Ескізи вуглем

або епопея під назвою «Що діялось у баранячій голові»

Розділ перший, в якому заводимо знайомство з героями і починаємо сподіватись, що станеться ще щось цікавіше

В селі Бараняча Голова, в канцелярії волосного війта[1] було тихо, як у вусі. Волосний війт, літній селянин, на ймення Францішек Бурак, сидів за столом і з напруженою увагою щось грамузляв на папері, а волосний писар, молодий і самовпевнений пан Золзікевич, стояв коло вікна, длубав у носі й відмахувався від мух.

Мух у канцелярії було не менше, ніж в оборі. Всі стіни були так ними засиджені, що втратили свій первісний колір. Так само було засиджене скло на іконі, що висіла над столом, а також папери, печать, розп’яття та урядові волосні книги.

Мухи лазили й по війтові, наче по якомусь звичайному собі гласному, але особливо вабила їх напомаджена голова пана Золзікевича, що пахтіла гвоздикою… Над тією головою вирував цілий рій; вони сідали на проділ, утворюючи живі, рухливі чорні плями. Час від часу пан Золзікевич обережно підносив над головою руку, а потім блискавично опускав її; тоді розлягався виляск долоні, і рій із дзижчанням злітав у повітря, а пан Золзікевич, нахиливши голову, пальцями вибирав з волосся трупи й кидав на землю.

Була четверта година дня, на селі панувала тиша, бо люди працювали в полі. Зо вікном канцелярії чухалась об стіну корова і раз у раз показувала в вікні свою сопучу заслинену морду.

Часом вона закидала свою важку голову на спину, також боронячись від мух, і зачіпала рогом об стіну. Тоді пан Золзікевич виглядав у вікно і кричав:

— Ану гей! А бодай тебе!..

Потім заглядав у люстерко, що висіло поряд коло вікна, і знов починав флегматично длубати в носі.

Нарешті війт порушив мовчання:

— Пане Золзікевич, — сказав він з мазурською вимовою, — напишіть-но ви оцей рапурт, а то у мене щось не виходить. Адже ви — писар.

Але у пана Золзікевича був поганий настрій, а коли в нього був такий настрій, війт мусив робити все сам.

— Ну то й що, коли писар? — відказав він зневажливо.— Писар для того, щоб писати до начальника або до комісара, а до війта, такого, як ви, пишіть самі.

Потім додав з величною погордою:

— Бо що для мене війт? Хлоп, та й годі! Масти хлопа медом… а він так хлопом і залишиться.

Потім він пригладив волосся і знову глянув у люстерко.

Війт образився й відказав:

— Дивіться на нього! Ніби я з конюсаром не пив чаю?

— Велике діло — чай! — недбало відповів Золзікевич.— Та ще, мабуть, і без араку?

— От і неправда, бо з гараком.

— Нехай буде і з араком, але я рапорта однак не писатиму.

Війт зауважив уже сердито:

— Коли ви такі одуковані, то чого було проситись у писарі?

— А хто у вас просився? Це я тільки по знайомству з начальником…

— Добре мені знайомство! А як він сюди приїжджає, то ви наче язика проковтнули…

— Бурак! Бурак! Остерігаю вас: ви надто розпускаєте язика. Мені ваші мугирі поперек горла стоять разом з вашим писарством. Вчена людина серед вас тільки вирощується. Як розгніваюсь, то кину під три чорти і вас, і писарство!

— Ого! І що ж ви робитимете?

— Що? А що, я з голоду здохну без писарства? Вчена людина дасть собі раду. Ви вже за вчену людину не журіться. Ще вчора ревізор Столбицький казав мені: «Ех ти, Золзікевич! Та з тебе був би хіба ж такий зух-підревізор! Бо ти ж знаєш, що й до чого». А що таке підревізор? Тільки по панах їздити та із шляхтою в карти грати. Не запишеш одного та другого затору на горілку, от тобі й повна кишеня. Бо де тут у нас нема шахрайства по гуральнях? Хіба у нас, у Баранячій Голові, пан Скорабевський не шахрує? Кажіть дурному! Плювати мені на ваше писарство. Вчена людина…

— Овва! На цьому світ ще не кінчається!

— Воно-то не кінчається, але вам доведеться квача в мазницю вмочати та квачем у книгах писати. Так угрієтесь, що й не прохолонете.

Війт почухав потилицю:

— Який-бо ви: зараз дибки стаєте.

— А ви не розпускайте язика.

— Авжеж, авжеж…

І знов запанувала тиша, тільки війтове перо стиха скрипіло по папері. Нарешті війт випростався, витер перо об свиту і сказав:

— Ну, з божою поміччю скінчив.

— Прочитайте, що ви там напартолили?

— Чого б це я партолив? Написав саме те, що треба.

— Прочитайте, кажу.

Війт узяв папір в обидві руки й почав читати:

«До війта волості Вжецьондза. Во ім’я отця, і сина, і святого духа. Амінь. Начальник мовив, щоб списи військові були вмент після матірбожої, тут у вас всі ментрики в парахвії у панотця і теж наші хлопці ходять на заробки до панів, втямили? Щоб були вписані і наймитів теж прислати перед матірбожою, як мине вісімнадцять літ, бо як того не вчините, то дістанете по довбешці, чого собі й вам зичу. Амінь».

Шановний війт щонеділі чув, як ксьондз такими словами кінчав казання, отож вважав, що вони є необхідною ознакою доброго стилю. Вислухавши до кінця, Золзікевич засміявся.

— Хіба так пишуть? — спитав він.

— То напишіть краще.

— Таки напишу, бо мені соромно за всю Баранячу Голову.

Сказавши це, Золзікевич сів до стола, взяв перо в руку, крутонув ним кілька разів у повітрі, наче розганявся, і став швидко писати.

Незабаром повідомлення було готове, автор пригладив волосся і прочитав:

«Од війта Баранячої Голови до війта Вжецьондзи!

Позаяк рекрутські списки з розпорядження вищого начальства мають бути готові дня такого-то й такого, року такого й такого, то повідомляю війта Вжецьондзи, аби метрики бараноголовських селян, що знаходяться в парафіяльній канцелярії, з оної канцелярії він забрав і в село Бараняча Голова якнайшвидше надіслав. Селян же Баранячої Голови, що перебувають на роботі у Вжецьондзі, на той же день приставити».

Війт пожадливо ловив кожен звук, а на обличчі його вимальовувалось захоплення й майже святоблива шаноба. Яким же те писання здалось йому гарним, урочистим, наскрізь офіційним! Взяти хоч би початок: «Позаяк рекрутські списки…» Він був у захваті, від цього «позаяк», але сам не вмів його вживати. Правда, перше слово написати він ще міг, але далі — ані руш! А у Золзікевича все йшло так плавно, що навіть у повітовій канцелярії краще не писали. Залишалось тільки закоптити печать, ляпнути нею об документ так, щоб аж стіл затріщав — і кінець!

— Ну, голова, то вже голова, що й казати! — промовив війт.

— А що ж, — відповів подобрілий Золзікевич, — адже писар — це той, що пише книжки.

— Хіба ви пишете книжки?

— Питаєте, ніби не знаєте. А канцелярські книги хто пише?

— Правда, — погодився війт.

Подумавши трохи, він додав:

— Тепер списки підуть, як блискавка.

— А ви дивіться, як би позбутися ледацюг із села.

— Чорт їх позбудеться!

— А я вам кажу, начальник скаржився, що в Баранячій Голові люди неслухняні На складчину для начальства, каже, нічого не дають і сильно пиячать. Бурак, каже, людям потурає, але на ньому воно й окотиться.

— Хіба я не знаю, що воно й так на мою голову все валиться? Коли Розалька Ковалишина злягла, суд присудив їй всипати двадцять п’ять гарячих, аби пам’ятала, мовляв, що дівці так робити не годиться. Хто ж присудив? Я? Не я, а суд. Бо що мені до того? Нехай собі хоч усі злягають. Суд присудив, а на мені таки окошилось. «Хіба ти не знаєш, — каже начальник, — що тепер тілесне покарання скасоване! — та як затопить мені в пику, — що бити не вільно нікого?» — та як молосне вдруге. Така вже моя доля…

В цю мить корова так гупнула в стіну, що аж канцелярія задвигтіла. Війт загорлав не своїм голосом:

— А гей, бодай ти здохла!

Тим часом писар, умостившись на столі, знову став длубати в носі.

— Так вам і треба, — промовив він, — чому не пильнуєте порядку? З тим пияцтвом теж так буде. Одна паршива вівця всю отару запоганить. Хіба невідомо, хто в Баранячій Голові всіма верховодить і людей до корчми знаджує?

— А певне, що невідомо, а як на мене, то трудящій людині, коли наробиться в полі, не вадить і випити.

— А я вам скажу от що: одного тільки Жепи позбудьтесь, і все буде гаразд.

— Що ж я йому — голову одірву?

— Голови йому не одірвете, а от зараз складаються рекрутські списки, то запишіть його в список — і нехай тягне жеребка.

— Коли ж він жонатий і має однорічного хлопця.

— А хто б про це знав? Скаржитися він не наважиться, а якби наважився, то його не слухатимуть. Під час рекрутчини ніхто не має часу.

— Ой пане писарю, пане писарю, йдеться вам, видно, не про пияцтво, а про жінку того Жепи… Але ж це був би великий гріх.

— А вам яке діло? Ви краще дивіться, що й вашому синові вже дев’ятнадцять років, отож і йому доведеться тягти жеребка.

— Знаю я про це, але сина не віддам. Коли не можна буде інакше, то викуплю.

— Ну, коли ви такі багаті…

— Маю там трохи мідяків, небагато, правда, але, може, вистачить.

— Вісімсот карбованців мідяками будете платити?

— Коли сказав, що заплачу, то нехай і мідяками, а заплачу. А потім, як бог поможе залишитись війтом, то за якихось два роки з божою поміччю я ці гроші собі поверну.

— Повернете або й не повернете. Я теж потребую і всього вам не оддам. У вченої людини завжди більше видатків, ніж у простої; а якби ми записали Жепу замість вашого сина, то ви б і гроші зберегли… Вісімсот карбованців на дорозі не валяються.

Війт трохи подумав. Надія заощадити таку значну суму була вельми спокуслива.

— Та воно-то так, — нарешті промовив він, — але ж то небезпечна справа.

— То вже не вашої голови діло.

— Отож я й боюсь, що ваша голова щось видумає, а на моїй окошиться.

— Як не хочете, то платіть вісімсот карбованців…

— Я не кажу, що мені їх не жаль…

— А коли думаєте, що зможете їх повернути, то чого ж жалкувати? Тільки ви на своє війтівство не дуже розраховуйте. Ще про вас не все знають, а якби знали те, що знаю я…

— Та ви ж на канцелярію більше берете, ніж я.

— Не про канцелярію мовиться, а про трохи давніші часи…[2]

— А я не боюся! Що мені наказували, те я робив. — Ну, це ви будете пояснювати в іншому місці. Сказавши, писар наклав свого зеленого картатого кашкета і вийшов з канцелярії. Сонце було вже над спочивком, люди поверталися з поля. Пан писар зустрів п’ятьох косарів з косами на плечах. Косарі вклонилися йому і промовили: «Слава Ісусу», але пан писар лише кивнув їм напомадженою головою і не відповів: «На віки слава», бо вважав, що вченій людині так відповідати не випадає. Що пан Золзікевич був освічений, про це всі знали, а сумніватись могли хіба люди злостиві і взагалі недоброзичливі, котрим всяка особа, що підноситься над звичайний рівень, стає сіллю в оці і не дає спокійно спати.

Якби у нас видавались біографії всіх знаменитих людей, то в біографії цього нерядового чоловіка, портрета якого — не розумію чому — жоден ілюстрований журнал ще не подав, ми прочитали б, що початкову освіту він здобув у повітовому місті Ословіцах, а до цього повіту належала й Бараняча Голова. На сімнадцятому році життя молодий Золзікевич перейшов у другий клас і, мабуть, з таким самим успіхом пішов би й далі, коли б не настали бурхливі часи, котрі раз назавжди поклали край його науковій кар’єрі. З властивим молодості запалом Золзікевич, якого зрештою ще раніше переслідувала несправедливість вчителів, влаштував був котячий концерт своїм переслідувачам; став на чолі запальніших колег, подер книжки, поламав лінійки й пера і, покинувши храм Мінерви, подався на поле Марса й Беллони. То була епоха в його житті, коли він носив штани не поверх халяв, а в халявах, коли він з великим запалом, пройнятим гіркою іронією, виспівував: «О честь вам, панове магнати!»[3] Життя в таборі, патріотичні пісні, хмари тютюнового диму, романтичні пригоди на квартирах, де молоді дівчата з хрестиками на грудях, на спині, на головах і ще бог його зна де, нічого не шкодували для «Вітчизни і її доблесних оборонців», таке життя — кажу — гармоніювало з пристрасною та бурхливою вдачею молодого Золзікевича. В ньому він бачив здійснення тих марень, котрі часто потрясали його уяву, коли в класі читав він під партою Рінальдо Рінальдіні та інші подібні твори, що гартували серця, розвивали інтелект та збуджували уяву нашої молоді.

Але те життя мало свої темні, а краще сказати рисковані сторони. Кипуча відвага надто підносила Золзікевича. Як високо підносила, не можна було б навіть повірити, коли б не відомий усім високий тин у Вжецьондзі, що його й кінь не перескочить, а пан Золзікевич одної ворохобної ночі, підохочений пристрасним бажанням зберегти себе надалі для оборони і щастя вітчизни, перестрибнув одним махом. Сьогодні, коли ті часи давно минули, пан Золзікевич щоразу, приїжджаючи до Вжецьондзи та поглядаючи на той тин, думав собі нишком: «А хай йому чорт! Тепер би вже не перескочив!»

Але після цього надлюдського вчинку, про який тоді згадувалось навіть у тодішніх фронтових бюлетенях, фортуна, що досі оберігала спину пана Золзікевича, мов око в лобі, раптом одлетіла від нього, наче злякана його відвагою. Від того випадку не минуло й тижня, коли одного ранку спина пана Золзікевича, яку він раз у раз геройськн наражав на небезпеку, зустрілася (завдяки провидінню, яке завжди знає, що робить), правда, не з кулею чи з багнетом, а з іншим, також антигуманпим знаряддям, сплетеним з волової шкури з шматочком олова на кінці, яке, тобто знаряддя, ніби зрешетило досі непорочно чисту спину і крижі нашого симпатичного героя.

Відтоді в його думках і почуттях стався рішучий злам. Лежачи носом донизу на простому сіннику в бараноголовській корчмі, він довгі безсонні ночі роздумував і нарешті дійшов переконання, що кожен повинен служити загалові такою зброєю, якою найвправніше орудує; отже, інтелігенція повинна служити головою, а не спиною, бо голову має не кожен, а спину — кожен, отож він свою підставляв даремно. Що ж він міг іще зробити для вітчизни на тій дорозі, якою досі прямував? Перескочити знову якийсь тин? Ні! Досить і того, що перескочив. «Нехай би хтось інший перестрибнув так, як я!» — думав Золзікевич. Проливати кров далі? А хіба її мало з нього вийшло? Ні! І ще раз ні! Тепер він міг служити загалові на дорозі зовсім протилежній, мирній, і то інтелектом, освітою. А що він знав багато, знав що-небудь майже про кожного жителя Ословіцького повіту, то міг у час утихомирення чудово прислужитись загалові.

Ступивши на цю нову дорогу, він таки прислужувався і дослужився аж до волосного писаря і, як нам відомо, мріяв про підревізорство.

Але и на писарстві велося йому непогано. Грунтовні знання завжди викликають пошану, а тому що наш симпатичний герой, як я вже згадував, знав дещо майже про кожного жителя Ословіцького повіту, то всі вони ставились до нього з пошаною і певною осторогою, щоб чимось не прогнівити таку визначну особу. Отож кланялась йому і шляхта, кланялись і селяни, ще здалека знімаючи шапки та примовляючи: «Слава Ісусу!» Але тут я мушу пояснити читачам, чому пан Золзікевич не відповідав на це вітання звичайним: «На віки вічні!»

Я вже казав, що, на його думку, вченій людині це не личить, хоч були й інші причини. Особи абсолютно незалежні звичайно бувають сміливі й радикальні. Отож пан Золзікевич ще в ті бурхливі часи дійшов переконання, що «душа — то пара, і не більш». До того ж він якраз тепер читав роман видання варшавського книгаря пана Бреслауера під назвою: «Ізабелла, королева іспанська, або таємниці мадридського двору». Цей чудовий з усіх поглядів роман так йому сподобався і так його захопив, що він свого часу навіть готовий був покинути все й виїхати в Іспанію. «Пощастило ж Марфорію, — думав він, пригадуючи сцену, де Марфорій цілує Ізабеллі ноги, — може пощастити й мені». Можливо, він був би й поїхав, тим більше, що був тієї думки, що «в цій дурній країні людина тільки марно пропадає», та стримали його, на щастя, другі, вітчизняні, ноги, про які мова буде далі.

Таким чином, внаслідок читання «Ізабелли Іспанської», що її пан Бреслауер періодично видає на славу нашої літератури, пан Золзікевич дуже скептично дивився на духовенство і взагалі на все, безпосередньо або посередньо з ним зв’язане. Тому він не відповів косарям, як звичайно: «На віки вічні», а пішов далі… Іде він, іде, коли зустрічав гурт дівок з серпами на плечах, що поверталися з поля. Вони саме обминали велику калюжу, тому йшли низкою, попідіймавши спідниці та показуючи свої бурякові литки. Отут пан Золзікевич озвався: «Як ся маєте, сороки?» — і загородив стежку, а як надходили дівчата, він хапав кожну за стан, цілував і спихав у калюжу, — жартома, звичайно. Дівки верещали і сміялись, аж кутні зуби видно було. А коли вони пройшли, пан писар не без приємності почув їхню балачку: «А гарний кавалер, цей наш писар!» — сказала одна. «І рум’яний, як яблуко», — додала друга. «А голова пахтить, як рожа. А як притисне, то аж в очах потемніє!» — регоче третя. І пан писар пішов далі в якнайкращому настрої. Проходячи коло одної хати, він знов почув розмову про себе і спинився за плотом. По другий бік плоту ріс густий вишневий садок, у садку — вулики, а коло них стояли дві жінки й балакали. Одна тримала в фартусі картоплю й чистила її ножиком, а друга казала:

— Ой сусідко-голубко, так боюсь, щоб мого Франека в жовніри не взяли, аж шкура на мені терпне.

Сусідка відповіла:

— До писаря йдіть, до писаря. Коли він не зарадить, то ніхто не зарадить.

— З чим же я, сусідко, до нього піду? До нього ж із голими руками не потикайся. Війт — інша річ, він добріший: принесеш йому чи яєць, чи раків, чи масла, чи льону під пахвою, чи курку, все візьме, не погребує. А писар на таке навіть не гляне. О, він страшенно амбітний. Йому зараз розв’язуй хустину і — карбованця.

— Не діждете, — буркнув сам до себе писар, — щоб я ваші кури та яйця брав. Що я —хабарник якийсь, чи що? Іди собі зі своєю куркою до війта.

Подумавши так, він розгорнув вишневе гілля і вже хотів був накричати на жінок, коли раптом позад нього заторохтіла бричка. Пан писар озирнувся. В бричці сидів молодий студент у кашкеті набакир і з цигаркою в зубах, а віз його той самий Франек, про якого жінки тільки що говорили.

Студент вихилився з брички, побачив пана Золзікевича, махнув рукою і загукав:

— Як ся маєш, пане Золзікевичу? Що там чувати? Так само помадиш голову на всі заставки?

— Ваш покірний слуга! — низько кланяючись, озвався Золзікевич, та, коли бричка од’їхала, стиха промовив: — Щоб ти в’язи скрутив, поки доїдеш!

Того студента пан писар ненавидів. То був родич панів Скорабевських, у яких він щоліта гостював. Золзікевич не тільки не терпів його, а й боявся, як вогню, бо студент був насмішко і дженджик, а з пана Золзікевича кпив, ніби навмисно: він один на весь окіл мав пана писаря за ніщо. Одного разу він навіть заявився на засідання волосного правління і прилюдно сказав панові Золзікевичу, що він дурень, а селянам — щоб його не слухали. Пан Золзікевич з радістю помстився б над ним, але як? Про інших він хоч що-небудь знав, а про студента — нічогісінько.

Приїзд цього студента був йому не на руку ще й з іншої причини. Тому він пішов далі з нахмуреним чолом і нарешті спинився коло одної хати, що стояла віддалік від вулиці. Золзікевич подивився на хату, п чоло йому знов прояснилось. Хата була, мабуть, бідніша за інші, але здавалась чепурною. Перед порогом було чисто заметено, а подвір’я притрушене татарським зіллям. Під плотом лежали поліна дров, а в одному з них, спертому на пеньок, стирчала сокира. Трохи далі видно було стодолу з відчиненою брамою, коло неї хлів, що правив і за обору; ще далі була загорода, в якій кінь, переступаючи з ноги на ногу, скуб траву. Перед хлівом блищала гноївка, в якій лежало дві свині, а навколо бродили качки, виловлюючи в гною жуків. Коло дров у трісках грабався півень, а знайшовши зерно або черв’яка, починав кричати: «Ко-ко-ко!» Зачувши цей сигнал, кури наввипередки злітались до півня і виривали одна в одної ці лакітки.

Перед хатою жінка терла на терниці коноплі, приспівуючи: «Ой-та да-да! ой-та да-да! да-да-на!» Коло неї, простягнувши передні лапи, лежав собака і клацав зубами, ловлячи мух, що сідали йому на розірване вухо.

Жінка була молода, може, двадцятилітня, і надзвичайно гарна. На голові в неї був простий селянський очіпок, біла сорочка підперезана червоною поворозкою. Під сорочкою випинались великі, мов дві головки капусти, груди, а сама жінка була здорова, як грім, широка в плечах і стегнах, проте тонка в талії, гнучка, одне слово — козир-молодиця.

Голова у жінки була маленька, а риси обличчя дрібні, шкіра бліда, але засмагла на сонці; очі великі, чорні, брови мов намальовані, невеликий тонкий носик і уста, як вишні. Пишне темне волосся вибивалося з-під очіпка.

Коли пан писар наблизився, собака, що лежав коло терниці, встав, підібгав хвоста й загарчав, блискаючи іклами.

— Кручеку! — гукнула жінка дзвінким мелодійним голосом.— Ану лежи, холеро!..

— Добрий вечір, хазяйко! — привітався писар.

— Добрий вечір, пане писарю! — відповіла жінка, не перестаючи терти.

— Хазяїн удома?

— На роботі в лісі.

— Шкода! Є до нього справа з волості.

Справи з волості простим людям ніколи не віщують нічого доброго, тому жінка перестала терти коноплі і тривожно спитала:

— Що ж там таке?

Пан писар тим часом пройшов у ворота і спинився коло неї.

— А дасте себе поцілувати, то скажу.

— Обійдеться! — відказала жінка.

Але пан писар уже обійняв її і пригорнув до себе.

— Пане писарю, пустіть, а то буду кричати, — казала жінка, вириваючись.

— Прийдете до мене сьогодні увечері? Га? — шепотів пан писар, не випускаючи її з обіймів.

— Не прийду ні сьогодні, ні ніколи!

— Моя ти красуне, Марисю!

— Пане! Бійтесь бога! Пане!

Вона виривалася все дужче, але пан Золзікевич також був сильний і не пускав. Вони почали шамотатись, жінка спіткнулась і разом з писарем упала на кострицю коло терниці.

— Ой боже мій! Рятуйте! — заверещала жінка.

Кручек ту ж мить прийшов їй на допомогу. Шерсть па карку в нього наїжилась, він з лютим гарчанням кинувся на пана писаря, а тому що пан писар одягнений був у короткий піджачок, Кручек схопив за не прикрите піджачком місце і, прокусивши корт і нанку, дістав до шкіри, а потім прокусив і шкіру і, відчувши, що в пащі повно, став люто крутити головою і шарпати писаря.

— Ісус! Марія! — закричав пан писар, забувши про те, що належав до esprits forts[4].

Жінка тим часом схопилась на ноги. Зірвався, мов ошпарений, і пан писар, але Кручек зіп’явся на передні лапи і тримав пана писаря ззаду доти, аж поки той, схопивши поліно, став гатити ним наосліп позад себе і завдав Кручеку доброго чосу; тоді собака, скавулячи, одскочив назад.

— Одженіть собаку! Одженіть цього чорта! — кричав пан писар, розпачливо махаючи поліном.

Молодиця закричала на собаку й вигнала його за ворота.

Потім пан писар і Марися, відсапуючись, довгенько мовчки дивилися одне на одного.

— Ой, горенько моє! Чого ви до мене причепились? — вигукнула нарешті Марися, налякана таким кривавим поворотом справи.

— Я вам покажу! — крикнув пан писар.— Я вам покажу! Чекайте, піде ваш Жепа в солдати! Я хотів йому допомогти, а тепер… Ви ще прийдете до мене… Я вам покажу!..

Молодиця аж зблідла, немов її хто обухом по голові гепнув, розвела руки, розтулила губи, наче хотіла щось сказати.

Але писар, підхопивши з землі свого зеленого картатого кашкета, швидко пішов, одною рукою махаючи поліном, а другою підтримуючи клапті подертих штанів і підштанків.