Розділ одинадцятий. Кінець страждання
На небі вже зайшов Віз і зійшла Квочка, коли двері стиха рипнули і Жениха увійшла до хати. Увійшла і стала, мов укопана, бо сподівалась, що Жепа, як звичайно, спатиме в корчмі, а він сидів на скрині під стіною, впершись кулаками в коліна, й дивився в землю.
В челюстях печі догасав жар.
— Де ти була? — похмуро спитав Жепа.
Замість того щоб відповісти, вона впала до його ніг і гірко заридала.
— Вавжон! Вавжон! Для тебе то я, для тебе пішла на таку ганьбу! Обманив мене, а потім налаяв і вигнав. Вавжон, хоч ти пожалій мене, мій сердешний! Вавжон! Вавжон!
Жепа дістав з-за скрині сокиру.
— Ні, — сказав він спокійним голосом, — тепер уже прийшов твій кінець, небого! Прощайся з цим світом, бо вже ти його не побачиш. Не будеш ти, небого, більше в хаті сидіти, а будеш ти на цвинтарі лежати… вже ти…
Вона з жахом глянула на нього.
— Це ти хочеш мене замордувати?
А він:
— Ну, Марисю, не трать даремно часу, перехрестись, небого, та й буде тобі кінець, і не почуєш…
— Вавжон, це ти справді?
— Клади голову на скриню…
— Вавжон, змилуйся!
— Клади голову на скриню! — крикнув він уже з піною на губах.
— Ой, ради бога! Рятуйте! Люди добрі, рят…
Пролунав глухий удар, потім стогін і — гупнула голова на підлогу; потім другий удар, і тихіший стогін, потім третій, четвертий, п’ятий, шостий… На підлогу полився струмінь крові, жар у печі згас. Жінка задрижала всім тілом, потім випросталась і застигла.
Незабаром червона заграва розітнула темряву: горів панський маєток.
Епілог
А тепер скажу вам щось на вухо, любі читачі. Жепу не взяли б у солдати. Угоди, підписаної в корчмі, було не досить. Тільки, бачите, селяни на таких речах не знаються, а інтелігенція, завдяки своїй нейтральності, також знає небагато, отже… пан Золзікевич, котрий трохи знав про це, розраховував, що справа в усякому разі затягнеться, а страх кине жінку в його обійми.
І цей великий чоловік не помилився.
Ви спитаєте, що з ним сталося? А що могло статися? Підпаливши панські будівлі, Жепа пішов був і до писаря, щоб помститись, але крик «Горить!» збудив усе село, і таким чином Золзікевич лишився цілим.
Отож він і далі писарює в Баранячій Голові, але має надію, що його оберуть суддею. Він якраз оце прочитав роман «Барбара Убрик» і сподівається також на те, що панна Ядвіга незабаром потисне йому під столом руку.
Чи ті надії справдяться, покаже майбутнє.
