Сахем

В місті Антилопі, розташованому над річкою тієї ж самої назви, в штаті Техас, усі старі й малі поспішали на циркову виставу. Захоплення громадян Антилопи було тим більше, що це ж уперше, відколи існувало місто, завітав сюди цирк, де були й танцюристи, й співаки, і канатоходці. Місто Антилопа — зовсім молоде. Ще п’ятнадцять років тому тут не тільки не стояло жодного будинку, а й в усій околиці не можна було зустріти жодної білої людини. Тоді, в розгалуженні річки, на тому самому місці, де зараз розташована Антилопа, стояло індіанське селище, яке звалося Чіаватта.

Це була столиця племені Чорних Змій, які свого часу так дошкулили німецьким колоністам трьох селищ — Берліна, Грюнденау й Гармонії, що ті вже далі не могли витримати. Індіанці, щоправда, лише захищали свою територію, яку уряд штату Техас закріпив за ними врочистими трактатами, але хіба це обходило німецьких колоністів? Певне було лише одне: колоністи відбирали в Чорних Змій землю, воду й повітря, а натомість приносили їм цивілізацію. Та червоношкірі дякували білим за те у свій спосіб — тобто здирали з них скальпи. Таке становище не могло тривати довго. Отож чотириста колоністів з Берліна, Грюнденау й Гармонії зібралися однієї місячної ночі громадою й, покликавши на допомогу мексіканців з Ля Ора, напали на сплячу Чіаватту. Успіх цієї святої справи був нечуваний. Чіаватту спалили, а мешканців її — від дідів до немовлят — вирізали впень. Уціліли тільки невеличкі загони воїнів, які саме пішли на полювання. З мешканців селища не залишилось нікого, головне тому, що воно лежало в розгалуженні ріки, котра саме розлилася, як це завжди буває навесні, й оточила селище неосяжними водними просторами. Та якраз оце розташування Чіаватти, що занапастило індіанців, припало до смаку німцям. Звідси погано тікати, але добре захищатися.

І тому з Берліна, Грюнденау й Гармонії негайно ж почали переселятися колоністи. І незабаром на місці дикої Чіаватти виникла цивілізована Антилопа. Через п’ять років тут було вже дві тисячі мешканців.

На шостий рік на протилежному березі річки знайшли поклади живого срібла. Тут негайно виникли копальні, і через те кількість мешканців Антилопи подвоїлася.

На сьомий рік на міському майдані за славнозвісним «законом Лінча» повісили останніх дев’ятнадцятьох воїнів з племені Чорних Змій, яких схопили неподалік у Лісі Вмерлих, і відтоді ніщо вже не перешкоджало розвиткові Антилопи. В місті виходило дві газети і один журнал «Монтагсревю».

Залізнична колія з’єднувала Антилопу з Ріо-дель-Норте й Сан-Антоніо; на вулиці Опунція-Гассе містилися три школи, й серед них одна вища. На майдані, де повішено останніх Чорних Змій, збудували філантропічний заклад; пастори в церквах щонеділі навчали своїх парафіян любові до ближніх, пошани до чужої власності й інших чеснот, потрібних цивілізованому суспільству; один проїжджий лектор прочитав навіть у ратуші лекцію «Про право нації».

Багатші мешканці вже почали подейкувати про заснування університету. На це міг би дати кошти й уряд штату. Жителям Антилопи взагалі щастило. Торгівля живим сріблом, апельсинами, ячменем і вином давала їм добрі прибутки. Антилопці були чесні, працьовиті, ощадливі, педантичні, товсті. Той, хто приїхав би тепер до Антилопи, де вже мешкало кільканадцять тисяч людей, навряд чи впізнав би в місцевих багатіях тих безжалісних загарбників, які п’ятнадцять років тому спалили Чіаватту. Вдень вони працювали в своїх крамницях, майстернях, конторах, а вечори збували в пивниці «Під золотим сонцем» на вулиці Гримучих Змій. Слухаючи ці трохи повільні, гаркаві голоси, оці «Mahlzeit! Mahlzeit!»[1], флегматичні: «Nun ja wissen sie, Herr Müller, ist das aber möglich?»[2], цокання пивних кухлів, ляпання шумовиння, хлюпну- того на підлогу, спостерігаючи спокій і повільність німецьких міщан, дивлячись на їхні філістерські, гладкі обличчя, на їхні риб’ячі очі, можна б подумати, що сидиш у якійсь пивниці в Берліні або Мюнхені, а не на згарищі Чіаватти. Але в місті вже було «ganz gemütlich»[3], і про пожарище ніхто й не думав.

Отож цього вечора мешканці Антилопи поспішали до цирку: по-перше, тому, що після ретельної праці розвага — річ така ж приємна, як і корисна; по-друге, тому, що в місті всі пишалися з приїзду цієї циркової трупи. Відомо, що цирки абикуди не приїздять, отож прибуття трупи шановного містера Діна збільшувало велич і славу Антилопи. Була, однак, і третя, може, найважливіша причина загального зацікавлення.

Ось що стояло в другому пункті циркової програми: «Прогулянку по дроту, напнутому на височині п’ятнадцяти метрів над землею (в супроводі музики) здійснить славнозвісний акробат Червоний Яструб, са- хем (вождь) Чорних Змій, останній нащадок королів, єдиний, хто залишився живий з усього племені: 1. Прогулянка. 2. Стрибки антилопи. 3. Танок і пісня смерті».

Вже де-де, а в Антилопі цей сахем міг таки й справді викликати величезну цікавість.

Шановний містер Дін оповідав за чаркою в пивниці «Під золотим сонцем», що п’ятнадцять років тому, їдучи до Санта-Фе, він знайшов на Плянос-де-Торнадо ледве живого старого індіанця з десятирічним хлопчиком. Старий тут-таки вмер від ран та виснаження, але перед смертю встиг розповісти, що цей хлопчик — син убитого вождя Чорних Змій і спадкоємець його титулу.

Трупа дала притулок сироті, й згодом він став її найкращим акробатом.

Але містер Дін лише в пивниці «Під золотим сонцем» довідався, що Антилопа була колись Чіаваттою, отож славний канатоходець виступатиме, так би мовити, на могилах своїх батьків. Цей факт викликав у директора чудовий настрій, бо тепер він вже напевне міг розраховувати на світовий атракціон, аби тільки йому пощастило добре використати несподіваний ефект.

Звісно, всі мешканці Антилопи один поперед одного сунули до цирку, з єдиним бажанням — показати останнього з Чорних Змій своїм привезеним з Європи дружинам і синам, що ніколи не бачили живих індіанців, і сказати: «Дивіться, ось таких ми вирізали впень п’ятнадцять років тому!»

— «Ach, Herr Jeh»[4].

Як приємно почути такий вигук подиву з уст Амальхен і малого Фріца!

В усьому місті тільки й чути було: «Сахем, сахем!».

Діти вже з самого ранку заглядали крізь шпари в дошках цирку, на їхніх личках відбивалися водночас зацікавлення й подив. Старшенькі хлоп’ята, в яких збудився войовничий дух, повертаючись із школи, раптом, самі не знаючи чому, починали грізно марширувати.

Восьма година вечора! Чудова, погожа, зоряна ніч. Вітерець приносить з-за міста пахощі апельсинових гаїв, які змішуються на вулицях з пахощами солоду. В цирку палає яскраве світло. Величезні смолоскипи горять і чадять кіптявою біля головного входу. Теплий подув похитує султани диму; язики вогню освітлюють темні контури будівлі. Це щойно збудований круглий дерев’яний балаган, з гостроверхим дахом та зірчастим американським прапором на вершечку.

Біля брами — величезна юрба глядачів, які не могли дістати або не мали за що придбати квитка. Всі з зацікавленням роздивляються вози, на яких приїхала трупа, милуються величезною завісою біля головного входу, де змальовано битву білих з червоношкірими. Коли завіса відхиляється, видко освітлений буфет і столи із скляними кухлями.

Та от завісу відсунуто зовсім, і юрба рине в цирк. Проходи між лавками застугоніли від людських кроків, і незабаром темна, рухлива маса затоплює всі місця знизу й догори. В цирку ясно, мов удень, бо хоч до нього й не встигли підвести газ для освітлення, але велика люстра, де горить п’ятдесят гасових ламп, заливає арену й глядачів потоками світла.

В цьому світлі видко відкинуті назад опасисті, з жирними підборіддями голови любителів пива, молоді жіночі обличчя й гарненькі здивовані личка дітей з витріщеними від цікавості оченятами.

В усіх глядачів однаковий вираз чекання й дурнуватого задоволення, як це завжди буває в цирку.

Хоч навколо стоїть гамір розмов, перериваний вигуками: «Frisch Wasser! Frisch Bier!»[5] — знати, що кожен з нетерпінням чекає початку.

Нарешті лунає дзвінок. Шість конюхів у високих чоботях шикуються двома шеренгами — від виходу на арену й до стайні. Між цими двома рядами на арену вилітає баский кінь без вуздечки й сідла, а на ньому — хмарка мусліну, тюлю й стрічок: танцюристка Ліна!

Вона починає гарцювати навколо арени під звуки музики. Ця Ліна така гарна, що молода Матільда, донька пивовара з Опунція-Гассе, стурбовано нахиляється до вуха молодого крамаря Флосса з тієї ж вулиці й стиха запитує, чи він її ще любить. Тим часом кінь мчить галопом і сопе, як локомотив; ляскають бичі, кілька клоунів, що вибігли слідом за танцюристкою, верещать і ляпають один одного по обличчях. Танцюристка миготить, як блискавиця; сиплються оплески.

Яка чудова вистава! Але перший номер закінчується дуже швидко; зараз почнеться другий номер.

— Сахем! Сахем! — лунає з вуст до вуст. На клоунів, які й досі обмінюються ляпасами, ніхто вже не звертає уваги. Тим часом конюхи виносять на арену височезні козла, понад десять метрів заввишки, й ставлять їх з обох боків арени. Музика перестає грати «Янкі Дудль» і починає похмуру арію Командора з «Дон-Жуана». Конюхи натягають між козлами дротину. Раптом біля входу злітає вгору сніп червоного бенгальського вогню й заливає всю арену кривавим блиском. Зараз в його сяйві з’явиться страхітний сахем, останній з Чорних Змій! Але що це?.. На арену виходить не сахем, а сам директор трупи, шановний містер Дін. Вклоняючись, він звертається до публіки й просить «ласкавих і шановних джентльменів та прекрасних і так само шановних леді поводитись надзвичайно спокійно, утримуватись від оплесків і зберігати цілковиту тишу, бо вождь страшенно роздратований і ще дикіший, ніж завжди».

Ці слова справляють величезне враження — і дивна річ!—ті ж самі шановні бюргери з Антилопи, які п’ятнадцять років тому вирізали впень усіх мешканців Чіаватти, щуляться зараз від якогось дуже прикрого почуття. Ще хвилину тому, коли чарівна Ліна гарцювала на коні, вони раділи, що сидять так близько біля бар’єра, що їм так добре все видко, — а зараз з тугою поглядають на верхні ряди і, всупереч усім законам фізики, вважають, що тут, унизу, куди більша задуха, ніж угорі.

Але невже цей сахем ще пам’ятає щось? Адже він змалечку виховувався в трупі шановного містера Діна, яка складається переважно з німців! Чи ж можливо, щоб він і досі не забув того, що його оточувало в ранньому дитинстві? Це здається неймовірним.

Оточення й п’ятнадцять років циркової роботи, виконання різних трюків заради оплесків не могли не вплинути на нього.

Чіаватта, Чіаватта! Але ж вони, німці, теж на чужині, далеко від батьківщини, та думають про неї не більше, ніж це дозволяє їхній «бізнес». Насамперед треба їсти й пити. Цю істину повинен добре пам’ятати кожен городянин, так само, як і останній Чорний Змій.

Ці міркування несподівано перериває якийсь дикий посвист у стайнях — і на арені з’являється очікуваний з таким хвилюванням сахем. У юрбі пробігає уривчастий вигук: «Це він! Це він!» — і знову залягає тиша. Тільки чути, як сичить бенгальський вогонь біля входу. Всі погляди спрямовані на вождя, який має зараз виступити на могилі своїх предків. Індіанець і справді вартий уваги. Він здається гордим, як король. Плащ з білих горностаїв — атрибут вождя — вкриває його величну постать. Є в ній щось дике, мов у ледве прирученого ягуара. Обличчя його, наче вилите з міді, схоже на голову орла, і на цьому обличчі холодно поблискують справжні індіанські очі — спокійні, ніби навіть байдужі й водночас повні ворожості. Він вдивляється в глядачів, наче вистежує собі жертву. До того ж сахем озброєний до зубів. Чоло його прикрашають пера, при поясі — сокира й ніж для скальпування, і тільки в руках він замість лука тримає довгу жердину, яка допомагає йому підтримувати рівновагу на дротині. Раптом сахем зупиняється посеред арени, і з уст його вихоплюється воєнний поклик. Herr Gott![6] — це ж поклик Чорних Змій. Ті, що знищували колись мешканців Чіаватти, добре пам’ятають це страхітне виття, — і дивна річ: п’ятнадцять років тому вони не злякалися сотень виючих воїнів, а тут, побачивши одного, вкриваються холодним потом від жаху.

Та от директор підходить до сахема, щось каже, ніби хоче приборкати його й заспокоїти. Дикий звір відчув пута — вмовляння впливають; за хвилину сахем вже колишеться на дротині. Вдивляючись в люстру, він помалу посувається вперед. Дротина дуже вгинається; часом її зовсім не видко, і тоді індіанець наче висить у повітрі. Він немов іде нагору, ступає вперед, задкує й знову йде, утримуючи рівновагу, його випростані руки, вкриті плащем, скидаються на велетенські крила.

Ось він хитається!.. Падає — ні! Короткі уривчасті оплески зриваються, мов вихор, і змовкають. Обличчя вождя набирає дедалі грізнішого виразу. В його очах, втуплених у люстру, спалахує якийсь страхітний блиск. У юрбі перебігає тривожний рух, але всі мовчать. Тим часом сахем наближається до протилежного кінця дротини, зупиняється, й зненацька з його вуст вихоплюється пісня війни.

Неймовірна річ! Вождь співає по-німецьки. Та це й зрозуміло: мабуть, він устиг забути мову Чорних Змій. Але ніхто на це не зважає. Всі слухають пісню, яка росте й дужчає. Це щось схоже водночас і на спів, і на виття, незмірно жалібне, дике й хрипке, повне хижих нот.

Чути такі слова:

«Після великих дощів п’ятсот воїнів щороку виходили з Чіаватти на стежки війни або на великі весняні лови. Коли вони поверталися з війни — їх прикрашали скальпи ворогів, а коли приходили з ловів, то приносили м’ясо та бізонячі шкури, а жінки з радістю вітали їх і танцювали на честь Великого Духа.

Чіаватта була щаслива! Жінки працювали у вігвамах[7], з дітей виростали красуні дівчата й мужні воїни. Воїни вмирали на полі слави й ішли полювати разом з духами батьків до Срібних Гір. їхніх сокир ніколи не червонила кров жінок і дітей. Воїни Чіаватти мали благородні серця. Чіаватта була могутня.

Та от прийшли блідолиці з-за далеких морів і кинули вогонь на Чіаватту. Білі воїни не здолали Чорних Змій у бою, а підкралися вночі, мов шакали, й зчервонили свої ножі кров’ю сплячих чоловіків, жінок і дітей.

Нема вже Чіаватти. Там, де вона стояла, білі люди збудували свої кам’яні вігвами. Знищене плем’я, спалена Чіаватта жадають помсти».

Голос вождя захрипнув. Колишучись на дротині, сахем здається червоним янголом помсти, що здіймається над юрбою. Сам директор явно стурбований. У цирку залягає мертва тиша. Вождь співає далі:

«З усього племені залишилося одним одне хлоп’я. Було воно мале й слабке, але заприсяглося Духові Землі, що помститься… Що побачить трупи білих чоловіків, жінок, дітей — пожежу, кров!..»

Останні слова переходять у гарчання люті. В цирку котиться шепіт, схожий на раптовий подих вітру. Тисячі запитань ятрять мозок. Що зробить зараз цей оскаженілий ягуар? Чим погрожує? Як здійснить свою помсту? Він? Один? Залишитись чи тікати? Захищатися, але як?

— Was ist das? Was ist das?[8] — залунали перелякані голоси жінок.

Раптом нелюдське виття вихопилося з грудей вождя, він розгойдався дужче, перескочив на дерев’яні козла, що стояли під люстрою, і підняв свою жердину. Страшна думка блискавицею майнула в усіх: зараз він розіб’є лампи й заллє цирк потоками палаючого гасу. З грудей глядачів вихопився одностайний зойк. Але що це? З арени гукають:

«Стій! Стій!»…

Вождя нема! Він зіскочив і зник у проході. Не спалить цирку? Де ж він подівся?

Та от виходить, виходить знову, залитий потом, змучений, страшний. У руці його бляшана миска, він простягає її глядачам і каже благальним голосом по-німецьки: «Подайте, що ваша ласка, останньому з Чорних Змій!»

Наче каменюка спадає з грудей. Отже, все це було передбачено програмою! Це просто вигадка директора, розрахована на гострий ефект! Сиплються півдолари й долари. Як же відмовити останньому з Чорних Змій — у Антилопі, на попелищі Чіаватти… Люди мають серце.

Після вистави сахем пив пиво і їв кльоцки в пивниці «Під золотим сонцем». Мабуть, оточення таки вплинуло на нього. Він здобув велику популярність в Антилопі, зокрема у жінок…