Частина третя. Випробування і тріумф

XVI. Дикі гуси

Щороку навесні і восени на Голдерські горби прилітають невгамовні табуни довгошиїх диких гусей. Хоч вони тут залишаються й ненадовго, але вслід за ними завжди з’являються мисливці. Доміно й раніш здогадувався, що гуси смачна здобич, але одного разу йому вдалося переконатися: він знайшов у болоті гусака, що його підстрелив мисливець, і вони вдвох з Білянкою всмак поласували.

Гуси паслися в полі й на болоті. Доміно не один раз намагався підкрастися до них, але вони такі надзвичайно обережні та швидкі, що з таким самісіньким успіхом він міг ловити їх на озері. Але все ж існує спосіб, завдяки якому мисливець може близько підійти до птаха, чи до звіра. Саме цей спосіб і застосував Доміно, полюючи на гусей.

Невеликий табун гусей пасся на голій стерні біля Шобана. Доміно й Білянка полювали разом. Вони підкрадалися до гусей і від річки, і від кущів, і від поля, але звідусюди гусей оберігав відкритий простір, і увесь час, охороняючи табун, хоч одна довгошия голова стирчала вгору, неначе сторожова вежа.

Тоді ці лисиці розпочали гру, яку з давніх-давен застосовують чимало звірів, хоч і не знати, хто її видумав.

Доміно сховався в кущах з одного кінця поля, а Білянка на другому кінці почала виробляти перед гусьми різні дива: то качалася по землі, то перекидалася в повітрі, то лягала животом на землю і крутила хвостом. Всі гуси повернули голови до неї, дивуючись, що могла б значити ця дивна вистава…

А лисиця продовжувала й далі свої фокуси. Гуси не вбачали в цьому ніякої собі загрози — вона ж була так далеко від них. Вони тільки зачудовано дивилися на неї, а вона з кожним підстрибом все більше і більше наближалася до них. Завжди підозріливий старий гусак помітив це і потихеньку, без тривоги відійшов трохи назад, а з ним і весь табун. А дурна лисиця й далі качалася по землі, неначе віхоть сіна або перекотиполе. Це справді було дуже кумедно, але старий гусак не піддавався на її хитрощі і з кожним підступним. кроком лисиці відступав усе далі. Ця гра продовжувалася вже кілька хвилин, і гуси нарешті відійшли майже на самісінький край поля. Вони хотіли вже злетіти, але ступили ще кілька разів до кущів. Тут Доміно, як яструб, кинувся на них, і, перше ніж гусак устиг злетіти, схопив його за горлянку.

Це було найвдаліше спільне полювання Доміно й Білянки. Воно ще більше їх здружило, і вони все частіше стали разом вести боротьбу за життя. Лисячі подружжя, як правило, усі міцні, довговічні, але це було напрочуд міцне.

XVII. Одвічний обряд

«Божевільний місяць» настає для лісових мешканців після місяця листопаду. Отоді починаються серед них дивні блукання. їх обсідає туга за чимсь дуже бажаним, хоч і незбагненним. Ніхто з них не залишається спокійним. Що далі повнішав місяць у небі, то дужче непокоївся Доміно. Вій виходив на вершину якогось горба, піднімав писок догори і заводив: «Яп-яп-яп-юррюрр!» З Білянкою творилося те ж саме, але вони уникали одне одного. Якось уночі, коли сповнилася перша чверть місяця, Доміно завив, як ніколи до того, і відразу ж почув виття інших лисиць. Він щодуху кинувся туди, на найвищий пагорб Голдерського кряжа. Там уже було кілька тіней, згодом тихенько надійшли й інші, серед них і Білянка. Вони сіли в кружок, посиділи трохи мовчки, а потім Доміно перший підняв хвоста й завив, кружляючи по колу. Інші робили те, що й він, полегшуючи собі душу. Так вони кружляли по багато разів, аж поки зайшов місяць. Тоді всі розбіглися, кожен подався своєю дорогою. Здавалося, у них не було ніякої причини збиратися докупи; їх не спонукав ані голод, ані кохання — просто вони відчували потребу побути разом. Подеколи така ж загадкова туга опановує не тільки тварин, а навіть і людей.

XVIII. Хто ж душив овець?

Зиму наші лиси пережили щасливіше за інших, бо Доміно приберіг чимало запасів, які врятували їх від голоду, хоч залежані плоди й риба не дуже ласа штука. Час любощів минув, надходила вже весна. І ось якось Доміно, біжачи через горби, став свідком огидного злочину. Тепер він був уже розумним лисом, а розумний лис ніколи не перейде через горба, не подивившись спершу у долину. І ось, піднявши потихеньку голову над однією з вершин, Доміно побачив унизу, в загороді, табун овець, які кидалися на всі боки, наче божевільні. За вівцями ганявся величезний чорний собака, давнішній ворог Доміно — Гекла. Дві чи три вівці валялися задушені і Доміно бачив, як негідник звалив ще одну. Собака хапав вівцю за горло, кидав на землю й гриз, аж поки та переставала тріпатись. Потім заходжувався коло іншої. Не з жаху, а з цікавості та здивування Доміно не міг відірвати очей від цієї сцени. Гекла уже ганялася за новою вівцею, як пролунав постріл, і куля вдарилася об скелю над головою вбивці. Закривавлена Гекла чудово зрозуміла, що їй може бути за такий злочин. Вона швиденько скакнула в яр і кинулася щодуху тікати. її ніхто не бачив, а тому ніхто не міг поскаржитися її господареві. Доміно теж побіг через поле, але його помітили. Прибіг вівчар і побачив кільканадцять неживих овець, але слідів собаки не було видно — їх затоптали вівці, що, нажахані, металися по загороді. Всі докази були проти Доміно. А що вівці гинули в подібний спосіб і раніше, то пастух, заклявшися жорстоко помститися, задумав проти лисиць страхітливе діло.

Спочатку мало хто підгримував його план, але ось у березні загинуло ще кілька овець і ягнят. Дехто з людей твердив, що на місці злочину були собачі сліди, але більшість повірили, що це зробив лис, а тому з радістю погодилися брати участь в облаві на чорно-бурого злочинця.

XIX. Доміно рятує Білянку

Весь люд, що мешкав на верхів’ї Шобана, заворушився. Організовувалась величезна облава на лисиць. У кого пропадали вівці, ті хотіли помститися лису-лиходію. Молодь цікавилася облавою як своєрідним спортом. Всіх принаджувало ще й дороге хутро чорно-бурого лиса.

— Я знаю, куди подіти гроші, аби вони мені дісталися,— казав один.

— Ото добре було б за один день та заробити грошей на викуп нашої ферми,— докидав другий.

— А я за те хутро хотів би купити пару баских коней,— мріяв третій.

Джюкси не брали участі в цій облаві. По-перше, їхні вівці не пропадали, а крім того вони ще й сварилися з Бентонами. Крім того Абнер Джюкс саме полював на той час у іншому місці, і його Гекла теж була з ним.

Американські фермери полюють на лисиць не полюдськи. У кожного в руках рушниця і кожний намагається застрелити лисицю так, щоб не дуже зіпсувати хутро. Тому чоловік з двадцять мисливців беруть тільки троє-четверо собак. Такий був і цей гурт, що вийшов на полювання одного березневого ранку.

Звичайно лисиці щороку риють собі нову нору, але іноді не гребують і торішньою, якщо їм там було добре і в них про неї приємні спогади. Доміно і Білянка були дуже обережні, тож ніхто й не знав про їхню нору в осиковій улоговині. В березні вони знову почали готувати її для лисенят, що мали незабаром народитися.

Вирішивши тут знову поселитися, вони робили все, щоб їхнього помешкання не помітили вороги: дуже обережно пробиралися з нори і в нору, полювали якомога далі від домівки. Коли почалася облава, Білянка блукала по долині верхів'я Шобана. Собаки відразу напали на її слід, загавкали і погналися за нею. Звичайно фермери не поспішають за собаками. Вони займають на початку полювання всі високості, звідки їм усе видно, а з гавкання собак визначають, куди може бігти лисиця і тримають під обстрілом всі видолинки, по яких вона напевно тікатиме.

Почувши шалену гавкотню собак, Білянка відразу зрозуміла, до чого йдеться, і кинулася вниз по долині Бентонського струмка. Кілька разів вона перебігала по колодах через струмок то на той, то на цей бік, аби затримати собак, а потім помчала щодуху, щоб якомога далі втекти від ворогів і щоб охолонув ТІ слід. Якби було сухо, то собаки б не знайшли ТТ сліду, але, на нещастя, саме подував теплий вітер, лежав глибокий сніг і почалася відлига. Струмок перетворився на ревучий потік, сніг став розсипчастий і лисиця раз у раз провалювалася. Собаки бігли по свіжому сліду і завдяки своїм довгим лапам почали її наздоганяти.

Білянка бігла все повільніше, і віддаль між нею та собаками все зменшувалась. Поки що у неї ще не стріляли, але було очевидно, що довго вона не витримає. Сонце все припікало, сніг танув і хвіст її помалу став опускатися. А хвіст лисиці може стати дуже небезпечним супутником, і те, як вона його тримає, свідчить про її силу. Сильна, відважна лисиця, тікаючи, піднімає хвоста високо вгору. Коли ж вона занепадає духом, хвіст падає, а під відлигу намокає, тягнеться по землі, і лисиці незабаром настає кінець. Тому хоробрі виживають довше, а слабкодухі гинуть. Білянка завжди відзначалася хоробрістю, але зараз сніг був мокрий і глибокий, а крім того через кілька днів у неї мали народитися лисенята. Не дивно, що вона нарешті знесилилась і впала у відчай. А до того ж, перебираючись по колоді через струмок, вона послизнулась і впала у воду. Хоч вона й вискочила відразу ж на берег, але хутро її намокло і їй стало зовсім-таки скрутно. Здавалося, вже нічим не зарадиш, і вона, добігши до найближчого горба, щосили загавкала. На відповідь почувся впевнений короткий звук, і Доміно, сильний та відважний, вилетів, наче чорний яструб, їй назустріч. Білянка не могла розказати про своє скрутне становище, та в цьому не було й потреби. Він відразу все зрозумів і зробив так, як може зробити найкращий, найвірніший друг — узяв на себе всю небезпеку і по її слідах побіг назустріч собакам. Це не означає, що він вирішив пожертвувати собою,— зовсім ні, він просто відчував у собі досить сил, щоб перехопити зграю і повести її вбік, а Білянка тим часом втече у нору.

XX. Випробування мужності

Доміно пробіг назустріч зграї з півмилі і зупинився. Ось уже між ними триста, уже двісті ярдів — собаки все ближче й ближче, а він все стоїть. Нарешті повернувся й побіг по слідах Білянки, все ще не поспішаючи. Задля чого? Може, щоб пересвідчитися, чи вони женуться за ним, а може, щоб собаки його побачили. І ось за півтораста ярдів вони вгледіли його, побачили, заґвалтували, облишили попередній слід і погналися за лисом, який відразу ж зник. На тому місці, де він стояв, вони вчули його запах і відразу ж зрозуміли, що залишають слід самки, а женуться за сильним самцем. Але їхній інстинкт підказав їм, що саме так і треба робити.

Спочатку Доміно тікав нешвидко, щоб переконатися, що собаки біжать по його сліду. Він навіть ще раз показався їм і пересвідчився, що зграя мчить за ним. Тоді він круто звернув убік від тієї дороги, по якій побігла Білянка. Коли Доміно перебігав чисте поле, його побачили в бінокль мисливці, і їхній радості не було меж: аякже, собаки напали на слід чорно-бурого лиса! Мисливці добре знали місцевість, їм були відомі всі стежки й видолинки. Але лиса немов охороняла якась надприродна сила, і він тільки раз зіткнувся з небезпекою— слідкуючи за собаками, він забув про запахи, що їх доносив вітер, раптом бухнув гучний постріл, і одна шротина вдарила його в бік, зробивши неглибоку, але болючу рану. Чорний лис не бачив мисливців, але тепер уже знав, що вони на нього чигають.

Можна було гадати, що Доміно обов’язково перебіжить якийсь видолинок, але він розумів, що цього разу треба будь-що триматися верховин. Промчавши три милі, він круто звернув через поле і миль шість біг по залізниці. Потім з милю пробіг за стрілку, і, залишивши собак далеко за собою, повернувся назад до стрілки і звідти побіг іншою колією вбік. Заплутавши так сліди, він спокійно завернув додому, втомлений, з болючою раною, але з високо піднятим хвостом, як і личить переможцеві.

Він перетнув усю місцевість у верхів’ї Шобана і, зголоднілий, завернув до лісу, щоб знайти схований там запас їжі, як раптом почув звуки, від яких йому стиснулося серце. Оббігши пагорб, він побачив зграю собак, іншу, свіжу зграю собак принаймні з тридцятеро і кільканадцять вершників-мисливців. Голосне гавкання свідчило, що собаки натрапили на його слід і біжать уже за ним. Іншого разу він, звичайно, втік би й від них, але тепер сили були дуже нерівні.

Він був стомлений і голодний, ноги були натруджені довгою біганиною, рана страшно боліла — йому так треба було б відпочити! Добре ще, хоч ці мисливці були без рушниць: це було полювання заради спорту, а не заради хутра. І хто б закинув чорно-бурому лисові, що він хоч і швидко кинувся бігти від переслідувачів, але без того захоплення, з яким біжить той, хто впевнений у перемозі?

Доміно не знав добре цих горбів — вони були далеко від його домівки, і він ніколи сюди не забігав. Добре йому відомі горби залишились за кілька миль звідси, і там сиділи з рушницями мисливці, дуже раді скористатися допомогою свіжої зграї собак. Ніколи ще, тікаючи від ворога, Доміно не виявляв так мало хитрощів, але й ніколи раніше не натужувався бігти так швидко, як тепер. Минали години, а він все скакав і скакав з одного горба на інший. А сонце все припікало, і сніг у лісі перетворився на мокре місиво. Всі канави заповнилися холодною, як лід, водою. Всі струмки розлилися. Навіть на кризі утворилися калюжі, і пишний хвіст лиса — ознака його мужності — був тепер забризканий водою та брудом і став опускатися від власної ваги. Доміно знав, що й тепер він може позмагатися з собаками, як і раніше, але в душі бажав, щоб настала вже ніч. Може, він і не усвідомлював, що якби настала ніч, то від морозу сніг би зашерхнув, і він міг би легко втекти, але був певний, що ніч принесе йому рятунок.

А поки що він пірнав поміж горбами. Він біг тепер вдвічі повільніше, ніж спочатку, але й собаки потомилися. Сніг і струмки набридли й мисливцям. Тільки двоє з них гналися тепер за лисом — господар собак і високий юнак Абнер Джюкс,— бо тільки він один і знав, що вони переслідують не кого-небудь, а самого голдерського чорно-бурого лиса.

Все ж перевага була на боці собак, які щохвилини наближалися. Доміно не міг уже заплутати сліди, він біг і біг тільки вперед. Але біг помаліш і помаліш, дедалі коротшими стрибками — він починав задихатися. Ось він минув одну ферму, другу і раптом біля воріт третьої побачив дівчинку з корзинкою.

Невідомо, що змушує інколи доведену до розпачу дику тварину шукати захисту в людини. Але голдерський лис, знесилений, кинувся до ніг дівчинки й притулився до неї. Вона схопила його на руки, втягла до хати і грюкнула дверима перед самим носом розлючених переслідувачів. Собаки стрибали й гавкали під дверима. Приїхали мисливці, прийшов і господар ферми.

— Лис наш, він належить нашим собакам, вони загнали його сюди,— сказав головний мисливець.

— Він у моїй хаті, отже, він мій,— заперечив фермер, нітрохи не здогадуючись, що цей брудний, забризканий червоною глиною втікач — чорно-бурий лис.

У фермера теж частенько зникали кури, до того ж лис йому був ні до чого, бо хутро, здавалося, зовсім зіпсоване і втратило будь-яку вартість. Тож він зрештою мовив мисливцям:

— Ідіть, забирайте свого лиса.

— Не віддавай його, не віддавай, він мій! — заплакала дівчинка.— Це мій друг, я його раніше знала. А вони його вб’ють!

Фермер завагався.

— Ми зробимо по-чесному,— сказав мисливець.— Ми дамо йому втекти далі, ніж він був від нас, коли забіг сюди.

Фермер заспішив піти геть, щоб нічого більше не бачити. Він міг би й забути бідного, знесиленого звірка, що шукав у його хаті притулку, але не міг забути дитячих криків, що так і різали йому вуха:

— Не беріть! Не беріть! Він мій! Тату, вони його вб’ють! Тату, таточку!

І це дитяче голосіння залишило глибокий слід в серці не тільки одного батька.

XXI. Річка і ніч

Але мисливці все ж забрали лиса, випустили і позволили відбігти на «законну» чверть милі. Це по-їхньому називалося «зробити по-чесному» — випустити тридцятеро сильних собак на одного знесиленого лиса! Знову по всій долині залунало собаче гавкання. Знову Доміно побіг по глибокому мокрому снігові і спочатку йому пощастило відбігти далеко вперед. Він минув довгу долину Бентонського струмка, оббіг горби, перебрався через їхні верхівки і вже летів назад, як раптом з двору однієї ферми вискочила Гекла і приєдналася до собачої зграї. Високий мисливець закричав з радості. Як тепер врятуватися Доміно, коли його вороги дістали третє свіже підкріплення? Залишалася єдина надія на ніч, якщо тільки вона буде з морозом.

Але ввечері вітер ще потеплішав. Шобан, над яким увесь день дув теплий вітер, перетворився в могутню річку, що мчала на захід і з гуркотом несла крижані брили.

Сонце заходило над самою водою, і цей захід був такий прекрасний, немов чудовий кінець шляхетного життя. Але ні собаки, ні мисливці не зупинилися помилуватися ним: вони поспішали все вперед і вперед.

Собаки важко дихали, язики їхні звисали до землі, очі розчервонілися. Далеко спереду всіх мчала Гекла, ненависне чудовисько, а перед нею — чорно-бурий лис. Але тепер розкішне його хутро було забруднене, пишний хвіст намок і волікся по землі, а геть позбивані лапи лишали криваві сліди. Ніколи раніше він так не втомлювався. Йому можна було б зараз втекти на стежку, що вела на скелястий карниз, але стежка йшла повз його нору, а інстинкт завжди підказував йому: «Туди не можна». Нарешті у відчаї він повернув до скелі, бо це був єдиний вихід. Щодуху помчав він уздовж ревучого тепер Шобана. Якийсь час йому вдалося бігти так же швидко, як і раніше, і він врятувався б, якби не отой проклятий величезний собака, що перегнав геть усіх. Коли Доміно вже ось-ось мав добігти до скелі, він почув попереду страшне, металеве гавкання Текли, і важко сказати, скільки сили й енергії відібрав у нього цей звук. Тепер йому була відрізана дорога до скелі, і він побіг назад берегом бурхливої річки, яку освітлювало призахідне сонце. Зникла остання надія на порятунок, але Доміно біг і далі, його темна фігурка похитувалася з боку на бік. Хоч ледве живий від утоми, він усе ще боровся за життя.

Високий мисливець, єдиний, що залишився з усіх переслідувачів, під’їхав ближче. Знаючи, що лису вже кінець, він не міг відвести очей від двох темних плям, що рухалися по осяяному сонцем снігові.

О річко, що відбиваєш у собі і червоне, і позолочене небо, що по тобі плине стільки крижин! О річко, що десятки разів рятувала його раніше від неминучої смерті! Порятуй його і на цей раз! За ним женеться тридцять смертей! О річко осикової долини, покарай злочинця, забери його з цього світу!

Але могутня річка безмовно несла далі свої води. Ой, яка вона жорстока! І ніч хтозна-де забарилася! Радісний гавкіт собачої зграї лунав у вухах нещасної жертви. Доміно знесилювався. Розкішний хвіст, його краса і гордість, не маяв уже в повітрі, а волікся по землі, мокрий і важкий, заважаючи йому бігти. Собаки, бачачи близьку перемогу, летіли вперед, як скажені. Змучена істота попереду здавалася їм винагородою за важку гонитву.

Доміно біг тепер по косі, яка півостровом заходила в річку, а отже була для нього пасткою. Рідна річка обдурила його. Собача зграя насідала йому на п’яти. Спереду всіх, глухо, злісно гавкаючи, летіла Гекла, яка перша відрізала йому відступ. Все було видно як на долоні: по прибережній обмілині несуться злючі собаки, по річці пливуть крижини. І ззаду й спереду — певна смерть. Слабкодухий тут відразу б загинув, але сильний духом і далі боровся за життя.

Зграя собак, гавкаючи, добігла вже до коси і мчала по ній. Ревучи, несла бурхливі води річка мимо зарослого осиками берега. Собаки всіяли берег, як крижини річку. Все тісніше громадились крижини і нарешті, збившися в одну суцільну масу, торкнулися берега. Доміно оглянувся на собак і вмить вирішив: краще загинути в річці, яка не раз була йому другом, рятувала з біди. І — скакнув. Опинившись на льоду, він і далі перескакував з крижини на крижину. Але ось затори криги зруйнувалися, і вона, відірвавшись, попливла далі. Між кригою й берегом утворилася смуга чорної води, що все ширшала. На найдальшій крижині, наче на білому сідлі, що вкривало темну спину річки, стояв, зігнувшись, чорний лис. Зграя у безсилій люті зупинилася на березі, але Гекла ринулася на прибережну кригу саме тоді, коли течія відносила її жертву. Невблаганна, грізна річка відірвала від берега і ту крижину, на якій стояв собака. Отак обоє — і переслідуваний лис і собака-переслідувач — понеслися назустріч своїй загибелі. Вони пливли осяяні пурпуровим призахідним сонцем, а берегом вслід за ними бігли собаки і верхом їхав юнак-мисливець.

Якийсь фермер із іншого мисливського гурту, що саме над’їхав, націлився був у лиса, але юнак вибив з його рук рушницю, ще й вилаяв.

Там, де річка повертала, крижини досягли бистріні — довгої, рівної гладіні води перед тим місцем, де річка спадає униз, утворюючи Гарнейський водоспад. Юнак і собаки зупинилися, дивлячись на захід, що палахкотів червоним кольором, на червону річку, що була вкрита крижинами і несла в ту багряну пожежу дві живі істоти. Туман над ревучою річкою став густіший і останні сонячні промені, що прорвалися крізь нього, позолотили і річку, і кригу, і чорно-бурого лиса, а потім вогняна заграва сонця покрила все. Безстрашний лис на далекій крижині не подав жодного звуку, але вітер доніс жалісне виття собаки, в якому чулися нотки смертельного жаху.

— Прощай, друже! — сказав мисливець.— Прощай, мій вірний собако! — І голос його затремтів.— Прощай, чорно-бурий лисе! Ти жив переможцем, і ти вмираєш переможцем. Хотів би я врятувати вас обох, але ви загинете славною смертю. Прощайте!

Абнер нічого вже не бачив, а собаки стояли на березі, тремтіли й вили.

Біля протилежного берега утворився широкий вир. У ньому закрутилися крижини — ті, що були біля берега, виносило на середину, а з середини річки прибивало до берега. Скориставшися цим, Доміно зібрав усі свої сили й стрибнув. Він щасливо перескочив через чорний потік і опинився знову на твердій землі. Річка, яка рятувала лиса з біди в юності, врятувала його й тепер.

А там далеко, посеред річки, пролунало протяжливе сумне виття собаки, що бачить свою смерть. Та його виття незабаром заглушив рев водоспаду.

XXII. Місяць троянд

Минуло три роки на Шобані. Наступив чудовий місяць червень, «Місяць троянд». Ніде не знайти кращої долини, ніж долина над цією річкою. Дорога по ній чудова у всі пори року, а цього прекрасного місяця вона здається дорогою до раю.

Двоє закоханих ішли мовчки цією дорогою — високий, з вольовим підборіддям юнак і блакитноока юнка. То були господар Текли і колишня дівчина з корзинкою. Вони довго милувалися заходом сонця, і їхню душу огортав вечірній спокій.

Аж раптом на квітчастому березі з’явилася лисиця з своїми лисенятами. Розпустивши свою білу манишку, вона гордо дивиться на своїх малят. А в цей час з кущів вийшов лис. Він кинув на траву свою здобич і випростався, цей чудовий чорно-бурий лис.

Юнак пильно придивився, стиснув міцніше руку дівчини, багатозначно глянув на неї і прошепотів: «Це ж він! Живий, живий, а я нічого й не знав про це!»

Мигнув несподівано сонячний промінь, він спалахнув і зник, але зразу звеселив долину, і Шобан заспівав серед осик давню, всім любу пісню миру.