Розділ другий. Деякі інші люди і неприємні зустрічі

Через годину Жепа приїхав з лісу з теслею Дукатом на панському возі. Жепа був хлопець рослявий, як тополя, дужий, якраз до сокири. Він щодня їздив рубати сосни в ліс, що його пан продав євреям. Жепа добре заробляв, бо був беручкий до роботи. Бувало, як поплює в долоні, як схопить сокиру, як крекне, як махне — сосна аж стелеться, а тріски летять на півліктя завдовжки. І як вантажили колоди на вози, він також був перший. Євреї, що ходили по лісі з міркою в руках і поглядали на верхівки сосон, немов шукали воронячих гнізд, дивувалися з його сили. Багатий ословіцький купець Дрисля казав йому:

— Ну ти ж і Жепа! Хай би тобі чорт! На ось тобі шість грошів[1] на горілку… ні, зажди, на п’ять…

А Жепі байдуже. Махає сокирою, аж гук іде, а часом так собі, для розваги, пустить голос по лісі:

— Гоп, го-о-оп!

Голос летів поміж деревами і повертався луною.

І знов нічого не було чути, крім гуку Жепиної сокири, тільки сосни часом шуміли вітами, як звичайно у лісі.

Інколи лісоруби починали співати, але й тут Жепа був перший. Треба було чути, як гримів його голос, коли він співав з лісорубами пісні, якої сам їх навчив:

І в корчмі Жепа був перший на всякі штуки, тільки оковиту дуже любив і як підпивав, то зараз заводився битись Одного разу він Дамасеві, панському наймитові, пробив голову так, що крізь ту дірку, як присягалась економка Юзвова з фільварку, видно було душу. Іншим разом, коли йому тільки-но минуло сімнадцять років, він побився в корчмі з солдатами, що прийшли в відпустку. Пан Скорабевський, що був на той час війтом, запровадив його до канцелярії, дав йому раз-другий по пиці, але так, для годиться, а потім, одразу подобрівши, спитав:

— Бійся бога, Жепо, як же ти з ними впорався, коли їх було аж семеро?

— Ну то й що ж, ласкавий пане! — відповів Жепа.— Ноги у них від маршировки підбиті, то котрого тільки пальцем торкнеш, він так і падає.

Пан Скорабевський затер ту справу. Він здавна був дуже ласкавий до Жепи. А жінки навіть нишком подейкували, ніби Жепа — його син: «Воно ж видно, — казали вони, — що поведенція у псявіри панська».

Та то була неправда, хоч матір Жепи знали всі, а батька — ніхто. Сам Жепа наймав хату й орендував три морги землі, на яких його так і залишили, коли роздавали панську землю. І він став господарювати, а що був чоловік хазяйновитий, то якось воно йшлося. Він оженився і взяв таку жінку, що із свічкою серед дня не знайдеш. Отож усе було б гаразд, якби не те, що любив він зайве випити.

Але що на те можна було порадити? Коли хтось починав його вмовляти, він звичайно відповідав:

— За свої п’ю, не ваше діло!

Жепа нікого на селі не боявся, а корився тільки писареві. Як забачить, бувало, зеленого картуза, кирпатого носа й цапину борідку, що звільна крокують вулицею на довгих ногах, так і хапається за шапку. Про Жепу писар теж дещо знав. Під час заворухи[2] Жепі казали возити якісь папери, то він і возив. А що йому? Хлопцеві тоді було п’ятнадцять років, і він ще гуси та свині пас. Але потім він подумав, що за ті папери однак може відповідати, і став боятись писаря.

Отакий був Жепа.

Коли він повернувся того дня з лісу, жінка вибігла до нього й давай лементувати:

— Вже на тебе, небоже, недовго мої очі будуть глядіти; не буду я вже тобі ні сорочок прати, ні їсти варити. Підеш ти, небораче, на край світу.

Жепа здивувався:

— Чи ти, жінко, блекоти наїлась, чи тебе ґедзь укусив?

— Ні я блекоти не наїлась, ні ґедзь мене не вкусив, а був тут писар і казав, що тобі вже ніяк од війська не викрутитись… Ой, підеш, підеш ти на край світу!

Тоді він став її випитувати, як і що, і вона йому розказала все, тільки про залицяння писаря промовчала, бо боялась, щоб Жепа чого зайвого йому не сказав, або, боронь боже, не одлупцював його і тим не наробив собі ще більшого лиха.

— Дурна ти, — нарешті сказав Жепа.— Чого плачеш? Мене в військо не візьмуть, бо літа мої минули. До того ж я хату маю, землю маю, тебе, дурна, маю та й того шибеника теж.

Сказавши це, він ткнув пальцем у колиску, в якій шибеник, тобто однорічний хлопчина, завзято дригав ногами й верещав, хоч вуха затуляй.

Жінка втерла фартухом очі і сказала:

— Це нічого не означає. Хіба він не знає про папери, які ти возив з лісу в ліс?

Тепер Жепа почухав потилицю.

— То ж бо й є, що знає.

Трохи помовчавши, додав:

— Піду я з ним побалакаю. Може, нічого страшного й нема.

— Йди, йди! — мовила жінка.— Та візьми з собою карбованця. До нього без карбованця й не підступай.

Жепа дістав із скрині карбованця й пішов до пана писаря.

Писар був нежонатий, не мав свого дому, а жив над ставом у панській: чотирикімнатній мурованій хаті, в якій займав дві кімнати з окремим ходом.

У першій кімнаті не було нічого, крім соломи на долівці та пари штиблет, друга була разом вітальнею і спальнею. Там стояло майже ніколи не застилане ліжко, на ліжку дві подушки без наволочок, з яких сипалось пір’я. Поруч ліжка стояв стіл, а на ньому каламар, канцелярські книги, кільканадцять випусків «Ізабелли Іспанської» видання пана Бреслауера; два брудні англійські комірці, слоїк помади, гільзи для цигарок і, нарешті, свічка в бляшаному свічнику з рудим гнотом і мухами, потопленими в лою коло гнота.

Коло вікна висіло чимале дзеркало, а навпроти нього стояв комод, в якому зберігався добірний гардероб пана писаря: панталони різних відтінків, фантастичних кольорів жилетки, краватки, рукавички, лаковані черевики і навіть циліндр, що його пан писар надівав, коли йому траплялось їхати до повітового міста Ословіц.

Крім того, в хвилину, про яку мовиться, на стільці біля ліжка висіли подерті штани та піджак пана писаря, а сам пан писар лежав на постелі й читав «Ізабеллу Іспанську» видання пана Бреслауера.

Становище його (тобто не пана Бреслауера, а пана писаря) було настільки жахливе, що треба було б мати стиль Віктора Гюго, щоб це описати.

Насамперед, страшенно боліла рана. Навіть читання «Ізабелли», що було для нього завжди найкращою втіхою та розвагою, тепер посилювало не тільки біль, а й гіркоту після випадку з Кручеком.

У нього була невелика гарячка, що перешкоджала йому зосередитись. Часом він бачив страшні видива. Читав саме, як молодий Серраио, весь у ранах, прибуває до Ескуріалу після блискучої перемоги над карлістами[3]. Прекрасна Ізабелла приймає його, схвильована й бліда. Муслін високо підіймається на її грудях.

— Генерале, ви поранені? — питає вона Серрано тремтячим голосом.

Нещасному Золзікевичу здається, що Серрано — це він.

— Ой, ой, поранений! — каже він кволим голосом.— Ваша величність, пробачте! Не можу сказати, в якому саме місці: етикет не дозволяє. Ой, ой! А якби ваша величність…

— Відпочиньте, генерале! Сідайте, сідайте! Розкажіть мені про свої геройські подвиги.

— Розказати можу, але сісти — ніяк! — розпачливо вигукує Серрано.— Ой! Вибачте, королево! Той проклятий Кручек!.. я хотів сказати дон Хосе… Ой-ой-ой!

Сильний біль проганяє марення. Серрано роздивляється і бачить: на столі тріщить свічка, бо догоріла до втопленої в лою мухи, а ще мухи лазять по стінах… Ага, та це ж його хата, а не Ескуріал! І королеви Ізабелли нема! Тут пан Золзікевич остаточно прочумується, підводиться в ліжку, вмочує хустку в глеку з водою, що стоїть під ліжком, і змінює компрес.

Потім обертається до стіни, засинає, власне, чи то снить, чи марить, і знов ніби скаче кур’єрськими до Ескуріалу.

— Милий Серрано! Коханий мій! — шепче королева.— Я сама перев’яжу твої рани.

У Серрано волосся на голові стає сторч. Він усвідомлює весь жах свого становища. Як він може не скоритись королеві, але як же й наважитись на перев’язку в такому неподобному місці? Холодний піт зрошує його чоло, коли раптом…

Раптом королева зникає, двері з грюкотом відчиняються, і на порозі з’являється не хто інший, як мого запеклий ворог дон Хосе.

— Чого тобі треба? Хто ти? — гукає Серрано.

— Це я, Жепа, — похмуро відповідає дон Хосе.

Золзікевич прочумується вдруге. Ескуріал знову стає мурованкою, свічка горить, муха тріщить на гноті й пирскає голубими крапельками, в дверях стоїть Жепа, а за ним… ні, перо випадає у мене з пальців… крізь відхилені двері всовує голову Кручек.

Потвора втупилась очима в пана Золзікевича і, здається, посміхається.

Холодний піт тепер уже насправді зрошує скроні панові Золзікевичу, а в голові зринає думка: «Жепа прийшов полічити мені ребра, а Кручек з другого боку…»

— Чого вам тут обом треба? — злякано кричить Золзікевич.

Але Жепа кладе карбованця на стіл і покірливо каже:

— Вельможний пане писарю! Це я прийшов з приводу… тої рекрутчини.

— Геть, геть звідси! — зразу підбадьорившись, репетує Золзікевич.

Розлютившись, він зривається назустріч Жепі, але карлістська рана так пече, що він падає назад на подушки і тільки приглушено стогне.

— Ой, ой!