Розділ третій. Розмірковування і знахідка
Рана ятрилася.
Бачивши, як прекрасні читачки починають лити сльози над моїм героєм, поспішаю, поки котра не зомліла, повідомити, що наш герой від тієї рани не вмер. Йому судилось жити ще довго. Зрештою, якби він умер, я зламав би перо й на тому закінчив би оповідання, а тому що він живий, продовжую.
Отже, рана ятрилась, але це несподівано вийшло на користь нашому канцлерові з Баранячої Голови. І сталося це дуже просто: гарячка відтягнула йому від голови кров, через те в голові прояснилось, і він збагнув, що досі коїв самі дурниці. Бо тільки подумати: канцлер, як то кажуть, закинув вудочку на жінку Жепи (та й не дивно, бо то була така молодиця, що другої такої не знайдеш в цілому Ословіцькому повіті), але ж для цього треба було позбутись Жепи. І якби його взяли до війська, канцлер міг би собі сказати: «Гуляй, душа, без кунтуша!» Та не так легко було замість війтового сина підсунути Жепу. Правда, писар — то сила. І Золзікевич був силою поміж писарями, але в справі набору рекрутів не був останньою інстанцією. Тут доводилось мати діло з земською поліцією, з військовою комісією, з начальником поліції, а всі вони були зовсім не зацікавлені в тому, щоб замість Бурака обдарувати армію і державу Жепою. «Записати його в список рекрутів? А що далі?» — ставив сам собі питання мій симпатичний герой. Адже разом із списками треба подати й метрики, та й Жепі рота не заткнеш. Може скінчитися тим, що Золзікевичу втруть носа, а може, ще й з писарства витурять.
Найвидатніші люди під впливом пристрастей робили дурниці, але в тім їхня велич і полягає, що вони могли вчасно ті дурниці усвідомити. Золзікевич зрозумів, що, обіцявши Буракові внести Жену в рекрутський список, зробив першу дурницю; пішовши до Женихи й напавши на неї коло терниці, — другу; налякавши молодицю і її чоловіка, вчинив третю дурницю. О, висока хвилино, в яку істинно великий муж мовить собі: «Я осел!», ти тепер настала і для Баранячої Голови, злетівши, мов на крилах, з тієї країни, де пишне випливає з високого, бо Золзікевич виразно сказав собі: «Я осел!»
Та чи ж варто було занехаяти план тепер, коли він обілляв його кров’ю власних… (у запалі він сказав: власних грудей), занехаяти план, коли задля нього пожертвував парою новісіньких кортових штанів, за котрі ще не заплатив Срулеві, і парою нанкових під« штанків, які чи й одягав разів зо два?
Ні, ніколи!
Навпаки, коли до апетиту на молодицю долучилась жадоба помсти над нею, чоловіком і Кручеком, Золзікевич сказав, що буде останнім йолопом, коли не заллє Жепі сала за шкуру.
Отож він три дні думав, міняючи компреси, і знаєте, що видумав? Анічогісінько не видумав!
На четвертий день сторож приніс йому з ословіцької аптеки мазь. Золзікевич намастив нею пластир, приклав до рани — і в ту ж мить життєдайний медикамент подіяв.
— Знайшов! — вигукнув наш герой.
І справді, він щось знайшов.
