Розділ десятий. Перемога генія

Гершко із Вжецьондзи забрав був Жепиху з-під берези й віз до Баранячої Голови, але по дорозі зустрівся з Жепою, який, бачачи, що насувається гроза, виїхав возом назустріч жінці. Жінка перележала ніч і наступний день, але другого дня встала, бо дитина була хвора. Прийшли куми й обкадили її свяченими вінками, а потім стара ковалиха замовила хворобу з ситом і чорною куркою в руках. Дитині справді зразу полегшало, але щодалі гірше було з Жепою: він тепер жлуктив горілку безперестану, і нічого з ним не можна було вдіяти. Дивна річ: коли жінка опритомніла й зараз запитала про дитину, він, замість пожаліти її, похмуро озвався: «Будеш ти мені по містах швендяти, а дитину хай дідько вхопить! Дав би я тобі, коли б ти була її занапастила!» За таку невдячність жінка дуже образилась і хотіла докорити чоловікові, але не могла говорити, тільки з великим болем промовила єдине слово: «Вавжон!» І подивилась на нього крізь сльози. Чоловіка ніби підкинуло зі скрині, на якій він сидів. З хвилину він мовчав, а потім промовив інакшим уже голосом: «Марисенько моя, прости мені за мої слова, бо бачу, що скривдив тебе». Сказавши це, він заридав і став цілувати їй ноги, а вона й собі заплакала. Він почував, що не вартий такої жінки. Тільки згода між ними тривала недовго. Пекучий, як рана, смуток почав і їх розпалювати одне проти одного. Приходячи до хати чи п’яний, чи тверезий, Жепа не говорив жінці ні слова, сидів на скрині й вовком дивився в землю. Так він сидів цілі години, мов скам’янілий. Жінка крутилась по хаті, працювала, як і раніш, але теж мовчала. А коли котре-небудь із них і хотіло озватись до другого, їм було якось ніяково. Так вони й жили, наче в тяжкій сварці, а в хаті панувало гробове мовчання. Та про що їм було й говорити, коли вони знали, що доля їхня вирішена й порятунку нема. Невдовзі чоловікові стали лізти в голову якісь лихі думки. Він пішов висповідатись до ксьондза Чижика, але той сказав йому прийти другого дня, а другого дня Жепа замість костьолу пішов до корчми. Чули люди, як він, п’яний, казав, що коли бог йому не хоче допомогти, то він продасть душу чортові, і стали його уникати. Над хатою Жепи ніби зависло прокляття. Люди порозпускали язики й казали, що війт із писарем добре роблять, бо такий бешкетник може стягнути кару господню на всю Баранячу Голову. А кумасі почали вигадувати всякі небилиці й на Жениху.

У Жепи на подвір’ї висох колодязь. Жепиха пішла по воду до корчми і по дорозі почула, як хлопчаки говорили між собою: «Он солдатка йде!» А другий сказав: «Не солдатка, а чортова жінка!» Жепиха не сказала ні слова й пішла далі, але помітила, що хлопчаки перехрестились. Вона набрала води й хотіла йти додому, коли побачила коло корчми Шмуля. Він вийняв з рота порцелянову люльку, що висіла на бороді, й гукнув:

— Агов, Жепихо!

Жениха зупинилася і спитала:

— Чого вам?

А він:

— Були в волості в суді?

— Була.

— Були у ксьондза?

— Була.

— Були у пана?

— Була.

— Були в повіті?

— Була.

— І нічого не добились?

Жениха тільки зітхнула, а Шмуль знову:

— Та й дурні ж ви! Мабуть, в усій Баранячій Голові нема нікого дурнішого за вас! І чого вам було туди ходити?

— А куди ж я мала йти?

— Куди? — відповів Шмуль.— А на чому угода стоїть? На папері. А не буде паперу, не буде й угоди. Подерти папір — та й усе!

— Ой господи! — каже Жениха.— Якби ж я мала той папір, я б його давно подерла.

— Га-а… Хіба ж ви не знаєте, що папір у писаря? Ну… я знаю, що ви у нього багато чого можете добитись. Він мені казав: нехай Жепиха, каже, прийде та мене попросить, а я, каже, папір подеру, та й усе!

Жепиха нічого не відповіла, тільки схопила відро за дужку й пішла додому. Тим часом надворі смеркло.

Увечері пан писар, уже роздягнений, в самій білизні, лежав собі на ліжку — цапина борідка догори — й читав «Таємниці палацу Тюїльрі», також видання пана Бреслауера. Читав саме сцену, як іспанський посол Олозага цілував ноги Євгенії. Сцена була так гарно написана, що пана писаря ніби щось підкидало на ліжку. Горить свічка, тріщить в лою муха. Раптом пан писар чув, що хтось стукав в двері, але так тихо, що ледве можна почути.

— Хто там? — питав він голосно й сердито, — бо ж йому перешкоджають.

— Я! — пошепки відповів голос.

— Що за «я»?

Голос прошемрав:

— Жепиха…

Пан писар підхопився з ліжка й відчинив двері. Увійшла Жепиха така злякана, що хотіла щось казати й не могла. Але Золзікевич був добра людина, він її підбадьорив: як був роздягнений, обхопив її за стан і промовив:

— Ага, прийшла коза до воза! По угоду, Марисю, прийшла, еге?

— Так.

Тоді Золзікевич пригорнув її до себе і вп’явся губами в її тремтячі уста.

— А що тепер буде? — спитав весело.

Жінка зблідла, як полотно.

— Хай діється воля божа! — шепнула.

Пан писар… дмухнув на свічку.