Частина друга. Удвох

VIII. Весна

І ось нарешті на Голдер завітала весела весна. Схили горбів потемніли, річки зашуміли, в повітрі тільки й чути лопотіння крил, щебетання пташок, а в ставках без кінця кумкають жаби.

В лісі, ще безлистому, проглядає крізь сніг грушанка і, випроставши свої лискучі листочки, немов каже:

«Ось чого я чекала, аж ось коли будуть у пригоді мої червоні ягоди».

Куріпки, білки і бабаки ласують цим частуванням «Воронячого місяця», і кожний, хто любить диких тварин, мимоволі замислюється, як мудро чинить мати-природа, що в цю голодну пору можна знайти таку смачну їжу. В лісі й на озері паруються тварини й птахи, а отже незабаром з’являться й новонароджені малята. І гомін весни відлунював також у серцях Білянки та Доміно.

З прадавніх часів тварини відшукували найліпшу форму сім’ї. І найкращою виявилася моногамія. Вона стала законом для вищих тварин. Минає пора кохання— але залишаються інші зв’язки. Так і Доміно та Білянка зробилися не лише подружжям, але й друзями на все життя. Бо так заведено у всіх лисиць.

Щойно по схилах задзюрчали перші струмочки, як ця пара почала шукати місце для нори. Де тільки вони не бігали, де не шукали. Вірніше, шукала сама Білянка, а Доміно слухняно плентався за нею. Так вони обнишпорили піщану рівнину на схід від Голдерських горбів. Але там повсюди були невеликі позначки, що їх залишили інші лисиці, а це їхньою мовою означало: «Чужинцям тут не місце». Потім вони облазили усі балки Голдера. Але там ще не розтанув сніг. Вони повернулися знову до річки і натрапили на осиковий гай — той самий гай, де минуло дитинство Доміно. Тут, здається, пошуки Білянки і закінчилися: вона знайшла те, чого так довго шукала.

Обнюхавши землю в багатьох місцях, вона почала рити землю посеред ліщини. Земля тут була вкрита товстим шаром снігу і торішнього листя, тому не замерзла, а інакше лисиця не змогла б вирити нори. Але якесь незрозуміле для нас відчуття підказало їй рити саме тут. А Доміно, вибравшись на горб, тим часом стояв на варті. За годину лисиця вилізла з ями і її змінив Доміно.

Так вони й рили кілька днів навперемінки, аж поки нора була готова. Це був довгий тунель, який спочатку спускався вниз, потім ішов угору до розширення, від якого відходив убік інший тунель довжиною в кілька ярдів. Перший же тунель знову повертав угору і закінчувався поки що під замерзлим шаром землі.

Лисиця щодня шкребла замерзлу землю, яка щодалі то все більш розтавала. Нарешті було прорито акуратний, круглий вхід. Лисиці замаскували його кущиком торішньої трави, а попередній вхід зарили. Біля нового входу не було виритої землі, і ніхто б його не помітив, навіть стоячи поруч. А трава, яка щодня все підростала, закривала його ще дужче.

Їжі тепер було вдосталь і одного разу, спіймавши необережного бабака, що вийшов поблукати вночі, Білянка зарила його в сухому піску бокової кімнати.

Тепер і лис, і лисиця старалися, щоб їх якомога рідше бачили поблизу нори. Вертаючися додому, Білянка раз по раз брьохала річищем струмочка, щоб не залишати помітних слідів. Доміно часто прилягав за зваленим деревом у траві, поки якийсь хлопчак проходив мимо, і гадки не маючи, що лис так близько. Чорно-бурий лис з кожним днем все більше боявся таких зустрічей.

І все ж однієї зустрічі він не уник. Він помітив, що просто на нього йде невелика дівчинка з корзинкою в руці. Він не те щоб дуже злякався, просто відчув неспокій, та й то невеликий, бо подумав: «Вона мені не зробить зла». Встав і, не поспішаючи, попростував до дівчинки-школярки, яка збирала грушівку. Дівчинка теж його не злякалася, їй заманулося погладити його лискуче хутро. І йому хотілося, щоб вона його погладила. Але тут де не взявся маленький собака, що біг за дівчинкою; він розгавкався на весь ліс, і Доміно мусив тікати. Дівчинка принесла додому ягоди і розповіла про лискучого лиса, що так ласкаво дивився на неї, але ніхто, крім малих та старих, їй не повірив.

X. Подія

Коли за «Воронячим місяцем» настав «Трав’яний», повітря лісів та полів сповнилося чеканням нового життя. Білянка різко змінилася: вона уникала Доміно, неначе свого ворога. Коли він хотів залізти в нору, вона дико гарчала і прогонила його. Він не розумів чому, але слухався, цілими днями не заходив до нори. Під час його відсутності й сталася знаменна подія.

Хто змушує матір-людину любити, пестити, годувати своє немовля? Хто навчає ТТ так дбайливо, так розумно його доглядати, тримати в теплі, оберігати ціною свого життя його спокій? Хто її вчитель? Нема й не було в неї вчителів, крім власного інстинкту: мати-дикунка робить це все не гірше найученішої європейки. Отакий самісінький інстинкт материнства проявився і в Білянки. В неї народилося п’ятеро лисенят, крихітних, безформних, «огидних», як сказали б про них люди, але для неї це були найкращі, найчудовіші створіння в усьому світі. З цієї хвилини вона вся належала тільки їм, їх пестила, охороняла, тремтіла над кожним з них.

Тільки через кілька годин зважилася вона залишити їх самих і то лише для того, щоб вгамувати спрагу прохолодною водою з близького струмочка. Там на березі на неї вже чекав Доміно. Білянка тільки вухами схитнула, але не зронила ні звука, цілком його ігноруючи. Він ліг на торішньому листі, а вона повернулася до нори. В той день їй не хотілося їсти. Наступного дня вона відчула голод, але й не подумала виходити з нори. Навіщо, справді, виходити? Всі лисиці-матері завжди роблять запас їжі в норі, роблять це інстинктивно, ні про що не думаючи. Для цього й Білянка загребла у пісок бабака. І дуже добре зробила.

Через два дні, коли скінчився запас, вона вийшла з нори і недалеко від входу знайшла купку недавно задушених мишей. Може, лис приготував їх для дітей, а не для матері. І справді, вони принесли користь дітям, хоч і з’їла їх мати. З цього часу Білянка щодня знаходила якусь їжу біля нори або сховану десь недалеко в траві.

Дев’ять днів лисенята лишалися сліпі, потім їхні очі розплющились. Тепер вони вже не так пищали, і мати могла виходити з нори спокійніше. Доміно помітив, що зараз вона вже не так проганяє його, як раніше, а ще через кілька днів він і зовсім приєднався до всієї родини.

Це був початок нових для нього обов’язків. Він усім серцем полюбив своїх дітей, і не менш від матері піклувався за них. Мабуть, ніколи ще не було таких щасливих лисенят, як ці на Шобані, що в них матір’ю була Білянка, а батьком чорно-бурий Доміно. Коли їм було близько місяця, то ці маленькі незграби вперше спробували виповзти надвір. Рухалися вони дуже помалу і незграбно: в них не було ні спритності, ні краси, але була чарівність безпорадних малят. І кожний, спостерігаючи їх, відразу б помітив почуття, які безпорадність лисенят викликала у батьків: їм, як і будь-яким іншим батькам, хотілося весь час пестити, голубити цих пухнастих крихіток, і вони завжди були готові захищати своїх діточок від будь-якого, навіть найстрашнішого ворога.

Від того часу все частіше почали повторятися сцени, які відбувалися в дитинстві перед домівкою самого Доміно. Лисенята з кожним днем міцніли й ставали дедалі більше схожі на батьків.

Щасливі настали дні на Шобані, коли і небо було спокійне, і вітер лагідний, коли життя таке приємне, що всіх хочеться любити. Доміно спокійно розкошував з своєю родиною. Але ми тільки тоді узнаємо, як високо нам пощастило піднятися, коли подивимося униз і побачимо, як низько можемо впасти. Так ведеться у світі, що серед радощів трапляються і прикрості, і щасливий лише той, хто зможе їх обминути.

X. Давній ворог

Якось Доміно повертався додому із здобиччю. Назустріч йому з нори висунулись п’ять чорних носиків і десять маленьких блискучих оченят утупилися в нього чи, може, в те, що він ніс. Раптом десь недалеко почулося собаче гавкання, і Доміно стривожено вискочив на пеньок, щоб краще дослухатися. Атож, це був знайомий страшний голос давнього ворога. Його нізащо не можна підпустити до нори, і, притлумивши страх, Доміно хоробро кинувся назустріч собаці, а мати тим часом загнала маленьких.

Гекла відразу ж погналася за Доміно, але тепер вона була в розквіті сил, і тікати лисові стало важче. На мить Гекла зупинилась, почувши слід Білянки, але Доміно відважно виглянув із-за кущів, задирливо гавкнув, і вона знову кинулася за ним. Обоє були молоді та сильні і з годину бігали на повну силу. Доміно це нарешті обридло, і він вирішив обдурити собаку, як то робив раніше. Але тепер це було не так легко: Гекла багато чому навчилася і стала добрим гончаком. Ні перша, ні друга спроба не вдалася. Тоді Доміно пригадав вузький карниз вздовж скелястої кручі там, де Шобан витікає з-поміж гір і помчав туди, а за ним і його невблаганний ворог.

Невідомо, чи це була випадковість, чи хитрий задум Доміно, але обоє мчали просто до кручі. Уже розкішне чорне хутро Доміно завидніло на березі. Він сповільнив свій біг. Здавалося, ще трохи — і Гекла наздожене його. І справді, віддаль між ними зменшилася. Ось вони добігли до широкої стежки. Доміно побіг Ще повільніше, і Гекла уже зовсім наступала йому на п’яти. А стежка все вужчала. Собака ж був певний, що ще стрибок — і втомлений лис буде у нього в зубах… Але нараз хитрюга-лис помчав як стріла по вузькому карнизу вздовж скелі. А Гекла, кремезна, широкогруда, кинувшися за ним, вдарилась боком об скелю, беркицьнула на каміння і — полетіла вниз, усе вниз, аж у крижану воду річки. Лис же спокійно дивився, як падав і ранився до крові його ворог-собака.

В цьому вузькому місці Шобан навіть улітку тече дуже швидко, навесні ж перетворюється на ревучий вир. Найсильніший собака не наважився б стрибнути в це пекло, і нещасна зранена Гекла докладала всіх сил, аби не загинути. Миль зо дві несло її з ревом за водою, шпурляючи на гостре каміння, перевертаючи на всі боки, аж поки не викинуло на піщану обмілину. Тільки на другий день доповзла вона додому і вже ні навесні, ні влітку не могла ходити на полювання. А п’ятеро носиків, десятеро оченят на пухнастих невинних мордочках щодня визирали з своєї нори, почуваючися в безпеці під захистом всемогутнього батька, і їхня рідна долина в осиковому гаю стала долиною миру.

XI. Лань

Літо було в повному розквіті і «Трояндовий місяць» буяв у всій своїй красі. Лисенята росли надзвичайно швидко. Двоє з них уже мали темно-свинцеве хутро, яке свідчило за їхнє шляхетне походження і було запорукою майбутньої сили. Білянка і Доміно намагалися тепер приносити додому живу дичину, щоб лисенята могли самі вполювати її та задушити.

Щодень малюки переживали все нові пригоди, які давали їм нагоду проявити в них свою спритність та нюх. Кожне полювання навчало лисенят чогось нового, і вони ставали все зграбніші. Заради них Доміно часто йшов на такі ризиковані справи, які для іншого лиса скінчилися б дуже погано, а він тільки ставав усе сильніший, спритніший та хитріший. Якось, шукаючи в зарослях папороті бабаків, Доміно раптом почув дивний запах, а потім побачив, що в траві лежить досить велика тварина, рудувата і вся в білих плямах. «В лісі немає друзів»,— подумав насторожений лис і інстинктивно завмер на місці, щомиті готовий втікати, коли б ця дивна істота кинулась на нього. Але плямиста тварина лежала, поклавши голову на землю, наче нежива, і тільки дивилася на нього великими, круглими, зляканими очима.

Лані — а це було ланеня — дуже рідко зустрічаються на Шобані, то й не дивно, що Доміно ніколи їх ще не бачив і тепер не знав, як йому повестися. Було ясно, що ланеня дужче боїться лиса, аніж лис його. Коли переляк минув, цікавість перемогла, і Доміно наблизився до малого, яке не рухалося і, здавалося, навіть не дихало. Лис ступив ще крок і був тепер за один стрибок від завмерлої тварини. Коли він підійшов упритул і став над цим дивним створінням, воно раптом скочило на свої тонкі довгі ніжки і, застрибавши, жалісно замекало. Доміно високо підскочив і з цікавості подався слідом за ним.

Раптом недалеко почувся тупіт, і за мить прибігла мати-лань. Шерсть на її спині здибилася, очі горіли злючим зеленим вогнем, і Доміно відразу зрозумів, що потрапив у біду. Він кинувся щодуху геть, але лань, пирхаючи, погналася за ним, вистукуючи по землі гострими ратицями. Вона була вдесятеро більша за нього і летіла наче вітер. Догнала його й брикнула передньою ногою,— але йому, на щастя, вдалося уникнути цього удару. Вона знову й знову била його ногою, а Доміно весь час спритно відскакував убік. Розлючена лань переслідувала його й далі, хоч її мале й залишилося ціле й неушкоджене. Вона, певно, вирішила забити ворога, який, на її гадку, хотів заподіяти шкоду її дитині.

Вона переслідувала лиса й далі ще з більшою лютістю. Кущі заважали лису втікати, а для важкої лані це була не перешкода. Якби не ці прокляті кущі, таке переслідування, може, потішило б лиса. А так було зрозуміло, що, вивернувшися з-під її копит сто разів, він може не вивернутися на сто перший, і йому буде кінець. Тому лис вирішив будь-що вибратися на безпечніше місце, і, вибігши з кущів, припустив щодуху через поле до лісу. На узліссі лань мало його не догнала. Він ледве вивернувся від удару передньою ратицею — цей удар дістався товстому дереву.

А серед дерев Доміно міг уже посміятися з розлюченої лані та її дурного ланеняти. Все ж це було для нього пересторогою, і він добре затямив, що чужий — завжди ворог.

XII. Чари

Дехто ставить капкани, щоб ловити хутрового звіра, інші — щоб знищувати шкідливих звірів, а деякі ставлять капкани круглісінький рік, самі не знаючи навіщо. Отак чинили й Бертонові хлопці. Вони погано розумілися на цій справі й завжди допускалися однієї і тієї ж помилки: прив’язували принаду не з того кінця. І ця й інші помилки призводили до того, що кожна лисиця, в якої була хоч крихітка розуму, просто зневажала їхні капкани. Бо й справді біля них завжди були три ознаки, що насторожували лисиць: запах заліза, запах людських рук і запах людських ніг. Запах ніг, може, скоро й зник би, якби хлопці самі його не поновлювали. Запах заліза був постійний і збільшувався після кожного дощу.

Доміно знав усі капкани на своїй території, він міг знайти їх і вдень і вночі куди швидше за їхніх господарів. Проходячи мимо них, він завертав до них, розглядав їх уважно, а потім робив те, що не гірше за людські слова висловлює зневагу до такої нікчемної дурнички. Навіть дурні бабаки та довговухі кролики насміхалися з бентонівських капканів. Доміно ж, подивившись на них, ніколи не забував залишити на найближчому камені або пенькові свій слід.

Саме в цей час Бад Бентон дізнався про новий спосіб ловити капканами. Один старий мисливець з півночі дав йому чарівну суміш з бобрової струмини, анісового сім’я, родія та інших пахучих речовин. Над цією сумішшю треба було ще поворожити і опівночі, дотримуючись певного ритуалу, побризкати нею капкан. Він запевняв, що кількох крапель цього чарівного зілля досить, щоб заманити всіх лисиць, приспати в них обережність і переловити їх будь-якою пасткою.

І от, взявши пляшечку з чарами, юний Бентон вирушив до своїх капканів, щоб усіх їх покропити. Є запах, що людина його майже й не помічає — для неї він немов тихий ледь чутний голос, а для лисиці цей запах — наче цілий оркестр, бо в неї сильний нюх. Запах, неприємний для людини, лисиці може здатися фіміамом, кращим за найпахучіші троянди. Краплини цієї суміші, що потрапили на одежу Бентона, так смерділи, що навіть коні пирхали в конюшні, а батько за обідом Загадував йому сідати аж на кінець столу. Для тонкого нюху Доміно цей запах, що його доносив вітер, був такий виразний, наче хмара диму від величезного багаття. І він міг так само легко визначити, звідки він доноситься, як і взнати місце сурмача по звуку сурми або водоспаду — по його гуркоту. Цей запах Доміно чув скрізь, але він не викликав у нього ніякої огиди, а навпаки, був йому приємний, притягав його до себе, наче вогник людину, що заблукала глухої ночі, або як чарівна музика могла б заманити якогось мрійника до лісу. Вийшовши ввечері на полювання, Доміно відразу ж задрав догори свого носа і щодуху помчав туди, звідки долинав цей запах.

Пробігши з милю, Доміно потрапив до одного давно відомого йому місця, де завжди тхнуло людськими слідами, пахло залізом і тільки коли-не-коли, немов задля пристойності, чувся запах курячої голови, по-дурному прив’язаної до пастки. Це місце завжди викликало в Доміно саму огиду, але що з ним сталося зараз! Немов сонце, що навзаході перетворює грязюку в прекрасне видовище або сірі хмари у чудові пурпурні та золоті гори, так і ця нова чарівна сила, що ще здалеку проникла через ніздрі лиса аж до самісінької його душі, позбавила його самовладання. Отож, витягнувши вперед свого чорного носа, Доміно повільно пішов на запах, який діяв немов наркоз. У вухах аж гуло, тіло солодко затремтіло. Лис наче відчув приємний спочинок після втоми, або приємне тепло в холоднечу, або скуштував голодний свіжого, ще паруючого м’яса, чи щось таке, чого не відчував раніше. І він, важко дихаючи, напівзаплющившись, з тремтячими ніздрями повільно рушив до цього чарівного запаху, простісінько до схованої пастки. Він знав, що вона там, він її відразу ж помітив, але так був одурманений дивним запахом, що й не подумав про небезпеку. Йому так хотілося доторкнутися до цього місця, натішитися цими чудовими пахощами. Доміно схилив голову набік і почав тертися своєю прекрасною потилицею об забруднену землю, потім упав на спину й почав качатися, забруднюючи своє чудове хутро пилюкою, що тхнула падлом. Він почував себе, наче в раю, як раптом — клац! — і безжальні залізні щелепи схопили його за спину, впиваючись у його рідкісне сріблясто-чорне хутро. Доміно опам’ятався, і чари ніби вітром здмухнуло: в ньому прокинувся інстинкт переслідуваного звіра. Він скочив на ноги, випростав свою гнучку спину. Залізні скоби пастки, заплутавшись у шерсті, сковзнули по ній — Доміно був вільний. Якби в капкан потрапила не широка спина, а нога — він би загинув. А тепер він уже летів звідси як вітер, широко роздуваючи свої ніздрі.

Зустрічаються дурні лиси, яких цей підступний запах може не раз одурманити й примусити гратися зі смертю. Але Доміно з першого разу зрозумів, що в ньому таїться.

І коли йому доводилось чути принадний запах, він одразу пригадував, як його схопили були залізні щелепи.

XIII. Будяковий мед

Лисиці й далі вчащали до Бентонового, курника. А що хлопці нічого не могли з ними вдіяти, то батько їхній зовсім розсердився. Спочатку він тільки доймав їх своїм кпинами, щоразу їм нагадуючи: «От коли я був хлопцем, то…», а потім вирішив справді згадати молоді літа й сам поклав узятися за лови. Пасток не можна ставити близько від ферми, бо вони тільки ловитимуть курей, калічитимуть собак, котів та свиней. Хлопцям треба було ставити свої пастки де-небудь у лісі, якомога далі від ферми. Батько вирішив піти подивитися в чому там заковика. Він відразу ж вніс кілька істотних змін у ловитву: по-перше, обкурив кожну пастку кедровим димом, щоб не чути було запаху заліза. Потім він вилучив з ужитку пахучі речовини. «Деколи,— казав він,— ці запахи добре діють, але, як правило, вони принаджують одних дурнів, а розумні звірі здогадуються, в чому тут річ і уникають їх. Для всіх лисиць був і є тільки один чарівний запах — запах свіжої курячої крові». Він поприймав пастки із забруднених добре відомих місць і зарив їх у пилюці. За п’ять кроків від кожної пастки він розкидав курячі ніжки й голівки, замів сліди кедровою гілкою — і пастка була готова.

Минуло кілька ночей. Доміно пробігав мимо. Ще ярдів за двісті він почув запах курятини, але що ближче підходив, то ставав усе обережніший. Роздувши ніздрі, нашорошившись, підходив він навпроти вітру. Не чути було запаху ані заліза, ані людських слідів. Щоправда, пахло димом, а дим видобуває тільки людина. Може, ці смачні шматки курятини просто згубила інша лисиця. Доміно помітив, що коли підійти збоку, то чути не дим, а тільки курятину. Але він і досі вагався — іти чи ні. Аж ось змінився .вітер, диму як не було, зате чистий спокусливий запах курятини став ще сильніший. Доміно наблизився ще на три кроки, зупинився. Повів носом у всі боки, принюхуючись. Запаху людських слідів ніде не чути, перед ним була тільки його улюблена їжа — скільки разів він їв її раніше, скільки разів носив її до своєї нори! Все ж коли-не-коли до нього долинав ледь чутний запах диму. Доміно вирішив остерегтися й почав задкувати, обережно переступаючи своїми стрункими лапами й намагаючись ставити їх тільки на рівний, твердий ґрунт, як раптом — клац! — і його спіймала пастка, та ще й на цей раз спіймала не за широку спину, а за ногу. Так, тепер він справді спіймався!

Даремно він стрибав і натужувався, даремно гриз зубами ненависну пастку. Сталеві шелепи не випускали лапи, і всі його зусилля тільки втомлювали його. Минула година, друга, а з його пручання так-таки нічого й не вийшло. Цілий день Доміно то лежав знесилений, випроставшись на землі,, то в безсилій люті кусав холодне залізо, виривав зубами молоді деревця навколо себе. Скільки разів він схоплювався й силкувався, скільки разів страчав будь-яку надію звільнитися і лягав на землю! Він дуже мучився, долаючи страх і біль. Отак, чекаючи й боячись смерті, пережив він довгу, безкінечно довгу ніч.

Рано-вранці Доміно почув, що хтось іде. Ворог чи друг, людина чи, може, Білянка? Хоча б вона — як не порятує, то хоч побуде з ним, і то йому буде легше. Змучений, нещасний лис підвів свою ще недавно таку гарненьку мордочку і з жахом побачив свого запеклого ворога — лань з плямистим ланеням! Доміно лежав, наче мертвий, сподіваючись, що ворог його не помітить. Де там! І зір, і нюх у лані були чудові, вона наїжачилася, форкнула, стала дибки і з зеленими від люті очима кинулася на спійманого звіра. Він відскочив на всю довжину ланцюга, але далі бігти не міг. Вона немов розуміла, що тепер уже ворог від неї не втече. Радіючи з легкої перемоги, лань підскочила так, як підскакують лані, прагнучи роздушити отруйну змію, і з висоти спрямувала всю свою вагу на ненависного ворога. Він кинувся вбік, і ратиця влучила не в нього, а — яке щастя! — в пружину страшної пастки. Залізні щелепи розкрилися, і Доміно був вільний. Щосили шмигнув він крізь ближню огорожу. Поки лань оббігла її, він уже був на тому боці. Хоч який лис був знесилений, але завдяки огорожі врятувався від лані — ланеня пронизливо закричало, гукаючи матір, і вона побігла до нього, а Доміно, шкутильгаючи, ледь потягся додому.

Дурного біда навчить тільки тоді, коли йому доведеться вскочити в неї кілька разів, а розумному досить і одного-єдиного разу, щоб стати ще розумнішим. Цих двох дошкульних уроків було для Доміно цілком досить. Він на все життя запам’ятав, що треба берегтися не тільки запаху заліза й людини, а взагалі всіх незвичайних запахів — вони ховають у собі смерть.

XIV. Літо і дівчинка

Якось на початку літа Доміно блукав, кульгаючи, на трьох лапах біля ферми, що стояла на високому пагорбі. Це був старий будинок з просторим садком та городом, що тяглися майже до лісу. Тут можна було непомітно підійти аж до житла, і Доміно никав повсюди, принюхуючись до всього, що тільки бачив цікавого. Знайшовши курячу лазівку в огорожі, він проліз у город. Там він довго шастав, крадучись поміж картоплинням, а потім поміж густих кущів смородини. Аж раптом він помітив у гущавині щось мале, чорне й блискуче. Він став наче вкопаний і незабаром догадався — та це ж око індички, яка сидить на покладі!

В кожної лисиці в кінці спини, біля самісінького хвоста є невеликий пучок волосся, який при збудженні наїжачується. Звичайно він має якийсь особливий колір, але в сріблястої лисиці — завжди чорний. Тільки з цього наїжаченого пучка можна було здогадатися, як хвилюється Доміно, побачивши таку надзвичайну здобич. Але поки він нерішуче вичікував, як її схопити, ззаду почувся якийсь звук і, повернувши голову, Доміно побачив дівчинку з корзинкою.

— Та ти, лисичко, мабуть, хочеш шкоду зробити? — з докором сказала вона.

Доміно нічого, звичайно, не зрозумів, але й не злякався. Він повернувся до дівчинки, схиливши вбік голову. Вона спокійно підходила до нього, стиха говорячи ласкаві слова. Лис трохи відступився назад і вбік. Дівчинці заманулося його погладити, але тут, біля дому, він її побоювався. Тоді вона витягла з корзинки якусь крихту й кинула лисові. Він понюхав, переконався, що воно їстівне, взяв його в зуби і безшумно побіг у кущі.

Того ж вечора дівчинка спитала батька:

— Тату, якби в тебе індичка сиділа на покладі в лісі, то як би ти її захистив від лисиць, не роблячи їм шкоди?

— Я б поклав навколо індички кілька залізяк, і ні одна лисиця не підійшла б тоді до неї,— відповів батько.

Після цього дівчинка взяла в садку ланцюг, зламаний леміш та підкову і розклала ці символи дружби, праці й щастя навколо гнізда індички. А через кілька днів Доміно знову прийшов по індичку. Він і в гадці собі не клав, що цим міг зробити неприємність дівчинці: їсти живність — це ж така світова річ. Одначе, раніше ніж індичка встигла підняти тривогу, його нюх і зір попередили його про присутність небезпечних речей, які пахнули залізом. Він відступив і спробував підійти з іншого боку, але й там знайшов один із цих зловісних предметів. Голос розсудливості шепотів: «Назад!» — і Доміно пішов собі геть.

Дівчинка так і не знала б про це ніколи, але наступного дня батько їй сказав:

— А знаєш, доню, сьогодні вранці я бачив у картоплинні свіжі лисячі сліди…

Таким чином дівчинці вдалося обдурити Доміно, і він не чіпав індички, але зате знайшов іншу здобич — курку на гнізді, якій відразу ж перегриз горло і поніс додому. По дорозі він пригадав, що треба ж було забрати й яйця. Він швидко загорнув курку в листя й побіг назад. Сховавши яйця в іншому місці, він позначив їх виділенням із своєї мускусної залози, щоб знайти їх самому й попередити інших лисів, що то його власність. Потім вирив курку й побіг з нею додому.

Ці яйця могли пролежати в схованці скільки завгодно. Але на випадок потреби Доміно міг завжди їх знайти і з’їсти навіть тухлими.

Доміно робив запас не вперше. Деякі лиси не ховають їжі, мабуть, тому, що вони погані мисливці і в них немає чого ховати. Ті ж, яким везе на полюванні, обов’язково це роблять. Через місяць Доміно наткнувся на кущ шипшини, який був наче обсипаний червоними ягодами. Він пожував і ковтнув одну-дві. Але зараз він не був голодний, і вони йому не сподобалися. Все ж він, підстрибуючи й далі, зривав червоні грона. Спочатку він просто розкидав їх, а потім наскладав цілу купу. Нарешті, інстинкт запасання переміг: він зарив цю купу в листя і залишив мускусну помітку на сусідньому пенькові. Коли виникне потреба, він знайде цю шипшину навіть під снігом.

XV. Нащадок Доміно

Усе літо Доміно був кривий і не міг швидко бігати, але, на щастя, і прудконога Гекла тепер була каліка. Доміно доводилося діставати їжу для своїх дітей, а природа-мати цього року була дуже щедра, і щодня він приносив додому якусь живність: то жабу, за якою лисенятам треба було попобігати, поки вони її зловлять, то гладку полівку, яка ховалася під листя, і лисенята набирали повні роти трави та піску, аж поки якомусь щасливцю вдавалося її спіймати. А одного разу він приніс дітям для науки особливу здобич.

Никаючи в тумані біля річки, Доміно помітив звірка, що бігав по мілководдю, а потім видрався на колоду й почав вправно відкривати і їсти черепашки. Це була величезна хохуля. Своїми міцними жовтими зубами вона з тріском розгризала стулки черепашок і через це не чула, як підкрався до неї наш мисливець. Мигнуло чорне хутро, і Доміно вже тримав її за шию. Даремно вона звивалася, вищала, скреготіла гострими, наче долото, зубами: він мчав щодуху і через двадцять хвилин був удома.

Почувши батькове добре знайоме пирхання, лисенята прожогом вискочили з нори, і Доміно випустив жертву. Лисенята відразу ж кинулися на неї, але хохуля була жива і почала одчайдушно кусатися. Вона кидалася на всі боки, ранила лисенят, які стрибали біля неї, наче собаки біля ведмедя, і скуштувавши її гострих зубів, верещали й відбігали геть. Тільки один, хоч його вже тричі вкусила хохуля, не залишив її.

Він був не більший за неї, не більший і за інших лисенят, але вродився відважний. І поки інші стояли навколо, він бився й далі. Це був поєдинок не на життя, а на смерть. Лисеня інстинктивно добиралося до голови хохулі і нарешті вчепилося ворогові в горло. Воно тримало хохулю за горло, аж поки вона перестала тріпатися, а тоді вся сім’я почала бенкетувати.

Батько й мати спокійно дивилися на цю боротьбу. Чому ж вони не втручалися і не вбили хохулі самі? Може, нам стане це зрозуміло, коли спитаємо себе: а чому батько дає синові вирішувати задачу, що легка для нього, але важка для хлопця?

Це лисеня не було найбільше з усіх, але на масть воно було одне з найтемніших. Пізніше цей лис став схожий на свого батька, і цікаві можуть прочитати його історію в літописах верхів’я Шобана.

«Місяць грому» повільно закінчувався, і лисенята вже помітно виросли. Деякі з них були не менші за матір, тому почався неминучий розпад родинних зв’язків. Спочатку найстарший з братів, а потім і сестри стали все частіше полювати самостійно і не приходили додому по декілька днів. Вони все більш і більш відвикали одне від одного, і нарешті наприкінці «Червоного місяця жнив» розійшлися назавжди. В норі залишилися тільки Доміно та Білянка. Вони жили то разом, то нарізно, але завжди були готові допомогти одне одному. Бо такий неписаний закон у лисиць: діти можуть, навіть повинні забути домівку, але батько й мати тримаються її аж до смерті.

На початку осені лапа Доміно загоїлась зовсім, і він знову став найпрудкішим лисом на Голдерських горбах. Як і раніше, він міг втекти від будь-якого собаки. Тепер він знову був у розквіті сил і виявляв найбільший свій хист — прудкість бігу. Не було жодної лисиці в околиці, щоб могла з ним у цьому позмагатися, не було жодного собаки, якого б він боявся. Легені його, здавалося, ніколи не втомлювалися, а ноги були такі ж міцні, як і легені. Він сам непомалу тішився своєю швидкістю.