Із щоденника познанського вчителя

Світло лампи, хоч і притемнене, завжди розбурхувало мене від сну, і, прокинувшись о другій або третій годині ночі, я бачив Михася, що сидів над книжкою. Його маленька квола постать у самій білизні схилялася над сторінками, а сонний втомлений голос механічно повторював у нічній тиші відміни латинських або грецьких дієслів, з тією одноманітністю, з якою в костьолі повторюють слова молитов. Коли я гукав, щоб він ішов спати, хлопчик відповідав: «Я ще не вивчив як слід, пане Вавжинкевичу».

Я готував разом з ним завдання з четвертої й до восьмої години вечора, а потім ще з дев’ятої й до дванадцятої, і сам не лягав спати, доки не пересвідчувався, що він знає все; але завдань було надто багато. Впоравшись з останнім, хлопчик забував перше, а відміни — латинські, грецькі й німецькі, всуміш з назвами різних повітів, викликали в його бідолашній голівці таку плутанину, що він не міг спати. Тоді хлопчина вилазив з-під ковдри, засвічував лампу й знову сідав до свого столика. Коли я сварився на нього, він плакав і благав, щоб я дав йому ще хоч трохи повчити.

Згодом я вже так звик до тих нічних неспань, до притемненого світла лампи та бурмотіння відмін, що, коли їх не було, я не міг спати. Може, я мав заборонити дитині отак виснажувати свої сили, але що я міг вдіяти? Адже Михась повинен був хоч сяк-так приготувати домашні завдання, інакше його виключили б із школи. Один тільки бог знає, яке б це було тяжке горе для пані Марії, яка, залишившись після смерті чоловіка з двійком сиріт, усі надії покладала на Михася.

Становище було майже безнадійне: я добре знав, що надмірні розумові зусилля руйнують хлопчикове здоров’я й навіть загрожують його життю. Треба було хоча б гартувати його фізично, примушувати робити якісь гімнастичні вправи — багато ходити або їздити верхи, але на це не було часу. В дитини було стільки роботи, вона мусила щодня стільки вивчити напам’ять, стільки написати, що, поклавши руку на серце, можу тільки повторити ще раз: часу не було! Кожну хвилину, потрібну для життя й здоров’я хлопця, забирала латина, грецька мова… й німецька. Ранком, коли я допомагав Михасеві вкладати книжки в ранець і бачив, як його худенькі плечі схиляються під тягарем, — серце в мене стискалося від болю. Не раз я прохав гімназійне начальство ставитися до нього поблажливіше й хоч трохи зважити на його кволе здоров’я, але німці-вчителі запевняли, що я псую й розбещую дитину, що Михась, мабуть, мало працює, що в нього польська вимова та що він через усяку дрібничку плаче. Я сам — людина самотня, буркотлива, та ще й хвора на груди — отож ці докори отруїли мені не одну хвилину життя. Вже хто-хто, а я знав, скільки працює Михась! Це був хлопчик не дуже здібний, але такий терплячий і, незважаючи на свою лагідність, обдарований такою силою волі, якої мені не доводилося спостерігати в жодному хлопцеві його віку. Бідолашний Михась пристрасно й сліпо любив свою матір, а до того ж йому сказали, що мати дуже нещаслива й хвора, й коли він погано вчитиметься, то це може її вбити. І хлопчик тремтів від самої думки про це й цілісінькими ночами сидів над книжками, аби тільки не засмутити матір. Він гірко плакав, коли одержував погану оцінку, але нікому не спадало на думку, чому він плаче і яку страшну відповідальність відчуває у ці хвилини.

Ет! Кого це цікавило? У нього був польський акцент — і край!

Я його не псував і не розбещував, просто розумів краще, ніж інші, а коли, замість лаяти Михася за погані оцінки, намагався потішити його, як міг, — то це вже моя справа. Я сам немало напрацювався в житті, немало бідував і голодував, не мав щастя й ніколи не матиму і — хай йому всячина! — вже й зубів не зціплюю, коли думаю про це… Не вірю я, щоб життя було чогось варте, але, може, саме тому щиро співчуваю чужому лихові.

Коли мені було стільки років, скільки Михасеві, я принаймні досхочу ганяв голубів і грався в бабки біля ратуші; був здоровий і веселий. Кашель не мучив мене. Коли давали прочухана, я плакав, поки били; а взагалі був вільний, як птах, і ні про що не дбав. Михась навіть і цього не мав. Життя могло колись покласти його між молотом і ковадлом; а тоді тільки й було б у нього втіхи, що згадка про дитинство, коли він бавився, як усі малюки, пустував, бігав на свіжому повітрі, в променях сонця. Але я не бачив, щоб він якось поєднував працю з дитячими забавами. Навпаки: хлопчик ішов до школи й повертався з неї похмурий, згорблений під тягарем книжок, знесилений, із зморшками в кутках очей, наче завжди стримував вибух ридань. Через те я співчував малому й хотів бути йому підтримкою.

Я сам учитель, хоч і приватний, і не знаю, що було б зі мною, коли б я втратив віру в цінність науки, в її корисність.

Я просто тільки думаю, що навчання не повинне бути трагедією для дитини, що латина не може заступити повітря й здоров’я, що добра чи погана вимова не повинна вирішувати долю й життя маленької людини.

Думаю також, що вчитель краще виконає своє завдання, коли дитина відчуватиме руку, яка лагідно веде її вперед, а не ногу, яка давить їй на груди, топче все, чого дитину навчили вдома шанувати й любити… Отака я відстала людина й, напевне, вже ніколи не зміню своїх поглядів, а навпаки, зміцнюю їх чимраз дужче, коли згадую свого Михася.

Я шість років був його вчителем, спершу як гувернер, потім, коли він пішов до другого класу, — вже як репетитор. Отож я мав час полюбити його. І нарешті — навіщо критися від самого себе: Михася я любив ще й тому, що він був сином жінки, яку я кохав понад усе в житті…

Ніколи вона не знала про це, ніколи й не знатиме. Я пам’ятаю — хто я… Просто пан Вавжинкевич, приватний вчитель, і до того ж хвора людина, а вона — донька заможного шляхтича, простіше кажучи, пані, на яку я не зважився б і оком кинути. Але самотнє серце, пошматоване життям, повинне ж нарешті зачепитися за щось, отак, як чіпляється підхоплена хвилею черепашка; от і моє серце прикипіло до неї. Що я можу вдіяти? Та й хіба це комусь шкодить? Я вимагаю від неї не більше світла, ніж від сонця, яке навесні зогріває мої хворі груди.

Шість років я прожив у її домі, був, коли вмирав її чоловік, бачив її — нещасливу й самотню, але завжди добру, мов янгол, повну безмежної любові до дітей, майже святу в своєму вдовуванні, отож… до цього мало дійти. Але це не любов, це щось схоже на культ.

Михась дуже нагадував матір. Не раз, коли він підіймав на мене очі, мені здавалося, що я дивлюсь на неї. Ті ж самі тонкі риси, те саме чоло, затінене буйним білявим волоссям, той самий лагідний обрис брів, а найбільше голос — зовсім такий, як у неї. У вдачі матері й сина теж було багато спільного — насамперед екзальтованість почуттів і поглядів. Обоє належали до тієї породи нервових, вразливих, благородних людей, які здатні до найглибшого почуття, найбільшої самопожертви, але, зіткнувшись з життям, з дійсністю, — рідко знаходять щастя, бо дають більше, ніж беруть.

Михасева родина колись була дуже багата, але різноманітні бурі розвіяли багатство, а те, що залишилось — хоч і не можна було назвати злиднями чи бідністю — проте, порівняно до минулих часів, це все- таки була мізерія. Михась був останнім у сім’ї; через те пані Марія любила його не тільки як власну дитину, але і як єдину надію на майбутнє. На жаль, з засліпленням, властивим матерям, вона вбачала в синові виняткові здібності. Хлопчик і справді був не тупий, але належав до того типу дітей, здібності яких розвиваються лише згодом, разом з фізичними силами й здоров’ям. За інших умов Михась міг би скінчити школу й університет, стати корисним працівником у будь-якій галузі. Але в німецькій гімназії він тільки мучився і, знаючи, як багато надій покладає мати на його здібності, — даремно виснажував свої сили.

Я багато чого бачив у житті й давно вже вирішив не дивуватися нічому, але, скажу щиро, мені важко було повірити, щоб могли існувати такі обставини, за яких терпіння, сила волі й працьовитість не приносили б дитині нічого, крім шкоди.

В цьому є щось ненормальне, і, якби слова могли надолужити жаль і гіркоту, я б сказав разом з Гамлетом, що є в світі речі, які не снилися навіть мудрецям.

Я працював з Михасем так, наче від оцінок, які він одержував в гімназії, залежало моє власне майбутнє. Адже ми з моїм любим хлопчиком мали спільну мету: не засмутити пані Марію, показати їй хороший табель, викликати усміх щастя на її устах.

Коли Михасеві щастило одержати добру оцінку, він приходив із школи розпромінений і щасливий. Здавалося, наче він раптом підріс, випростався; його завжди похмурі очі сяяли щирим дитячим сміхом, виблискували, мов дві жаринки. Він одразу скидав із своїх вузьких плечей ранець, перевантажений книжками, й, підморгуючи мені, сповіщав ще на порозі:

— Пане Вавжинкевичу, мама була задоволена! Я одержав сьогодні з географії — вгадайте, скільки?

А коли я вдавав, що ніяк не можу вгадати, він підбігав до мене з гордим виразом і, обнявши за шию, казав нібито на вухо, а насправді дуже голосно:

— П’ятірку! Справді, п’ятірку!

Це були щасливі хвилини для нас обох.

Після цього Михась завжди мріяв, як воно буде, коли він одержить усі відмінні оцінки, й приказував — чи то мені, чи то самому собі:

— На різдво поїдемо в Залєсін! Сніг падатиме, як завжди взимку: отож поїдемо саньми. Приїдемо вночі, а мама не спить, чекає на мене! Обійме, поцілує і зразу ж спитає про табель. Я навмисне роблю смутне обличчя, а тут мама читає: «Закон божий — відмінно, німецька мова — відмінно; латина — відмінно!» Самі «відмінно»! О пане Вавжинкевичу!

Бідному хлопчикові сльози набігали на очі, а я, замість зупинити його, сам летів за його мріями змученою уявою, — й пригадував дім у Залєсіні, його врочистий спокій; благородну жінку, яка там порядкувала; думав про щастя, яке принесе їй повернення сина з відмінними оцінками в табелі.

В такі хвилини я повчав Михася, пояснював, що маму дуже хвилюють його успіхи в навчанні, але так само хвилює його здоров’я; що він не повинен плакати, коли я примушую його гуляти; повинен спати, скільки потрібно, й не сидіти довго вночі. Зворушений хлопчик міцно обіймав мене за шию, приказуючи:

— Добре, мій золотий пане Вавжинкевичу, я буду такий здоровий, що аж страх, стану такий дужий, що ні мама, ні маленька Льоля мене не впізнають.

Я часто одержував листи від пані Марії; вона просила мене стежити за здоров’ям сина, але я кожного дня з розпачем переконувався, що погодити навчання Михася з його здоров’ям було майже неможливо. Якби дисципліни, що викладалися в другому класі, були надто складні — можна б легко зарадити лихові, перевівши Михася до першого класу, але він чудово розумів усе, що тут викладалось, — отож ішлося зовсім не про складність навчання, а про час, який воно відбирало в дитини, про німецьку мову, якою Михась володів недостатньо.

Тут я вже нічого не міг зробити й тільки сподівався, що, коли настануть свята, відпочинок хоч трохи надолужить шкоду, заподіяну здоров’ю хлопчика надмірною працею.

Якби Михась спокійніше ставився до своїх невдач, я б менше турбувався за нього; але кожну невдачу він переживав куди гостріше, ніж успіх. Хвилини радості — п’ятірки, про які я згадував, на жаль, траплялися дуже рідко.

Я до такої міри звик усе читати на його обличчі, що варт було Михасеві зайти до кімнати — і я вже з першого погляду вгадував, коли йому не щастило.

— Одержав погану оцінку? — питав я.

— Так.

— Ти не знав завдання?

Інколи Михась відповідав: «Не знав», але частіше: «Знав, але не міг відповісти».

Малий Овіцький, перший учень у другому класі, якого я навмисне приводив, щоб Михась разом з ним готував домашні завдання, — говорив, що Михась одержує погані оцінки здебільшого тому, що не вміє… цокотіти, як інші.

В міру того як підупадали розумові й фізичні сили дитини, такі невдачі повторювались дедалі частіш. Я помітив, що коли Михась, виплакавшись, сідав готувати завдання — він здавався тихим і начебто спокійним, але в подвоєній енергії, з якою хлопчик брався до роботи, було щось розпачливе й водночас гарячкове. Часом він мовчки ховався в куток, хапаючись обома руками за голову; екзальтований хлопчик уявляв собі, що копає могилу матері, не знав, як запобігти цьому, й почував себе в якомусь зачарованому колі, звідки не було виходу.

Михась дедалі частіше сидів над книжками вночі. Побоюючись, що я прокинусь і накажу йому спати, він тихцем уставав у темряві, виносив лампу в присінок, засвічував і сідав за роботу. Поки я не спіймав його на гарячому, він кілька ночей просидів на холоді. Нічого не вдієш, доводилося вставати, кликати хлопчика до кімнати й ще раз проробляти з ним усі завдання, аби тільки переконати його, що він усе знає й тільки даремно ризикує застудитися, сидячи в холодному присінку. Але Михась кінець кінцем вже й сам не розумів, що він знає й чого не знає. Він знесилювався, худнув, жовкнув і хмурнів дедалі більше. Проте я часом відчував, що не сама тільки важка праця виснажує його сили. Раз, коли я викладав Михасеві «Історію, яку дядько оповідав своїм племінникам»[1], що її, на прохання пані Марії, читав йому кожного дня, Михась раптом схопився з палаючими очима. Я аж перелякався, побачивши його допитливе й суворе обличчя.

— То це правда, а не вигадка?! Бо…

— Бо що, Михасю? — спитав я здивовано.

Замість відповіді, Михась зціпив зуби, а потім вибухнув таким розпачливим плачем, що я довго не міг його заспокоїти.

Я став допитуватися в Овіцького про причини цього вибуху — але Овіцький не міг або не хотів відповісти. Нарешті я догадався сам. Не було ніякого сумніву, що польській дитині доводилося чути в німецькій школі багато такого, що ранило її найглибші почуття. Тут кепкували й знущалися з її батьківщини, з мови й традицій — одне слово, з усього, що вдома дітей навчали шанувати й любити. Ці знущання не дуже обурювали інших хлопців, хоч і викликали в них щиру ненависть до німців-вчителів; але Михася це ранило глибоко; він не зважувався заперечити, хоч, певне, йому не раз хотілося кричати від болю. Він тільки зціплював зуби й страждав мовчки. Отож до мук, що їх йому завдавали погані оцінки й постійні невдачі в навчанні, долучалась ще пекуча моральна гіркота, яку Михасеві доводилося відчувати щодня. Дві сили, два голоси, яких повинна слухатися дитина і які саме тому повинні звучати в згоді, — шарпали хлопчика в різні боки. Що один голос називав шанованим і любимим, інший таврував як смішне й віджиле, що один називав щирим і чесним, другий ганьбив як злочин.

У своєму роздвоєнні хлопець ішов за тим авторитетом, за яким його кликало серце, але мусив удавати, ніби слухається повчань іншого; мусив удавати це з ранку й до вечора, мусив жити під утиском дні, тижні, місяці! Яке жахливе становище для дитини!

Дивна доля судилася Михасеві! Життєві драми здебільшого починаються згодом, коли перше листя обсипається з дерева юності; тільки в мого хлопчика все, з чого складається нещастя людини: моральне гноблення, таємна скорбота, постійна тривога, даремні зусилля, поступове зневір’я — все це почалося на одинадцятому році життя.

Ані його слабеньке серце, ані підупаді сили не могли витримати цього тягаря. Минали дні, тижні; бідолаха подвоював зусилля, а наслідки були дедалі гірші, дедалі мізерніші. Листи від пані Марії, як завжди, сповнені ніжності, тільки збільшували муку, що гнітила серце дитини.

«Бог обдарував тебе, Михасю, незвичайними здібностями, — писала мати, — отож я вірю, що ти не обманеш надій, які я на тебе покладаю, й виростеш справжньою втіхою мені та нашій батьківщині».

Коли хлопчик уперше одержав такого листа, він конвульсійно схопив мене за руки і, задихаючись від ридань, став повторювати:

— Що мені робити, пане Вавжинкевичу?! Що я можу зробити?!

Справді, що він міг зробити? Як міг зарадити тому лихові, що з’явився в світ без природжених здібностей до іноземних мов і не міг так жваво цокотіти по-німецьки, як інші.

На «Всіх святих» почалися канікули. Табель у Михася був не дуже добрий: з трьох найважливіших дисциплін він дістав посередні оцінки. Хлопчик так заклинав і просив мене, що я не відправив табеля пані Марії.

— Дорогий, любий пане Вавжинкевичу! — благав він, склавши руки наче для молитви.— Мама ж не знає, що зараз видають табеля, а до Різдва бог, може, змилується наді мною.

Бідне хлоп’я ще тішило себе надією, що йому пощастить виправити погані оцінки — а разом з ним тішив себе і я… Мені здавалося, що він звикне до шкільного життя, опанує німецьку мову, навчиться правильно вимовляти і насамперед — витрачатиме все менше й менше часу на виконання шкільних завдань.

Якби не це, я давно б написав пані Марії й змалював би їй справжній стан речей.

Деякий час здавалося, що сподіванки наші справдяться. Зараз же після канікул Михась одержав три відмінні оцінки; й серед них одну з латини. З усіх учнів у класі тільки він один знав, як буде минулий час від латинського дієслова «радіти». Сталося це тому, що, одержавши перед тим дві відмінні оцінки, він спитав у мене, як буде латиною «я радію». Я думав, що Михась збожеволіє з радощів. Він зразу ж написав матері листа, який починався словами:

«Дорога моя мамусю! Чи ти знаєш, рідна, як буде минулий час від латинського дієслова «радіти»? Напевне ж не знаєш. Не знає й маленька Льоля, бо з усього класу знав тільки я».

Михась просто обожнював матір. З того часу він щохвилини розпитував мене про латинські дієслова та дієприслівники. Зберегти відмінну оцінку з латини стало основним завданням його життя. Але це був лише короткий проблиск щастя. Незабаром фатальна польська вимова зруйнувала все, що хлопчикові пощастило збудувати з такими зусиллями. Надмірна кількість дисциплін не дозволяла йому приділяти кожній з них стільки часу, скільки було потрібно. Один нещасливий випадок остаточно розвіяв його надії. І Михась, і Овіцький забули сказати мені про одне письмове завдання й не виконали його. Овіцькому, як першому учневі, це минуло безкарно, його навіть не перевірили, а Михасеві прилюдно зробили догану й попередили, що можуть виключити із школи.

Мабуть, учителі думали, що Михась приховав од мене це завдання, бо не хотів його виконувати, а хлопець, нездатний до найменшої брехні, нікому не міг довести, що він зовсім не винен. Він міг, правда, сказати, що Овіцький теж забув виконати це завдання, але йому не дозволила зробити це школярська етика. Коли я спробував переконати німецьких учителів, мені відповіли, що я заохочую хлопця до лінощів. Не можу навіть сказати, як це було прикро, але ще дужче стурбував мене Михасів вигляд. Увечері того дня я бачив, як він, обхопивши голову обома руками, шепотів, думаючи, що я його не чую: «Болить! Болить! Болить!»

Ранком наступного дня прийшов лист від пані Марії, сповнений радості: пестливі слова, якими мати наділяла його за недавно одержані п’ятірки, завдали Михасеві ще більшого болю.

— Добра ж буде мамі втіха! — ридав він, затуливши обличчя долонями.

Наступного дня, коли я надів Михасеві на плечі ранець з книжками, хлопчина похитнувся й мало не впав. Я хотів заборонити йому йти до гімназії, але Михась почав запевняти, що в нього нічого не болить; просив тільки, щоб я провів його, бо в нього може запаморочитися голова.

Опівдні хлопчик повернувся з новою незадовільною оцінкою. Йому поставили її за домашнє завдання, котре він вивчив дуже добре, але, як казав Овіцький, Михась перелякався й не міг вимовити ані слова.

В гімназії про Михася встановилася непохитна думка, що це хлопець «просякнутий реакційними принципами й інстинктами», тупий і ледачий.

З двома останніми обвинуваченнями, про які Михась знав, він боровся, мов тонучий з хвилею, — розпачливо, але марно.

Нарешті він остаточно зневірився в собі, у власних силах, і переконався, що всі його зусилля, вся праця — даремні, що він ніколи не зможе говорити по-німецьки правильно й завжди вчитиметься погано. І водночас уявляв собі, що на це скаже мати, як це вразить її, як зруйнує і так слабке її здоров’я.

Ксьондз із Залєсіна, який часом писав Михасеві, чоловік дуже приємний, але не дуже обачний, кожного листа закінчував словами:

«Пам’ятай, Михасю, що не тільки радість, а й здоров’я матері залежить від твоїх успіхів у навчанні та доброї поведінки».

Михась пам’ятав це, пам’ятав аж надто, бо навіть уві сні повторював жалібним голосом: «Мамо! Мамо!», наче благав пробачення.

Але наяву він одержував усе гірші й гірші оцінки. Тим часом Різдво наближалося дуже швидко, й щодо Михасевого табеля не могло вже бути ніяких ілюзій. Я написав пані Марії, щоб попередити її заздалегідь. Я писав одверто й рішуче, що дитина дуже квола й переобтяжена працею, що, незважаючи на всі зусилля, Михась не може впоратися з навчанням та що після свят, очевидно, доведеться забрати його із школи, тримати на селі й насамперед зміцнити його здоров’я.

З відповіді пані Марії я зрозумів, що її материнське самолюбство боляче вражене, але вона писала мені як розумна жінка, як мати, що перш за все любить свою дитину.

Я нічого не сказав Михасеві про цього листа, про намір забрати його із школи, щоб не хвилювати хлопчика заздалегідь, а тільки натякнув, що коли б навіть сталося найгірше — мати все одно знає, як він працював, і, звичайно, зрозуміє причину його невдач.

Це, мабуть, принесло Михасеві полегшення, бо він раптом заплакав гірко й щиро, як не плакав уже давно, й усе повторював:

— Скільки мамі горя зі мною!

Проте від самої думки, що. незабаром поїде до Залєсіна, побачить маму, маленьку Льолю й ксьондза Машинського, він почав усміхатися крізь сльози.

Я теж мріяв про Зелєсін, бо вже не міг далі дивитися, як мучиться дитина. Там чекала його любов матері, щира приязнь усіх навколишніх людей, тиша й спокій. Там навчання оберталось до нього зовсім іншим обличчям — лагідним, прихильним, а не чужим та огидним; там уся атмосфера була рідна й чиста: нею легко було дихати дитячим грудям.

Отож я чекав свята, мов порятунку, й лічив на пальцях хвилини, які до нього залишились. Але з кожною новою хвилиною приходило до Михася нове горе. Здавалося, все було проти нього. Для «більшої практики» з німецької мови дітям забороняли говорити між собою по-польськи. Михась забув про це й за «ДЕМОРАЛІЗАЦІЮ інших» знов одержав прилюдну догану. Це було якраз перед святами, отож мало велике значення для наступного табеля. Як пережив цю подію самолюбний, вразливий хлопчик — не можна й сказати. Який хаос мав утворитися в його голові! Дитяче серце краялось, перед очима замість світла — стелився морок. Михась хилився, мов колосок од вітру. Обличчя цієї одинадцятирічної дитини набрало якогось трагічного виразу; хлопчика ніби весь час душили приховані сльози, він дивився, мов поранений птах. Потім Михася охопила дивна задумливість і сонливість, рухи стали якісь машинальні, голос звучав на диво повільно. Хлопчик став незвично тихий, спокійний і механічно слухняний.

Коли я казав йому, що час іти гуляти, він не опиравсь, як раніш, а мовчки брав шапку й ішов слідом за мною. Я б навіть був задоволений, якби Михась справді збайдужів до всього, але під зовнішнім спокоєм крився екзальтований, болісний розпач.

Михась сидів над книжками, готував домашні завдання, як і раніш, але вже більше за звичкою. Видно було, що, механічно повторюючи відміни дієслів, Михась думає про щось інше, чи швидше ні про що не думає. Раз, коли я його спитав, чи він виконав усі завдання, хлопчик відповів повільно й ніби сонно:

— Я думаю, пане Вавжинкевичу, що це все одно ні до чого!

Я боявся навіть згадувати при ньому про матір, щоб не переповнити чашу гіркоти, з якої пили його дитячі уста.

Мене все дужче хвилювало його здоров’я, бо Михась з кожним днем худнув і, нарешті, став аж прозорий. Сітка тонких жилок, яка раніш позначалась у нього на скронях лише в хвилини збудження, — тепер виднілася завжди. Шкода було дивитися на цю дитячу голівку, що нагадувала в’янучу квітку.

На перший погляд, Михась ніби й не був хворий, але бліднув і втрачав сили з кожною годиною. Він уже не міг підняти ранець з усіма підручниками, отож я вкладав лише частину книжок, а решту ніс сам, бо тепер щодня одводив і приводив його із школи.

Нарешті настали свята. Коні з Залєсіна чекали на нас уже два дні, а пані Марія в листі сповіщала, що всі виглядають нас з нетерпінням. «Я чула, що тобі, Михасю, не пощастило в навчанні, — закінчувала вона свого листа, — й уже не сподіваюсь на відмінні оцінки. Хочу тільки, щоб учителі твої думали так само, як я, — що ти зробив усе залежне від тебе й доброю поведінкою намагався надолужити недостатні успіхи».

Але німецькі вчителі в усіх випадках додержувалися зовсім іншої думки — отож останній табель обманув і цю сподіванку пані Марії. Останню прилюдну догану Михась одержав саме «за поведінку».

На думку німецьких вчителів, тільки та дитина поводилась добре, яка відповідала сміхом на їхнє глузування з «польської відсталості», з польської мови й польських традицій. Унаслідок таких етичних уявлень, Михася як учня, що «не мав ніяких перспектив на те, щоб з користю для себе засвоювати дисципліни в гімназії й тільки даремне займав місце» — було виключено.

Він приніс цей вирок увечері. В кімнаті було майже темно, бо на вулиці йшов рясний сніг — і я не міг розгледіти його обличчя. Бачив тільки, що Михась підійшов до вікна, став і якось отупіло, мовчки задивився на сніжинки, що кружляли в повітрі. Мені здалось, що в бідолахи, мабуть, і думки кружляють в голові, мов ці сніжинки, але я не схотів говорити з ним ні про виключення, ні про той злощасний табель. Може, з чверть години минуло в прикрому мовчанні, а тим часом надворі майже зовсім стемніло. Я почав укладати речі в чемодан, а Михась усе стояв біля вікна. Нарешті я запитав:

— Що ти там робиш, Михасю?

— А правда ж, — відповів він голосом, що тремтів і ламався на кожному складі, — мама сидить зараз з Льолею в зеленому кабінеті біля вогню й думає про мене?

— Може. Чому в тебе так тремтить голос? Чи ти не заслаб?

— У мене нічого не болить. Мені тільки дуже холодно.

Я зараз же роздяг Михася й поклав у ліжко, а роздягаючи, з жалем дивився на його худі коліна й руки, тонкі, мов очеретинки. Я приніс йому гарячого чаю й накрив, чим тільки міг.

— Тепліше тобі зараз?

— Так! Тільки голова в мене трохи болить.

Бідна голова, їй було від чого боліти! Змучений хлопчик хутко заснув; його запалі груди рвучко дихали. Я теж почував, що нездужаю, і, вклавши Михасеві й свої речі, ліг. Дмухнув на свічку й зараз же заснув.

Десь о третій годині ночі мене збудило світло й монотонне, добре знайоме бурмотіння. Я розплющив очі, й серце моє тривожно здригнулось. На столі горіла лампа, а біля столика сидів над книжкою Михась у самій сорочці. Щоки його палали, очі були напівзаплющені, наче він з усієї сили силкувався щось запам’ятати, голова трохи відкинута назад, а сонний голос повторював:

— Coniunctivus: Amem, ames, amet, amemus, ametis…[2]

— Михасю!

— Coniunctivus: Amem, ames…

Я шарпнув його за плече:

— Михасю!

Він прокинувся й здивовано закліпав очима, наче не впізнаючи мене.

— Що ти робиш? Що з тобою, дитино?

— Пане Вавжинкевичу!— відповів він усміхаючись, — я повторюю все з самого початку; мені треба завтра обов’язково одержати «відмінно».

Я схопив Михася на руки й відніс у ліжко. Тіло його опекло мене, наче вогнем. На щастя, лікар жив у нашому будинку, я зараз же привів його. Йому не довелося довго міркувати. З хвилину він рахував пульс хлопчика, потім поклав руку йому на лоба: в Михася було запалення мозку.

Ах! Мабуть, багато чого не могло вміститися в цій бідній голові!

Хвороба розвивалася з загрозливою швидкістю. Я надіслав телеграму пані Марії, й уже наступного дня рвучкий дзвінок у передпокої сповістив про її приїзд. Відчинивши двері, я побачив під чорним серпанком біле, мов полотно, обличчя. Пальці її з незвичайною силою вп’ялися в моє плече, й здавалося, вся душа її ринула у втуплені в мене очі, коли вона коротко спитала:

— Живий?!

— Так. Лікар каже, що йому краще.

Відкинувши обмерзлу вуаль, вона вбігла в його кімнату.

Я збрехав. Михась справді був живий, але йому не покращало. Він навіть не впізнав матері, коли вона сіла біля нього й узяла за руки. Лише коли я поклав йому на голову свіжий лід, хлопчик почав мружити очі, з зусиллям вдивляючись у схилене над ним обличчя.

Свідомість його напружувалась, намагаючись подолати гарячку й маячіння, вуста його затремтіли, він раз і другий посміхнувся й тихо шепнув:

— Мамо!..

Вона стисла його руки й так просиділа кілька годин, забувши навіть скинути дорожній одяг. Лише коли я сказав їй про це, мовила.

— Правда. Я забула скинути капелюх.

Коли вона скинула його, серце в мене стислося від дивного почуття: між білявим волоссям, що пишно здіймалося над цим молодим гарним обличчям, рясніли срібні ниті. Три дні тому їх, певне, ще не було там.

Тепер пані Марія сама змінювала компреси хлопцеві й давала ліки. Михась водив слідом за нею очима, але знов перестав пізнавати. Ввечері гарячка ще збільшилась. Хлопчик декламував думу про Жолкєвського із «Співів» Нємцевича, інколи говорив по-німецьки або відміняв різні латинські слова. Я щохвилини виходив з кімнати, бо не міг це слухати.

Не можу навіть сказати, як трагічно звучали ці слова. Надходило Різдво. З вулиці долинав людський гомін, передзвін бубонців на санках. Місто набирало святкового, радісного вигляду. Коли зовсім стемніло, у вікні на тому боці вулиці, засяяла свічками ялинка, обвішана позолоченими й посрібленими горіхами, а навколо неї, мов на пружинцях, застрибали дитячі голівки з білими й темними кучерями. Вікна палали світлом; аж на вулицю линули вигуки радості й подиву. Стільки було веселих голосів, стільки щастя: лише наш хлопчик марив у гарячці.

Починалася різдвяна ніч, а ми тремтіли, щоб вона не стала ніччю смерті.

На хвилину нам здалося, ніби Михась опритомнів, бо він почав кликати матір і Льолю, але це тривало недовго. Інколи він зовсім переставав дихати. Вже зникла остання надія. Хлопчик уже не бачив, не чув нікого, не відчував навіть, як мати зомліла біля його ніг.

Михась уже не розкривав очей. Кожен подих віддаляв його від нас, наче зсував усе далі й далі в морок. Хвороба гасила життя, іскринку по іскринці.

Руки дитини біліли на ковдрі з тяжкою безвладністю, властивою лише неживим речам; ніс загострився, обличчя набрало виразу якоїсь холодної поважності. Тільки подих лунав дедалі частіше й нарешті став схожий на шепіт годинника.

Ще одна хвилина, ще одне зітхання — й остання піщинка впаде з клепсидри[3]: настане кінець.

Десь опівночі нам здалося, що Михась конає, бо він раптом почав хрипіти й стогнати, ніби захлинаючись водою, і раптом змовк. Та дзеркальце, яке лікар притулив йому до уст, вкрилося парою подиху. Ще за годину гарячка несподівано зменшилась; ми вже гадали, що Михась урятований. Навіть у лікаря з’явилося трохи надії. Бідна пані Марія знепритомніла.

Протягом двох годин Михасеві все кращало. Вдосвіта я вийшов у передпокій, бо вже четверту ніч без сну сидів біля його ліжка й кашель душив мене чимраз дужче. Я ліг на сінник і заснув. Мене збудив голос пані Марії. Спершу я подумав, що вона кличе мене, але в нічній тиші виразно почув: «Михасю! Михасю!»

Волосся мені на голові наїжилось, коли я збагнув страшну інтонацію цього голосу. Перше ніж я встиг схопитися з ліжка, пані Марія сама вибігла в передпокій і, затуляючи рукою свічку, тремтячими губами прошепотіла:

— Михась… умер!

Я кинувся до його ліжка. Сталося. Так. Обважніла на подушці голова, розкритий рот, нерухомо втуплені в якусь невидиму цятку очі, застигле обличчя не залишали ніяких сумнівів: Михась умер.

Я накрив хлопчика ковдрою, яку мати, схопившись з ліжка, зсунула з його схудлого тіла, а потім довго приводив до пам’яті пані Марію.

Перший день свят минув у приготуваннях до похорону. Ці приготування були страшні, бо мати не хотіла залишати тіло й раз у раз непритомніла.

Вона зомліла, коли прийшли люди знімати мірку на труну, потім, коли почали одягати небіжчика, й нарешті, коли вже встановили катафалк. Розпач її щохвилини натрапляв на байдужість службовців похоронної контори, звиклих до таких сцен, і переходив майже в божевілля. Вона сама укладала стружки в труні й прикривала їх білим атласом, мов у гарячці бурмочучи, що дитині буде низько лежати.

А Михась лежав на ліжку, одягнений у новенький гімназичний мундир та білі рукавички, нерухомий і спокійний. Нарешті, ми поклали його в труну й поставили труну на катафалк, а навколо запалили два ряди свічок. Кімната, в якій бідний хлопчик відміняв стільки латинських слів, розв’язував стільки задач, несподівано обернулася на каплицю, бо зачинені віконниці не пропускали денного світла, а жовтий миготливий блиск свічок надавав їй церковного вигляду.

Ніколи ще — з того часу, як Михась одержав останню п’ятірку, — я не бачив у нього такого прояснілого обличчя.

На тонких губах застиг лагідний усміх, наче хлопчик почував себе щасливим. Миготіння свічок надавало його обличчю оманливої видимості життя.

Помалу почали сходитися Михасеві товариші, які не пороз’їжджалися на святкові канікули.

Очі дітей ширшали від подиву, коли вони бачили свічки, катафалк і труну. Може, цих маленьких гімназистів дивувала незвичайна серйозність товариша, його нова роль. Вони підходили до нього з пошаною і деякою тривогою.

Наступного дня труну закрили віком, забили гвіздками й повезли на цвинтар. Незабаром грудки піску, змішаного із снігом, заховали від мене Михася… навіки.

Сьогодні, коли я пишу ці рядки, минуло вже більше року з того дня. Але я пам’ятаю тебе й сумую за тобою, мій маленький Михасю, моя дочасно зів’яла квіточко. Не знаю, де ти й чи ти чуєш мене, знаю тільки, що твій колишній вчитель кашляє дужче й дужче, що йому живеться все тяжче й самотніше, і незабаром, може, й він піде зо світу… отак, як пішов ти.