Спогад про Маріпозу

В Маріпозі я був, сказати б, мимохідь і так само побіжно оглянув її околиці. Я був би затримався і в місті, і в окрузі довше, якби був знав, що за кільканадцять миль від міста живе в лісі прототип мого доглядача маяка. Нещодавно пан М., який одночасно зі мною був у Каліфорнії, розповів мені, як зустрівся з цілком подібним до нього польським скватером. Точний зміст цього оповідання я тут і повторюю.

…По дорозі до Біг Тріз, тобто до каліфорнійських Велетенських Дерев, я заїхав до Маріпози. Ще небагато років тому цс місто налічувало до п’ятнадцяти тисяч жителів, а тепер їх удесятеро менше. Відомо, що в Новому Світі міста народжуються, як гриби, але часто й живуть недовго, як метелики. Так було і з Маріпозою. Поки річка Маріпоза просвічувала золотим дном, а на берегах осаджувала зеленуваті грудки дорогоцінного металу, тут роїлися американські гірники, мексиканські gambusinos[1] та купці з усього світу. Потім усі вони повибиралися звідси. «Золоті» міста недовговічні, бо золото рано чи пізно вичерпується. Сьогодні в місті Маріпозі живе щось із тисяча чоловік, а береги річки Маріпози знов густо заросли плакучими вербами, бавовняним деревом та невисоким чагарником. Там, де гірники співали колись «I crossed Mississippi»[2], тепер виють койоти. Місто складається з одної вулиці, на якій найкращим будинком є школа. Друге місце займає Capitol[3], третє — готель пана Білінга, при готелі є бакалійна крамниця, тобто шинок, та saloon, тобто пекарня. Вздовж вулиці світить вітринами ще кілька крамниць. Але торгівля тут не дуже жвава. Крамниці задовольняють потреби самого лише міста, бо фермерів в околиці мало. В усій окрузі взагалі ще мало населення, майже всю її вкривають безкраї ліси, в яких зрідка оселяються скватери.

Коли наш диліжанс в’їжджав до міста, в ньому було незвичайно людно, бо ми прибули в п’ятницю, тобто в торговий день. Цього дня скватери привозять до крамниці мед і в обмін за нього набирають різноманітних харчових продуктів. Інші приганяють свині та вівці, фермери приставляють збіжжя. Хоч емігранти прибувають до Маріпози дуже повільно, але було тут і кілька емігрантських фургонів, які легко можна впізнати по білих високих халабудах і по тому, що між колесами у них звичайно прип’ятий на цепу пес, єнот або ведмежа. Перед готелем панував чималий рух, тому господар, пан Білінг, крутився на всі боки, розносячи джин, віскі та бренді. З першого погляду він впізнав у мені чужоземця, який їде до Біг Тріз, а поскільки туристи — найбажаніші для нього клієнти, він з особливою запобігливістю взявся мене обслуговувати.

Пан Білінг був чоловік уже немолодий, але рухливий і жвавий, як іскра. І по рухах, і по обличчю видно було, що він — не пруссак. Дуже чемно він провів мене до мого номера. Повідомив, що сніданок уже скінчився, але коли я хочу, то його мені зараз же подадуть у dining-room [4].

— Gentelman, напевне, із Сан-Франціска?

— Ні, я з далеких країв.

— Мабуть, мандруєте до Біг Тріз?

— Так.

— Якщо бажаєте подивитись на фотографії дерев, то вони висять внизу.

— Гаразд, я зараз зійду.

— Ви надовго прибули до Маріпози?

— На кілька днів. Хочу відпочити, а також поглянути на околишні ліси.

— Тут прекрасне полювання. Недавно забито пуму.

— Гаразд, гаразд. А поки що я ляжу спати.

— Good bye! Внизу є готельна книжка, в котрій прошу вас записати своє прізвище.

— Гаразд…

Я одразу ж ліг і спав аж до обіду, про який сповіщено ударами палиці в мідну гірницьку миску. Внизу я насамперед записався в книжці, не забувши додати до свого прізвища: from Poland[5]. Потім пішов у їдальню. Торгівля, видно, вже закінчилась, і базарювальники роз’їхались по домівках, бо на обід прийшло лише кілька осіб. Дві фермерські сім’ї, якийсь одноокий добродій без краватки, місцева вчителька, що, видно, постійно мешкала в готелі, і якийсь старий чоловік, наскільки я міг визначити по одежі й по зброї — скватер. їли ми мовчки, хіба що озивались один до одного короткими фразами: «Хотів би подякувати вам за хліб», або «за масло», або «за сіль». Таким способом вони просили сусідів підсунути їх ближче. Я був стомлений і не хотів починати розмови. Натомість розглядав залу, стіни якої, як і казав пан Білінг, були завішані фотографіями велетенських дерев. Отже, Father of the Forest, тобто батько лісу, вже впав. Все-таки не встояв під тягарем своїх 4000 років.

Довжина його — 450 футів, обвід—112. Гарний татусь! Не ймеш віри очам і написам. Grizzled Giant[6]. 15 футів у діаметрі. Ого! Навіть наші гендлярі замислилися б, якби їм запропонували доставити таку рослинку до Гданська. Душа моя аж рвалася з грудей, коли я думав, що незабаром на власні очі побачу ту групу дерев, власне — колосальних веж, що стоять самотньо в лісі… З часів потопу. Я, варшав’янин, побачу на власні очі «батька», доторкнуся до його кори, а може, шматочок її привезу в Варшаву, на доказ скептикам, що я справді був у Каліфорнії. Коли людина заблукає отак далеко, то сама собі вже здається незвичайною й мимоволі втішається думкою, як то вона буде оповідати, коли повернеться додому, як місцеві скептики не віритимуть їй, що є на світі дерева по п’ятдесят шість ліктів в обводі. Ці роздуми порушив голос негра:

— Чорної кави? Чи білої?

— Чорної, як ти сам, — хотів був я відповісти, але така відповідь була б неслушна, бо голова в старого негра була біла, як молоко, а сам він від старості ледве клигав.

Тим часом обід закінчився. Усі встали. Батько фермер запхав собі за щоки тютюну, мама фермерка сіла в крісло-гойдалку й почала завзято гойдатись, а дочка, білява, косата Поллі чи Кетті, підійшла до піаніно, і за хвилину я почув:

— Yankee Doodle is going down town…[7]

«Мене тим «Yankee Doodl’ем» не звабиш», — подумав я. Від Нью-Йорка до Маріпози панни грають мені його на роялях, солдати на трубах, негри на банджо, діти на уламках волових ребер. Ага, забув! Ще на пароплаві мене переслідував «Yankee Doodle». 3 часом в Америці напевне з’явиться хвороба під назвою «янкідудльфобія».

Я закурив сигару й вийшов на вулицю. Легка імла огорнула все навколо. Вози пороз’їжджались, емігранти також. Стояла урочиста тиша. Захід рум’янів зорею, схід темнів. Мені стало якось весело й гарно. Життя здалося надзвичайно приємним, легким, вільним. З садочків при будинках лунали співи, часом між кущами мигтіло біле платтячко, часом блищала пара ясних очей. Який же гарний був вечір! Шкода тільки, що американські громадяни мають звичку палити вечорами на вулиці сміття. Запах диму зовсім недоречно мішається з запахом троянд та свіжим ароматом близьких лісів. Час від часу з прилеглих до містечка полів та чагарників лунали звуки пострілів, бо майже всі жителі Маріпози — мисливці. Нарешті вони замовкли, сміття догоріло. На вулиці я зустрів кількох осіб, і не знаю, чи то мій власний настрій відбився мимоволі на їхніх обличчях, але в м’якому світлі заходу всі ті обличчя теж здавалися задоволеними, спокійними й щасливими.

«Можливо, — думав я, — в цьому незнаному, загубленому в лісах закутку життя плине тихо, спокійно і щасливо. Можливо, під сонцем американської свободи душа так промениться й сяє лагідним світлом, як той купальський світлячок. До того ж тут не голодно й не холодно, кругом привілля, є де розпростатись, є де простягнути руки.« А як тихо в тутешніх лісах! Ой, як тихо!..»

Кілька негрів, що йшли мені назустріч, співали досить дзвінкими голосами — на щастя, не «Yankee Doodle», а «Срібні нитки».

— Добрий вечір, пане! — чемно привітались вони, минаючи мене.

І люди тут якісь доброзичливі, привітні. Коли я постаріюсь, то, мабуть, не раз згадаю оцю тиху Маріпозу. Вгорі почулося курликання журавлів, що летіли кудись до океану. Розхвилювався я й замріявся. Повернувся до готелю зворушений всіма цими враженнями і трохи смутний. Став думати про домівку, про своїх близьких і також почав співати, але не «Yankee Doodle». О ні! Я співав:

— «У нас інакше, інакше, інакше!..»[8]

Стук, стук, стук!

«Цікаво, хто це може бути?» — подумав я.

Стук, стук!

— Соте in![9]

Увійшов господар. Що за диво! Що за край! І в цього обличчя явно зворушене. Він підходить до мене, міцно стискав мені руку і, не відпускаючи її, відступає на крок і дивиться на мене так, немов хоче мене поблагословити.

Я розкриваю рота від здивування, не меншого, ніж його зворушення.

— Я побачив у готельній книжці, що ви, пане, з Польщі.

— Так. А ви теж поляк?

— Пі, я з Бадена.

— То ви, мабуть, бували в Польщі?

— О ні! Ніколи не був…

Очі мої розкриваються так само широко, як і рот.

— Пане мій, — каже господар. — Я служив у Мєрославського![10]

— Та що ви кажете?

— То був герой! То найвизначніший воєначальник у світі! Який я щасливий, що бачу вас!.. Чи він ще живий?

Ні, помер.

— Помер! — каже німець і, сівши, важко опускає руки на коліна, а голову на груди.

Я не знав, що мені робити. Не поділяв я ентузіазму пана Білінга щодо генерала Мєрославського, та, однак, в той час його захоплення було мені приємне. Тим часом пан Білінг переборює сум і вибухає таким каскадом захоплених похвал на адресу генерала Мєрославського, проти якого Ніагара або Jasemita Falls[11] — ніщо. Слух мій ловить імена кількох античних героїв, кількох із середніх віків і нарешті — Вашінгтона, Лафайєта, Косцюшка й Мєрославського. Потім я чую такі слова як свобода, прогрес, цивілізація — чую сотні, тисячі разів. У красномовного генерала були, очевидно, красномовні рядові.

— То був ідеальний чоловік! — вигукує нарешті мій господар.

«Був чи не був, то ще хто його знає, — думаю я собі.— Але фактом є те, що ти, позитивний німче, якщо маєш у собі щось ідеальне, то дивним збігом обставин завдячуєш цим полякові. Якби не він, тобто якби не ми, думка твоя, може, ніколи не сягнула б вище доларів, бізнесу та прибутків від твого готелю. Ти тільки ловив би туристів, що їдуть до Біг Тріз, і танцював би коло них, як оце зараз танцюєш коло мене, а так вищий дух дме з тебе, як з органних труб, і ти викидаєш слова, котрі в Європі вже скисли, як старе пиво, проте не перестали бути найблагороднішими словами, які здатна вимовляти людина. В старій Європі є ще хіба один закуток, де їх беруть серйозно і часом вимовляють з слізьми на очах, а часом із болем, а інші поневіряють тими скарбами або свищуть на них, як на дірявих горіхах. Але нічого не вдієш… І в тому закутку іноді важко… та ще як важко! Що за чесний німець! Не нагадує йому нічого ні Садова, ні Седан[12], він пам’ятає лише Мєрославського та свій Баден. Що за чесний німець! Його адреса: «Готель Білінга, Каліфорнія, Маріпозька округа». Адресу такого німця слід записати. Щоб його побачити, варто їхати аж у Маріпозу!»

All right!

А він тим часом повторював: «Ах, той Мєрославський!..» І втирав очі. Явно втирав очі. Золота душа!

— Мені так приємно вас бачити, пане, наче я випив віскі з імбиром! — каже він.

Німець стискає мені руку раз, другий, третій і йде до дверей. Коло дверей ляскає себе долонею по лобі.

— Ага! — каже.— Зовсім забув! Адже тут є ваш земляк.

— В Маріпозі?

— Ні, він живе в лісі. Але в п’ятницю привозить на продаж мед і залишається ночувати. Старий чоловік. Дуже хороший, дуже хороший! Він живе тут уже років з двадцять. Прибув сюди, коли тут ще нікого по було. Завтра я приведу його до вас.

— А як його прізвище?

Німець починає пригадувати й чухає потилицю, як звичайний польський Бартек.

— О! I don’t know! Не знаю! — каже.— Якось дуже трудно вимовляється.

Вранці, тільки-но я встав, німець ще перед сніданком привів до мене земляка.

Я одразу впізнав у ньому старого, який учора зі мною обідав.

Це був високий, навіть надто високий, але дуже згорблений чоловік. У нього була біла голова, біла борода й голубі очі, які він одразу втупив у мене з якоюсь дивною упертістю.

— Залишаю вас самих, — сказав німець і вийшов.

Ми залишились самі й довго мовчки розглядали один одного. Правду кажучи, я трохи збентежився, дивлячись на цього старого чоловіка, що був схожий швидше на Вернигору[13], ніж на звичайного мого земляка.

— Прізвище мов Путрамент, — нарешті промовив старий. — Либонь, чуже для ушей твоїх?

— Моє прізвище М., — відповів я. — Ваше я ніби чув. Ви чи не з Литви?

Щось справді пригадалося мені з «Пана Тадеуша». Там слово «Путрамент» вживається в оповіданні Протазія про процеси.

Старий приклав долоню до вуха.

— Га? — спитав.

— Ви, здається, з Литви?

— Піднеси голос твій, бо роки зіпсували слух мій, глуха старість моя, — відказав Путрамент.

«Чи він з мене глузує, чи я дурень? — подумав я.— Адже цей дід говорить мовою пророків. Та й оригінали ж трапляються мені в цій Маріпозі!»

— Пан давно з рідного краю?

— Двадцять два роки живу тут і, правду кажучи, ти перший, кого я оглядаю з рідних країв, ось чому зворушилось серце моє і возрадувалась душа моя.

Старий говорив тремтячим голосом і здавався дуже зворушеним. Щодо мене, то я був тільки здивований. Я не сидів двадцять років у лісі, поляків недавно бачив у Сан-Франціско й не мав причини розчулюватись. Мені хотілось лише гукнути: що за стиль! Якби до мене хтось поговорив так хоч добу, я завив би… Брр!.. Тим часом старий пильно придивлявся до мене, і думка його, здавалось, напружено працювала. Видно було, він і сам почував, що висловлювався не так, як усі люди. Говорив він цілком правильно, але через силу.

— В землі далекій затвердів язик мій і заклякли губи мої…

«Що правда, то не гріх!» — подумав я.

Але веселий настрій мій минав. Чогось мені робилось прикро, і я відчув ніби докори сумління. «Хоч як він там говорить, — подумав, — але говорить зворушено, з глибоким смутком і щиро, а я ніби насміхаюся з нього».

І мимоволі простягнув до нього обидві руки. Він узяв їх, притулив до грудей, приказуючи:

— Земляк! Земляк!

В його тремтячому голосі бриніло таке розчулення, що в мене стислося серце. В усякому разі, переді мною була складна, а може, й вельми сумна загадка. І я став дивитись на нього так, як дивився б на старого батька. Шанобливо посадив його на стільці й сам сів поруч.

Він весь час дивився на мене.

— Що чувати в землі нашій? — спитав.

Я почав сипати словами, намагаючись говорити голосно й виразно. Так я балакав з півгодини, а він слухав і сумно кивав сивою головою, а часом на устах його з’являлась усмішка. він повторив раз вислів Галілея: «А вона все-таки крутиться», — і часто ставив мені запитання тією самою врочистою, дивною і труднозрозумілою для мене мовою.

Все, що я розказував, його надзвичайно цікавило. В очах і на устах знайшла свій вираз його душа. Живучи самітником, в глухому лісі, він, може, цілі дні тільки й думав про те, що я йому зараз оповідав.

Дивний ти, старче, дивна ти, породо людська, котра в найдальших закутках світу плекає одну думку й одне почуття! Ним ти живеш в лісах, в пустелях і над морем — скрізь ти носиш тіло своє, а душі одірвати не можеш — і ходиш як причинний серед інших людей! Але ця порода поступово вимирає. Я розказую вам про одного з останніх.

Оповідання може здатись вигаданим, а насправді воно дійсне. Путрамент, можливо, й досі живе в своєму лісі, неподалік від Маріпози. З його розповіді я довідався ось про що. Був він пасічником, як більшість скватерів. Не дуже бідний. Бджоли заробляли йому на прожиток. Постарівшись, він узяв собі помічника, підлітка-індіанця, який доглядає пасіку. А сам він, казав, досі щодня полює. Поблизу Маріпози водиться безліч звірини — оленів, антилоп, а також всілякого птаства.

Ведмедів стало значно менше. Каньйон старого — один з найкращих в окрузі. Коло його дому протікає чудовий струмок, що спадає донизу багатьма каскадами, а взагалі — скелі й гори, а на них ліс і ліс непрохідний… Тиша, спокій… Старий дуже запрошував мене в гостину, та я, на жаль, не міг прийняти запрошення, бо довелося б чекати аж до наступної п’ятниці. Говорив він весь час як біблійний Авраам або Іаков… Слова: ібо, яко, рече, іже — раз у раз повторювалися в його мові. Інколи мені здавалось, що передо мною чоловік часів Гурницького або Скарги[14], який попід землею примандрував до Маріпози і тут воскрес або жив з тих часів, що й оті Біг Тріз. Крім того, що мова його була стара, вчувалася в ній ще якась дивна урочистість, якої їй надавали архаїчний порядок слів, численні плеоназми і своєрідні означення. Я вирішив кінець кінцем розгадати цю загадку.

— Скажіть мені, шановний пане, відкіля у вас ця особлива мова? Це ж мова не сучасна, а стара, якою тепер у Польщі вже не говорять.

Він усміхнувся.

— Я маю вдома лише одну книгу — Біблію Вуйка, яку читаю щоденно, аби не забути мови моєї і не стати німим на мову батьків моїх…

Тепер я зрозумів. Протягом кількох десятків років він у цій глухій Маріпозі не бачив жодного поляка, ні з ким не розмовляв. Тільки читав Вуйка[15], отож не дивно, що не тільки слова старого, а й думки його стали наче біблійними. Інакше він уже по-польськи не міг і не вмів говорити: повторював те, що запозичував з Біблії. Лише нізащо в світі не хотів тієї мови забути. І він виробив собі звичку щоранку вголос читати Біблію. А більш нічого не доходило до нього з рідного краю, нізвідки — хіба тільки шум каліфорнійського лісу нагадував йому шум борів литовських.

Коли ми прощались, я сказав:

— За місяць я повертаюсь на батьківщину. Чи нема у вас там рідні? Брата, свата, кого-небудь, кому ви могли б дати знати про себе?

Він задумався, немов шукав у пам’яті якихось найдальших родичів, потім похитав головою і промовив:

— Нікого… нікого… нікого…

А проте цей старий читав Вуйка і не хотів… забути.

Ми попрощались.

Він зразу поїхав у ліс, а я через два дні — до Біг Тріз. Коли я сідав у диліжанс, містер Білінг так тряс мою руку, наче хотів одірвати її собі на пам’ять, і все повторював:

— То був великий чоловік, пане, той Мєрославський: Good bye! Good bye! Sehr grosser Mann![16]

За чверть години мене поглинули ліси Маріпози. Другого дня вранці я подумав: оце саме зараз старий Путрамент читає в каньйоні свою Біблію…