Розділ п’ятий, в якому ми знайомимось із законодавчим органом Баранячої Голови та головними його проводирями

На другий день було призначено засідання волосного суду. Засідателі з’їхались із усієї волості, за винятком панів-шляхтичів. Кілька їх теж були засідателями, та не хотіли відставати від інших і тримались англійської політики, тобто «принципу невтручання», що його так вихваляв знаменитий державний муж Джон Брайт. Однак це не виключало посереднього впливу «інтелігенції» на долю волості. Коли хто-небудь з «інтелігенції» мав справу в волості, то напередодні засідання запрошував до себе Золзікевича, потім у кабінеті представника «інтелігенції» з’являлась горілка, сигари — і справа влаштовувалась швидко. А далі надходив обід, на котрий чемно запрошувано пана Золзікевича: «Ану, сідай, пане Золзікевичу, сідай!»

Пан Золзікевич сідав, а на другий день казав війтові: «Вчора я був на обіді у Метішевських, Скорабевських чи Осьцешинських. Гм! У них дочка на виданні: отож я розумію, що воно означає!» Під час обіду пан Золзікевич намагався додержувати правил доброго тону, їсти різні дивовижні страви так, як їли інші, а головне, не показувати при цьому, що таке запрошення дуже тішить його самолюбство.

Взагалі це був чоловік дуже тактовний, який скрізь умів належно повестися: він не тільки не розгублювався, а сміливо втручався в розмову, весь час пригадуючи «того шановного комісара» або «того прекрасного начальника», з котрими він цими днями грав у преферанс по копійці. Словом, намагався показати, що він запанібрата з першими можновладцями Ословіцького повіту. Правда, він помічав, що під час його оповіді пани якось чудно втуплювалися в тарілки, але вважав, що то така мода. Дивувало його часто й те, що пан-дідич, не чекаючи, поки сам він стане прощатись, ляпав його по плечу й казав: «Ну, бувай здоров, пане Золзікевичу», але знову вважав, що так у великопанському товаристві заведено. Причому, тиснучи на прощання господареві руку, пан Золзікевич завжди відчував у ній щось шелестюче. Миттю зігнувши пальці і дряпнувши пана по долоні, він вигрібав з неї «щось шелестюче», не забуваючи при цьому додати: «Ну, пане добродію, між нами то вже зайве! А щодо вашої справи, то можете бути спокійні!»

Пан добродій справді міг бути спокійний, бо пан Золзікевич тримав у руках Бурака і засідателя Гомулу, а вони втрьох тримали в руках весь суд, так що іншим залишалось тільки погоджуватися з тим, що ця трійця ухвалила. В цьому не було нічого дивного, бо геніальні індивідууми в кожній громаді завойовують незаперечний вплив і стають біля керма.

Завдяки такому енергійному керівництву та вродженим талантам пана Золзікевича, справи в волості йшли б напевне якнайкраще, коли б він завжди пояснював судові, як тлумачити справу з погляду суто юридичного, бо ті справи, котрі не супроводились «чимось шелестючим», він полишав на самостійний розсуд засідателів і під час їх розгляду спокійнісінько длубав у носі, а засідателі зовсім розгублювались.

Із шляхти, а точніше кажучи — з панів, тільки пан Флосс, дідич з Малих Постемповіц, спочатку виступав як засідатель у волосному суді, бо вважав, що інтелігенція повинна брати в ньому участь. Але це викликало загальне невдоволення. Шляхта вважала пана Флоеса за «червоного», про що свідчило навіть мого прізвище, а селяни з демократичного почуття власної окремішності визнавали, що не личить пайові сидіти па однім лаві з селянами, найкращим доказом чого є те, що «інші пани цього не роблять». Взагалі селяни могли закинути панові Флоссові те, що він був не з панів пан. Щодо Золзікевича, то він не любив пана Флосса за те, що той нічим «шелестючим» не прагнув заслужити його приязнь, а одного разу як засідатель навіть наказав йому замовкнути, чим настроїв проти себе й інших. Скінчилось на тому, що одного прекрасного ранку котрийсь із засідателів сказав йому в присутності всього суду: «Хіба ви — пан? Пан Осьцешинський— ото пан! Пан Скорабевський — ото пан! А ви не пан, а скоробагатько». Почувши це, пан Флосс, що недавно купив маєток Круха Воля, плюнув на все і полишив волосне волості, як свого часу міське місту. Шляхта казала: «Догрався», при чому на захист принципу невтручання наводила мудре прислів’я: «Масти мужика медом, а він… І т. д.».

Таким чином волость, не збаламучена участю «інтелігенції», вирішувала власні справи без допомоги згаданого вище елемента, а лише своїм бараноголовським розумом, якого повинно було вистачити для Баранячої Голови на тій підставі, на якій паризького вистачало для Парижа або автономного галичанського для Галичини. Зрештою вже всім відомо, що практичний розум, або, як його інакше називають у Привіслянському краю та прилеглих до нього околицях, «здоровий мужицький глузд» вартий більш, ніж інтелект будь-якого іншого стану, а що жителі вищеназваного краю та прилеглих провінцій вже народжуються з цим «здоровим глуздом», мені здається, не треба й доводити.

Це негайно підтвердилось у Баранячій Голові, коли на засіданні, про яке мовиться, було прочитано запитапня від вищої адміністрації: чи не погодиться волость на своїй території власним коштом поправити дорогу, що йде па Ословіци. Цей проект взагалі дуже не подобався patres conscripti[1], а один з місцевих сенаторів заявив, що дороги нема потреби лагодити, бо можна їздити через луг пана Скорабевського. Якби пан Скорабевський був присутній на цьому засіданні, він напевне знайшов би причину для заперечення цього pro publico bono[2], але пана Скорабевського не було, бо й він додержував принципу невтручання. Таким чином пропозиція сенатора безумовно пройшла була б unanimitate[3], якби пан Золзікевич не був учора в пана Скорабевського на обіді, де розповідав панні Ядвізі сцену задушення двох іспанських генералів у Мадриді, яку вичитав в «Ізабеллі Іспанській» видання пана Бреслауера, а прощаючись з паном Скорабевським, відчув у його долоні «щось шелестюче». Отже, цисар, замість записати поправку, перестав длубати в носі й відклав перо, а це означало, що він хоче взяти слово.

— Пап писар хоче щось сказати, — промовило кілька засідателів.

— Я хочу сказати, що ви — дурні! — спокійнісінько відповів писар.

Сила справжнього парламентського красномовства, висловлена хоч би і в стислій формі, така велика, що після цього виступу, спрямованого проти пропозиції засідателів і взагалі проти бараноголовської адміністративної політики, присутні почали спантеличено переглядатись і чухати свої шляхетні органи мислення, що було незаперечною ознакою глибокого проникнення в суть справи. Нарешті після довгого мовчання один з представників законодавчого органу запитав:

— А хіба що?

— А те, що ви дурні!

— Може бути! — озвався один голос.

— Луг лугом, — додав другий.

— А весною то ним і не проїдеш, — докінчив третій.

Таким чином пропозиція щодо лугу пана Скорабевського була відкинута, а пропозиція вищої адміністрації прийнята, і почалась розкладка коштів згідно з надісланим кошторисом. Спочатку була внесена ще одна пропозиція: відремонтувати дорогу виключно коштом пана Скорабевського, який за те безборонно користуватиметься лугом, та коли й ця пропозиція, завдяки пану Золзікевичу, була відхилена, зусилля кожного законодавця були спрямовані тільки на те, щоб звалити з себе тягар на іншого, щоб не позбавити ближнього тієї насолоди й задоволення, що їх дав почуття принесеної жертви для загального добра. Проте почуття справедливості так вкоренилося в свідомості членів бараноголовського законодавчого органу, що нікому не пощастило викрутитись від сплати, за винятком війта і засідателя Гомули, які натомість взяли на себе нелегкий обов’язок стежити за тим, щоб діло йшло якнайшвидше.

Треба, однак, визнати, що такий безкорисливий вчинок війта і засідателя, як кожна благородна акція, котра виходить за межі звичайного, викликав у деяких засідателів певну заздрість, почувся навіть один гнівний протестуючий голос:

— А чому ви не будете платити?

— А нащо ми маємо даремно платити, коли вистачить і того, що ви дасте, — відказав на те Гомула.

Це був аргумент, проти якого — сподіваюсь — не тільки здоровий бараноголовський глузд, а й будь-який інший не спромігся б нічого заперечити, тому протестуючий голос умовк, а через деякий час переконано відповів:

— А правда!

Справа була цілком закінчена, і суд напевне негайно взявся б до розгляду інших, коли б не несподіване вторгнення до законодавчої палати двох поросят. Вони вбігли у відхилені двері й почали гасати по приміщенню, крутитись під ногами й несамовито верещати. Звичайно, засідання було перерване, законодавці кинулись виганяти нахаб, з рідкісною одностайністю вигукуючи: «Ачу! Ачу! Щоб ви виздихали!» і т. ін. Поросята тим часом забилися під ноги пана Золзікевича і заплямили йому чимось підозріло зеленим другі, піскового кольору, штани. Якби наші газети мали належну інформацію з провінції, то ми прочитали б, що пляма не одмилася, хоч пан Золзікевич милив її гліцериновим милом і тер власною зубною щіткою.

Завдяки рішучості й енергії, що й у цьому випадку, як і завжди, не облишила представників Бараноголовської волості, поросята, незважаючи на шалене пручання, були схоплені за задні ноги й викинені за двері, після чого можна було перейти до порядку денного. На цьому порядку зараз стояла справа селянина Сьроди з відомим уже нам паном Флоссом. Сталось так, що воли Сьроди, об’ївшись уночі конюшини на полі пана Флосса, поздувалися і перед ранком залишили цей паділ скорботи і сліз і перебрались у кращий воловий світ. Пригнічений розпачем Сьрода подав цю сумну справу до суду, просячи захисту і справедливості.

Розглянувши ретельно справу, суд з властивою йому проникливістю дійшов переконання, що хоч Сьрода й пустив навмисне воли на поле Флосса, але коли б на тому полі росли, наприклад, овес або пшениця, а не «гадюча» конюшина, воли були б собі й тепер здоровісінькі і не зазнали б роздуття шлунка, жертвою якого вони стали. Виходячи з цієї передумови, суд логічно, як і суто юридично, ухвалив, що причиною смерті волів був не Сьрода, а пан Флосс. Тому пан Флосс повинен сплатити Сьроді вартість волів, а крім того, для перестороги на майбутнє, внести до волосної каси на канцелярію п’ять карбованців сріблом. На той випадок, коли б обвинувачений відмовився сплатити означену суму, стягнути її з його орендаря Іцка Цвейноса.

Далі було розглянуто ще багато цивільних справ. Оскільки вони не мали відношення до геніального Золзікевича, то й вироки по них зважувались на терезах чистої справедливості, почеплених на здоровому бараноголовському глуздові. Завдяки англійському «принципові невтручання», якого додержувала згадана вже «інтелігенція», загальна згода й одностайність лише зрідка порушувались сторонніми зауваженнями про «чортову печінку», «правець», «холеру», що їх зичили одні одним як позивачі, так і самі судді.

Слід вважати, що завдяки цьому ж таки неоціненному принципові невтручання всі справи вирішувались так, що сторони, як та, котра виграла, так і та, котра програла, повинні були вносити чималі суми «на канцелярію». Це посередньо забезпечувало дуже бажану в волосних установах незалежність війта й писаря, а безпосередньо могло відучити людей від сутяжництва й піднести моральність волості Бараняча Голова до рівня, про який мріяли філософи XVIII сторіччя. Гідне уваги було також те (такі речі ми гудити чи хвалити утримаємось), що пан Золзікевич записував у книги лише половину сум, внесених «на канцелярію», друга половина була призначена на «непередбачені випадки», які могли трапитись у писаря, війта й засідателя Гомули.

Нарешті суд узявся до розгляду карних справ, для чого наказав сторожеві привести в’язнів. Нема потреби додавати, що в волості Бараняча Голова була прийнята найсучасніша і найбільш відповідна останнім вимогам цивілізації система одиночного ув’язнення. В цьому не було ніякого сумніву, що б не говорили злі язики. Ще й сьогодні кожен може пересвідчитись, що в війтовому хліві в Баранячій Голові є аж чотири відгороджених закутки. В’язні сиділи в них самітно, правда, в товаристві тих тварин, про яких в «Зоології для молоді» сказано: «Свиня — це тварина, слушно так названа за свою неохайність. Природа не дала їй рогів, що також може служити доказом її доцільності». Отож в’язні сиділи в такому товаристві, яке не могло перешкоджати їм роздумувати про вчинене зло та про засоби виправлення.

Сторож подався до відомого вже нам місця одиночного ув’язнення і негайно привів перед суд не двох, а двоє злочинців, з чого читач легко може зробити висновок, які делікатні і психологічно заплутані справи доводилось інколи розглядати бараноголовському судові. Справа дійсно була вельми делікатна. Один такий собі Ромео, що інакше звався Вах Рехньо, і одна така собі Джульєтта, що інакше звалась Баська Жабянка, наймитували в одного господаря. І чого тут критися, кохалися так, що не могли одне без одного жити, як Навазендех без Безендеха. Кохалися не знаю чи платонічно, але певен, що палко. Проте незабаром в їхні серця закрались ревнощі. Одного разу Джульєтта побачила, що Ромео довгенько розмовляє з панською наймичкою Ягною. З того часу нещасна Джульєтта лише чекала нагоди. Одного дня, коли Ромео, на думку Джульєтти, зарано прийшов з поля і настирливо домагався їсти, вона зчинила бучу. Вони обопільно обмінялись кількома дюжинами стусанів кулаком та ударів ополоником. Звичайно, сліди тієї бійки збереглись у вигляді синців на ідеальному обличчі Джульєтти і на розбитому, повному чоловічої гідності чолі Ромео. Судові треба було встановити, хто з них винен і хто кому мав сплатити, як винагороду за зраду і наслідки бійки, п’ять злотих, а правильніше кажучи — сімдесят п’ять копійок сріблом.

Гнилий вплив Заходу ще не здолав розбестити здоровий дух суду, а тому, ненавидячи всією душею емансипацію жінок, як річ, супротивну ідилічній слов’янській вдачі, суд дав слово першому Ромео, котрий, тримаючись за розбитий лоб, так почав свою промову:

— Вельможні судді! Оця клята дівка давно вже не дає мені спокою. Прийшов я з поля, як людина, на підвечірок, а вона до мене: «Ти, псявіро, чортяко, кае, то хазяїн ще в поді, а ти, кае, вже вдома? За піччю, кае, ляжеш та будеш мені підморгувати?» А я ніколи на неї не моргав, тільки ото що бачила мене з панською наймичкою Ягною, як я помагав їй відро з криниці витягти, то з того часу па мене лютує. Як шкварнула мискою об стіл, то мало страву не вихлюпнула, а потім і наїстись не дала, та все мені виказує: «Ти, кае, сучий син, ти виродок, ти кальвін, ти анцихрист!» Ну, як назвала вона мене анцихристом, я її по мордяці, але так, для годиться, без злості, а вона мене ополоником по лобі…

Тут прекрасна Джульєтта вже не могла витримати, вона сунула кулаком Ромео під ніс і верескнула щосили:

— А брешеш! Брешеш! Брешеш! Брешеш, як пес!

Потім гірко розплакалась і звернулась до суду, волаючи:

— Вельможні судді! Ой, я ж нещасна сирота! Ой, бога ради, рятуйте! не коло криниці я його з Ягною бачила, а бачила, як вони полізли в жито, щоб їм очі повилазили, і там сиділи стільки, що можна п’ять отченашів переказати. Ах ти, бахуре, кажу йому, скільки разів ти казав мені, начебто так мене кохаєш, що тобі хочеться садонути мене під ребро! А щоб він одубів, щоб йому язик колом став! Не ополоником би його по лобі, доле моя, а люшнею. Сонце ще високо, а він уже з поля приперся — і давай йому жерти! Кажу йому, як кому путньому, чемно: «Ти, злодійська мармизо, то господар ще в полі, а ти вже вдома?» Але «анцихристе» йому не казала, хай мене Господь скарав… А щоб його…

В цю мить війт закликав до порядку обвинувачену у формі запитання:

— Та чи стулиш ти пащеку, навіжена?

На деякий час настала тиша, бо суд почав обмірковувати вирок. І як же глибоко збагнув він суть справи! П’яти злотих не було присуджено нікому, а так, для підтримання свого престижу та для перестороги всім закоханим парам у Баранячій Голові, обвинуваченим присуджено було одсидіти в одиночках ще по двадцять чотири години і сплатити штраф на канцелярію по карбованцю сріблом.

«З Ваха Рехня та Баськи Жабянки на канцелярію по п’ятдесят копійок сріблом», — записав пан Золзікевич.

На цьому засідання скінчилось. Золзікевич устав і підсмикнув свої піскового кольору штани вгору, а фіолетову жилетку вниз. Засідателі вже брались за шапки та батоги, щоб іти додому, коли зачинені після вторгнення поросят двері відчинились навстіж і в них показався чорний як ніч Жепа, а за ним його жінка і Кручек.

Марися була біла, як полотно, на її ніжному личку застиг вираз смутку й покори, а з чорних великих очей по щоках котились, як горох, сльози.

Жепа увійшов гордо, з високо піднятою головою, але як побачив суд у повному складі, «миндаль» на війтові, і розп’яття, і цапину борідку та кирпатого носа на довгих ногах, відвага його зразу десь поділась, і він досить тихим голосом привітався:

— Слава Ісусу!

— На віки вічні! — відповіли засідателі.

— А чого вам тут треба? — грізно спитав війт, що зразу був збентежився, але вже отямився.— Маєте якусь справу? Побилися, чи що?

Несподівано втрутився пан писар:

— Дайте їм сказати.

Жепа почав:

— Вельможні судді! А хай то найясніше…

— Зажди! Зажди! — перебила жінка.— Дай мені сказати, а ти помовч.

Сказавши це, вона втерла фартухом сльози й носа і тремтячим голосом почала розказувати. Але куди ж вона прийшла? Прийшла скаржитись на війта й на писаря… до війта і писаря.

— Напоїли його, — розповідала вона, — обіцяли йому ліс, аби тільки підписав, то він і підписав. Дали йому п’ятдесят карбованців, а він був п’яний і не знав, що запродує себе, мене й дитину. П’яний же був, як ніч, — говорила вона далі крізь плач.— Адже ж п’яний не знає, що робить, тож і в суді, коли хтось з п’яних очей поб’ється, йому попускають: не тямив, що робив, кажуть. Змилосердьтеся, ради бога, бо хіба тверезий чоловік за п’ятдесят карбованців продав би свою долю? Змилуйтесь наді мною, і над ним, і над невинною дитиною! Що зі мною станеться без нього, без горопашного мого? Бог вам дасть щастя і заплатить вам за нас, бідолашних!

На цьому ридання урвали її мову. Жепа також плакав і раз у раз сякався в долоню. Засідателі збентежено поглядали то один на одного, то на писаря й війта, і не знали, як бути.

Але ось Марися відпочила трохи і знов заговорила:

— Він тепер ходить, як причинний. «Тебе, каже, вб’ю, дитину замордую, хату спалю, а не піду нізащо». Чим же я винна, нещасна? Або й дитина? А він уже ні до господарства, ні до коси, ні до сокири, тільки сидить у хаті та зітхає, зітхає, а я чекала суду; тож ви, люди добрі, майте бога в серці і не дайте нас скривдити. Ісусе Назарейський, мати божа Ченстоховська, оступися ж, оступись за нас!..

З хвилину чути було тільки хлипання Марисі, нарешті якийсь старий засідатель буркнув:

— А воно й справді не гаразд напоїти людину й запродати.

— Таки не гаразд! — озвались інші.

— Хай вас бог і свята його матір благословить! — вигукнула, стаючи навколішки, Марися.

Війт засоромився, не менш збентежився й засідатель Гомула. Вони обидва поглядали на писаря, що длубав у носі, але коли жінка замовкла, він перестав длубати в носі і промовив до збентежених засідателів:

— Ви дурні!

Запала тиша, хоч мак сій, а писар говорив далі:

— В законі ясно сказано: хто втручатиметься в добровільну угоду, того судитимуть морським судом. А ви, дурні, знаєте, що таке морський суд? Ви, дурні, цього не знаєте: морський суд — то…

Тут Золзікевич витягнув з кишені хустинку й висякав носа, в якому назбиралось багато матеріалу, потім холодним, офіційним топом повів мову далі:

— Хто з вас, йолопи, не знає, що таке морський суд, то нехай тільки спробує сунути свого носа в цю справу, то й знатиме, що таке морський суд: з нього сім шкур здеруть. Коли знаходиться доброволець іти за вписаного солдата, то вам у цю справу втручатись зась. Угода підписана, свідки є — і край! Про це сказано в конституції, в юриспруденції і в законі першого зводу найвищої комісії в селянських справах, а не віриш, то дивись у процедурі та в посиланнях. А якщо й випили при тому, то що ж? Хіба ви, дурні, не п’єте завжди і скрізь?

Якби сама богиня правосуддя з терезами в одній руці і з голим мечем у другій вилізла з-за печі і раптом стала перед засідателями, вона налякала б їх менше, ніж той морський суд, конституція, юриспруденція, процедура й посилання. В залі суду запанувало глухе мовчання, і лише через деякий час тихим голосом озвався Гомула, і всі обернулись до нього, наче здивовані його сміливістю:

— Та воно ж і правда: коні продаси — вип’єш, воли продаси — теж, свиню — також. Це вже такий звичай.

— Отож і ми тоді випили задля звичаю, — озвався війт.

Тоді й засідателі вже сміливіше звернулись до Жепи:

— Що ж, коли наварив собі пива, то сам і пий.

— Чи тобі шість років? Чи ти не знаєш, що робиш?

— Голови ж тобі не одірвуть.

— А як підеш до війська, то можеш найняти наймита: він тебе заступить і в хазяйстві, й коло жінки.

Весь суд потроху повеселішав.

Раптом писар знову відкрив рота, і всі вмить затихли.

— А ви навіть не знаєте, — сказав він,—до чого вам треба втручатись, а чого не чіпати. В те, що Жепа погрожував жінці й дитині, в те, що обіцяв спалити власну хату, в те ви можете втрутитись і не залишити без вирішення такої справи. Якщо його жінка прийшла до суду із скаргою, то ви повинні ухвалити справедливий вирок.

— Неправда! Неправда! — розпачливо вигукнула молодиця.— Я не скаржитись прийшла, я ніколи від нього ніякої кривди не знала. О Ісусе! Невже це кінець світу!

Але суд відновив засідання, і безпосереднім його результатом було те, що Жепа не тільки нічого не виграв, а навпаки: суд, справедливо дбаючи про громадський порядок, а також про безпеку жінки, ухвалив убезпечити її ув’язненням Жепи на два дні. А щоб йому надалі такі думки не приходили до голови, ухвалено було також стягнути з нього на канцелярію два карбованці і п’ятдесят копійок сріблом.

Тут Жепа зворохобився, мов шалений, і закричав, що в хлів не піде, що ж до грошового штрафу, то не два, а всі п’ятдесят карбованців, взятих у війта, він кинув на землю і гукнув: «Бери, хто хоче!» Зчинився страшенний розгардіяш. В зал вбіг сторож і став тягнути Жепу; Жепа його кулаком, той Жепу по голові. Жениха в крик. Нарешті один із засідателів схопив її за барки й викинув за двері, давши кулаком на дорогу доброго штовхана, інші допомогли сторожеві затягти за патли Жепу в хлів.

Тим часом писар записав: «З Вавжона Жени на канцелярію 1 крб. 25 коп.».

Марися йшла до своєї порожньої хати майже непритомна. Вона нічого перед собою не бачила, спотикалась на кожному кроці, ламала над головою руки й гірко плакала.

У війта було добре серце. Йдучи з Гомулою до корчми, він казав:

— Жаль мені чогось тієї жінки. Мабуть, додам їй ще четверик гороху, чи що?

А старий засідатель, той самий, що заступився був за жінку Жепи, говорив іншим засідателям:

— А я вам кажу, коли б пани на суд приходили, то такого не бувало б.

Сказавши це, він сів на воза, махнув батогом і поїхав — він був не з Баранячої Голови.