Розділ шостий. Імогена

Сподіваюсь, що читач уже остаточно зрозумів і оцінив геніальний план мого симпатичного героя. Золзікевич, як то кажуть, дав шах і мат Жепі з жінкою. Бо записати Жепу в рекрутський список можна було, але це нічого не давало. А от упоїти його, зробити так, щоб він сам підписав угоду та взяв гроші, — це вже було діло складне й потребувало великої спритності, воно свідчило про те, що при щасливому збігові обставин пан Золзікевич міг би грати значну роль, наприклад, в дипломатії. Війт, що готовий був викупити свого сина за вісімсот карбованців «мідяками», з радістю згодився на цей план, тим більш, що Золзікевич, настільки ж поміркований, наскільки й геніальний, взяв за цю справу для себе лише двадцять п’ять карбованців. Та й то взяв не з зажерливості, бо й «канцелярськими» ж він ділився з Буряком. А треба признатися, що пан Золзікевич завжди був винен Срулеві та ословіцькому кравцеві, який цілій окрузі постачав «чисто паризьке» вбрання.

Та коли я вже став на шлях признань, то мушу сказати, чому пан Золзікевич так старанно одягався. Походило це, напевне, з естетичного почуття, але була й друга причина: пан Золзікевич був закоханий. Тільки не думайте, що в жінку Жепи. На неї він мав, як сам колись висловився, «апетитик», та й годі. Але, крім того, пан Золзікевич був здатний на тонші й складніші почуття. Читачки, якщо не читачі, вже напевне здогадуються, що предметом цих почуттів міг бути не хто інший, тільки панна Ядвіга Скорабевська. Частенько, коли на небо випливав срібний місяць, пан Золзікевич брав гармонію, на якій грав досконало, сідав на ослінчик перед своєю хатою і, поглядаючи в бік панського маєтку, під меланхолійні звуки співав:

Серед поетичної тиші літньої ночі голос линув до панського двору, а пан Золзікевич, помовчавши хвилину, ще додавав:

Та коли б хтось захотів закинути панові Золзікевичу сентиментальність, тому одразу скажу, що він помиляється. Надто тверезий розум мав наш великий герой, щоб бути сентиментальним, та й у мареннях його панна Ядвіга звичайно перетворювалась на Ізабеллу, а сам він — на Серрано або Марфорія. А там уже все йшло, як в Іспанії, тобто цілування ніжок і т. д. Але тому що дійсність не відповідає маренням, то навіть наш залізний герой одного разу виказав свої почуття. Це трапилось одного вечора, коли він помітив на шворці коло дровітні спідниці з ініціалами Я. С. І з короною над ними. Пан Золзікевич одразу збагнув, що спідниці належать панні Ядвізі. То скажіть, будь ласка, хто ж би на його місці витримав? Отож не витримав і він: підкрався і став палко цілувати одну з них. Забачивши це, двірська наймичка Малгоська миттю полетіла до панни Ядвіги й поскаржилася, що «пан писар сякається в її спідниці». На щастя, їй не повірили, тим більше, що на спідницях не було виявлено corpus delicti[1], і таким чином про почуття пана писаря ніхто не довідався.

Однак чи мав він якусь надію? Не судіть його, панове, за це: мав! Щоразу, йдучи до панів Скорабевських, він чув, як внутрішній голос, негучний, але невпинний, шепотів йому на вухо: «А що, коли панна Ядвіга під час обіду наступить своєю ніжкою на твою під столом?..»

— Гм! Не жаль було б і лакирок, — додавав він з великодушністю, властивою всім закоханим.

Начитавшись видань пана Бреслауера, він вірив у можливість таких потисків. Однак панна Ядвіга не тільки нічого йому не потискувала, але — хто ж збагне жінку? — дивилась на нього так, як дивляться на тин, на кота, на тарілку чи щось подібне. І як же він, бідолаха, намучився, щоб звернути на себе її увагу! Не раз, зав’язуючи нечуваного кольору краватку або одягаючи якісь нові штани з казковими лампасами, він думав: «Ну, тепер вона вже помітить». Сам Сруль, приносили йому нове вбрання, звичайно казав: «Ну, в таких штанах, то можна, перепрошаю, хоч би й до графівни піти». Та де там! Прийшов пан Золзікевич на обід. Заходить панна Ядвіга, горда, неприступна й чиста, мов королівна, зашелестіла всіма зборками і зборочками, що ховали мармурові таємниці її тіла, потім сіла, взяла тоненькими пальчиками ложку, а на нього хоч би глянула.

«Чи вона не розуміє, що це, зрештою, Коштує чимало грошей!» — у розпачі думав Золзікевич.

Проте не втрачав надії. «Якби мені стати підревізором, — думав він, — я б і не виходив від панів. А від підревізора недалеко й до ревізора! Мав би я тоді натачанку, пару коней, отоді панна Ядвіга хоч би руку потиснула мені під столом…» Пан Золзікевич заходив у своїх мріях в незмірно далекі наслідки того рукостискання, та цих потаємно-сердечних його думок ми розкривати не будемо.

Яка то багата була натура, той пан Золзікевич, видно хоч би з того, як легко поруч з ідеальним почуттям до панни Ядвіги, що цілком відповідало його аристократичній вдачі, жило в ньому почуття «апетитику» до Женихи. Правда, Жепиха була гарна жінка, що й казати, але наш бараноголовський донжуан навряд чи докладав би стількох зусиль, коли б не заповзята упертість тієї жінки, що заслуговувала на кару. Упертість простої жінки! І кому вона опирається? Йому! Це здавалось панові Золзікевичу таким нечуваним зухвальством, що Жепиха не тільки набрала в його очах принадності забороненого плоду, але й заслужила па те, щоб її провчити. А пригода з Кручеком ще й підохотила пана Золзікевича на такий вчинок. Він знав, що жертва буде боронитися, тому й вигадав добровільну угоду Жепи з війтом, яка нібито ставила в залежність від нього як самого Жепу, так і його сім’ю.

Проте Жепиха після пригоди в суді ще не вважала, що все втрачено. Другого дня була неділя, і вона вирішила піти у Вжецьондзу до костьолу, а заразом порадитися з ксьондзом. Їх було два: один — парафіяльний, канонік Улановський, такий старий, що в нього аж очі повилазили наверх, як у риби, а голова безупинно хиталась; другий — вікарій Чижик, чоловік дуже святобожний і розумний, він міг дати їй добру пораду і втішити. До нього й поклала звернутись Жепиха. Вона хотіла була прийти раненько і ще перед месою поговорити з ксьондзом Чижиком, але ж їй тепер доводилось працювати за себе й за чоловіка, що сидів у хліві, отож, поки вона впоралась у хаті, поки нагодувала коня, корову та свиней, поки приготувала сніданок та занесла в близнюках чоловікові в хлів, сонце вже підбилось височенько, і вона побачила, що до меси не встигне.

Коли прийшла до костьолу, відправа вже почалася. Жінки в зелених жакетах сиділи на цвинтарі й поспіхом узували черевики, які принесли з собою в руках. Те саме зробила й Жепиха і пішла в костьол. Ксьондз Чижик у цей час промовляв казання, а канонік сидів у чотирикутній шапочці на стільці коло вівтаря і, як звичайно, хитав головою та витріщав очі. Відправа доходила кінця, і ксьондз Чижик, невідомо, з якого приводу, говорив про середньовічну єресь катарів і тлумачив своїм парафіянам, в який єдино згодний з засадами церкви спосіб вони мають дивитись як на цю єресь, так і на буллу Ex stercore[2], спрямовану проти неї. Потім надзвичайно красномовно і зворушливо остерігав своїх овечок, щоб вони, люди прості й убогі, мов птахи небесні, а тому вгодні богові, не слухали різних лжемудреців і взагалі людей, засліплених сатанинською гординею, котрі сіють кукіль замість пшениці, а сльози й гріх збиратимуть. Тут він мимохідь згадав Кондільяка, Вольтера, Руссо і Охоровича[3], не роблячи між ними ніякої різниці, а в кінці перейшов до докладного опису різноманітних мук, яких зазнають грішники на тім світі. А на Жепиху ніби зійшов якийсь інший дух; хоч вона й не розуміла, про що говорив ксьондз Чижик, але подумала: «Мабуть, щось гарне говорить, коли так кричить, що аж упрів, а люди так зітхають, ніби духу пускаються». Нарешті казання скінчилось і почалась меса. Ой, і молилася ж Жепиха, небога, молилась, як ніколи в житті, і відчувала, що їй все легше стає на серці.

Аж ось настала урочиста хвилица. Сивенький, як голуб, декан взяв з престолу, причастя, потім обернувся до народу і, піднісши тремтячими руками блискучу, як сонце, дароносицю до обличчя, деякий час стояв з заплющеними очима і схиленою головою, ніби набирався духу, і нарешті проказав співуче: «Перед цим великим таїнством!»

А молільники відповіли йому стоголосим хором:

Молитва гучала, аж шибки дзвеніли. Зазвучав орган, задзеленчали дзвоники, й загули дзвони; перед костьолом забухав барабан, з кадил ішов угору голубуватий дим, а сонце крізь вікна освітило його звої, наче веселкою. Серед цього гамору, диму, проміння, голосів часом високо вгорі блискала дароносиця, яку ксьондз то опускав, то підіймав. Цей білий дідуган з дароносицею, обгорнутий хмарою диму, пронизаного сонячним промінням, здавався якимось небесним видивом, від якого йшла благодать і полегкість в усі серця і в усі душі віруючих. Та благодать і велика полегкість огорнули й зажурену душу Марисі: «Ісусе, що тайно перебуваєш у святих дарах, Ісусе! — волала жінка.— Не залишай мене, нещасної!» Вона плакала, та це вже були не ті сльози, що. їх вона лила у війта, а якісь добрі, легкі й великі, мов перли. Марися впала ниць перед величчю божою, а потім уже й сама не знала, що з нею діється. їй здалося, що ангели небесні підняли її з землі і, як сухий листочок, занесли аж на небо, в місце вічного раювання, де не було ні пана Золзікевича, ні війта, ні рекрутських списків, тільки повсюдна зоря, а в тій зорі престол господній, коло престолу в сліпучому сяйві літали цілі рої янголяток, немов пташки з білими крильцями.

Марися лежала довго, а коли підвелася, меса вже скінчилась. Костьол спорожнів. Дим піднявся під стелю. Останні люди виходили надвір, а служка гасив на вівтарі свічки. Марися встала й пішла до вікарія на розмову.

Ксьондз Чижик уже обідав, але коли йому сказали, що якась заплакана жінка хоче з ним бачитись, зараз же вийшов. Це був молодий ще ксьондз з блідим і спокійним обличчям, високим білим чолом і лагідною усмішкою.

— А чого ви хочете, жінко добра? — спитав він звучним голосом.

Жепиха вклонилась йому в ноги і стала розказувати про свою біду, плачучи й цілуючи ксьондза в руки. Потім звела на нього свої покірні чорні очі й сказала:

— Ой, дайте мені пораду, добродію, поради прийшла до вас питати.

— І не помилились, жінко добра, — лагідно відповів ксьондз Чижик. — Я вам можу дати тільки одну пораду: здайтесь на ласку божу з вашим горем. Бог випробовує свою паству, випробовує часом суворо, як от Іова, якому власні пси лизали болючі рани, або як Азарія, на якого наслав сліпоту. Але бог знає, що робить, і не залишає без нагороди істинно віруючих. Нещастя, яке спіткало вашого чоловіка, вважайте карою господньою за його тяжкий гріх — пияцтво — і дякуйте богові, що, караючи його за життя, він може одпустити йому гріхи після смерті.

Жениха подивилась на ксьондза своїми чорними очима, вклонилася йому в ноги і тихо вийшла, не сказавши ні слова.

Цілу дорогу жінці здавалось, ніби щось душило її за горло. Хотіла плакати й не могла.