мовив:

— Рекхо, коли наш літак вилетів з Делі, один чоловік на ім’я Сундарлал, теж зубний лікар, сидів позад мене й містера Сінха. Він упізнав містера Сінха й заговорив з ним перший. Але містер Сінх удав, ніби знати його не знає.

— І чому ж? — здивувалась Рекха.

— Не поспішай, зараз усе зрозумієш. Той Сундарлал сказав, що він давно знає містера Сінха, ще з тих часів, коли вони разом жили в Сахібганджі. Виявляється, сам містер Сінх тоді працював наглядачем у музеї наваба. Сундарлал також поцікавився, де зараз Біпін Біхарі, художник, але містерові Сінху чомусь дуже не до вподоби були ті його розпитування. Він одразу вдав, ніби страшенно хоче спати. Ось Такі

— І що ж тут особливого? — не могла зрозуміти Рекха. — При чому тут зубний лікар?

— Та не перебивай мене, Рекхо! — нетерпляче попросив Діпак. — Коли ти уважно мене вислухаєш, то зрозумієш, чому містер Сінх не хотів, аби хтось знав, що він колись жив і працював у Сахібганджі.

І хлопчик розповів дівчинці про наваба Сахібганджа, про його музей, про мініатюри, які він подарував картинній галереї, про те, що чимало з тих подарованих мініатюр виявилися фальшивими. А потім додав:

— Тітка Мала часто говорила про Сахібгандж, про наваба та його музей, але містер Сінх жодного разу й словом не прохопився, що жив там і навіть працював у тому музеї. Ось чому, коли тітка Мала запросила і його на сніданок, де мав бути також і син наваба, він не прийшов. А чого, на твою думку, він не прийшов?

— Бо не хотів зустрічатися з сином наваба, оскільки саме він і поцупив ті мініатюри з навабового музею, — схвильовано вигукнула Рекха. — Так я міркую?

— Точно, я теж цього певен, — підтримав дівчинку Діпак. — Містер Сінх поцупив мініатюри з навабового музею, а Біпін Біхарі поробив з них майстерні копії. А потім замість оригіналів підставив копії, тож ніхто й не запідозрив ніякої крадіжки. її, певно, так і не помітили б, якби навабові не спало на думку подарувати мініатюри картинній галереї, де вже фахівці виявили підробку.

— А тітка Мала не хотіла вірити, що наваб здатен підсунути картинній галереї фальшивки! Навпаки, вона саме й припускала, що це міг зробити хтось інший. І цей хтось… — Діпак витримав невеличку паузу й урочисто виголосив: — …саме і є містер Сінх!

— Тітка Мала мов у воду дивилася, — відзначила Рекха.

— Як наглядач у музеї, містер Сінх легко міг викрасти справжні мініатюри, попросити художника зробити ,з них копії, а тоді й підставити ті копії на місце справжніх мініатюр. А потім спробував вивезти оригінали з Індії, щоб за кордоном продати за грубі грошики. Тож мініатюри, по- вклеювані в обкладинки книжок, не підробні, а справжні! Це — оригінали! — зробив висновок Діпак.

— Так усе, мабуть, і було, — погодилася з ним дівчинка. — І як же тепер ти думаєш рятувати мініатюри?

— Ще не знаю, Рекхо, — признався Діпак. — Це ще треба як слід обміркувати. Але спершу я мушу знову загорнути ці книжки в коричневий папір і зав’язати. Аби містер Сінх не помітив, що хтось порпався в його книжках.

10

Діпак ще загортав і зав’язував книжки, коли нагодився містер Сінх. Кров шугнула хлопчикові в обличчя, але містер Сінх тільки кинув на нього неуважливий погляд і мовив:

— То ти, бачу, трохи почитав книжки, мій любий хлопчику! Сподіваюсь, вони тобі сподобались?

— Сподобались, — відповів Діпак, не дивлячись на містера Сінха.

— Тоді добре. А ти вже зібрався? Через півгодини маємо вирушати.

І містер Сінх заходився квапливо спаковувати свої речі, водночас віддаючи хлопчикові вказівки:

— Я зустрів тут своїх давніх знайомих і хочу ще трохи порозмовляти з ними. Тож я беру свої речі й іду. А ти, коли зберешся, спускайся вниз. І ще одне, мій любий хлопчику, — не забудь пакунок з книжками!

Коли Діпак зі своїми речами спустився вниз, то побачив, що автобус авіакомпанії вже жде пасажирів. Рекха стояла біля матері з дорожньою сумкою на плечі. Невдовзі автобус рушив.

В аеропорту вони знову пройшли митну перевірку, а після цього в залі чекання стали дослухатися, коли оголосять посадку на літак.

Зал чекання бринів людськими голосами. Діпак і Рекха тим часом вирішили подивитись телевізор в іншому залі. І так захопилися телепрограмою, що й не помітили, як підійшов містер Сінх і торкнув хлопчика за плече:

— Он ти де! — полегшено кинув він. — А я тебе скрізь шукаю. Де мої книжки?

— К…книжки?! — розгубився від несподіванки Діпак.

— Так, книжки! — нетерпляче мовив містер Сінх. Здавалося, він був у піднесеному настрої. — Я тут випадково зустрів одного давнього і доброго приятеля — ще в коледжі вчилися разом. Тож хочу його синові подарувати кілька книжок.

— Але ж… Але ж вони для вашого небожа в Нью-Йорку!

— Не турбуйся, мій любий хлопчику, для небожа я куплю інших книжок, коли навідаюсь у Нью-Йорк наступного разу. Мені просто пощастило, Що я зустрів того приятеля. Он вони, теж чекають літака, тільки на Париж. — Містер Сінх показав на опасистого чоловіка, який з таким же опасистим хлопчиком стояв біля телефонної будки.

— Я… Я гадав… — промимрив Діпак.

— Де мої книжки, Діпаку? — нетерпляче повторив містер Сінх.

— Я їх залишив біля матері Рекхи, — пояснив хлопчик. — Вона в тому залі.

— Тоді збігай і принеси їх! — звелів містер Сінх; очі його вже дивилися важко, його хороший настрій де й подівся. — А я поки порозмовляю з приятелем. Піднесеш пакунок до нас.

Діпак і Рекха неохоче попростували туди, де сиділа мати дівчинки.

— Що збираєшся робити? — урвала мовчанку Рекха. — Віддаси йому книжки?

— Сам не знаю, як бути, — задумливо відповів Діпак. — В усякому разі книжки його, і я не можу не повернути їх йому.

— А знаєш що? — раптом стрепенулася Рекха. — Поклади пакунок у мою сумку, а йому скажи, що не можеш знайти книжок.

Діпак заперечливо похитав головою:

— Не такий містер Сінх дурний. Якщо я скажу про це, то найперше йому спаде на думку шукати свій пакунок серед твоїх речей. Так що це не годиться.

Вони якраз проминали гурт пасажирів, що стояли й чекали, коли на рухливому транспортері з’являться їхні речі. Це наштовхнуло Діпака на якусь думку.

— Рекхо, покладемо пакунок у твою сумку, а сумку покладемо на цей транспортер. Містер Сінх довіку не здогадається, що його книжки можуть бути саме тут.

Рекха аж заплескала у долоні:

— Чудова ідея!

І обоє поспішили до своїх речей. Там дівчинка взяла сумку, а Діпак пакунок.

— Що ви робите? І де це пропадаєте? — стривожено заговорила мати Рекхи. — От-от почнеться посадка на наш літак.

— Не бійся, мамо! — заспокоїла її дівчинка. — Ми уважно слухаємо, що оголошують.

І вони кинулися до найближчого транспортера.

Не втратити жодної миті!

Рекха відкрила свою сумку, вийняла з неї кілька платтів, а натомість запхала пакунок з книжками. Заклала його платтями і застебнула сумку.

Обоє втиснулися в гурт пасажирів біля біжучого транспортера, і Діпак непомітно поставив на нього сумку Рекхи. Потім шепнув дівчинці:

— Не спускаймо очей із сумки. А то, чого доброго, хтось привласнить. Тоді ми позбудемося і сумки, і мініатюр…

— Гаразд, — погодилася Рекха. — Але нам треба трохи одійти вбік, бо так ми привертаємо увагу.

Вони одійшли до стіни й знічев’я стали роздивлятися яскраві плакати, що запрошували до подорожей і закликали: «Відвідайте Швейцарію! Підніміться на альпійські вершини!», «Відвідайте Норвегію! Поплавайте серед фіордів!». А ще один туристичний плакат запрошував: «Ласкаво просимо до Індії! Помилуйтеся Тадж-Махалом при місячному світлі!»

Діпак і Рекха ще милувалися зображенням Тадж-Махала, коли ззаду почулося сердите:

— Що ти тут робиш, Діпаку? Скільки можна тебе шукати! То був містер Сінх.

Ураз зблідлі, вони обернулися до нього. А той уже не стримував себе:

— Де мої книжки? Я хочу мати їх негайно! Пасажири на Париж уже почали посадку!

— Містере Сінху! — Діпак спробував надати своєму голосу плаксивих ноток. — Мені дуже прикро, але я ніяк не знайду вашого пакунка. Не знаю, де він подівся. Може, я загубив його…

— Що-о?! Ти загубив мої книжки?! — знесамовитів містер Сінх. — Як ти посмів таке скоїти?

Він схопив хлопчика за плечі й ошаліло почав трусити. Очі його налилися кров’ю й ненависливо прикипіли до Діпака.

Рекха не на жарт перелякалась. Проте за мить уже бігла до полісмена, який стояв біля входу в зал чекання. Вона схопила його за рукав і заторохтіла:

— Допоможіть… Та людина везе картини… безцінні… І він хоче… він хоче… хоче їх…

Вона не договорила, бо з очей ураз бризнули розпачливі сльози.

Полісмен поглянув туди, куди показувала рукою дівчинка, побачив огрядного, лисоголового чоловіка, що люто трусив за плечі хлопчика, й рішуче підійшов до нього:

— Що тут відбувається?

Містер Сінх схаменувся, побачивши перед собою полісмена. Відпустивши Діпака, він метнувся до дверей, але полісмен устиг схопити його за руку.

— Ні, стривайте! — мовив полісмен. — Спершу поясніть, що тут відбувається!

Містер Сінх спробував висмикнути руку, та полісмен приклав до губів свисток, і за мить містера Сінха оточило ще кілька полісменів.

— За образу офіційної особи під час виконання нею службових обов’язків ви заарештовані! — виголосив полісмен.

І він же звернувся до Діпака:

— Про які картини казала ця дівчинка?

Хлопчик коротко розповів полісменові все, а тоді попрохав:

— Дозвольте мені взяти з транспортера сумку. Я покажу вам ті мініатюри.

Коли Діпак простяг полісменові книжки, той уважно оглянув їх. Усе було так, як розповідав Діпак.

— Ніяких мініатюр я не знаю! — спробував протестувати містер Сінх. — І не знаю, як вони опинилися в книжках! Самі ж книжки я купив у відомій делійській книгарні й везу їх для небожа в Нью-Йорк. Повірте, я й відати не відаю, як мініатюри опинилися в обкладинках!

Тим часом надійшло іще кілька полісменів.

— Ви заарештовані, містере Сінху! — мовив один із них. — Щойно ми одержали повідомлення з Інтерполу, що кілька крадених мініатюр перебувають на шляху від Індії до США. А ви — перший, хто підозрюється в причетності до крадіжки. Ось у нас і номер вашого рейсу і, звісно, ваше прізвіще й фотокартка. Завдяки ось цим дітям нам удалося затримати вас без особливих труднощів. Тож пройдімо в по- ліційний відділок, містере Сінху. Там ви дасте нам пояснення. І книжки — книжки прихопіть із собою, не забудьте їх! Не кривдьте свого нью-йоркського небожа!

Полісмен засміявся.

А містер Сінх зрозумів, що програв, програв остаточно, бо його спіймали на гарячому. А все тому, що недооцінив допитливість і кмітливість Діпака.