Розділ дев’ятий. Імогена

Вийшовши з хлівця, Жепа пішов не додому, а просто до корчми. Відомо, що мужик з горя п’є. Керуючись тією ж думкою, що й його жінка, ніби в біді найкраще звернутись до пана, він пішов до Скорабевського і зробив дурницю.

П’яна людина не знає, що говорить. Отож Жепа був занадто настирливий, а коли почув від пана Скорабевського те саме, що й його жінка, про принцип невтручання, через природжену хлопську тупість він не тільки не збагнув цього надзвичайно дипломатичного принципу, а ще й з властивою мужикам грубістю кинув, що «всі пани тепер тільки про себе думають», за що й був випхнутий за двері.

Прийшовши додому, він сам сказав жінці:

— Був у пана.

— І нічого не добився?

Жепа грюкнув кулаком об стіл.

— Підпалити б їх, псявір!

— Цить, безсовісний! Що ж тобі сказав пан?

— Одіслав мене до начальника. Щоб його…

— Воно, мабуть, таки треба йти до Ословіц.

— То й піду! Хіба вже над паном нема нікого вищого?

Дивна річ! Побувавши у папа, Жепа навіть про війта й писаря не думав з такою злістю, як про нього. Війт і писар більше допекли йому, але він собі думав, що на те вони й начальство, а от пан — інша річ, пан міг його врятувати, та не схотів.

— Значить, піду до Ословіц, — знов сказав Жепа, — і покажу йому, що обійдусь і без нього.

— Не підеш ти, небораче мій сердешний, піду я сама. Бо ти як уп’єшся, то зараз дибки станеш і ще гірше зробиш.

Жепа спочатку не погоджувався, але після полудня пішов до корчми «залити черв’ячка», другого дня — те саме. Тоді жінка, не кажучи нічого, залишила все на волю божу і в середу, взявши дитину, пішла до Ословіц.

Кінь потрібний був у господарстві, тому вона пішла пішки ще з досвітку, бо до Ословіц було понад двадцять верстов. Думала, може, зустріне якихось добрих людей з підводою, що дозволять примоститися хоч скраєчку, але не зустріла нікого. О дев’ятій ранку, стомлена, вона сіла на узліссі і з’їла скибку хліба та двійко яєць, які взяла з собою в кошик, і пішла далі. Сонце почало припікати, в цей час її нагнав орендар Гершко з Вжецьондзи, що віз у койці гуси на продаж до міста. Жениха почала просити його, щоб підвіз.

— З богом, жінко добра, — відповів Гершко, — бо тут такий пісок, що кінь ледве мене самого тягне. Як даси злотого, то візьму.

Жепиха згадала, що в неї в хустинці є зав’язаний один чеський[1], і хотіла віддати його Гершкові, але він відповів:

— Чеський? І чеський на землі не валяється, і то гроші!

Сказавши це, він цьвохнув коня й поїхав далі. Сонце пекло все дужче, піт заливав жінці очі, але вона, зібравши всі сили, йшла далі й через годину входила до міста.

Хто знає як слід географію, тому відомо, що коли заходиш до Ословіц з боку Баранячої Голови, то доведеться пройти повз реформатську церкву, в якій була колись чудотворна ікона матері божої, а коло самої церкви й тепер щонеділі сидить ціла низка старців, які горлають щосили на всю вулицю. Сьогодні, в будній день, під парканом сидів тільки один старець. Він простягнув з-під лахманів голу ногу без пальців і, тримаючи в руці накривку з коробочки від вакси, співав молитву Богородиці. Побачивши перехожу, він перестав співати і, висунувши ногу ще далі, починав кричати так, немов з нього дерли шкуру:

— Люди добрі! Бідний каліка просить змилування! Хай вам Господь милосердний дасть усе добре на землі!

Побачивши його, Жепиха вив’язала з хустини свого чеського і, підійшовши, спитала:

— У вас є п’ять грошів здачі?

Вона хотіла дати старцеві тільки гріш, але він, відчувши шостака в пальцях, давай її лаяти:

— Жалієш чеського для бога! Пожаліє й він тобі допомоги! Йди під три чорти, поки я не розгнівався!

Жепиха подумала: «Нехай уже бере, бог з ним!» — і пішла далі.

Але, прийшовши на ринок, вона зовсім розгубилась. Легко було прийти до Ословіц, але ще легше в них заблудити. То ж не жарти — таке місто! Прийдеш у яке-небудь село, то й там мусиш допитуватись, де хто живе, а що ж казати про Ословіци! «Ой, заблукаю я тут, як у лісі», — подумала Жепиха. Не було іншого виходу, як питати людей. До комісара вона допиталась легко, але, прийшовши до його дому, довідалась, що він виїхав у губернію. Про начальника їй сказали, що його треба шукати в повітовому управлінні. А де воно? Та й дурна ж якась жінка! Не де ж як у Ословіцах!

Ходила вона по місту, ходила, нарешті бачить: стоїть якийсь пофарбований зеленою фарбою будинок з орлом над дверима, великий — аж страх бере, а перед ним сила-силенна бричок, возів та єврейських бідарок. Марисі здалося, що це якийсь ярмарок. «А де тут повіт?» — спитала вона якогось пана у фраку, низько вклонившись йому. «Та ти ж, жінко, перед ним стоїш!» Марися набралась духу й увійшла у дім. Дивиться, а там скрізь коридори, праворуч двері, ліворуч двері, а далі ще двері й двері і на кожних якісь букви. Марися перехрестилась і тихенько, несміливо відчинила перші двері й опинилась у великій кімнаті з перегородкою, як у костьолі. За перегородкою сидів якийсь пан у фраку з золотими гудзиками, з пером за вухом, а перед ним товпився цілий гурт панів. Пани платили та й платили, а пан у фраку курив сигару, писав квитанції й віддавав їм. Одержавши таку квитанцію, пани одразу виходили. Жениха здогадалась, що тут треба платити, й пошкодувала за своїм чеським, однак, хоч і несміливо, підступила до перегородки.

Та на неї ніхто навіть не глянув. Так вона простояла з годину. Одні підходять, другі відходять, годинник на стіні цокає, а вона стоїть та й стоїть. Нарешті людей порідшало, а далі й зовсім нікого не стало. Чиновник сів за стіл і став писати. Тоді Марися обісмілилась і обізвалась:

— Слава Ісусу!

— Що вам потрібно?

— Пане начальнику!..

— Тут каса.

— Пане начальнику!..

— Кажу тобі, тут каса.

— А де начальник?

Чиновник показав другим кінцем пера на двері:

— Там.

Марися знову вийшла в коридор. Там? Але де ж? Дверей кругом безліч, в котрі ж іти? Нарешті вона побачила, що серед тлуму метушливих людей стоїть мужик з батогом, і підійшла до нього.

— Дядьку?

— А що таке?

— Звідки ви?

— З Вешпковіск, або що?

— Де тут начальник?

— А відкіль я знаю!

Потім вона спитала ще одного з золотими гудзиками, але вже не у фраку, а з дірами на ліктях, Той навіть слухати її не хотів, тільки буркнув:

— Не маю часу.

Жепиха знов увійшла в перші-ліпші двері; вона, бідолаха, не знала, що на них написано: «Стороннім вхід заборонено». Вона була стороння, а напису не бачила, а хоч би й бачила, то не прочитала б його, бо не вміла.

Вона тихенько відчинила двері й побачила порожню кімнату, під вікном у ній ослін, а на ослоні сидить якийсь чоловік і куняє. Далі двері — в другу кімнату, де походжають пани у фраках і мундирах.

Жепиха підійшла до того, що куняв на ослоні. Його вона боялась менше, бо він, видно, був із простих — навіть у дірявих чоботях.

Вона торкнула його за плече.

А він підхопився на ноги, глянув на неї та як гримне:

— Не можна!

Жепиха кинулась тікати, а він дав їй штурхана в спину і грюкнув за нею дверима.

Вона втретє опинилась в тому самому коридорі.

Сіла коло якихось дверей і з справжньою селянською терплячістю вирішила сидіти хоч би й до страшного суду. «Може ж, хтось таки мене спитає?» — думала молодиця. Вона не плакала, тільки терла очі, що свербіли їй, і відчувала, що весь коридор з усіма дверима і з нею разом починає крутитись.

А тут люди коло неї ходять, дверима грюкають, кричать, галасують — гомін, як на ярмарку.

Нарешті бог таки змилувався над нею. З тих дверей, перед якими вона сиділа, вийшов статечний шляхтич, якого вона інколи бачила у Вжецьондзі в костьолі, спіткнувся об неї і спитав:

— Чого ви тут, молодице, сидите?

— Я до начальника…

— Тут судовий пристав, а не начальник.

Шляхтич показав їй на двері в глибині коридора:

— Там, де ота зелена табличка, зрозуміло? Але не ходіть до нього зараз, бо він зайнятий, зрозуміло? Зачекайте тут, він скоро вийде.

І шляхтич пішов далі, а молодиця подивилась йому вслід, наче це був її ангел-хранитель. Подумала: «Ні, таки пан найшвидше мужика пожалів!»

Марисі довелось довго ждати, поки двері з зеленою табличкою нарешті з грюком відчинилися. З них вийшов немолодий уже військовий і швидко покрокував коридором, видно, дуже поспішаючи. Тут уже одразу можна було впізнати, що то начальник, бо за ним підбігці поспішало кілька панів, забігаючи то з правого, то з лівого боку, причому Жепиха чула, як вони приказували: «Пане начальнику!», «Одне словечко, пане начальнику!», «Будьте ласкаві, пане начальнику!». А він не слухав їх і прямував уперед. Марисі аж в очах потемніло, коли він підходив до неї. «Хай буде воля господня!» — майнула у неї думка, і вона вийшла на середину коридора, впала навколішки й підняла руки вгору, загородивши йому дорогу.

Начальник глянув на неї і спинився. Спинилися і всі пани, що йшли з ним.

— Це що таке? — спитав начальник.

— Найсвятіший началь…

Вона затнулась і не могла далі говорити: з переляку у неї пропав голос і отерп язик.

— Чого?

— Та я… я про… рекрутчину.

— Що ж, тебе в солдати забирають, чи що? — спитав начальник.

Щоб догодити начальникові, шляхта дружно засміялась, але він спинив її:

— Ану прошу! Прошу тихо!

Потім знов нетерпляче до Жепихи:

— Швидше! Чого тобі треба, бо я не маю часу.

Але Жепиха зовсім знетямилась від сміху панів і тільки белькотіла: «Бурак! Жепа! Жепа! Бурак, о!»

— Мабуть, п’яна! — сказав один із панів.

— Забула язика вдома, — додав другий.

— Чого ви хочете? — ще суворіше перепитав начальник.— Ви п’яні, чи що?

— О Ісус, Марія! — вигукнула Жепиха, відчуваючи, що остання нитка порятунку вислизає з її рук. — Найсвятіший начальнику…

Та він справді був дуже зайнятий: почали надходити рекрутські списки, та й так всіляких справ була сила-силенна, а тут ще мав відбутись в Ословіцах бал, який він із службового обов’язку влаштовував, а з цією жінкою ніяк не можна було порозумітись, отож він махнув рукою й сердито сказав:

— От горілка! Все горілка! А жінка ж молода й гарна.

Потім звернувся до Жепихи таким голосом, що вона ладна була крізь землю провалитись:

— Як витверезишся, то подаси скаргу до свого волосного суду, а він нехай передасть мені.

Ляснувши, немов батогом, останніми словами, він пішов далі, а за ним папи, повторюючи: «Пане начальнику!», «Одне словечко, пане начальнику!», «Будьте ласкаві, пане начальнику!»

Коридори спорожніли. Все кругом затихло, та от дитина Жепихи голосно заплакала. Жінка ніби прокинулась зі сну, встала й почала приспівувати дитині якимось не своїм голосом:

— А-а, а-а, а-а!

Потім вийшла з будинку надвір. Небо облягли хмари, далеко на обрії гриміло.

Повітря було парке.

Що діялося в душі Марисі, коли вона йшла повз реформатську церкву назад в Баранячу Голову, писати не буду. Якби в такому становищі опинилась панна Ядвіга, тоді я написав би сенсаційний роман, в якому довів би найзапеклішим позитивістам, що існують ще на світі ідеальні істоти. Панна Ядвіга усвідомила б і осмислила кожне враження: душевний розпач виявився б у не менше розпачливих, а тому дуже драматичних думках і словах. Це зачароване коло, глибоке й болісне почуття безпорадності, безсилля й насильства, роль гнаного бурею листочка, глуха свідомість, що порятунку не буде ні від неба, ні від землі, напевне, надихнули б панну Ядвігу на такий зворушливий монолог, що мені залишилося б тільки записати його, аби зажити собі слави. А Жепиха? Цей простий люд коли страждав, то тільки страждає, та й не більш! Жепиха в цупких руках недолі була ніби пташка в руках жорстокої дитини. Вона йшла вперед, вітер підганяв її, піт струменів з чола — от і все. Часом, коли її хвора дитина розкривала ротика й починала дихати так, ніби зараз мала сконати, молодиця жебоніла до неї: «Яську! Ясеньку мій сердешний!» — і притискала уста до гарячого лобика дитини. Поминувши реформатську церкву, вона вийшла далеко в поле і раптом спинилась, бо навпроти неї йшов п’яний чоловік.

Хмари сунулись по небу все чорніші, а в них клекотіло щось, наче буря, раз у раз спалахувала блискавка, але чоловік на те не зважав. Розстебнувши поли сіряка, зсунувши набакир шапку, ішов, заточуючись то в один, то в другий бік, і співав:

Побачивши молодицю, він спинився, розставив руки й вигукнув:

Чоловік хотів був схопити її за стан, але молодиця, злякавшись за себе й за дитину, відскочила вбік. Чоловік кинувся за нею, але тому що був п’яний, з розгону впав. Він зараз же підвівся, та не став доганяти, а, схопивши каменюку, так пожбурив нею, що тільки зафурчало.

Від нестерпного болю жінці запаморочилось у голові, і вона сіла на землю. Та, подумавши про дитину, підхопилась і побігла далі. Спинилася аж під хрестом і, обернувшись, побачила, що п’яний був уже не менш як на півверстви позаду і, заточуючись, ішов до міста.

В цю мить вона відчула щось тепле на шиї; помацала рукою й побачила на пальцях кров.

Їй потемніло в очах, і вона знепритомніла.

Очутилась Марися під хрестом: вона сиділа, спершись на нього спиною. На дорозі від Осцешина показався кабріолет, у ньому сидів молодий осцешинський пан з гувернанткою.

Осцешинський пан Жепихи не знав, але вона його знала, бо не раз бачила в костьолі. Вона надумалась підбігти до кабріолета й попросити на милость божу, щоб хоч дитину підвезли, аби врятувати від грози. Молодиця звелась на ноги, але йти не могла.

Тим часом молодий пан під’їхав і, побачивши під хрестом молодицю, гукнув:

— Гей, жінко! Жінко! Сідай!

— Спасибі ж вам, паночку!..

— Але на землю! На землю сідай!

Молодий осцешинський пан був відомий на всю округу штукар, він завжди отак зачіпав усіх по дорозі, а тепер пожартував і з Марисею та й поїхав собі далі. Вона тільки почула, як вони з гувернанткою сміялись, а потім побачила, як цілувались, поки не зникли разом з кабріолетом в імлистій далині.

Жепиха зосталась сама. Та недаром кажуть: «Жінки й ропухи навіть сокирою не вб’єш». Через якусь годину вона знову підвелась і, хоч ноги під нею підламувались, пішла далі.

— Господи, що ж та дитина винна, моя рибонька золота! — повторювала вона, тулячи до грудей хворого Яся.

А потім у неї, мабуть, почалась гарячка, бо вона стала бурмотіти, наче п’яна:

— В моїй хаті порожня колиска, а мій пішов з ружжом на війну…

Вітер скинув з її голови очіпка, пишні коси розсипались по плечах і розмаялись на вітрі. Раптом небо спалахнуло, блискавка вдарила так близько, що Марися відчула запах сірки і аж присіла. Та це її очутило, і вона крикнула: «От воно й сталося!..» Глянула на збурене, люте, немилосердне небо і тремтячим голосом заспівала: «Під твою опіку, Богородице…» Якийсь зловісний, мідний відблиск падав крізь хмари на землю. Жениха увійшла в ліс, та в лісі було ще темніше й страшніше. Раз у раз зривався шум, наче верхівки сосон гучним шепотом перешіптувались між собою: «Ой, щось буде! Ой господи!» Потім знов наставала тиша. Часом у глибині лісу лунав якийсь голос, від якого у Женихи аж мурахи поза шкірою забігали: чи не нечиста то сила регоче на болотах, чи не гомон[2] зараз пролетить страшним хороводом перед нею! «Аби через ліс, аби через ліс пройти, — думала вона, — а там за лісом хата ягодзінського мельника!» Бігла з останніх сил, хапаючи спеченими губами повітря, а тим часом над її головою відкрились небесні лотоки: дощ із градом линув наче з відра. Вітер ударив з такою силою, що аж сосни гнулись додолу; ліс застелило млою, туманом, хвилями дощу; дороги не стало видно, дерева хилились до землі, скрипіли й шуміли, тріщало гілля. Зовсім стемніло.

Марися відчула, що знесилюється.

— Люди добрі, рятуйте! — волала вона кволим голосом, але її ніхто не чув. Вітер забивав їй дух, і вона зрозуміла, що далі йти вже не зможе.

Скинула з себе хустку, кофту, фартуха, розібралась майже до сорочки і вкутала дитину. Потім побачила неподалік плакучу березу, приповзла до неї навкарачки і, поклавши під вітами дитину, сама упала поруч неї.

— Боже, прийми мою душу! — прошепотіла тихо. І заплющила очі.

Гроза шаленіла ще деякий час і нарешті вщухла. Хмари почали розходитись, і в розривах між ними заблищали зірки. А під березою все біліла нерухома постать жінки.

— Но-о-о! — раптом залунав чийсь голос у темряві.

За хвилину вдалині заторохтів віз і заляпотіли кінські копита по калюжах.

То орендар Гершко, спродавши в Ословіцах гуси, повертався додому.

Побачивши Жепиху, він зліз із воза.