Розділ четвертий, який можна було б назвати: «Звір у тенетах»

Днів через п’ять чи шість після цього в ванькирчику бараноголовської корчми сиділи війт Бурак, засідатель Гомула і Жепа. Війт взявся за склянку.

— Перестали б ви сваритись за пусте, — сказав він.

— А я кажу, що француз не дасться пруссакові[1]! — сказав Гомула, тріснувши кулаком об стіл.

— Пруссак, псявіра, хитрий! — озвався Жепа.

— Ну то й що? Турок допоможе французові, а турок найсильніший.

— Що ви там знаєте? Найсильніший Гарубанда (Гарібальді)!

— Це ви теж сказали, немов в калюжу… теє. Відкіля ви вирвали того Гарубанду?

— Нащо його виривати? Люди казали, що шість років тому він плавав по Віслі своїми кораблями і з великим військом. Тільки пиво йому в Варшаві було не до смаку, бо вдома звик пити лучче, тому й вернувся.

— Не варнякав би ти казна-чого. Всім відомо, що кожен шваб — то єврей.

— Але ж Гарубанда не шваб.

— А хто ж?

— Хто? Цісар він — он хто!

— Та й розумні ж ви!

— Ви теж не розумніші!

— Коли ви такі мудрі, то скажіть, як звали нашого прародителя?

— Як? Звісно як: Адам.

— Ну, це хрещене ім’я, а яке прізвисько?

— Відкіля я знаю.

—От бачите! А я знаю. Прізвисько його було: «Визволила».

— Казна-що верзете.

— Не вірите, то послухайте:

— А що, не Визволила?

— Хай буде так.

— Краще давайте вип’ємо! — сказав війт.

— За ваше здоров’я, куме!

— За ваше!

— Пішли!

— Поїхали!

— Щасти боже!

Всі троє випили, але тому що діялось це під час франко-прусської війни, засідатель Гомула знов повернувся до політики.

— Французи, — вів далі він, — дуже липкий до жіноцтва народ. Я-то їх не пам’ятаю, але батько мій розказував, що як стали вони у нас постоєм, то був страшний суд для всієї Баранячої Голови. Нашим сусідою був Стась, батько Валепта, а в них теж став на квартиру француз, чи, може, й два, хіба я знаю? Коли якось прокидається Стась уночі й каже: «Касько, Касько, щось мені ввижається, що то француз коло тебе порається». А вона каже: «І мені так здається». Тоді Стась до неї: «То скажи йому, нехай іде геть!» — «Еге, — каже, — поговориш з ним, коли він по-польськи не розуміє!»— То що ж він мав робити?

— Ну, давайте вип’ємо ще, — загадав Бурах.

— Щасти боже!

— Спасибі на доброму слові!

— Ну, за ваше здоров’я!

Випили знову, а що пили вони арак, Жепа вдарив денцем склянки об стільницю і сказав:

— От добро, так добро!

— То, може, ще?

— Наливайте!

Жепа все більше червонів, а Бурах все йому доливав.

— От ви, — нарешті промовив він до Жени, — хоч корець гороху одною рукою й завдасте на спину, а на війну піти побоялися б.

— Чого б це я мав боятись? Коли вже битись, то битись.

Гомула на це сказав:

— Інший і малий, та відважний, а інший великим і дужий, а, однак, боягуз.

— Брехня, — відповів Жепа, — я не боягуз.

Гомула на те відказав:

— А хто вас знає?

— А я кажу, — промовив Жепа, показуючи кулака, як добрий буханець завбільшки, — коли б молоснув вас по спині оцим кулаком, то ви розсипалися б, як стара бочка.

— А може, й ні.

— Хочете спробувати?

— Годі вам, — втрутився війт.— Ви що, побитись хочете? Давайте краще вип’ємо ще.

Вони випили знову, але Бурак і Гомула тільки губи вмочили, а Жепа випив повну склянку араку, аж очі йому мало на лоба не вилізли.

— Тепер поцілуйтесь, — запропонував війт.

Жепа став обійматись та цілуватись, потім заплакав, а це вже означало, що він добре хильнув. Далі почав нарікати на лиху долю, пригадавши рябе теля, яке два тижні тому вночі здохло на оборі.

— Ой, яке ж бо теля було, боже мій! — мовив він жалісно.

— Не журіться, — сказав Бурак.— До писаря з повіту прийшла бамага, нібито панський ліс роздадуть хазяям.

Жепа на це відповів:

— Т справедливо! Бо хіба пан той ліс садив?

А потім знову став журитись:

— Ой, що вже теля було, то теля! Оце ссе корову, та як штовхне її в вим’я, то вона аж до стіни одлетить.

— Писар казав…

— А що мені писар? — сердито перебив його Жепа.— Писар для мене:

— Щоб не сварилися ви, давайте лучче вип’ємо!

Випили ще раз. Жепа заспокоївся і тихо сидів на ослоні, а тим часом двері відчинилися і на порозі з’явились зелений картуз, кирпатий ніс і цапина борідка писаря.

Шапка у Жепи зсунулась на потилицю, він умить скинув її на землю, підхопився і пробурмотів:

— Слава Ісусу!

— Є тут війт? — спитав писар,

— Є! — разом відповіли утрьох.

Писар підійшов до стола. До нього зараз же підскочив Шмуль із чаркою араку. Золзікевич понюхав, скривився і сів до столу.

Якийсь час усі мовчали. Нарешті Гомула почав:

— Пане писарю?

— Чого?

— Чи то правда, що люди говорять про той ліс?

— Правда. Тільки треба вам всією громадою підписати прошеніє.

— Я нічого не підписуватиму, — озвався Жепа, бо, як і всі селяни, не любив підписувати своє прізвище.

— Ніхто тебе й не проситиме. Не підпишеш, то нічого й не одержиш. Воля твоя.

Жепа почухав потилицю, а писар, звертаючись до війта і засідателя, промовив офіційним тоном:

— Про ліс — правда. Тільки кожен повинен обгородити свою ділянку, щоб не було сварок.

— Та огорожа коштуватиме більше, ніж ліс, — втрутився Жепа.

Писар не звернув на нього уваги.

— На огорожу, — казав він далі, звертаючись до війта і засідателя, — гроші пришле казна. На цьому кожен ще й заробить, бо на душу припадає по п’ятдесят карбованців.

У Жени аж очі заблищали.

— Коли так, то підпишусь. А де ж гроші?

— У мене, — сказав писар.— А ось документ.

Сказавши це, писар видобув з кишені складений учетверо папір і прочитав щось, чого ніхто не зрозумів, але всі дуже зраділи. Якби Жепа не був такий п’яний, він помітив би, що війт підморгує засідателеві.

Потім — диво дивне! — писар вийняв гроші і сказав:

— Ну, хто перший?

Війт і засідатель підписали, але коли Жепа взявся За перо, Золзікевич відсунув документ і промовив:

— А може, не хочеш? Тут усе добровільно.

— Чого ж би я не хотів?

Писар гукнув:

— Шмуль!

Шмуль показався в дверях.

— Що пан писар хочуть?

— Будь і ти свідком, що тут усе добровільно.

Писар знов звернувся до Жепи:

— Може, не хочеш?

Але Жепа вже підписав, посадивши здоровенну ляпку, потім взяв у писаря гроші, сховав у пазуху й закричав:

— А дай-но ще араку!

Шмуль приніс; випили раз і другий. Потім Жепа вперся кулаками в коліна й задрімав.

Так він сидів деякий час, похитуючись, нарешті звалився з ослона на землю і пробурмотів: «Господи, помилуй мене, грішного!» — й заснув.

Жінка за ним не прийшла, бо знала, що коли він п’яний, то може дати їй лунки. Таке траплялося. Другого дня Жепа перепрошував жінку, цілував її в руки, і коли був тверезим, ніколи не казав їй лихого слова.

Отже, Жепа проспав у корчмі цілу ніч. Вранці прокинувся до схід сонця й витріщив очі: це була не його хата, а корчма, і лежав він не в ванькирі, де вони вчора пили, а в загальній кімнаті з шинквасом.

— Во ім’я отця, і сина, і святого духа!

Він ще раз роздивився. Сонце вже зійшло і заглядало крізь шибкн за шинквас. Коло вікна стояв Шмуль і, хитаючись із боку па бік, голосно молився.

— Шмулю, псявіро! — вигукнув Жепа.

Але Шмуль нічого не відповів. Він хитався вперед і назад, далі вийняв з пазухи якогось ремінця, поцілував його й зарепетував, дякуючи богові, що дав ранішню зорю й вивів сонце на небо, що прогнав ніч із землі і привів день, що він такий величний і могутній.

Тоді Жепа почав обмацувати себе, як то робить кожен селянин, що переночував у корчмі. Нарешті намацав гроші.

— Ісус, Марія! А це що?

Тим часом Шмуль закінчив молитись і, знявши з голови цицеле, заніс його в ванькир і повільно та поважно повернувся назад.

— Шмулю!

— Ну, чого тобі треба?

— Що це у мене за гроші?

— А ти, дурню, не знаєш? Ти ж учора погодився з війтом, що замість його сина жеребка тягтимеш, і гроші взяв, і контракт підписав.

Почувши це, Жепа зблід, як стіна, кинув шапкою об землю, потім гепнувся сам і закричав так, що аж шибки задеренчали.

— Ну, пішов к бісу, ти, солдат! — флегматично промовив Шмуль.

За півгодини Жепа наближався до своєї хати. Його жінка, що саме топила в печі, почувши, як він скрипнув ворітьми, вибігла йому назустріч і люто промовила:

— Ах ти, пияку!

Але, глянувши на свого чоловіка, вона аж злякалась, бо ледве впізнала його.

— Що з тобою?

Жепа увійшов до хати, сів на лаві, але не міг вимовити й слова, лише мовчки дивився в землю. Проте жінка потроху випитала у нього все. «Продано мене, як Христа», — скінчив нарешті Жепа, сказав так, хоч Христа продано було в інакших умовах… Тоді жінка страшно залементувала, він за нею, заверещала й дитина в колисці. Навіть Кручек так жалібно заскавулив, що з деяких хат повибігали жінки з ложками в руках і стали питати одна в одної:

— Що там у Жепів сталося?

— Побив він її, чи що?

А Марися голосила ще дужче за свого чоловіка, бо любила його, бідолаху, над усе у світі.