Розділ сьомий. Імогена

Надвечір, десь о п’ятій годині, на головній вулиці між хатами здалека мигтіла блакитна парасолька, жовтий солом’яний капелюшок з блакитними стрічками і палева сукня, оздоблена також блакитним. То панна Ядвіга йшла на прогулянку з своїм кузеном Віктором.

Панна Ядвіга була гарна, як намальована: коси чорні, очі сині, лице біле, як молоко, а вбрання її було таке чудове, вишукане, що аж променилось, і це додавало їй ще більше чарівності. Її дівоча легка постать ніби пливла в повітрі. В одній руці панна Ядвіга тримала парасольку, другою підтримувала сукню, з-під якої виглядав бережок гофрованої білої спіднички і зграбні маленькі ніжки в угорських черевичках.

У пана Віктора, що йшов поруч неї, на голові кучерявилась білява чуприна, на обличчі ледве пробивалась борідка, і він теж був гарний, як намальований.

Від них віяло здоров’ям, юністю, веселістю, щастям. І на обох лежав відбиток життя вищого, святкового, життя крилатих зльотів не тільки в світ матеріальний, а й у світ думки, щирих прагнень, високих ідей, а часом і в злотопроменисті країни марень.

Серед цих хат, сільських дітей, селян і всього убогого оточення вони здавались ніби істотами з іншої планети. Приємно було усвідомлювати, що поміж цією ошатною, розвиненою і поетичною парою та прозаїчною, сірою дійсністю напівтваринного сільського побуту не існує ніякого зв’язку — принаймні зв’язку духовного. Отож ця пара йшла собі та розмовляла про поезію, літературу, як воно й годиться світському паничеві та світській панночці. Селяни й селянки в одежі з грубого полотна не тільки не зрозуміли б їхніх слів, а й мови, якою вони говорили. Чи не правду я кажу, панове добродії, як любо все це усвідомлювати!

В розмові цієї пишної пари не було нічого такого, що не повторювалось би вже сотні разів. Вони перелітали з книжки на книжку, як метелики з квітки на квітку. Але така розмова не здається пустою і звичайною, коли вона провадиться закоханими, коли розмова є тільки канвою, на котрій закохана душа гаптує золоті квіти власних почуттів та думок і коли зрідка відкриває свій внутрішній світ, як та біла троянда розхиляє свої пелюстки. Така розмова, як птах, злітає вгору, витає в духовному світі і пнеться догори, як той хміль по тичині. Десь там у корчмі простолюд пив і простими словами перемовлявся про прості речі, а ця пара немов пливла в іншу країну на кораблі, у якого, як співається в романсі Гуно:

Належить ще сказати, що панна Ядвіга крутила кузенові голову для практики, а в таких випадках найчастіше мовиться про поезію.

— Ви читали останній роман Ел…и[1]? — спитав кавалер.

— Знаєте, пане Вікторе, — відповіла панна Ядвіга, — я обожнюю його. Коли читаю його твори, мені здається, чую якусь музику і мимоволі відношу до себе оцей вірш Уєйського:

Ах! — раптом урвала вона.— Якби я була з ним знайома, то напевне закохалася б у нього. Ми напевне зрозуміли б одне одного.

— На щастя, він жонатий! — сухо відповів пан Віктор.

Панна Ядвіга трохи схилила голівку, розтягла в усмішці вуста, аж ямочки з’явилися на щоках, і, скоса поглядаючи на пана Віктора, спитала:

— А чому ви кажете: «на щастя»?

— На щастя для всіх тих, для кого життя тоді втратило б усяку принадність, — сказав пан Віктор трагічним голосом.

— О, ви багато мені приписуєте.

Пан Віктор перейшов на лірику.

— Ви — просто ангел…

— Ну… гаразд… Поговоримо про щось інше. Значить, ви не любите Ел…и?

— Хвилину тому я його зненавидів.

— Ви противний вередун. Вас треба б побити. Прошу вас повеселішати й назвати свого улюбленого поета.

— Совінський[2]…— похмуро пробурмотів пан Віктор.

— А я його просто боюсь. Іронія, кров, пожежі… дикі вибухи, бррр!

— Такі речі мене зовсім не лякають.

Сказавши це, пан Віктор так грізно подивився поперед себе, що собака, котрий якраз вибіг з подвір’я на вулицю, злякався, підібгав хвоста й подався назад.

Тим часом вони дійшли до мурованки, у вікні якої мигнули цапина борідка, кирпатий ніс і ясно-зелена краватка, потім спинились перед гарненьким будинком, обвитим диким виноградом, з вікнами, що дивились на ставок.

— Бачите, — звернулась панна Ядвіга до кузена, — який гарненький будиночок? Це єдине поетичне місце в Баранячій Голові.

— А що це за будинок?

— Колись це був дитячий притулок. Тут селянські діти вчились читати, коли їхні батьки були на роботі в полі. Папа спеціально для цього збудував цей дім.

— А тепер що в ньому?

— Тепер там стоять бочки з оковитою… Розумієте? Змінилися часи. Тепер ми з селянами — тільки сусіди й намагаємось не мати з ними ніяких стосунків.

— Гм…— буркнув пан Віктор.— Але ж…

Та він не доказав, що хотів сказати, бо вони в цей час якраз дійшли до великої калюжі, в якій лежало кількоро свиней, «слушно так названих за свою неохайність». Обходячи калюжу, вони опинились коло Жепиної хати.

Коло воріт на пеньку сиділа Жениха, спершись ліктями на коліна, а головою на долоні. Бліде її обличчя наче скам’яніло, очі почервоніли, а каламутний безтямний погляд втупився в далечінь.

Жениха навіть не бачила перехожих панів, але Ядвіга помітила її і промовила:

— Добрий вечір, Марисю!

Жінка встала, підійшла до них і, вклонившися в ноги, тихо заплакала.

— Що з вами, Марисю? — спитала панна.

— Ой, ягідко моя золота, ой, зоре моя рум’яная! Може, це бог мені тебе послав! Заступись хоч ти за мене, утіхо наша!

І жінка стала оповідати про своє горе, раз у раз цілуючи панну в руки, а власне, в рукавички, і плямуючи їх своїми слізьми. Панна Ядвіга зовсім розгубилась. її вродливе личко споважніло, вона й сама не знала, що їй робити, нарешті нерішуче сказала:

— Що ж я вам пораджу, жінко добра? Enfin![3] Повірте, мені вас дуже жаль, але ми тепер не маємо ніякої влади… І ні в що не втручаємось… Правду кажу… чим я можу вам зарадити?.. А проте підіть до папи… може, папа… Ну, бувайте здорові, моя хороша Марисю…

І панна Ядвіга, ще вище піднявши свою палеву сукню, так що над черевичком блиснула біла з голубими смужками панчішка, пішла з паном Віктором далі.

— Хай тебе бог благословить, квіточко найкрасніша! — гукнула їй услід Марися.

Панна Ядвіга посмутніла, і панові Вікторові навіть здалося, що на очі їй набігли сльози, отож, щоб її розважити, він завів мову про Крашевського та про інших, дрібніших риб літературного моря. Розмова поступово пожвавішала, і незабаром вони обоє забули ту «неприємну історію».

«Піти до пана? — думала тим часом Жениха. — Та мені ж із самого початку треба було до нього піти, ще перед тим, як пішла до війта. А куди ж удатись, де шукати порятунку, як не в пана? От же дурна я баба!»